Основи психології – Вітенко І. С. – Історія розвитку психології: основні етапи
Людина завжди прагнула відшукати причини виникнення та прояву тих чи інших процесів, що відбувалися в оточуючому середовищі і особливо тих, які привертали її увагу. Але недостатній розвиток знань про природу та суспільство не давав їй змоги пояснити багато феноменів, і насамперед психічних. Тому у міфах, віруваннях, створених людством на зорі його виникнення, психічні явища об’єднувалися в одному понятті “душа” – найбільш незрозуміле явище природи для первісних людей.
Душа (від грецьк. psyhe) уявлялася як сива хмара диму, з’єднана з тілом, але здатна відділятися від нього і знову зливатися з ним. Вона могла оселитися не лише в людині, тварині, а й у різних предметах неживої природи. Під час сну душа відділяється від тіла і мандрує, а коли людина прокинеться, то душа знову повертається до неї; коли ж душа не знаходить свого тіла і в нього вселяється інша, то у людини виникають різні психічні розлади. Так, непритомність – це тимчасове, а смерть – остаточне покидання тіла душею. Душа людини, що вмерла, покинувши її, продовжує жити у спеціальному, подібному до людського, угрупованні, отже, може існувати сама по собі, окремо від тіла, і тому вона безсмертна.
Німецький психолог В. Вундт (1832-1920) всі форми вірування в “душу” звів до трьох основних стадій:
1) примітивний анімізм (час панування чародійства і фетишизму);
2) тотемізм і манізм (культ предків);
3) віра у світ демонів (тих, що захищають, насилають хвороби тощо). Філософія раннього періоду донесла до наших днів міфологічний образ чарівної дівчини Психеї, яка уособлювала в собі уявлення про матеріальний образ “душі”.
Та з часом виникли нові погляди на природу психіки. До пояснення її звернулися мислителі-філософи. На їх думку (Фалес, VII-VI ст. до н. е., Анаксімен, VI ст. до н. е., Геракліт, VI-V ст. до н. е.), душа одухотворює людей і тварин, оскільки вона залишає форму елемента, що утворює першооснову світу (повітря, вода, вогонь). Так, на думку Геракліта, в основі будови Всесвіту лежить вогонь. Вогняною основою в організмі є душа.
Демокріт (V-ІV ст. до н. е.), Епікур (IV-ІІІ ст. до н. е.) і Лукрецій (І ст. до н. е.) вважали, що душа складається з дрібних кулястих атомів, які завдяки своїй формі легко проникають у різні тіла і приводять їх у рух. Вона є матеріальним органом, що оживляє тіло. У вченні Демокріта рух виступає як найважливіший пояснювальний психологічний принцип. Різні стани тіла, в тому числі й хворобливі, він пояснював розташуванням атомів і величиною проміжків між ними.
Філософи-ідеалісти, зокрема Платон V-ІV ст. до н. е.), ділили душу на три частини: розум, мужність, хтивість. Кожна частина мала своє місцезнаходження – відповідно голова, груди, черевна порожнина. При цьому вони розподіляються нерівномірно. В аристократів переважає завжди розумна частина душі, а у рабів – найнижча частина душі – хтивість. Розумна частина душі до того, як потрапить у тіло, витає десь у незримому світі. Людський розум пізнає лише ідеї – ейдоси, яких у навколишньому світі немає, вони лежать по той бік природи і не сприймаються органами чуття людини. На думку Платона, душа і тіло (або духовне і матеріальне) – дві самостійних першооснови, що існують незалежно одне від одного.
