Педагогічна етика – Васянович Г. П. – 4.3. Совість (сумління) педагога
Педагогічна діяльність здійснюється безпосередньо в суспільстві і регулюється ним. Моральні вимоги, які соціум пред’являє вчителю, з часом інтегруються в його почуття морального обов’язку. Це почуття потребує морального самоконтролю, здійснення якого забезпечує совість.
Совість (сумління) педагога – вияв моральної самосвідомості особистості, що відображає її здатність до морального самоконтролю, формулювання власних моральних обов’язків і вимог щодо їх виконання, самооцінюаання вчинків.
Вона характеризується єдністю знань (ідеї, норми, принципи), мотивів, практичних дій та емоційновольових чинників. У християнсько-філософському розумінні совість є вістю про божественне, духовне та істинно людське, Божим законом у кожній людині.
На думку вчених (3. Бербешкіна, К. Немира, І. Рез-вицький), давньогрецькі філософи та етики не послуговувались словом “совість”. Вони розглядали лише почуття сорому або страху перед покаранням за негідні дії. Усвідомлення сорому за скоєний учинок виявляло моральний стан особистості та свідчило про її прагнення дотримуватись усталених норм. Проте вже Демокріт оперував словом “совість” у своїх творах. Воно постає як вияв внутрішнього самопочуття людини, її здатності осмислювати здійснені вчинки. Отже, не почуття страху людини, а обов’язку і совісті дає змогу запобігти негідним вчинкам. Демокріт уважав, що в людині можна сформувати розуміння совісті і сорому, важливу роль у цьому процесі відіграють людські знання і праця. Так, у навчальному процесі діти виявляють природні обдарування, а в трудовому в них формуються норми моральності. Сама праця сприяє формуванню сорому.
Представник соціологізаторського підходу Арістотель проголосив совість потужною потенційною силою суспільства, яка уможливлює спільне існування людей. Без неї життя нічого не варте, адже совість урівноважує пристрасті, сприяє розумінню індивідами один одного, гармонійним стосункам між ними.
Такого погляду в Новий час дотримувались Р. Декарт, Т. Гоббс, Ф. Бекон, Б. Спіноза та ін. Вони наголошували не лише на суспільній природі людини, а й на її розумності, що забезпечує пізнання причин сорому, совісті, а також учинків, які їм суперечать. Б. Спіноза зазначав, що почуття сорому формується в процесі людського життя шляхом виховання.
На соціальній обумовленості совісті акцентували Дж. Локк, П. Гольбах, Д. Дідро та К. Гельвецій. її основою вони вважали середовище і виховання. Совість не може бути вродженою якістю людини. її сутність П. Гольбах убачав у ставленні до себе через суперечливість із собою. Із допомогою неї особистість оцінює власні вчинки, керуючись розумом. У християн совість підпорядкована також вірі та послуху, що в деяких випадках може спричинити розкол у суспільстві.
Совість як реальну якість людини досліджували Л. Фейербах, М. Чернишевський, К. Маркс, В. Плеханов, П. Кропоткін та ін. Л. Фейербах зазначав, що самопізнання формується в пізнанні та ставленні до інших людей. Прагнучи бути совісною, особистість бажає щастя не лише собі, а й іншим, ставить себе на їх місце.
К. Маркс наголошував на різній природі совісті залежно від матеріального стану людини, політичних партій, до яких вона належить, розумового рівня розвитку тощо. Абсолютизовувати його погляд не слід, оскільки існує необхідність ураховувати суб’єктивний аспект совісті, який охоплює раціональне та емоційне начала.
Соціологізаторському підходу суперечить теологічний, представники якого (Платон, Августин Блаженний, Фома Аквінський, І. Кант, Г.-В.-Ф. Гегель) висловлювали думку, що совість знаходиться за межами людського пізнання та основана на надприродних чинниках. Архієпископ Кельський – Зимар – вважав, що вона є провісником і посланцем Бога. Проаесор Київської духовної семінарії Олександр Гусев (1842-1904) наголошував, що совість – вища сила, вираження волі Бога – перебуває “в людському дусі й над людським духом*.
