Операційний менеджмент – Капінос Г. І. – 5.1.7. Критерії та методи розташування виробничих об’єктів
Рішення стосовно розміщення підприємства приймається на основі врахування цілого ряду факторів на макро – і мікрорівнях. Основним питанням створення підприємства є попит, тобто об’єктивна потреба в цьому продукті. Розташування поблизу ринку збуту товару чи послуги сприяє швидкому і своєчасному обслуговуванню. Це важливо в бізнесі, пов’язаному з транспортуванням чи розподілом, тобто галузях, у яких доставка ресурсу замовнику є основним видом діяльності підприємства. В інших сферах близькість до ринку може бути і не так важлива. Там, де обслуговування вимагає участі клієнта (у сфері відпочинку, в охороні здоров’я), розумна близькість необхідна. З іншого боку, банківські та фінансові послуги можна з успіхом надавати через Internet або через представників.
Наступними питаннями, які необхідно вирішити, є наявність коштів та вибір місця розташування майбутнього підприємства. Вибір дислокації підприємства повинен здійснюватися на основі державних узагальнюючих розробок у вигляді планів-прогнозів розвитку різних територій. Це питання вирішується на державному рівні та є одним із завдань органів з розміщення продуктивних сил країни.
Найважливішими передпроектними документами слугують “техніко-економічні обгрунтування” (ТЕО) доцільності та господарської необхідності проектування та будівництва підприємств, що розробляються на основі відомих принципів розміщення виробництва: енергоємних, сировинних, трудомістких, споживчих й інших факторів.
Більш детально На макрорівні розглядаються наступні фактори [30]:
1) демографічні й економічні фактори, що впливають на розмір і розвиток основних ринків збуту продукції;
2) джерела і витрати з доставки сировини і матеріалів;
3) кількість та якість трудових ресурсів;
4) наявність достатньої кількості енергії і води;
5) політична стабільність (країни, регіону);
6) податкова політика та заохочення економічного розвитку;
7) питання захисту навколишнього середовища;
8) вартість земельної ділянки і будівництва;
9) умови проживання (клімат, система освіти, медичного обслуговування, культура, відпочинок, злочинність).
До основних факторів на мікрорівні відносяться:
1) обмежувальні норми на розвиток, сумісність із сусідніми об’єктами;
2) розмір, конфігурація, рельєф та інші технічні аспекти ділянки;
3) наявність кращого транспорту;
4) обсяг транспортних перевезень у клієнтів, під’їзди до майбутнього підприємства;
5) наявність і вартість енергопостачання й інших послуг, у тому числі пожежної охорони і видалення відходів;
6) зовнішній вигляд майданчика (відповідає чи не відповідає характеру підприємства);
7) близькість до житлових масивів та інших об’єктів, необхідних для працівників;
8) місце розташування конкурентів, особливо для підприємств роздрібної торгівлі чи з надання послуг.
Розглянемо більш докладно деякі найважливіші з перерахованих факторів. Для багатьох підприємств при вирішенні питання про місце розташування домінуючим часто виявляється який-небудь один фактор, що і вирішить питання дислокації підприємства. При наявності декількох рівнозначних за важливістю факторів застосовують різні існуючі методи вибору, наприклад, матрицю рішень (платіжна матриця) чи методи бальних оцінок, експертний аналіз.
Сировина та матеріали.
Якщо у виробництві використовується велика кількість громіздких чи об’ємних матеріалів, має сенс подумати про розміщення заводу поблизу їхнього джерела, наприклад, при видобутку металу з руди, цукру з цукрового буряка тощо. На практиці, однак, дане обмеження рідко виявляється дійсно серйозним і, як правило, приймається до уваги в останню чергу.
Трудові ресурси.
Джерело робочої сили, яка володіє необхідними навичками чи, як мінімум, готова до навчання, безсумнівно, є істотною передумовою для успіху бізнесу. Робітників, звичайно, можна завезти, як це робиться у великомасштабних будівельних проектах, де місце будівництва вибирати не приходиться, проте, місцеве джерело робочої сили завжди обходиться дешевше і легше в управлінні. Витрати на оплату праці часто є визначальним чинником при ухваленні рішення про розташування підприємства.
Однак наявність дешевої робочої сили у великих кількостях швидко приводить до індустріалізації країни, що підвищує її добробут і, як наслідок, підвищені вимоги населення, так що ця можливість існує недовго. У сфері обробки інформації, де важливі ефективні телекомунікації, наявність придатної робочої сили є домінуючим чинником у виборі місця розташування.