Учень Платона Аристотель (IV ст. до н. е.) вважав, що душа і тіло не існують самі по собі, вони нероздільні. Він написав перший психологічний трактат “Про душу”. Саму душу Аристотель не ділив на окремі частини, хоча прояви її вбачав у різних здібностях до діяльності: живильній, відчуваючій, руховій і розумовій. У своїх працях Аристотель вживає такі психологічні поняття, як “відчуття”, “чуття”, “пам’ять” тощо. Він висунув також своєрідну теорію про формування характеру в конкретній діяльності: “…Усе те, що маємо від природи, ми дістаємо спочатку як можливість, а потім втілюємо в діяльності…”. Особливого значення надавалось наполегливому, систематичному тренуванню і повторенню.
Досягнення давньогрецьких вчених у розумінні поняття “душа” були значними. По суті, вони обумовили перехід мислення від міфологічного до наукового. Необхідність (Геракліт), причинність (Демокріт), упорядкованість (Анаксагор) – це принципи, якими вони пояснювали не лише природні явища, а й психічні.
Анатоми, вивчаючи природу психічних явищ, проводили спеціальні дослідження людського тіла. Такі лікарі давнини, як Герофіл та Еразістрат (ІП ст. до н. е.), відкрили нерви.
Лікар Алкмеон (V ст. до н. е.) стверджував, що мозок є органом, де міститься душа. Він, по суті, висунув теорію про локалізацію психічних функцій у мозку людини. Алкмеон вважав, що відчуття є основою пізнання світу. Гіппократ також вважав, що мозок с органом психіки і за формою являє собою велику залозу. Психіку Гіппократ пояснював, враховуючи той науковий напрямок, який створив він у медицині, – гуморальний (від humor – волога, сік). Залежно від складу соків організму визначається характер, темперамент людини. Він розрізняв чотири темпераменти і відповідно чотири типи людей: І) меланхоліки; 2) сангвініки; 3) холерики; 4) флегматики.
Клавдій Гален, хірург гладіаторів, мав усі умови для вивчення будови тіла. Органами душі він вважав мозок, серце і печінку. Кожен із цих органів виконує одну з психічних функцій. Печінка – носій пожадливості, хтивості, серце – гніву і мужності, мозок – розуму. Нерви складаються з того ж матеріалу, що й мозок. За Галеном, змішування чотирьох соків обумовлює здоров’я або хворобу людини. Абсолютно правильне змішування соків – це ідеал. Реально ж одні соки домінують над іншими. Душа також складається з них. Гален уже чітко уявляв роль мозку у психічній діяльності людини, вважаючи його основною ланкою, яка зв’язує її з навколишнім світом за допомогою органів відчуття, центром психічного життя людини.
А. Августин (354-430) висловив думку про головну роль волі як “інтенції душі” у складній природі свідомості. Тим самим він дав початок розвитку волюнтаристичного та інтроспективного напрямів у психологічній науці.
Видатний арабський лікар і мислитель Абу Алі Ібн-Сіна (Авіценна, Х-ХІ ст.) також зробив значний внесок у вивчення психічних явищ. Авіценна, вивчаючи психофізіологічні функції, розглядав їх як з природничо-наукових, так і з метафізичних позицій. Він мав дві протилежні точки зору на душу: медичну й філософську. Ібн-Сіна вважав при цьому, що філософська позиція “шукача істини” для лікаря менш важлива, ніж медична. Правда, на той час медицина ще не була окремою сферою знань та діяльності людини. Своє розуміння психіки Авіценна виклав у “Каноні лікарської науки”. На його думку, душа, субстрат усіх життєвих психічних явищ, – це певна легка субстанція, яка зароджується із пароподібних частин чотирьох основних соків організму. Вивчаючи духовне життя людини, він намагався оцінювати взаємозв’язок між сприйманням, пам’яттю, уявою і мисленням. У процесі лікування Авіценна завжди враховував вплив психіки на виникнення і перебіг захворювань. Надаючи допомогу хворим, широко застосовував лікування словом, музикою тощо. Його ідеї сприяли розквіту природничо-наукової психології.
