Основи охорони праці – Березуцький В. В. – 5.5.3. Основні засоби гасіння пожежі

1) Вогнегасні речовини. Для гасіння пожежі використовують такі засоби: розбавлення повітря негорючими газами до таких концентрацій кисню, що горіння припиняється; охолодження осередку горіння нижче температури горіння; механічний зрив полум’я струменем рідини або газу; зниження швидкості хімічної реакції, що протікає у полум’ї; створення умов вогнеперегородження, при яких полум’я поширюється через вузькі канали.

Вогнегасними називаються речовини, які при введенні в зону горіння припиняють його. Основними вогнегасними речовинами та матеріалами є: вода, водяна пара, хімічна та повітряно-механічна піни, водні розчини солі, негорючі гази, галогеновуглеводні вогнегасні сполуки та сухі вогнегасні порошки.

Вода – найпоширеніша речовина, вогнегасна здатність якої зумовлюється охолоджувальною дією, розбавленням горючого середовища парою, яка утворюється, та механічною дією на палаючу речовину (збивання полум’я), що поліпшує гасіння пожежі.

Охолоджуюча дія води пояснюється великими значеннями її теплоємності та теплоти пароутворювання (об’єм пари у 1700 разів перевищує об’єм випареної води).

Вогнегасні властивості води підвищуються при використанні розчинів солей, соди, поташу.

Поряд з цим існують деякі властивості води, які обмежують зону її застосування. Забороняється гасити водою: нафту та нафтопродукти (вони спливають на поверхню води і продовжують горіти); електроустановки, бо вода проводить електричний струм, наслідком чого може стати коротке замикання; лужні метали.

Хімічні і повітряно-механічні піни застосовуються для гасіння твердих та рідких речовин, які не взаємодіють з водою. Вогнегасні властивості піни визначають її за кратністю – відношенням об’єму піни до об’єму її рідкої фази, стійкістю, дисперсністю і в’язкістю.

Повітряно-механічну піну одержують у спеціальних пінотвірних апаратах із використанням піноутворювачів (ПУ-1С, ПУ-ЗА, “САМ-ПО” та ін.). Розрізняють повітряно-механічну піну низької (до 20), середньої (20-200) та високої (понад 200) кратності. Повітряна піна, отримана піноутворювачем ПУ-1С та деякими іншими, придатна для гасіння деяких ЛЗР та ГР (спиртів, ацетону, ефірів та ін.).

Хімічна піна утворюється при взаємодії розчинів кислот і лугів у присутності піноутворювача. Вона складається з водяного розчину мінеральних солей, піноутворювача та бульбашок вуглекислого газу. Вартість хімічної піни вища, ніж повітряно-механічної, тому існує тенденція до скорочення використання хімічної піни при пожежогасінні. Під час гасіння пожеж піною покривають палаючі речовини, перешкоджаючи тим самим надходженню горючих газів і парів до осередку займання.

Застосування інертних і негорючих газів (аргон, азот, галогеновані вуглеводи та ін.) грунтується на розбавленні повітря та зниженні у ньому концентрації кисню до значень, які припиняють горіння. Так, вуглекислий газ використовується для гасіння палаючих складів ЛЗР, акумуляторних станцій, електрообладнання, печей тощо, але його не можна застосовувати для гасіння лужних і лужноземельних металів, тліючих матеріалів й деяких інших. Для гасіння цих матеріалів краще застосовувати аргон, а в деяких випадках і азот.

Гарні вогнегасні властивості мають і галогеновані вуглеводи (хладони, бромистий етил тощо), бо високі значення густини зумовлюють можливість утворення вогнегасного струменя та проникнення крапель у полум’я, а також утримання вогнегасних парів біля осередку займання.

Порошкові вогнегасні засоби перешкоджають надходженню кисню до поверхні палаючого матеріалу. їх використовують для гасіння різних горючих речовин та матеріалів невеликої кількості, якщо не можна застосовувати інші вогнегасні засоби.

Прикладом таких матеріалів можуть служити хлориди калію і натрію, порошки на основі карбонатів та бікарбонатів натрію і калію.

