Основи конфліктології – Гірник А. М. – 4.1. Аналіз та експертиза конфлікту

4.1. Аналіз та експертиза конфлікту

Аналіз – це метод дослідження, що полягає в уявному або практичному розчленуванні цілого на складники. Аналіз передує синтезу, і спосіб здійснення аналізу визначається потребою майбутнього синтезу. Аналізуючи конфлікт, ми прагнемо здійснити інформаційну реконструкцію його змісту, джерел, позицій та інтересів дійових осіб, динаміки розгортання, щоб знайти прийнятні для сторін конфлікту умови його конструктивного завершення. Звідси – значення аналізу. Водночас ми знаємо, що серйозний і глибокий аналіз є швидше винятком, ніж правилом поведінки сторін конфлікту, що зумовлено як емоційною залученістю їх до конфлікту, так і браком (здебільшого) необхідної кваліфікації для такого аналізу. Здійснити цей аналіз може фахово підготовлений консультант або незалежний посередник.

Одним із продуктивних підходів до аналізу конфліктів є порівняння актуального конфлікту зі схожими, що мали місце в минулому в такій сфері життя. Це дає змогу віднести конфлікт до:

А) стандартних;

Б) типових (напівстандартних);

В) нестандартних.

Такий поділ умовний, оскільки кожна ситуація має свої неповторні особливості, але доцільний, бо подібність у суттєвому дає можливість використати результати аналізу та розв’язання минулого конфлікту для розуміння й аналізу актуального конфлікту.

Результатом аналізу внутрішньоособистісного конфлікту є психологічний діагноз, який стане основою психокорекцій-них заходів. Аналіз міжособистісного конфлікту завершується висновками та рекомендаціями консультанта. Однією з корисних і порівняно простих схем аналізу є картографування конфлікту за X. Корнеліус і Ш. Фейр [100, с. 142-156]. Відповіді на три запитання:

1. У чому проблема? (Проблема має бути сформульована однією фразою.)

2. Хто є головними учасниками конфлікту?

3. У чому полягають побоювання й інтереси кожного учасника?

– записуються у так званій карті конфлікту. Наприклад, у конфлікті двох сторін (парціальному конфлікті) карта може мати такий вигляд, як показано на рис. 4.1.

Рис. 4.1. Карта конфлікту двох сторін (X. Корнелиус, Ш. Фзйр, 1992)

Консультант може скласти карту як самостійно, так і за участю обох сторін конфлікту. Особи, яких звичайно вважають “важкими”, мають свої потреби й побоювання, відображення яких на карті сприятиме налагоджуванню спілкування з ними. Карта допомагає побачити ситуацію очима іншої людини, знайти спільні інтереси, відшукати нові підходи до вироблення рішень. Але всі ці позитивні функції карта виконує лише за умови, коли інформація, що в ній зафіксована, відповідає дійсності.

Рис. 4.2. Політична карта (за Б. Кросбі)

На думку американського дослідника Б. Кросбі, метод картографування доцільний також у політичному аналізі ситуації (див. рис. 4.2). Для того щоб залишитися при владі, уряд мусить мати підтримку, яка завжди чогось вартує. Дійовими особами політичного життя Кросбі вважає: зовнішній сектор (групи тиску іноземного походження – посольства, транснаціональні корпорації, міжнародні донори, іноземні розвідки тощо), соціальний сектор (великі групи, об’єднані певними спільними характеристиками й вимогами, свої інтереси вони реалізують через вибори, – промисловці, робітники, селяни тощо), політичні партії (групи, які намагаються впливати на напрям державної політики через інструменти державної влади), групи тиску (групи порівняно вузьких спільних інтересів, захищаючи які, вони прагнуть вплинути на напрям державної політики у певній сфері).