І. Кант висловив апріорне розуміння походження совісті, у якому зазначив, що вона є внутрішнім законом людини та не залежить від матеріальних і побутових умов, її набувають” Наявність совісті в людини від народження свідчить про існування Бога, із її допомогою особистість здатна судити про власні вчинки.
Г.-В.-Ф. Гегель, критично розглянувши вчення І. Канта, совість вважав процесом і результатом “об’єктивного духу”, власною духовною сутністю. На його думку, відсутність об’єктивного змісту совісті засвідчує її формальний характер. Справжня совість відповідає моралі суспільства. Г.-В.-Ф. Гегель наголошував на її абстрактно-внутрішній формі, прагненні з’ясувати, що є добром і обов’язком. Пізнання ЇЇ має відбуватись у такий спосіб: від безпосередньої, зовнішньої поведінки людини до найближчої її сутності, основ, внутрішніх ‘ переконань. Теологічне обгрунтування совісті спостерігається і в працях російських філософів М. Бердяева, І* Ільїна, В. Соловйова, М. Федорова та ін.
Розвиток природничих наук сприяв формуванню натуралістичних теорій совісті. Згідно з цими теоріями, джерело совісті особистості – у суспільних інстинктах тварин, тобто совість людини е продовженням совісті тварин. Цю думку висловив англійський учений Чарльз Дарвін (1809-1882) у праці “Походження людини і статевий добір” (1871), у якій пояснив походження морального почуття або совісті в людини з почуттів спілкування, які існують інстинктивно або є вродженими в нижчих тварин. Він наголошував, що тварини мають суспільні інстинкти, у т. ч. прив’язаність батьків і дітей, та набудуть морального почуття або совісті за умови розвитку їх розумових здібностей до рівня людських. Моральне почуття особистості зумовлюють міцні і стійкі за своєю природою суспільні інстинкти, які є джерелом совісті. Ці ідеї розвинуто в працях Г. Спенсера, Е. Вестермарка та ін. Наприклад, Г. Спенсер написав главу про етику тварин до праці “Основи етики”, зробив спеціальний додаток “Совість у тварин”. Погляди Ч. Дарвіна поділяв і П. Кропоткін у праці “Етика”, де зазначав, що мораль сформувалася в історичному розвитку суспільства, а совість закорінена у свідомості рівноправності, притаманній людині і тваринам, здатним до спілкування.
Подібних поглядів дотримувались А. Бастіан, Т. Гекслі, Є. Гижицький, М.-Ж. Гюйо, К. Каутський та ін. Нині ідею залежності індивідуальної етики людини від генотипу розвивають В. Ефроїмсон, Ч. Мамсден, М. Р’юз, Е. Вілсон, Дж. Хакслі. Російський генетик Володимир Ефроїмсон у “Генетиці етики й естетики” зазначив: “Єдність етики в колективі спирається на велику кількість безнаслідкових механізмів – прагнення до нагороди, авторитету, допуску в суспільно вагому групу, страху покарання, остракізму. Страх здійснити аморальний вчинок, прагнення до моральності, без сумніву, спираються і на совість, властивість наслідкову… Будучи в цілому генетично детермінованою, викуваною у вогні природного відбору, совість у цілому і багато її компонентів – почуття у вищій мірі “індуковане”, збуджуюче, пробуджуюче”.
Абсолютизував біологічну природу совісті в теорії психоаналізу 3. Фройд. Він стверджував, що совість виникає внаслідок конфлікту між підсвідомими потягами і суспільними заборонами та вважав її особливою формою неврозу, що перетворила людське життя на ланцюг страждань. Сучасний американський психіатр Джозеф Фурст, досліджуючи теорію психоаналізу, звертав увагу на акцентуванні 3. Фройда на сексуальному положенні почуття (провини), аморальному та антисоціальному походженні бажань. Натомість він припускав, що провину продукує суперечлива мораль сучасної економічної системи, у якій існує протистояння експлуатації і конкуренції співробітництву. Е. Фромм зробив спробу не лише соціалізувати совість, а й надати їй позитивного статусу, довів, що вона є основою високоморальної поведінки, людяності та гуманності особистості.