Нині широко використовуються сучасні модулі порошкового пожежогасіння “Спрут”. Вони призначені для створення на їх основі швидкодіючих автоматичних установок пожежогасіння, що застосовуються для захисту об’єктів, на яких можливе виникнення пожеж класів А, В, С, та електроустановок під напругою до 20 кВ. Порошки придатні як автономний засіб пожежогасіння для захисту невеликих за об’ємом об’єктів (гаражні бокси, дизельні відсіки, фарбувальні камери, контейнери тощо).

Зона застосування модулів “Спрут”:

– нафто-, газопереробні та видобувні підприємства;

– хімічна промисловість;

– об’єкти транспорту;

– лакофарбувальні виробництва (цехи, ділянки, фарбувальні камери);

– об’єкти енергетики;

– склади, бази, нафтосховища, ангари, гаражі.

Аерозольні засоби пожежогасіння придатні та ефективні у найрізноманітніших умовах, які можуть виникнути в житлових будинках, на виробництві, у транспорті (автомобілях, електропоїздах, судах) тощо. До таких засобів можна віднести засоби об’ємного пожежогасіння, які створюються на основі теплопаливних аерозолетвірних складів (АОС). Такий засіб пожежогасіння є генератором вогнегасного аерозолю (ГВА), де АОС перебуває у хімічно сполученому спресованому стані у формі брикетів. При запалюванні заряду, що здійснюється термохімічними чи електричними вузлами запуску, у захищеному від пожежі об’ємі при горінні складу виділяються суміші газів і твердих дрібних часток окислів та солі металів, взаємодія яких з палаючим матеріалом уповільнює й припиняє хімічні процеси, що відбуваються у цьому матеріалі.

Аерозольні засоби пожежогасіння використовуються при гасінні:

– твердих горючих матеріалів;

– легкозаймистих і горючих рідин;

– електроізоляційних матеріалів;

– обладнання, у тому числі того, яке перебуває під напругою (до 40 кВ).

Наведений перелік визначає одну з важливих якостей АОС – можливість його застосування для гасіння різноманітних осередків займання, що часто наявні у реальній ситуації.

Аерозольні генератори пожежогасіння мають такі якісні характеристики:

– екологічно нешкідливі;

– нетоксичні;

– хімічно нейтральні;

– при потраплянні на предмети аерозоль легко видаляється протиранням, пилососом, водою;

– діелектрики;

– не потребують перезарядки;

– практично відсутні експлуатаційні затрати;

– мають низьку вартість;

– використовуються в автоматичних, автономних і ручних системах пожежогасіння.

Для ефективнішого використання аерозольних засобів гасіння у різних пожежних ситуаціях розроблені і поставляються на ринок України різні типи ГВА.

2) Пожежна техніка. Апарати пожежогасіння поділяють на пересувні (пожежні автомобілі), стаціонарні установки, вогнегасники (ручні до 10 л та рухомі або стаціонарні, об’ємом понад 25 л) і пожежне обладнання (водопровід, шланги).

Автомобілі пожежні поділяють на автоцистерни, які доставляють на пожежу воду й розчин піноутворювача, та спеціальні – для інших вогнегасних засобів і для певних об’єктів (автомобіль порошкового гасіння АП-3; аеродромні – АА-40, АА-60; повітряного гасіння – АВ-40).

Стаціонарні установки використовуються для гасіння пожеж на початковій стадії їх виникнення. Вони запускаються автоматично або за допомогою дистанційного управління. їх монтують у будівлях і спорудах, а також для захисту зовнішнього технологічного обладнання. Ці установки заправляють такими вогнегасними засобами: водою, піною, негорючими газами, порошковими сумішами чи парою.

До автоматичних установок водяного пожежогасіння належать спринклерні і дренчерні установки. Отвори, через які вода надходить у приміщення під час пожежі, запаяні легкоплавкими сплавами, які плавляться при певній температурі й відкривають доступ розпиль-ній воді.

Спринклерні установки – це розгалужена, заповнена водою система труб, обладнана спринклерними головками. Кожна головка зрошує приміщення та обладнання, яке в ньому розташоване, площею до 9 м2.

У тих випадках, коли доцільно подавати воду на всю площу приміщення, у якому виникла пожежа, застосовують дренчери, що також є системою трубопроводів, обладнаною розпилюючими головками – дренчерами, у яких, на відміну від спринклерних головок, вихідні отвори для води (діаметром 8,10 і 12,7 мм) постійно відкриті.

