Основи журналістики – Михайлин І. Л. – За зразком “рембо”
Галло Макс. Кохання в пору самоти: Роману/Всесвіт. 1997. № 5-6, с. 9-53;
№ 7, С. 57-119.
Макс Галло (р. н. 1932) – відомий французький письменник, історик і політик.
У романі “Кохання в пору самоти” (1993) головні герої – переважно журналісти: редактор “Жіночого журналу” Катрін Ванс, її колишній чоловік, тележурналіст Жан-Франсуа Гільшер, їхня донька, лікар-психіатр Жанна Гільшер, журналіст-міжнародник
Венсан Жановер, який пише для “Жіночого журналу” репортажі з “гарячих” точок світу.
Психологізм роману забезпечується за допомогою зміни оповідачів в окремих частинах твору, що надає йому сповідальнос-ті, дозволяє міняти авторську точку зору на події, показати їх з погляду то одного, то другого героя. Важливе місце займають у романі передісторії персонажів. Спогади найстарших з них переносять художній час у Другу світову війну.
Герої роману – люди глибоко самовіддані, закохані в свою професію. Разом з тим вони починають відчувати гріх самоспалення в творчості й розуміти, що журналістика не може бути вищою за людину. Спонукою до прозріння для родини Гільшер стає самогубство шістнадцятирічного Матьє – сина Жанни, онука Ка-трін і Жана-Франсуа. У такий спосіб юнак висловив свій протест проти самоти, відсутності інтересу до нього з боку рідні.
Відчуває духовну виснаженість і самотність, духовно травмований від передбачених людських трагедій і Жановер. Порятунок від самоти й самозречення він і Катрін здобувають у коханні, яке створює для них можливість відродитися, знову знайти в собі сили для добротворення.
За зразком “рембо”
Константинов Андрей. Журналист: Роман. – СПб.: Фолио-Пресс, 1996. – 512 с.
Як свідчить анотація, Андрій Константинов – відомий петербурзький журналіст. У романі зроблено все можливе, аби дати читачеві відчути достовірність описаних подій. На це “працює” і репортажна манера оповіді, і співпадіння художнього хронотопу з реальним часом і простором написання твору, проставленим у його кінці.
Перед нами взірець пригодницької літератури. Частина перша роману, названа “Палестинець”, витримана як військово-політичний, друга частина, названа власне “Журналіст” – як авантюрно-кримінальний детективи.
Про професійну діяльність журналіста тут ще не йдеться. Але твір цікавий тим, що розкриває процес збагачення життєвим досвідом і прихід у журналістику талановитої людини без базової освіти. А такі випадки є типовими в практиці сучасних ОМІ. Такий шлях проходить Андрій Обнорський – спочатку студент-практикант, а потім і випускник східного факультету Ленінградського університету, що працює перекладачем з арабської мови в радянських загонах військових спеціалістів на Близькому Сході. Тут набуває він той досвід і проходить шлях, що приводить його в журналістику.
Константинов Андрей. Журналист-2: Роман. – СПб.: Фолио-Пресс, 1996. – 496 с.
Цей твір є продовженням роману “Журналіст” і розповідає про подальшу долю Андрія Обнорського, який став відомим журналістом і працює над кримінальною тематикою. Саме його обирає злодій в законі Барон, аби перед смертю повідомити велику й небезпечну таємницю.
Андрій Обнорський розпочинає своє журналістське розслідування і несподівано виявляє, що за ним полює мало не весь кримінальний Петербург, залучивши до цього високопоставлених корумпованих чинів з МВС.
Роман добре відображає небезпеку, з якою пов’язана журналістська діяльність, адже кожен автор, навіть працюючи в безневинній культурній тематиці, може в певний момент стати володарем таємної інформації, а відтак перетворитися на об’єкт переслідування.
Поруч з цим роман дає відчуття великих можливостей, які створює для журналіста його професія, можливостей захищати свою позицію, боротися за справедливість, за примноження добра в світі.
При створенні обох романів “Журналіст” продуктивно використано схему американського кіносеріалу “Рембо” з властивими його жанровій природі елементами, до числа яких належать супергерой, його карколомні пригоди, патріотичне протистояння героя і мафії, бурхливі еротичні сцени.
Псує роман натуралістичне відтворення мовлення персонажів, включно з російськими матюками. Обидва твори, як і їх першовзірець “Рембо”, належать не до мистецтва, а до маскультури – занадто очевидними є пропагандистська сутність образу головного героя, гіперболічними його богатирські властивості, казкова неймовірність його пригод, заданість сюжетних поворотів.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)