Транспорт.
У виробництві та оптовій торгівлі велике значення має транспортування матеріалів і товарів. Насамперед, необхідно вибрати метод перевезення. Якщо це залізничний, водний чи повітряний транспорт, то цим і буде визначатися місце розташування. Використання автомобільного транспорту дає велику гнучкість, і все-таки необхідно, щоб завод чи склад знаходився поблизу перетинання великих автодоріг. У роздрібній торгівлі та сфері послуг важлива доступність закладу для покупців, що, знову ж, зазвичай означає доступність для автотранспорту. Якщо передбачається, що покупець може мати машину, потрібно передбачити достатнє місце для паркування. Якщо ж велика частина клієнтів буде користуватися громадським транспортом, то розташовувати заклад треба в районах з якісним обслуговуванням. Можливо великий попит змусить транспортні підприємства відкрити нову зупинку поруч з фірмою.
Інфраструктура.
Доступність доріг, послуг та інших складових інфраструктури залежать від масштабів підприємства. Маленькій фірмі досить буде фабрики, складу чи магазину у вже існуючому промисловому районі чи торговому центрі. Великому підприємству, наприклад, новому автозаводу, досить буде рівного пустиря, а допоміжні послуги компанія сформує і за власний рахунок.
Технічна підтримка. Комерційні заклади прагнуть бути ближче до людей і один до одного. Цей підхід застосовується ще з епохи середньовічних ринків. Централізація несе менше проблем і витрат у зв’язку з транспортуванням і в принципі більш надійна. Спрощуються і знову ж стають надійнішими комунікації і координація діяльності, хоча, можливо, це вже другорядні фактори.
Ще один довід на користь випуску всього асортименту продукції на окремих підприємствах полягає в тому, що невеликими заводами простіше та ефективніше управляти. В усякому випадку, ефект масштабу досягається далеко не завжди, при перевищенні певної величини підприємства, проблеми починають переважувати вигоди.
Децентралізована (розподілена) структура також робить організацію менш вразливою для політичних, індустріальних і навіть природних сил. Підвищується і гнучкість – у тому сенсі, що закрити один маленький завод простіше, ніж перманентно скоротити обсяг випуску одного великого. Крім того, стає простіше експериментувати з новими методами роботи.
Ще більш обгрунтованою виглядає децентралізація за принципом окремих продуктових груп. Переваги простоти управління за рахунок меншого розміру підприємства стають більш очевидними завдяки виробництву меншої номенклатури виробів. Якщо для виготовлення різних груп товарів вимагаються різні технологічні процеси, така структура стає більш кращою, оскільки розміщення всіх процесів під одним дахом ніяких додаткових переваг у собі не несе.
Основним індикатором потреби в розподіленій структурі є масштаб виробництва. Разові, замовлені роботи і потокове виробництво, як правило, виявляються несумісні, оскільки використовують різну технологію, мають потребу в різній робочій силі та різних принципах управління. Організаціям, що виготовляють свій товар для ринків з мінливим попитом і вимагають виготовлення на замовлення, рекомендується саме така схема розподілу потужностей [30].
Децентралізація за стадіями технологічного процесу також спрощує завдання локального керівництва: управляти легше об’єктом, що не тільки менший, але й сконцентрований на одному процесі чи технології. У цьому випадку також можна розмістити підприємство поблизу відповідних джерел чи сфери обслуговування не на шкоду іншим аспектам. Звичайно така схема застосовується тільки великомасштабними виробниками обмеженого спектра продукції, як то: в автомобілебудуванні, авіабудуванні, виробництві побутової електроніки і так далі.
З появою принципу “точно в термін” (JIT) чи як його іноді називають “точно вчасно”, все активніше став застосовуватися розподіл усередині одного об’єкта. JIT веде до виникнення відносно маленьких виробничих одиниць, що можуть бути так само несумісні між собою, як виробництво на замовлення і масове виробництво. У зв’язку з цим великий виробничий об’єкт може бути розбитий на кілька дрібних фірм, що функціонують пліч-о-пліч, але з достатньою незалежністю один від одного.