Дренчерні головки приводять у дію відкриттям клапана групової дії, який у звичайний час перекрито. Він відкривається автоматично або вручну (при цьому подається сигнал тривоги). Рис 5.2 ілюструє роботу схеми автоматичного пожежогасіння.

Система працює так: пожежний датчик (сповіщувач) реагує на одну з ознак займання (дим, підвищення температури, випромінювання відкритого вогнища й ін. та подає сигнал включення системи подачі вогнегасних речовин до осередку займання.

3) Пожежна сигналізація. Своєчасне виявлення ознак займання й виклик пожежних підрозділів дає змогу швидко локалізувати осередки пожежі та вжити заходи щодо її ліквідації, а отже, створює можливість суттєво зменшити обсяги заподіяної шкоди. Найшвидшим та найнадійнішим засобом сповіщення про виникнення пожежі вважаються установки електричної пожежної сигналізації (ЕПС). Залежно від схеми з’єднання розрізняють променеві (радіальні) та кільцеві установки ЕПС (рис. 5.3).

Установки ЕПС складаються з таких основних частин (рис. 5.3 а, б): пожежних сповіщувачів 1, які встановлюються у захищуваних приміщеннях; приймально-контрольного приладу (пульта) 2; блоків живлення від електромережі 3 та акумулятора 4 (резервний), системи переключення з одного живлення на інше 5; електропровідної мережі 6, що з’єднує пожежні сповіщувачі з приймально-контрольним приладом.

За необхідності в установках ЕПС передбачаються контактні (безконтактні) елементи для видачі команд у схемі управління автоматичними установками пожежогасіння, димовловлювання, оповіщення про пожежу, вентиляції, технологічного та електротехнічного устаткування об’єкта.

Приймально-контрольні прилади, як правило, обладнують у приміщення з цілодобовим перебуванням чергового персоналу, що перебуває на першому або цокольному поверхах будівлі. Не допускається встановлювати приймально-контрольні прилади у вибухонебезпечних приміщеннях відповідно до ПУЕ. Резерв ємності приймально-контрольних приладів (шлейфів, пожежної сигналізації) має бути не менше 10%. На підприємствах можуть встановлюватися різні типи приймально-контрольних приладів, що випускаються промисловістю. Широкого застосування набувають концентратори приймально-контрольні пожежні КПКОП “Топаз” на 10, 30 та 50 сповіщувачів; прилади приймально-контрольні ППКОП 051-4-1 “Сигнал-43”, ППКОП 041-4-1 “Сигнал-44”, пульти приймально-контрольні ППК-1, ППК-2, ППК-2-1, ППК-2-2, відповідно, на 10, 20, 40 та 60 ліній. За наявності технічної можливості сигнали від приймально-контрольних приладів виводять на пульти централізованого нагляду пожежної охорони.

В установках ЕПС можуть обладнуватися адресовані та неадресо-вані пожежні сповіщувачі. Неадресованим вважається автоматичний сповіщувач, який реагує на фактори, що супроводжують пожежу в місці його встановлення, та формує сигнал про виникнення пожежі в захищуваному приміщенні без зазначення свого номера (адреси). Адресований сповіщувач постійно або періодично активно формує сигнал про стан пожежонебезпечності у захищуваному приміщенні та про власну працездатність із зазначенням свого номера (адреси). Неадресовані пожежні сповіщувачі слід включати в установках ЕПС променевого типу, при цьому адреси займання визначаються номером шлейфа, за яким одержано сигнал “Пожежа”. Одним шлейфом пожежної сигналізації з неадресованими сповіщувачами обладнують:

– приміщення в межах кількох поверхів при загальній площі 300 м2 і менше;

– не більше десяти суміжних або ізольованих приміщень площею не більше 1600 м2, що розташовані на одному поверсі виробничої будівлі і мають вихід у спільний коридор (приміщення);

– не більше десяти, а за наявності виносної світлової індикації біля входу в захищуване приміщення – не більше двадцяти суміжних або ізольованих приміщень загальною площею не більше 1600 м2, що розташовані на одному поверсі громадських, адміністративних та побутових будівель і мають вихід у спільне приміщення (коридор, хол, вестибюль). Максимальна кількість неадресованих автоматичних пожежних сповіщувачів, що включаються в один шлейф, визначається вимогами технічної документації на приймально-контрольні прилади, залежить від зручності їх обслуговування при експлуатації і, як правило, не перевищує 50.