Отже, сутність совісті розглядали із різних філософсько-етичних позицій, визначали її функціонування на індивідуальному та суспільному рівнях. Утвердження совісті на такому історичному етапі відбувається неоднаково, спостерігається її нівелювання наступними поколіннями. К.-Г. Юнг указав на колективну зневагу совісті, яка набула значних масштабів.
Совість потрібна кожній людині, але для педагога вона є найважливішою духовною цінністю, оскільки допомагає сформувати духовність дітей. Значну роль у діяльності вчителя відіграє Совісний акт, який є внутрішньою моральною необхідністю і спонукальною силою творіння добра, справедливості, любові іншим людям. Він є не пошуком приємного, доцільного, вигідного, а прагненням морально кращого, досконалого, щирим вчинком. Совісний акт охоплює кілька складових:
– розвиненість почуттєвої сфери та високий рівень інтуїції особистості. Раціоналізм часто заважає здійсненню акту совісті, його вільного вияву, оскільки домінувати має почуттєвий аспект;
– уяву, з допомогою якої передбачають процес і наслідок власних дій;
– покликання, що полягає у служінні іншим не за очікування винагороди, слави, а з усвідомлення любові до людей. Це уміння зрозуміти іншого інтуїтивно; установка на сприйняття індивідуальності й унікальності учня. Учитель і учень – духовні сутності, які мають право самовизначатися, вільно обирати й спрямовувати власні зусилля на здійснення морально досконалого;
– діяльність, що проявляється в екстремальній ситуації, у якій особистість може зробити моральний вибір, але не вдається до жодних дій. Це спричинює докори совісті як негативний її вияв.
Форми вияву совісті особистості різноманітні. Основними серед них є: чиста совість, спокійна совість, добра совість, зла совість, докори совісті, совість-розкаяння, совість-сумнів, совість-спонука, сором.
Усвідомлення педагога, що він виконав свої обов’язки чи реалізував можливості в конкретній ситуації, відображає його чиста совість. Такий учитель володіє гідністю. Однак часто людина, основуючись лише на суб’єктивому твердженні, зараховує себе до тих, хто має чисту совість, хоча насправді це суперечить істині. Вважаючи себе досконалою, гармонійною, особистість репрезентує Спокійну совість, яка є ознакою безсовісності, тобто відсутності реагування на судження совісті.
Російський письменник Микола Пом’яловський (1835-1863) в оповіданні “Вукол ” описував такий вид спокійної совісті поміщика Семена Івановича Тарантова: “Вже років двадцять жив так Семен Іванович, маючи про себе поняття як про людину, у якої совість спокійна, який ні в чому не має потреб, знати нікого не хоче і жити вміє”. Він позбавлений думок і бажань у серці та тілі, все в ньому ніби завмерло і замерзло. Інколи лише з’являлося бажання помордувати чи принизити кого-небудь. Так, він потішався, що нізащо покарав учня-сироту – свого племінника Вукол а – “і спокійно у нього на душі, і знову він свідомий того, що у нього совість чиста, що він нічого не потребує, нікого знати не хоче і жити вміє”.
Таку характеристику совісті зауважив А. Швейцер, який висловлював думку, що чиста совість є витвором диявола. Також критикував чисту совість Ф. Ніцше: “Людина. .. видумала чисту совість, щоб відчувати задоволення від своєї душі, як від чогось простого; і вся мораль є сміливою тривалою фальсифікацією, з допомогою якої лише і можливе почуття задоволення від споглядання своєї душі”.
Отже, спокійна совість – це вияв байдужості. В. Сухомлинський зазначав, що совість не можна притупити, заспокоїти, оскільки вона є неперервною і напруженою працею душі. Він наголошував на позитивному змісті чистої совісті, яка судитиме людські вчинки, та на тому, що педагогу і вихователю слід про це потурбуватись: “треба оберігати дитячу совість від лицемірства й підлості, виховувати чисту совість.