Децентралізоване виробництво висуває підвищені вимоги до систем комунікацій і контролю, яких централізація, принаймні теоретично, дозволяє уникнути. Там, де необхідна координація роботи окремих об’єктів (наприклад, при розподілі за стадіями технологічного процесу), помилка в комунікаціях може мати катастрофічні наслідки. Але навіть коли виробничі об’єкти незалежні, відмовитися від централізованого контролю неможливо. Системи звітності рідко коли працюють ідеально. Крім того, не буває так, щоб локальне керівництво при управлінні цими системами не переслідувало свої власні устремління замість корпоративних цілей, щоб зберегти свою незалежність.
Наступним кроком при створенні виробничої системи буде проектування самого підприємства.
Державна чи приватна фірма-замовник робить замовлення на проектування підприємства спеціалізованою проектною організацією, що на основі (ТЕО), галузевих схем прогнозів і завдання на проектування розробляє проект обговореного підприємства.
У завданні на проектування підприємства, складеному замовником, вказується:
– район чи пункт будівництва (адреса);
– характеристика продукції і потужність виробництва з основних видів виробництва;
– основні джерела постачання виробництва сировиною, водою, паливом, електроенергією, газом;
– спеціалізація підприємства, виробниче і господарське кооперування;
– прогнозне розширення підприємства;
– райони споживання (збуту) готової продукції;
– варіанти проекту, що підлягають розробці;
– терміни будівництва, пропонований порядок його здійснення (черговість будівництва комплексу об’єктів);
– орієнтовані вимоги до конфігурації будинків основного виробництва і тип переробної системи;
– техніко-економічні показники (орієнтовні) майбутнього підприємства;
– орієнтовний розподіл капітальних вкладень за періодами будівництва;
– рішення муніципальних (місцевих) органів влади про дозвіл будівництва з вказівкою ділянки забудови;
– найменування і реквізити організації, що буде здійснювати будівництво.
У завданні на проектування в загальному вигляді вказується тип переробної системи і додаються принципові схеми функціонування виробничого процесу, що у процесі проектування конкретизуються, деталізуються та розраховуються.
У загальному випадку застосовують три види планових рішень: поопераційну чи функціональну схему, лінійну чи потокову схему і фіксоване (позиційне) планування [30]. У поопераційному (функціональному) плануванні виробничі ресурси групують за ознакою виконуваної роботи (процесу). Так, у механічному цеху всі токарні верстати групують на одній ділянці, свердлувальні – на іншій і т. д. На великих авторемонтних підприємствах можуть бути такі дільниці: дільниця ремонту і регулювання двигунів, дільниця кузовних робіт, дільниця ремонту передньої підвіски і т. д.
Таке планування звичайно використовується при дрібносерійному виробництві, коли окремі вироби чи робітники переходять з однієї дільниці на іншу в залежності від конкретних вимог і виду діяльності.
Самим трудомістким завданням в цьому виробництві є мінімізація транспортних операцій (переходів), що необхідні для обробки партії виробів чи надання послуг клієнтам, які проходять через систему.
Лінійне чи потокове планування застосовується в масовому виробництві та у системах з безупинним процесом, де кожен виріб, що випускається, проходить ті самі операції обробки. Виробничі ресурси при потоковій схемі розташовують послідовно, відповідно до прийнятої технології, за визначеними посадами. Наочним прикладом такого планування може бути складальна лінія. Основна проблема такої лінії – це правильний розподіл навантаження за посадами і вибір ритму руху конвеєра.
Фіксоване (позиційне) планування реалізується найчастіше в будівництві. Виріб чи споживач ресурсів, у даному випадку, нерухомі. До місця роботи в міру необхідності подаються різні виробничі ресурси. Таке планування, в основному, носить тимчасовий характер і його зберігають лише до закінчення роботи над проектом (об’єктом будівництва). Тут основна проблема полягає в чіткій організації робочих місць і організації виробництва, тобто розташуванні виробничих ресурсів у часі і просторі.
Усі три розглянуті схеми можна знайти і на одному підприємстві. Це залежить від виду продукції і технологічного процесу з організації випуску конкретного продукту.
До методів розміщення підприємств належить:
1) Фактор-рейтингові системи – забезпечують механізм, що дозволяє об’єднати різні фактори у легкодоступну форму.
2) Лінійне програмування
3) Метод “центра тяжіння” – використовується для розміщення нових об’єктів. Він враховує розташування вже існуючих об’єктів, відстань між ними та обсяги транспортних витрат.
4) Аналітична модель Дельфі – вирішує комплекс питань по розміщенню підприємства. Ця модель об’єднує реальні та недосяжні фактори в ході прийняття рішень на основі думок експертів.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)