Названі учасники політичного життя надають урядові ключову чи ідеологічну підтримку або ж перебувають в опозиції. Легітимна опозиція протистоїть політиці уряду, але згодна з чинними “правилами гри”. Це так звана “лояльна опозиція”, яка може за результатами виборів прийти до влади. Антисистемна опозиція вимагає радикальних змін, вона не згодна з наявною політичною системою, може перебувати у підпіллі.

Групи, які надають ключову підтримку урядові, є впливовими у сфері прийняття рішень і мають значні вигоди з цього. Без ключових груп підтримки уряд має мало шансів залишитися при владі. Ідеологічну підтримку надають групи, що менш важливі або поводяться стриманіше. Вони мають незначний вплив на прийняття рішень і отримують невеликі вигоди. Якщо їхні вигоди ігноруватимуть, вони стануть опозицією.

Розміщення груп на карті залежить від того, наскільки вони: погоджуються з “правилами гри”, підтримують політику уряду, впевнені в непохитності влади уряду, впливають на прийняття важливих рішень, претендують на обсяг вигід. Водночас підтримка уряду як така не гарантує розміщення групи в центрі карти.

З сучасних методів аналізу конфлікту певний інтерес становлять такі: трикутник УПК, “цибулина”, “дерево конфлікту”, аналіз силового поля, піраміда.

Трикутник УПК (Установки, Поведінка, Контекст) грунтується на припущенні, що в конфлікті взаємний вплив здійснюють три основні компоненти: контекст, поведінка учасників конфлікту і їхні установки. Для кожного учасника малюється свій трикутник, в якому основні фактори конфлікту наводяться з точки зору цього учасника. Кожний учасник (група) вказує на суттєві для нього аспекти й особливо на ті сфери, де він найбільше постраждав. Часто учасники по-різному тлумачать причини конфлікту. Обговорення відмінностей у сприйманні конфлікту допомагає сторонам зрозуміти одна одну і зайняти реалістичну позицію [150, с. 49].

“Цибулина” – назва методу базується на схожості з багатошаровою будовою цибулини. Зовнішнє лушпиння – позиції, які декларуються у присутності інших. Наступний шар – інтереси, те, чого ми насправді хочемо. Ще глибший шар – головні потреби. Мета “цибулини” – графічно показати можливість зняття якомога більшої кількості шарів, які “наросли” в результаті конфлікту (рис. 4.3) Довгостроковою метою є покращення спілкування і довіри до такого рівня, коли люди зможуть відверто обговорювати свої реальні потреби і потреби іншої сторони.

Рис. 4.3. “Цибулина”

“Дерево конфлікту” (рис. 4.4) пропонує сторонам конфлікту метод визначення важливих проблем, які учасники класифікують за трьома категоріями: 1) основні причини (корені дерева); 2) основні проблеми (стовбур дерева); 3) наслідки (гілки). В подальшому організовується дискусія з метою дійти спільного погляду на основну проблему і виокремлення питань, які потребують першочергового залагодження.

Аналіз силового поля спрямований на виявлення сил, які впливають на конфлікт, та на оцінку сильних і слабких сторін цих сил. Спочатку визначається певна конкретна дія, яку ви хочете здійснити, або зміни, яких треба досягти. Сили, які сприяють здійсненню наміченої дії (змін), мають бути записані в стовпчик зліва. Сили, які протидіють здійсненню вашого завдання, записуються в стовпчик справа. Від кожної сили до центру малюється стрілка, довжина і товщина якої позначає вагу і могутність кожної з сил. Аналіз полягає в розгляді можливостей посилити позитивні й послабити негативні сили [150, с. 54]. Аналіз силового поля на прикладі ситуації проведення виборів в одному з регіонів Південної Африки у 1994 р. подано у табл. 4.1.