З раннього дитинства я намагаюся побудувати відносини в колективі так, щоб дитина, залишаючись наодинці із собою, відчувала владу благородних ідей, ідеалів над своєю совістю, щоб, одухотворена цими ідеями й ідеалами, в творенні добра вона знаходила справжнє задоволення і радість. Важливо не допустити, щоб задоволення, радість від похвали були сильнішими, ніж задоволення від доброго діяння. Бажання зробити добро тільки заради того, щоб тебе похвалили, означає, що на чистому тілі совісті з’являється плямочка”.
Натомість сучасний латвійський етик Август Мілтс запропонував визначення справжньої совісті як Доброї совісті, що виявляється в добрих справах, думках, почуттях та відносинах, характеризується багатим внутрішнім світом. Добра совість “економна”, оскільки, виконуючи значну внутрішню працю, звільняє суспільство від багатьох зусиль: людина сама себе судить, контролює, виховує, оцінює, карає. За інших умов поруч із кожною особистістю має бути контролер, міліціонер, суддя, адвокат, вихователь. Зменшенню зовнішнього контролю, критики, суду сприяє посилення самоконтролю, самокритики, самовиховання, тобто розвиток совісті.
Крім чистої та спокійної совісті, виокремлюють злу, притаманну байдужим до моральних цінностей і законів людям, які здатні до негуманних учинків, вияву садизму. Такі антилюдяні дії приносять індивідам, що їх вчинили, радість, сприяють досягненню їхньої корисливої мети. Люди, які досягли успіху чесним шляхом, викликають злість і заздрість у них. Особистості зі злою совістю прагнуть їм за це помститись, адже виступають проти справедливості та правди. Для них характерні зрадливість і задоволення від руйнування життя інших, вивищення себе на їх фоні, перенесення власної провини на невинних, хитрість задля досягнення власного благополуччя.
Добра совість спрямована на самовдосконалення особистості, тому їй притаманні Докори совісті. Так, педагог, усвідомивши аморальність свого вчинку, переживатиме і картатиме себе, навіть якщо про його провину не знатимуть інші.
Людина з розвиненим почуттям совісті засуджує себе суворіше, ніж це робить її оточення. Особливо така поведінка властива людям з аналітичним мисленням, які задумуються над своїми діями, зіставляють цілі, засоби, мотиви і результати своєї поведінки, тобто рефлексують.
У сумлінні найсильніше виявляється моральна самосвідомість особистості. Людина, яка завдала страждань іншим і не відчуває при цьому докорів совісті, не е моральною особистістю.
Докори совісті батька щодо власних дітей описав М. Пом’яловський в оповіданні “Данилко”. Хлопчик Данилко ріс розумною, кмітливою дитиною, яку цікавив навколишній світ. Для нього характерними були винахідливість та оригінальність рішень. Проте раз на місяць його обов’язково сікли різками. У сім’ї це вважали за необхідний “педагогічний засіб”. Ганну батько почав бити на сьомому році, Данилка – на п’ятому, Петруся – на третьому, а Андрійка не Пожалів і на другому. Пояснювалося це тим, що зі збільшенням кількості членів сім’ї виховувати їх ставало складніше і важче, тому до різки вдавались як до допоміжного запобіжного засобу. Батько “святого сімейства” дяк Іван Іванович “був переконаний, що дитину хоч раз в місяць треба бити, але, маючи м’яку натуру, він бив їх (своїх дітей – Г. В.) рідко, за що терпів докори совісті. – Ех, зроблю пестунами я дітей, – говорив він, зітхаючи”.