Погляди середньовічного філософа Фоми Аквінського (1225-1274) з часом були покладені в основу раціоналістичного напрямку психології. Продовжуючи вчення Аристотеля про форму та матерію, Ф. Аквінський висловив думку про те, що душа є безсмертною нематеріальною сутністю і має тільки їй притаманні здатності розуму. Тому розуміння сутності речей може бути досягнуте лише зусиллями розуму.
XVI сторіччя ознаменувалося бурхливим розквітом природничих наук, що створило передумови для вивчення психіки на підставі спостережень і дослідів. Так, можна припустити, що ідеї англійського філософа Ф. Бекона (1561-1626) підштовхнули розвиток наукових уявлень про вищу нервову діяльність як матеріальний субстрат психіки.
Англійський філософ XVII століття Т. Гоббс (1588-1679) теж вважав, що носієм мислення є організована певним чином матерія.
Проте у психології цього періоду експеримент не знайшов широкого застосування. Тому багато вчених, у тому числі й французький філософ і природодослідник Рене Декарт (1596-1650), який зробив відкриття у фізіології (уперше обгрунтував поняття рефлексу як закономірної рухової відповіді організму на зовнішнє подразнення), у своїх поглядах на психіку виявилися дуалістами. Так, Декарт припускав, що тіло і душа перебувають у взаємодії, яку забезпечує третя субстанція – Бог. Під впливом поглядів Декарта філософи вважали, що є дві незалежних першооснови – мислячий дух і протяжна матерія, вони існують самостійно, незалежно одне від одного. Діяльність душі відбувається за законами духу, а діяльність тіла – за законами механіки.
Принципом детермінізму, який, з одного боку, заперечує свободу волі, з іншого – включає душу в систему причинного пояснення природних явищ, спробував подолати декартівський дуалізм видатний нідерландський філософ XVII століття Б. Спіноза (1632-1677).
Знання про психічне, як і всі істинні знання, можна одержати лише у досвіді, вважав сучасник Спінози англійський філософ-сенсуаліст Дж. Локк (1632-1704).
Саме поняття “психологія”, на думку багатьох дослідників, було запроваджене Гокленіусом (1590), але прижилося значно пізніше {psichologia empirica, 1734 р.) і остаточно закріпилося у творах німецького філософа І. Канта – основоположника німецького класичного ідеалізму. Він у своїй “Антропології” досить правильно описав індивідуальні особливості особистості, людських характерів, що не втратило свого значення і сьогодні. Кант одним із перших серед західноєвропейських філософів довів, що людина силою власної волі може переборювати хворобливі відчуття, а також сформулював низку психогігієнічних і психопрофілактичних принципів, що безпосередньо торкаються цієї проблеми. Він стверджував, що розумна людина не дозволить розвинутися іпохондрії. Вона знайде можливість забути про свою хворобу, якщо така справді існує. Віддаючи належне тренуванню психічних можливостей, розвитку відчуттів. Кант розглядав їх як чисту суб’єктивність.
Геніальним відкриттям того, що свідомість формується в діяльності, було одним із досягнень філософсько-психологічної творчості Г. В. Ф. Гегеля (1770-1831).
Яскравим представником асоціанізму виступав Г. Спенсер (1820-1903).
Асоціаністи розглядали складні психічні процеси як такі, що можуть бути розкладені на простіші.