Рис. 4.4. Дерево конфлікту

Таблиця 4.1. Аналіз силового поля – приклад з Південної Африки [150, с. 54]

“Піраміда” – метод для аналізу багаторівневого конфлікту, що допомагає виявити ключові фігури на кожному з рівнів. Запропонований Дж. П. Ледерахом. Люди, які беруть участь у конфлікті, зображуються у вигляді трикутника, поділеного на кілька сегментів по вертикалі. Верхній сегмент – лідери вищого рівня. В кожному сегменті виявляються лідери, які займають стратегічно важливі позиції і які можуть стати стратегічними союзниками у залагодженні конфлікту як у межах одного рівня, так і одночасно на всіх рівнях

У ситуаціях, коли потрібно приймати відповідальні рішення, що стосуються стабільності у сфері міжгрупових, організаційних, соціальних, міжнародних відносин, може застосовуватися така форма дослідження й оцінки, як експертиза. Експертиза передбачає проведення дослідження незалежними висококваліфікованими фахівцями, що доцільно, коли вигоди від використання такої експертизи виправдовують видатки на її проведення. Як правило, експерт має знайти нову, невідому або не усвідомлювану особою, котра приймає рішення (ОПР), інформацію стосовно конфлікту, що дає змогу зменшити невизначеність вибору рішення. Експертний висновок має сприяти кращому знанню й розумінню ситуації ОПР та бути підготовленим до моменту вибору рішення ОПР.

Слід розрізняти терміни “експертиза конфлікту” й “кон-фліктологічна експертиза”. Експертизу конфлікту можуть здійснювати фахівці (правники, економісти, психологи) з окремих аспектів проблеми, яка постала перед конфліктантами. На відміну від цього, конфліктологічна експертиза проводиться за участю фахівців-конфліктологів. Її метою є аналіз та оцінка конфліктної ситуації в цілому, поведінки конфліктантів, балансу сил, наслідків конфлікту, шляхів виходу, моделювання різних варіантів розвитку конфлікту й характеру постконфліктних ситуацій. Предметом конфліктологічної експертизи можуть бути не лише реальні конфлікти, а й ситуації, які загрожують перерости в конфлікт. Матеріалами, на підставі яких готується експертний висновок, є документи, безпосередні спостереження конфліктолога, опитування учасників і свідків конфлікту, проведення спеціальних діагностичних досліджень.

Учасники конфлікту (соціальні, професійні, національні та інші групи, керівництво організацій та об’єднань) можуть розглядатися в процесі конфліктологічної експертизи як елементи ситуації і як порівняно самостійні об’єкти. В останньому випадку акцент робиться на їхніх стійких характеристиках – цінностях, життєвих цілях, інтересах, характерах, очікуваннях та побоюваннях, типових способах поведінки, що дає змогу передбачати з певним ступенем імовірності характер і силу їхньої реакції на дії інших сторін та визначати найдієвіші важелі впливу на кожного з них.