Інколи вчитель без злого умислу завдає учневі страждань, через що розкаюється і без втручання совісті (адже він не бажав завдати моральної чи матеріальної шкоди). Проте розкаяння на стадії, коли особистість усвідомлює наслідки власної ненавмисної провини, призводить до страждань та переоцінювання дій, тобто пробудження Совісті розкаяння. Так, в оповіданні М. Пом’яловського “Вукол” змальовано страждання учня Вуколи, завдані дяком-учителем, прислугою і навіть рідним дядьком. Проте жодні знущання не зруйнували у ньому людського. Хлопець оздоблювався на всіх за постійні побої, приниження гідності, навіть вдався до помсти, ударивши дядька палкою, однак після цього розкаявся: “…йому стало страшно і совісно; довго він не знаходив ніде місця, чогось боявся, все уявляв, як було боляче дядькові від удару. Довго він не міг звільнитися від мук совісті, ночами плакав, молився
Богу, просив вибачення за помсту свою, давав обітниці, що не буде ні в чому суперечити дядькові”.
Розкаяння засвідчує глибинний перегляд особистістю власної поведінки та свідомості. Моральна цінність і внутрішній сенс розкаяння полягають у вільному духовному самовизначенні людини; натомість вимушені “каяття” не сприяють моральному зростанню.
Отже, Розкаяння є виправленням духовної похибки на основі внутрішньої переорієнтації людської особистості, що відіграє важливу роль в її подальшому розвитку. У богословській і філософській літературі розглядають чотири елементи розкаяння:
1) визнання суб’єктом дій або помислів такими, за які він відповідає;
2) безпосереднє засудження суб’єктом цих помислів або дій;
3) готовність понести за них справедливе покарання;
4) перебудування внутрішніх духовних засад згідно з позитивними духовними цінностями.
Засвідчення розкаяння перед людьми і Богом (для віруючих) є покаянням. Більшість культур і релігій характеризується здійсненням покаяння в канонічних формах або з використанням деяких усталених традицій (наприклад, цілування сирої землі тощо). Моральний сенс покаяння полягає в тому, що його щиросердність має засвідчити довершеність покаяння, яку підтверджує використання традиційних атрибутів.
Справжнє покаяння є важким завданням для людської душі, її покутою. Людина, яка розкаялася, мусить спокутувати свої провини – відробити, вистраждати (“страдати” старослов’янською означає “важко трудитися”), заподіяну шкоду. Розміри і характер покути, яку потрібно відбути, можливість вважати провину спокутуваною не може визначати сам суб’єкт, що провинився. Спокута як феномен людського буття існує лише в системі моральних відносин. Доказом спокутування вини є підтвердження людської спільноти або служителів церкви у релігійній сфері. Часто покуту, яку має нести особистість, поділяють із нею ті, хто їй співчуває. В історії про це свідчить побут ченців Печерського монастиря XI-XII ст., у якому єпитимію одного з братів нерідко поділяли з ним троє або четверо інших (“за великую любовь”).
Совість-еумнів може виявлятись, коли педагог не переконаний у моральності свого вчинку. Часом до цього призводить складність у виборі правильної лінії поведінки.
Дітям особливо притаманне сильне переживання совісті-сумніву. Так, С. Васильченко в оповіданні “В бур’янах” розповів про малого Тараса Шевченка, який, охоплений прагненням пізнання, опинився в безпорадному злиденному становищі і був змушений украсти п’ятака в дяка на придбання записника для віршів. Хлопця постійно мучило сумління, але згодом він забув про скоєне.
Згадав про це, перебуваючи в неволі: “Згадав і зворушливо каявся перед всім світом. Смутним жартом запевняючи, що це все життя карає його лихо за того п’ятака, що вкрав він на мережану книжечку у дяка…”.
Не всі форми совісті зводяться лише до самооцінки, самоконтролю, самокритики і самоаналізу власних вчинків, існує також і совість-спонука. А. Купрін в оповіданні “Ріка життя” розповів про студента, який виявив боягузтво і видав своїх друзів на допиті жандармському полковникові. Герой твору виніс собі моральний вирок, вважав за неможливе бути серед друзів, яких зрадив. Совість стає причиною його самогубства. У прощальному листі він так пояснив ситуацію: “Я знаю, що немає у світі нічого ганебнішого за страшне слово “зрадник”, яке, йдучи від вуст до вуст, заживо вбиває людину. О, я зумів би виправити свою помилку, коли б не був я народженим і вихованим рабом людської наглості, боягузтва і глупо-ти. Але саме від того, що я такий, я вмираю”.