Адресовані пожежні сповіщувачі можуть використовуватися в установках БПС як променевого, так і кільцевого типу. Кількість приміщень, обладнаних одним шлейфом з адресованими сповіщувачами, обмежується лише технічними можливостями приймально-контрольних приладів.

В одному приміщенні слід встановлювати не менше двох неадресованих або один адресований пожежний сповіщувач.

4) Види пожежних сповіщувачів. Одним з основних елементів установок ЕПС є пожежні сповіщувачі. Розрізняють сповіщувачі ручної та автоматичної дії. Ручні пожежні сповіщувачі (рис. 5.4 а) приводяться в дію натисканням на кнопку. Вони, як правило, використовуються для подачі сигналу про пожежу з території підприємства. Усередині будівлі вони можуть застосуватися як додатковий технічний засіб автоматичної пожежної сигналізації. У технічно обгрунтованих випадках допускається встановлювати їх як основний засіб, що сигналізує про пожежу. Ручні пожежні сповіщувачі обладнують на стінах і конструкціях на висоті 1,5 м від підлоги (землі) у легкодоступних місцях.

Автоматичні пожежні сповіщувачі реагують на фактори, що супроводжують пожежу: підвищення температури, дим, полум’я.

Основними характеристиками автоматичних пожежних сповіщувачів є:

Чутливість – порогові значення контрольованого параметра, при якому сповіщувач спрацьовує;

Інерційність – проміжок часу від початку дії порогового значення контрольованого параметра до спрацьовування сповіщувача;

Зона дії – контрольований простір (площа підлоги, стелі), в межах якого реєструється пожежа (в технічній документації на сповіщувачі зазначено максимальну зону дії, завищення якої призводить до втрати ефективності системи сигналізації);

Надійність – властивість сповіщувача зберігати працездатний стан у певних умовах експлуатації;

Конструкторське виконання – звичайне, водозахисне, тропічне та вибухобезпечне для різних умов експлуатації (температури і відносної вологості навколишнього середовища, наявність агресивних і вибухобезпечних середовищ тощо).

Теплові автоматичні пожежні сповіщувачі за принципом дії поділяють на такі: максимальні, які спрацьовують при досягненні певного значення температури в приміщенні; диференційні, які реагують на швидкість наростання градієнта температури; максимально-диференційні, що спрацьовують від тієї чи іншої превалюючої зміни температури.

Завдяки простоті конструкції значного поширення набув сповіщувач (датчик) тепловий легкоплавкий ДТЛ (рис. 5.4 а). При підвищенні температури легкоплавкий сплав 1 розплавляється і пружинні пластинки 2, розмикаючись, подають сигнал у коло сигналізації. У табл. 5.7 наведені основні характеристики деяких теплових сповіщувачів.

Таблиця 5.7. Основні характеристики деяких теплових сповіщувачів

Дія димових автоматичних пожежних сповіщувачів базується на двох основних методах виявлення диму: фотоелектричному та радіоізотопному. Сповіщувачі димові фотоелектричні ІДФ, ДІЛ та ІДП виявляють дим шляхом реєстрації зниження оптичної щільності середовища (основні характеристики реєстрації з цих сповіщувачів наведено в табл. 5.8).

Димові фотоелектричні сповіщувачі поділяються на точкові, які подають сигнал тривоги при появі диму в місці їх обладнання, та лінійні, які працюють за принципом реєстрації розсіювання світлового променя між приймальним елементом та випромінювальним, що встановлені на оптичній осі.

Таблиця 5.8. Основні характеристики деяких димових сповіщувачів

Світлові автоматичні пожежні сповіщувачі СІ-1, ДШД, АШ реєструють випромівання полум’я в ультрафіолетовий чи інфрачервоній частинах спектра, тому їх називають також сповіщувачами полум’я. Чутливими елементами у таких сповіщувачах служать різноманітні фотоприймачі. Основні технічні характеристики світлового сповіщувача ДШД наведені в табл. 5.9.