З причетних до конфлікту осіб кожна має свою внутрішню картину конфлікту (ВКК), яка до того ж у процесі перебігу конфлікту зазнає змін. У ВКК втілено структуру ванн я конфліктантом ситуації конфлікту; у ній суб’єкт розташовує учасників ситуації в суб’єктивному просторі відносно один одного, наділяє їх певними характеристиками й зв’язками, а також здатністю змінювати місце в заданому смисловому полі. Це дає можливість “розігрувати” в уяві перебіг конфліктної ситуації, розглядати можливі варіанти власних дій і дій учасників та прогнозувати відповідний цим діям результат. Формування ВКК виступає як певне “розуміння” ситуації, де дії іншої сторони витлумачуються не як сигнал про наявність проблеми, а як ворожі, спрямовані проти нас (наших прав, нашої честі, наших інтересів). Іншими словами, ВКК є результатом декодування певної інформації з метою знаходження її смислу й прихованого значення. ВКК має раціональну, емоційну та мотиваційну компоненти. Емоційна компонента формується миттєво й пов’язана, можливо, з певними маркерами, які зумовлюють структуралізацію поля сприймання ситуації, а також із впливом наявних установок. За домінування емоційної компоненти у ВКК особа реагує до певної міри “автоматично” (це може бути як автоматична агресивність, так і автоматична лякливість, поступливість). Тому більшість рекомендацій щодо поведінки в конфлікті стосуються гальмування “автоматичної реакції” (“підніміться на балкон” (Ч. Ліксон), “пригладьте пір’ячко” (Р. Шалер), не поспішайте реагувати) і посилення ролі інтелектуальної компоненти (проаналізуйте ситуацію, уточніть свої цілі, зберіть додаткову інформацію). Водночас у культурі може існувати вимога саме автоматичної та миттєвої реакції на образу (кодекс Бусідо, писані й неписані кодекси чоловічої честі). Мотиваційна компонента пов’язана зі ставленням суб’єкта до конфлікту, зі змінами поведінки в умовах конфлікту й актуалізацією діяльності з подолання конфлікту. Знаючи про ВКК конфліктанта, можемо передбачати його поведінку і, зокрема” діагностувати його позицію в конфлікті як активну або пасивну, гнучку або ригідну, жорстку або м’яку, або як активно-адаптивну, орієнтовану на максимізацію виграшу, або як пасивно-адаптивну, “страждальницьку”, або як проміжну між цими позиціями. Що менше особа усвідомлює власну ВКК, то меншою мірою може керувати своєю поведінкою. На формування ВКК здійснює вплив такий соціально-психологічний феномен, як схильність на користь свого я. Дослідження показали, що більшість сучасних людей мають схильність оцінювати себе вище середнього стосовно бажаних особливостей і здібностей. Ми переоцінюємо поширеність серед інших притаманних нам недоліків (хибний консенсус) і недооцінюємо поширеність тих здібностей і доброчесностей, які вважаємо притаманними собі (хибна унікальність). За словами Д. Маєрса, “люди вважають свої недоліки нормою, а свої доброчесності – рідкістю” [114, с. 86]. Схильність на користь свого я, що виявляється у вірі в свій потенціал, сприяє наполегливому подоланню труднощів, надихає нас не впадати у відчай, незважаючи на невдалий початок справи, є позитивним явищем. Водночас у конфлікті схильність на користь свого я веде до формування неадекватної ВКК, в якій ми виглядаємо краще ніж насправді, а супротивник – гірше. Тому в посередництві (див. розділ 6) прояснення позицій і намірів сторін допомагає сформувати більш адекватну ВКК і внаслідок цього полегшити перехід від конфронтації позицій до аналізу інтересів і можливостей, що є кроком до досягнення домовленостей. Знаючи ВКК головних учасників конфлікту, ми можемо оцінити очікувану ефективність дій конфліктантів і виявити ознаки програшної позиції.

Також людям властива недооцінка впливу ситуації на інших осіб і переоцінка ролі їхніх особистісних рис і установок, яку Лі Росе назвав фундаментальною помилкою атрибуції. Це означає, що в конфлікті ми здебільшого концентруємося на діях іншої сторони, саме вона видається причиною неприємностей, а ситуація – лише фоном. Таким чином, формуються взаємні упередження стосовно моральності іншої сторони, що гальмують орієнтацію на співробітництво і посилюють конфронтацію. Сила цих упереджень також має бути оцінена експертизою. В подальшому роз’яснення сторонам конфлікту механізму формування упереджень може бути одним зі шляхів зменшення напруженості між ними. Іншим шляхом є здійснення кроків із метою розрядки – ініціатива однієї зі сторін з надання іншій певної дрібної поступки, яку реалізують після заяви щодо прагнення миру. Така ініціатива містить пропозиції іншій стороні здійснити аналогічні зустрічні дії і спрямована на встановлення довіри між сторонами.

У сфері політики важливим об’єктом конфліктологічної експертизи є інформаційні матеріали (проекти законів, указів, постанов, розпоряджень, плани і програми, а також підготовлені для ЗМІ заяви та інтерв’ю), які мають значущі наслідки. При експертизі інформаційних матеріалів найчастіше виникає проблема неузгодженості їхніх положень із чинними законами, програмами, а також проблема відповідності очікувань, які на них покладають розробники, реальним результатам їхнього впливу на людей.

