Основи економічної теорії – Мамалуй О. О. – Глава 10. Витрати і доходи фірми. Механізм ціноутворення
§ 1. Економічні витрати підприємства: сутність та види
Виробництво товарів потребує певних витрат економічних ресурсів: землі, капіталу, праці, підприємництва. Обмеженість економічних ресурсів та обумовлена цим можливість їх альтернативного використання пояснюють існування економічних витрат, які пов’язані з відмовою від можливості виробництва інших (альтернативних) товарів та відображають цінність ресурсів в умовах найкращого варіанта їх використання. Економічні (альтернативні) витрати – це ті витрати, які підприємство має зробити, або ті доходи, які підприємство змушено забезпечити постачальникам ресурсів, щоб дістати можливість використовувати ресурси у своїх виробничих цілях і не допустити використання їх в альтернативних виробництвах.
Необхідні підприємству для виконання його виробничої функції економічні ресурси можуть належати як власникам підприємства, так і незалежним постачальникам ресурсів. Цілком слушно, що витрати на залучення власних та чужих ресурсів повинні мати різний економічний зміст. Економічні витрати розподіляються на зовнішні (явні) витрати – витрати на залучення ресурсів, що не належать підприємству, і внутрішні (неявні) витрати – витрати на власний ресурс, що самостійно використовується. Наприклад, якщо підприємцю для ведення бізнесу потрібен автомобіль, то можливі варіанти його залучення: оренда автомобіля у його власника або використання власного автомобіля. Кожний з варіантів потребує від підприємця певних витрат на залучення зазначеного ресурсу. У першому варіанті у підприємця виникають зовнішні витрати – орендна плата за користування автомобілем. Це явні грошові витрати на виробництво. У другому варіанті орендної плати немає, бо автомобіль належить підприємцю. Але витрати є – це внутрішні витрати. Базою визначення їхньої вартості є концепція альтернативних витрат: не отримана підприємцем орендна плата, якби він передав автомобіль в альтернативне використання. Внутрішні витрати – це неявні, умовно-розрахункові, неоплачувані витрати, які не відображаються у бухгалтерському обліку підприємства; їхня вартість вимірюється гіпотетично, відносно до доходів, що їх могло б отримати підприємство від передачі власних ресурсів альтернативним користувачам. Слід пам’ятати, що альтернативне використання – найкращий серед можливих варіант використання ресурсу. До внутрішніх належать також витрати підприємця при використанні власного підприємницького ресурсу. Ці внутрішні (неявні) витрати мають назву “нормальний (безумовний) прибуток”: плата за підприємницький ресурс, який підприємець використовує у власному бізнесі, не отримана ним заробітна плата менеджера. Якщо бізнес не компенсує підприємцю внутрішніх витрат (тобто не отриманих доходів у разі передачі власних ресурсів до альтернативного користування) і нормального прибутку, це свідчить про те, що власні ресурси використовуються неефективно, що є кращі альтернативні можливості.
Існує певна залежність між витратами та обсягом виробництва, зміст якої змінюється у зв’язку з короткостроковим чи довгостроковим періодом діяльності підприємства. Короткостроковий період – це проміжок часу, протягом якого підприємство не може змінити кількість усіх ресурсів, тому ресурси розподіляються на постійні (фіксовані) й перемінні. Наприклад, у короткостроковому періоді підприємство не має можливості змінити свої виробничі потужності, але спроможне змінювати обсяг виробництва залежно від інтенсивності використання цієї фіксованої потужності. Довгостроковий період – це проміжок часу, достатній для того, щоб підприємство було спроможне змінити кількість усіх ресурсів, у тому числі й виробничі потужності. У цьому періоді всі ресурси перемінні.
Оскільки у короткостроковому періоді ресурси бувають постійні (фіксовані) та перемінні, то і витрати на їх залучення у цьому періоді поділяються на постійні витрати – витрати, розмір яких не залежить від зміни обсягів виробництва (це, як правило, орендна плата, амортизаційні відрахування від вартості основних засобів, страхові внески, заробітна плата управлінців), та перемінні витрати – витрати, розмір яких змінюється залежно від змін обсягу виробництва (це витрати на сировину, матеріали, паливо, транспортні послуги, оплату виробничого персоналу). Перемінні витрати – це витрати, якими підприємець спроможний керувати, змінюючи обсяг виробництва. Зазначимо, що динаміка перемінних витрат нерівномірна і має три етапи: на першому етапі зростання обсягу виробництва обумовлює певний темп зростання перемінних витрат, на другому етапі цей темп уповільнюється, що пов’язано з перевагами масового виробництва, на третьому перемінні витрати зростають швидше, ніж обсяг виробництва, що обумовлено діянням закону убуваючої віддачі.
Необхідно зазначити, що деякі витрати підприємства неможливо класифікувати ні як постійні, ні як перемінні – це напівперемінні витрати, частина яких змінюється відносно зміни обсягу виробництва, а частина залишається фіксованою. Наприклад, плата за телефон складається з постійної суми абонентної плати та суми, яка змінюється залежно від кількості та тривалості розмов по телефону.
Сукупність зазначених витрат (постійних, перемінних, напівперемінних) становить валові або загальні витрати підприємства. Якщо обсяг виробництва дорівнює нулю, то валові витрати дорівнюють постійним витратам.
Обчислюються також середні витрати (валові, постійні, Перемінні), тобто витрати на одиницю продукції.