Спонукальна сила совісті педагога проявляється в його потягу до творчості, вимогливості до себе, прагненні поповнити знання і вдосконалити професійну майстерність, гуманному ставленні до колег. Вона не дає вчителю референтно сприймати аморальні явища життя, навпаки, заохочує до активної боротьби за Добро, Красу, Істину.
Переживання невідповідності власної поведінки моральним вимогам суспільства є Соромом. Г.-В.-Ф. Гегель уважав його реакцією “на суперечність мого власного прояву з тим, чим я маю і хочу бути, отже, це захист мого внутрішнього єства проти неналежного виявлення його ззовні”. Згідно з концепцією російського філософа Володимира Соловйова (1853-1900), совість як “корінь” людської моральності загалом безпосередньо домінує в площині ставлення людини до нижчого, ніж вона, порядку світового буття. У стосунках особистості з рівними їй моральною домінантою він уважав жалість* а у ставленні до цінностей і святинь, вищих за неї, – Благоговіння. При цьому сором, зважаючи на його універсальне моральне значення, зберігає своє “представництво” і на двох вищих рівнях моральних відносин. Так, у сфері жалості сором є Совістю (“соціальний сором”); благоговінню перед вищим, згідно з християнським світорозумінням В. Соловйова, відповідає “релігійний сором”, або “страх Божий”. Він змушує людину соромитись своєї тваринної натури, сигналізує про недобре, негідне, безвідповідальне.
Безсоромність – показник духовної ницості людини, її необов’язковості і безвідповідальності. Натомість наявність сорому вивищує особистість, свідчить про її справедливість, мужність, героїзм, у яких полягає моральний сенс життя.
Отже, сором застерігає людину від учинків, які принижують честь і гідність її та інших людей. У цьому розумінні поняття “совість” і “сором” мають багато спільного. Проте В. Малахов зазначив, що між ними є і відмінність: совість закорінена в моральну свідомість, у наше внутрішнє буття, а сором з’являється раптово, у ньому задіяні інші суб’єкти. Совість фундаментальніша, оскільки виражає загальне становище людини у світі, зв’язок із долями інших людей, моральну важкість її буття. Сором утілює моральність особистості, внутрішнє переживання зустрічі з іншим, чужим Я. Згідно з поглядами В. Малахова, “інший” є не предметом, на який спрямований сором (соромиться людина власних проявів та вчинків і лише інколи їй соромно за інших), а його джерелом.
Почуття сорому особистість може переживати і за позитивної оцінки з боку оточення. У такому разі погляд іншої людини висвітлює цілісну картину зробленого, через що краще усвідомлюється обмеженість власних можливостей та їхня невідповідність похвалам.
В. Сухомлинський у статті “Учитель і діти” розповів про вчителя математики, який, пропрацювавши в школі 35 років, прощався з колективом. Незважаючи на те що його не любили за “сухість”, відсутність сердечності, доброти, педагоги та учні проявили свою повагу та підтримку. Це розчулило математика, і він заплакав. Усі подумали, що помилково вважали його “сухарем “, який не любить школу. Однак у промові-покаянні він ствердив, що ніколи ве любив дітей, а діти через це не любили його. Класний стіл був його фортецею, яка захищала його від учнів. Учитель перебував у постійній облозі. Математик звернувся до молодих педагогів із проханням не робити таких помилок.
Без погляду ззовні сором є психологічно неможливим. Соромно насамперед перед тими, хто оточує (“Соромно перед людьми!”). Особистість із розвиненою самосвідомістю здатна відчувати сором не лише за власну поведінку, а й за дії близьких людей та колег.
Сутність сорому полягає в тому, що той, хто соромиться, у самому психічному акті сорому відокремлює себе від того, чого він соромиться. Порушення морально обов’язкових норм свідчить, що людина не досягла високої моральної самосвідомості та у поведінці керується прагматизмом.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)