Таблиця 5.9. Основні технічні характеристики світлового сповіщувача ДПІД

Все ширшого застосування набувають комбіновані сповіщувачі (КІ), які контролюють відразу кілька показників, наприклад, температуру та дим, а також ультразвукові сповіщувачі (ДУЗ-4), які реагують на зміну характеристик ультразвукового поля в захищуваному приміщенні. Завдяки високій чутливості ультразвукові сповіщувачі (датчики) можуть поєднувати пожежні та охоронні функції.

5) Вибір автоматичних пожежних сповіщувачів. Вид автоматичного пожежного сповіщувача вибирають з урахуванням призначення захищуваних приміщень, пожежної характеристики матеріалів, що в них розташовуються, первинних ознак пожежі та умов експлуатації. Рекомендований вид автоматичних пожежних сповіщувачів залежно від призначення приміщень наведено в табл. 5.10.

Таблиця 5.10. Рекомендований вид автоматичних пожежних сповіщувачів залежно від призначення приміщень

Примітка: Зазначений першим вид сповіщувача є пріоритетним.

Нині в промисловості поступово впроваджуються для використання у системах попередження пожежі нові розробки деяких українських підприємств. Наприклад, підприємство “Ультрадент” (Київ) випускає звукові сповіщувачі “Сирена” С-01, С-03, С-04, “Циклоп”, “Гном”, “Москит”, “Сирена” С-02; фірма “Датчик” (Київ) – ОЗСВ, ОЗСВ-1. Так, світлозвуковий сповіщувач “Гном” (виріб захищається патентом України №4175) працює з приладами приймально-контрольними (ППК) і призначений для безперервної роботи у закритих приміщеннях чи на відкритому повітрі; забезпечує подання звукового і світлового сигналів сповіщування та попередження.

Параметри цього сповіщувача наведені у таблиці 5.11.

Приклад дії приладу автоматичного пожежогасіння наведено на рис. 5.5.

6) Первинні засоби пожежогасіння. Первинні засоби пожежогасіння призначені для ліквідації невеликих осередків пожеж, а також для гасіння пожеж у початковій стадії їх розвитку силами персоналу об’єкта до прибуття штатних підрозділів пожежної охорони.

Таблиця 5.11 Параметри світлозвукового сповіщувача “Гном”

До первинних засобів пожежогасіння належать; вогнегасники, пожежний інвентар (бочки з водою, пожежні відра, ящики з піском, совкові лопати, протипожежні покривала) та пожежний інструмент (гаки, ломи, сокири тощо).

Вогнегасники та пожежний інвентар мають бути пофарбовані у червоне, а бочки з водою та ящики – ще й відповідні написи білою фарбою. Пожежний інструмент фарбують у чорний колір.

Бочки для зберігання води для пожежогасіння встановлюють у виробничих, складських та інших приміщеннях, будівлях і спорудах у разі відсутності внутрішнього протипожежного водогону та за наявності горючих матеріалів, а також на території підприємств. Кількість бочок у приміщеннях визначають з такого розрахунку: одна бочка місткістю не менше 0,2 м3 на 250-300 м2 захищуваної площі. Такі бочки мають бути укомплектовані пожежним відром місткістю не менше 8 л.

Ящики для піску повинні мати місткість 0,5, 1 або 3 м3 та бути укомплектовані совковою лопатою.

Протипожежні покривала, виготовлені з негорючого теплоізоляційного полотна, грубововняної тканини або повсті, мають бути розміром не менше 1×1 м. Вони призначені для гасіння невеликих осередків пожеж у разі займання речовин, горіння яких не може відбуватися без доступу повітря. У місцях застосування та зберігання ЛЗР і ГР розміри покривал збільшують до 2×1 м та 2×2 м. Покривала слід застосовувати для гасіння пожежі класів А, Б, Д (Б) (див. далі).