Експертиза можливості воєнного конфлікту виходить із того, що держава – ініціатор конфлікту сподівається здобути від перемоги такі вигоди, які б переважали ймовірну вартість воєнних операцій, до того ж різниця між вигодами та вартістю має бути тим більшою, чим більшим є ризик не домогтися перемоги. Провокувати наступальні дії може наявність так званого “вікна можливостей” (одна зі сторін має військові та інші переваги, які мають тимчасовий, скороминущий характер; міжнародні організації та великі держави заклопотані в цей момент іншими проблемами), а також уявлення про агресивні наміри іншої сторони, коли власні позиції оцінюються як топографічно незручні для оборони. На думку деяких авторів, ініціатори збройного конфлікту між національними групами можуть виходити з того, що ООН у таких ситуаціях здебільшого обмежувалася переговорами про припинення вогню, а не відновлювала статус-кво, даючи таким чином перевагу тій стороні, яка розпочала наступальні дії і досягла військового успіху на момент міжнародного втручання.

Як дії, що свідчать про підготовку сторін до збройного конфлікту, експерти розглядають збільшення військового бюджету, тренування з евакуації установ, відміну відпусток для офіцерів, призов резервістів, посилення розвідувальної активності, економічну й пропагандистську “війну”, збільшення кількості та серйозності прикордонних конфліктів тощо.

Достовірність результатів конфліктологічної експертизи забезпечується суворим дотриманням принципів: незалежності, практичної спрямованості, системності, комплексності, професіоналізму, відповідальності, мінімізації інтервенції.

Принцип незалежності вимагає залучення експертів, які особисто ніяк не зацікавлені в тому чи тому результаті експертизи і не можуть бути примушені до висновків, що не відповідають їхнім переконанням.

Принцип практичної спрямованості характеризує спрямованість експертизи стосовно підвищення раціональності, обгрунтованості рішення щодо конкретної практичної проблеми. Збирається лише та інформація, що корисна для прийняття майбутніх рішень. Отримання наукових узагальнень не є метою експертизи, хоча може бути її побічним продуктом.

Принцип системності вимагає опису конфлікту в його цілісності, з максимальним урахуванням його причинно-наслідкових, функціональних, генетичних та інших зв’язків.

Принцип комплексності полягає у використанні та узгодженні даних, отриманих різними методами. Він випливає з принципу системності, оскільки системне дослідження можливе шляхом застосування комплексу різноманітних методів. Отримання інформації різними способами та з різних джерел дає змогу підвищити її достовірність і точність.

Принцип професіоналізму вимагає залучення до проведення експертизи спеціалістів, які мають необхідний досвід і знання як у сфері конфліктології, так і в тій сфері, до якої належить об’єкт експертизи.

Принцип відповідальності стверджує відповідальність експерта за достовірність зібраної інформації, її нерозголошення без згоди замовника, за точне дотримання експертом термінів виконання своєї роботи.

Принцип мінімізації інтервенції орієнтує експерта на вибір засобів і методів дослідження, застосування яких не призведе до погіршення ситуації чи до неконтрольованого впливу на неї.

Завдання експертизи можуть формулюватися: а) замовником; б) виконавцем; в) спільно. Б усіх випадках корекція та узгодження завдань із замовником є важливим технологічним моментом процесу експертизи.

Експертний висновок має містити характеристику проблемної ситуації, експертні оцінки та пропозиції. Зазвичай до нього вносять також формулювання цілей і завдань експертизи, повний перелік джерел інформації та використаних методик, перелік можливих сценаріїв розвитку ситуації.

Важливими рисами експертного висновку є точність, повнота, своєчасність і переконливість.

(2 votes, average: 3,00 out of 5)