Основи економічної теорії – Мамалуй О. О. – Глава 13. Система агробізнесу та земельна рента
§ 1. Аграрні відносини, їх специфіка та місце в економічній системі
Аграрні відносини – це особливий вид економічних відносин, які формуються в суспільстві між його членами, господарствами та державою з приводу володіння, користування і розпорядження землею як головним засобом виробництва в сільському господарстві, а також виробництва і реалізації сільськогосподарської продукції та розподілу доходів господарств. Вони включають також рентні відносини, що виникають з приводу виробництва і розподілу чистого доходу між виробниками, власниками землі та державою.
Як складова частина всієї економічної системи аграрні відносини мають специфічні риси. Це зумовлено насамперед тим, що основним засобом виробництва в аграрному секторі є земля, що сільське господарство найбільше залежить від природних та біологічних законів тощо.
Місце і значення аграрних відносин в економічній системі України визначається тим, що сільське господарство – одна з пріоритетних галузей народного господарства України.
Незважаючи на відсталість аграрного сектора економіки від сучасного світового рівня, його загальний потенціал в Україні досить вагомий. Він включає 42 млн га сільськогосподарських угідь. При цьому найродючіші чорноземи знаходяться саме в Україні. Безпосередньо в сільському господарстві (не враховуючи присадибних ділянок) зайнято 4 млн чоловік (близько 20% працюючих в усіх галузях економіки), виробляється близько 40% валового суспільного продукту, зосереджено приблизно третину основних виробничих фондів, формується три чверті фонду споживання, а його питома вага у фонді продовольчих товарів становить 96%.
В умовах економічної кризи, що продовжує загострюватися, різко скорочується виробництво, продаж і споживання населенням продуктів харчування. До того ж значна кількість сільськогосподарської продукції та кінцевих продуктів харчування псується і гине, скуповується і розкрадається, вивозиться за межі України за бартерними угодами тощо. Все це зумовлює бурхливе зростання ринкових цін, істотне обмеження обсягів і структури споживання населення.
Отже, саме життя ставить перед економічною наукою невідкладне завдання всебічного аналізу сучасних аграрних відносин та розроблення науково обгрунтованих рекомендацій щодо їх реформування.
Аграрна сфера – це специфічна галузь виробництва та життєдіяльності. В її основі – безпосереднє використання потенціалу і ресурсів живої природи з її законами й умовами. Аграрній сфері притаманні особливі аграрні відносини, які перебувають у складній взаємодії з існуючою системою соціально-економічних відносин.
В основі аграрних відносин лежать відносини, що виникають між людьми з приводу використання у сільському господарстві землі та інших природних ресурсів. Сутність аграрних відносин полягає в тому, щоб забезпечити прямий зв’язок між працівником і використовуваними ним елементами живої природи, в першу чергу землею, хоч форми цього зв’язку можуть бути різними.
До сфери аграрних відносин належать не тільки виробничі відносини суспільства із сільськогосподарськими підприємствами, а й відносини всередині останніх, у зв’язку з цим важливо виділити аграрні відносини у вузькому і широкому розумінні: перші обмежені галуззю сільського господарства, другі поширюються на всю систему економічних відносин, що виникають у суспільстві з приводу привласнення і використання землі та інших засобів виробництва в усьому агропромисловому комплексі. Іншими словами, аграрні відносини в широкому розумінні мають риси агропромислових відносин.
Найважливішою і визначальною частиною аграрних відносин є відносини власності на землю. Це обумовлено особливою роллю землі як головного засобу виробництва в аграрному секторі економіки. Власність на землю як економічна категорія розкриває історичну форму привласнення землі як засобу виробництва і предмета природи. В Земельному кодексі України (2001) визначено такі форми власності на землю, як державна, комунальна, приватна, і вказано, що всі ці форми власності є рівноправними.
Прийняття та запровадження цього закону має довгу передісторію. Давня мрія і політичне гасло “Земля – тим, хто її обробляє” здійснюються, як відомо, протягом тривалого часу. В різних країнах цю проблему вирішували неоднаково. Не розв’язала її в наших умовах, що тепер стало очевидним, і націоналізація землі за ленінським Декретом про землю 1917 року. Оскільки землю згідно з цим Декретом було перетворено на загальнодержавну власність, фактично розпоряджатися нею стала держава в особі урядових органів. Держава безплатно передавала землю у користування різним державним і кооперативним землекористувачам. За цих умов земля виявилася водночас і всенародною, і нічиєю. Земля не піддягала купівлі-продажу, передачі в оренду і спадщину.
Разом з тим пошуки шляхів перетворення землі на об’єкт дійсно раціонального господарювання і способів закріплення її за конкретним заінтересованим господарем – одна з найважливіших проблем аграрної реформи, яка залишається вирішеною не повною мірою. Прийняті в Україні земельні законодавчі акти, які передбачають право приватної власності на землю, поки що не мають діючого механізму їх реалізації. При цьому слід розрізняти приватну власність на землю як її загальну форму від приватної власності на землю тих, хто її обробляє, для кого вона є необхідною умовою економічної свободи трудівника.
На сучасному етапі земельна реформа має розв’язати проблему переходу до приватної власності на землю в різних формах – не тільки індивідуальної чи сімейної, а й корпоративної, спільної часткової тощо. Реформування земельних відносин відбувається на основі процесів роздержавлення і приватизації земельного фонду України.
Розвиток ринкових відносин в аграрному секторі України, поряд з реформуванням земельних відносин, передбачає також зміни у складі суб’єктів аграрного сектора, реформування ціноутворення на ринку продовольства, соціальної сфери на селі, а також створення надійної законодавчої бази, яка забезпечить ефективний розвиток сільського господарства у складі АПК.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)