На виробництвах досить часто як первинні засоби пожежогасіння використовують вогнегасники, які відзначаються високою ефективністю дії. Залежно від речовин, що входять до заряду вогнегасників, останні поділяються на такі типи:

1) Пінні:

1.1. Хімічно-пінні: ВП-9ММ;

1.2. Повітряно-пінні: ВІНІ-5Д. ВПП-9, ВПП-10, ВХПП-10, ВІШ-100, ВППУ-250;

2) Газові:

2.1. Вуглекислотні: ВВ-2, ВВ-5, ВВ-8, ВВ-25, ВВ-80, ВВ-400;

2.2. Аерозольні (хладонові): ВАХ, ВВБ-ЗА, ВХ-3, ВХ-7;

3) Порошкові: ВП-1, ВП-1В, ВП-2, ВПУ-2, ВП-2В, ВП-5, ВП-9, ВП-10А, ВП-100;

4) Комбіновані (піна-порошок): ВК-100.

За кількістю вогнегасної речовини вогнегасники випускаються двох видів: переносні (об’єм корпусу 1-10 л) та пересувні. Вогнегасники, призначені для доставки до місця пожежі вручну, мають важити не більше 20 кг. Пересувні вогнегасники встановлюються на спеціальних пристроях, що обладнані колесами.

Основні характеристики переносних та пересувних вогнегасників, які найчастіше встановлюються на промислових підприємствах, наведено в табл. 5.12.

Таблиця 5.12. Технічні характеристики переносних і пересувних вогнегасників

Пінні вогнегасники призначені для гасіння ЛЗР, ГР та твердих горючих матеріалів, за винятком лужних і лужноземельних металів та їх карбідів, а також для електроустановок, що перебувають під напругою, оскільки до складу піни входить вода. Беручи до уваги той факт, що хімічна піна може мати певну агресивність, то її не бажано використовувати для гасіння цінного устаткування та матеріалів.

Газові вогнегасники застосовують для гасіння рідких та твердих горючих матеріалів (за винятком тих, що можуть горіти без доступу повітря), установок під напругою, а також у випадках, коли застосування води чи піни неефективне або небажане (у музеях, картинних галереях, архівах тощо). Вуглекислотні вогнегасники не можна використовувати для гасіння гідрофільних ЛЗР (спирт, ацетон тощо), в яких СО2 добре розчиняється, а також тліючих речовин, оскільки відсутнє змочування.

Порошкові вогнегасники призначені для гасіння ЛЗР та ГР, тліючих матеріалів (бавовни, текстилю, ізоляційних матеріалів тощо), лужних та лужноземельних металів та їх карбідів, електроустановок під напругою. Діапазон використання порошкового вогнегасника зумовлюється видом порошку, що перебуває в ньому.

Визначення видів та кількості первинних засобів пожежогасіння слід проводити з урахуванням фізико-хімічних та пожежонебезпечних властивостей горючих речовин, їх взаємодії з вогнегасними речовинами, а також розмірів площ виробничих приміщень, відкритих майданчиків та установок. Необхідну кількість первинних засобів пожежогасіння визначають окремо для кожного поверху та приміщення, а також для майданчиків та установок. Якщо в одному приміщенні перебуває кілька різних за пожежною небезпекою виробництв, не відділених одне від одного протипожежними стінами, тоді всі ці ділянки забезпечують вогнегасниками, пожежним інвентарем та іншими видами засобів пожежогасіння за нормами найбільш небезпечного виробництва.

Як правило, пожежний інвентар з пожежним інструментом і вогнегасниками розміщується на спеціальних пожежних щитах (стендах). Такі щити (стенди) відповідно до “Правил пожежної безпеки в Україні” встановлюють на території об’єкта з розрахунку один щит (стенд) на площу 5000 м2. До комплекту засобів пожежогасіння, які розміщують на стенді, слід включити: вогнегасники – 8 шт.; ящик із піском – 1 шт.; пожежне покривало розміром 2×2 м – 1 шт.; гаки – З шт.; лопати – 2 шт.; ломи – 2 шт.; сокири – 2 шт. Ящик із піском, який є елементом конструкції пожежного щита (стенда), повинен мати місткість не менше 0,1 м3 та виключати потрапляння в нього опадів. Конструкція ящика має забезпечувати зручність діставання піску. На складах лісу, тари та волокнистих матеріалів слід передбачати збільшену кількість пожежних щитів з набором первинних засобів пожежогасіння, виходячи з місцевих умов.