Етапи історичного розвитку психології
ДОНАУКОВИЙ ПЕРІОД | ||
Міфологічний етап | Фетишизм – культ неживих предметів – фетишів, які наділяються надприродними властивостями. Анімізм – світогляд первісної людини, згідно з яким душа існує в усіх природних тілах і явищах. Фаталізм – усвідомлення власної безпорадності. Магія – сукупність ритуалів, спрямованих на отримання бажаного Результату. Тотемізм – уявлення про певну рослину чи тварину як праматір людського роду. | |
Філософський етап | Демокріт стверджував, що душа є різновидом речовин, які утворюються з атомів вогню та підпорядковуються загальним законам. Це мікрокосмос, що складається з тих самих елементів – атомів, що й макрокосмос, але вони тонші, невидимі. Платон, засновник філософського ідеалізму, увів в обіг поняття про складові душі – розум, мужність, пристрасть, які розташовані в різних частинах тіла. Він вважав, що матеріальне і духовне, тілесне та психічне є двома самостійними та антагоністичними началами. Аристотель стверджував, що душа не може існувати без тіла, проте вона не вичерпується ним. Вона є формою і способом організації тіла. | |
Розвиток психології у ХУІІ-ХУШ ст. | Декарт увів у науковий обіг поняття рефлексу як закономірної Відповіді організму на зовнішній подразник. Людина мислиться і Як машина, і як одухотворена істота. Утверджується дуалізм душі і Тіла – їх рівноправне і паралельне існування. Спіноза вважав, що свідомість – таке ж реальне явище, як і матерія. Він був радикальним представником детермінізму, тобто вчення Про об’єктивний закономірний взаємозв’язок та взаємозумовленість Речей, процесів і явищ реального світу. Лейбніц вперше висунув поняття несвідомої психіки. Джон Локк фундатором емпіричної (дослідної) психології. | |
НАУКОВИЙ ПЕРІОД | ||
Рефлекторне вчення 1. М. Сєченова | У праці “Рефлекси головного мозку” І. М. Сєченов розглядає психічні процеси як конкретний механізм взаємодії організму з навколишнім середовищем. Психічні явища – це відповіді мозку на зовнішні та внутрішні подразники. | |
Вчення про вищу нервову діяльність І. П. Павлова | І. П. Павлов розкрив принципи роботи головного мозку людини і тварини, експериментально обгрунтував та розробив вчення про дві сигнальні системи. Слово як “сигнал сигналів” надає людині принципово нові можливості у розвитку й функціонуванні психіки, що стає регулятором такої поведінки й діяльності, якої немає у тварин. | |
Структуральний підхід В. Вундта, Е. Тітченера | В. Вундт заснував у 1879 р. першу у світі експериментальну лабораторію в Лейпцизькому університеті. Предметом психології вважав безпосередній досвід суб’єкта, який може вивчатися шляхом інтроспекції. Роль психології полягає в детальному описі складових свідомості (відчуттів, почуттів, образів). Е. Тітченер виступав за поєднання інтроспекції з експериментом та математикою, щоб наблизити психологію до стандартів природничих наук. | |
Функціональний підхід У. Джемса | У. Джеме вважав, що основне завдання психології полягає в тому, щоб зрозуміти функцію і роль свідомості в адаптації індивідуума до змін навколишнього середовища. | |
Напрями психології XX ст. | Психоаналіз (3. Фрейд). Напрям, що досліджує сферу несвідомого. Структуру особистості утворюють три основні компоненти: “Воно”, “Я”, “Над-Я”. Біхевіоризм (Дж. Уотсон) – напрям, згідно з яким вважається, що психологія повинна вивчати поведінку, доступну для об’єктивного спостереження. Основною схемою біхевіоризму є принцип “стимул – реакція”. Гештальтпсихологія (Вертгаймер, Кьолер) вивчає цілісні структури свідомості, образи. Гуманістична психологія (К. Роджерс, А. Маслоу) – напрям у психології, що вивчає духовний розвиток людини, її особистісний ріст, питання самоактуалізації. Когнітивна психологія (Нейссер) досліджує закономірності процесів пізнання. Еклектизм – напрям, у відповідності до якого психолог самостійно обирає, який підхід застосувати в конкретній ситуації. Діяльнісний підхід (Л. С. Виготський, Л. С. Рубінштейн, 0. М. Леонтьєв) об’єднує вчених, для яких психіка – функція мозку, явище, що виникає в процесі життєдіяльності особистості. |
(2 votes, average: 4,00 out of 5)