Показники середніх витрат використовують для порівняння з ціною продукції. Середні постійні витрати із зростанням кількості виробленої продукції знижуються, оскільки не залежать від обсягу виробництва. Середні перемінні витрати змінюються в залежності, що зазначена вище, відносно перемінних витрат. Динаміка середніх валових витрат залежно від обсягу виробництва відображає зміни середніх постійних та середніх перемінних витрат.
Велике значення для прийняття рішень про зміну обсягу виробництва мають показники граничних витрат. Граничні витрати – це додаткові витрати на додаткову одиницю продукції. Граничні витрати можна обчислити на основі перемінних витрат. Це обумовлено тим, що валові витрати відрізняються від перемінних витрат на фіксовану суму постійних витрат, тобто для додаткової одиниці продукції зміна валових витрат дорівнює зміні перемінних витрат.
Згідно з економічною роллю у процесі виробництва витрати поділяються на основні – витрати, які безпосередньо пов’язані з технологічним процесом виробництва, і накладні – витрати на організацію, обслуговування виробництва та управління ним.
Виконання підприємством виробничої функції охоплює не тільки сферу виробництва, а й сферу обігу, тому підприємство несе витрати, пов’язані з реалізацією продукції, – витрати обігу. Витрати обігу бувають додаткові, пов’язані з удосконаленням споживчих якостей товару (зберігання, транспортування, запакування тощо) і чисті – витрати на торговельні операції, маркетинг, рекламу.
В економіці підприємства витрати виробництва та обігу відображає показник собівартості продукції – вартісна оцінка витрат на виробництво та реалізацію продукції. її елементами є такі витрати, як витрати на сировину, матеріали, паливо, амортизація основних засобів, заробітна плата та нарахування на неї та ін. Затрати на виробництво продукції відображає виробнича собівартість, затрати на виробництво та реалізацію продукції – повна собівартість. Згідно з засобом включення до собівартості витрати бувають прямі, що належать до виробництва певного товару, та непрямі – загальновиробничі витрати, що розподіляються між видами продукції.
Економічні витрати пов’язані з виробничою діяльністю фірми, з процесом перетворення ресурсів на продукт, тому їх можна визначити як трансформаційні витрати (трансформація ресурсів у продукт). Така характеристика витрат обумовлена класичним (технологічним) підходом до визначення природи фірми. Якщо ж звернутися до інституційної теорії, яка визначає фірму як сукупність контрактів між власниками ресурсів, як засіб мінімізації підприємцем витрат ринкового механізму координації, то треба визнати, що фірма несе не тільки трансформаційні витрати, а й витрати, що пов’язані зі здійсненням трансакцій – угод. Ці витрати визначаються як трансакційні – витрати у еркері обміну, що обумовлені передаванням та захистом прав власності. Категорію трансакцій-них витрат запровадив до економічної теорії Р. Коуз, і вона пов’язана зі зміною постулату неокласичної теорії, згідно з яким витрат на отримання інформації немає й індивіди володіють усім обсягом інформації щодо угоди. Інституційна теорія визначає існування витрат на ідентифікацію продавців та цін – інформаційних витрат, з яких виводяться трансакційні витрати. У сучасній інституційній теорії природа трансакцій-них витрат не має єдиного пояснення: теорія трансакційних витрат зазначає відсутність ринку інформації та перекручення цінових сигналів; теорія суспільного вибору пов’язує трансакційні витрати з проблемами, що супроводжують будь-яке погодження позицій індивідів, теорія погоджень пояснює трансакційні витрати неоднорідністю інституційного середовища, існуванням кількох систем інформації, що обумовлює аєиметрічність інформації, яка й пояснює високий рівень трансакційних витрат.
Трансакційні витрати виникають до і після укладання угоди, їх класифікацію наведено в таблиці 4.
Таблиця 4.
| Витрати до укладення угоди | Витрати після укладення угоди |
| Витрати на пошук інформації про потенційних партнерів, ситуацію на ринку, а також збитки, пов’язані з неповнотою та недосконалістю інформації | Витрати на моніторинг та запобігання опортунізмові, тобто відхиленню від умов угоди, що потребує контролю за додержанням умов угоди |
| Витрати на проведення переговорів, у тому числі про умови та форму угоди | Витрати на специфікацію та захист прав власності, у тому числі витрати, які необхідні для встановлення прав, що порушені при виконанні контрактів, збитки від недостатньої специфікації прав власності та їх захисту |
| Витрати на вимірювання якості товарів та послуг | Витрати на захист від третіх осіб, що включають витрати на захист від претензій третіх осіб на частку корисного ефекту від угоди |
| Витрати на укладання контракту, в тому числі на юридичне оформлення угоди |
Слід зазначити, що підприємець обирає одну з альтернативних форм ведення бізнесу: фірма – коаліція власників ресурсів або ринкові трансакції як засіб залучення ресурсів. Вибір потребує аналізу переваг кожної із зазначених форм. Технологічне трактування фірми визначає таку її перевагу, як оптимізація витрат виробництва на базі економії від масового виробництва. Як бачимо, технологічний підхід не враховує трансакційних витрат. Згідно з контрактним трактуванням природи фірми створення фірми ефективно для підприємця тоді, коли витрати здійснення трансакцій у середині фірми будуть нижчі за витрати здійснення ринкових трансакцій. У цьому аспекті фірма, як організаційна одиниця бізнесу, – це засіб мінімізації трансакційних витрат.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)