7) Вибір типу та визначення необхідної кількості вогнегасників. Вибір типу та визначення потрібної кількості вогнегасників здійснюється залежно від їх вогнегасної спроможності, граничної захищуваної площі, а також від наступного класу пожежі у захищуваному приміщенні або на об’єкті (стандарт 130 № 3941-77):

– клас А – пожежі твердих речовин переважно органічного походження, горіння яких супроводжується тлінням (деревина, текстиль, папір);

– клас В – пожежі горючих рідин або твердих речовин, які розтоплюються;

– клас С – пожежі газів;

– клас ТУ – пожежі металів та їх сплавів;

– клас (Б) – пожежі, пов’язані з горінням електроустановок. Рекомендації щодо вибору типу пересувного чи переносного вогнегасника, наведені в табл. 5.13, 5.14.

При виборі вогнегасника необхідно враховувати кліматичні умови експлуатації будівель та споруд: вогнегасник має бути з відповідною температурною межею використання.

Якщо на об’єкті можливі комбіновані осередки пожеж, то перевага у виборі вогнегасника віддається більш універсальному щодо сфери застосування.

Для граничної площі приміщень різних категорій (максимальної площі, захищуваної одним або групою вогнегасників) необхідно передбачити кількість вогнегасників одного з типів, зазначеного в таблицях 5.13 та 5.14 перед знаком “++” або “+”.

У громадських будівлях та спорудах мають бути на кожному поверсі не менше двох переносних вогнегасників.

Комплектування технологічного устаткування вогнегасниками здійснюється відповідно до вимог технічних умов (паспортів) на це устаткування або відповідних галузевих правил пожежної безпеки, затверджених у встановленому порядку.

Комплектування імпортного устаткування вогнегасниками здійснюється згідно з умовами договору на його поставку.

У місцях зосередження цінної апаратури й устаткування кількість засобів пожежогасіння може бути збільшена.

Коли від пожежі захищаються приміщення з ЕОМ, будівлі телефонних станцій, музеїв, архівів тощо, слід враховувати специфіку вогнегасних речовин у вогнегасниках, які призводять під час гасіння до псування обладнання. Ці приміщення рекомендується оснащувати вуглекислотними вогнегасниками, з урахуванням гранично допустимої концентрації вогнегасної речовини.

Виробничі приміщення категорії Д, а також такі, що містять негорючі речовини й матеріали, можуть не оснащуватися вогнегасниками, якщо їх площа не перевищує 100 м2. Необхідність установлення вогнегасників у таких приміщеннях визначають керівники підприємств.

Відстань від можливого осередку пожежі до місця розташування вогнегасника має бути не більше ніж 20 м для громадських будівель та споруд; 30 м – для приміщень категорії А, Б, В (горючі гази та рідини); 40 м – для приміщень категорії В, Г; 70 м – для приміщень категорії Д.

За наявності кількох невеликих приміщень з однаковим рівнем пожежонебезпеки кількість необхідних вогнегасників визначається відповідно до табл. 5.13 та 5.14 з урахуванням сумарної площі цих приміщень.

Таблиця 5.13. Рекомендації щодо оснащення приміщень переносними вогнегасниками

Окремі пожежонебезпечні виробничі установки (фарбувальні камери, загартовувальні ванни, випробувальні стенди, установки для миття та знежирювання деталей, сушильні камери тощо) обладнуються не менше ніж двома вогнегасниками кожна або однією стандартною установкою пожежогасіння.

Таблиця 5.14. Рекомендації щодо оснащення приміщень пересувними вогнегасниками

Примітки:

1. Максимальна площа можливих осередків пожеж класів А та В у приміщеннях не має перевищувати можливості використовуваних вогнегасників.

2. Для гасіння осередків пожеж різних класів порошкові вогнегасники мають бути з відповідними зарядами: для класу А – порошок ABC (Е); для класів В, С та (Е) – ВС(Е) або АВС(Е), для класу D-Д.

3. У таблицях 5.13 та 5.14 знаком “++” позначені вогнегасники, рекомендовані до оснащення об’єктів, знаком “+” – вогнега

(2 votes, average: 3,50 out of 5)