Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Поглиблення економічної інтеграції. Глобалізація економіки
Криза 1973 – 1975 рр. дещо скорегувала діяльність ЄЕС, учасники якого почали більшу увагу звертати на координацію валютно-фінансової політики. У1973 р. в процесі фіскальної реформи податок з обігу замінено податком на додану вартість. Наступним кроком, що мав далекосяжні наслідки, стало створення у 1979 р. єдиної валютної системи. Досить інтенсивно відбувалася співпраця і в інших напрямках. 14 червня 1985 р. Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція та ФРН підписали т. зв. Шенгенську угоду про ліквідацію паспортного митного контролю (набула чинності лише 26 березня 1995 р.).
Етапним моментом в історії євроінтеграції стало розширення Спільного ринку внаслідок приєднання до організації Великої Британії, Данії, Ірландії (1973), Греції (1981), Іспанії, Португалії (1986). Слід зазначити, що приєднання до Європейської економічної спільноти у це кризове десятиліття не викликало надмірної ейфорії. Окремі члени Спільного ринку, в обхід домовленостей, вдавалися до протекціоністських заходів, аби вберегти свою економіку від негативних впливів ззовні. Щобільше, лунали твердження, що інтеграція є чи не головною причиною усіх економічних негараздів. Так, у Великій Британії 6 червня 1975 р. відбувся референдум про доцільність подальшого перебування у складі ЄЕС (67,2% його учасників висловилися проти виходу).
Наслідком обговорення майбутнього ЄЕС стало підписання 17 лютого 1986 р. “Єдиного європейського акту, що зміцнив європейську економічну та політичну співпрацю, задекларувавши створення Європейського союзу. Підгрунтям для реалізації цієї ідеї став ухвалений у січні 1989 р. план поетапного створення економічного і валютного союзів, відомий також як звіт спеціального комітету на чолі з єврокомісаром Жаком Делором (“Європейський економічний простір”). Характерно, що реформування ЄЕС відбувалося в умовах краху комуністичних режимів у Центрально-Східній Європі. У 1990 р., з метою сприяння розвитку ринкової економіки й демократії у цьому регіоні, було створено Європейський банк реконструкції та розвитку – ЄБРР (почав діяльність у квітні 1991 р.), що надавав кредити на комерційних засадах державним і приватним структурам, здійснював прямі інвестиції і технічну допомогу.
7 лютого 1992 р. в Маастрихті (Нідерланди) підписано договір про створення на базі європейських співтовариств “Європейського Союзу” (ЄС), що набув чинності 1 листопада 1993 р. Засади нового політичного об’єднання передбачали створення спільних органів управління, координацію зовнішньої політики, тісну економічно-монетарну співпрацю. Відповідальність за грошово-кредитну політику Євросоюзу покладено на Європейську систему центральних банків у складі єдиного Європейського центрального банку. В січні 1994 р. створено тимчасовий валютний орган – Європейський економічний інститут, що приступив до загальної підготовки запровадження у майбутньому єдиної грошової одиниці – ЕКЮ (з 1996 р. назву змінено на “євро”).
Держави, що підписали Маастрихтську угоду, визначили п’ять критеріїв для країн-кандидатів на прийняття до організації. Зокрема: 1) дефіцит державного бюджету не повинен перевищувати 3% ВВП; 2) державний борг має складати не більше, аніж 60% ВВП; 3) держава мусить упродовж двох років підтримувати курс національної валюти у визначеному діапазоні; 4) рівень інфляції не повинен перевищувати 1,5% середнього показника трьох учасників ЄС із найбільш стабільними цінами; 5) довгострокові процентні ставки за державними облігаціями не можуть більше, ніж на 2% перевищувати показник відповідних ставок в країнах із найнижчою інфляцією. Першими державами, які виконали маастрихтські умови, а відтак приєдналися у 1995 р. до ЄС, стали Австрія, Фінляндія та Швеція.
1 січня 2002 р. 304 мільйони жителів Австрії, Бельгії, Греції, Ірландії, Іспанії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, Німеччини, Португалії, Фінляндії і Франції отримали нову готівку – євро. Європейська валюта поступово перетворилася на серйозного конкурента американському долару. Водночас, поглиблення євро-інтеграційних процесів супроводжувалося подальшим розширенням ЄС. У 2004 р. членами Євросоюзу стали: Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія (четверта хвиля), у 2007 р. – Болгарія та Румунія (п’ята хвиля). Наприкінці 2007 р. дев’ять нових членів ЄС приєдналися до т. зв. Шенгенської зони (Естонія, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія). Кіпр утримався від приєднання до безвізової зони. 12 грудня 2008 р. двадцять п’ятою країною Шенгенського європростору стала традиційно нейтральна Швейцарія.
Опріч євроінтеграції, об’єднавчі процеси у сфері економіки охопили також Північну Америку. У грудні 1992 р. лідери Канади, США та Мексики підписали Північноамериканський договір про вільну торгівлю, більш відомий за абревіатурою НАФТА (North American Free Trade Agreement). Угода набула чинності 1 січня 1994 p., засвідчивши утворення одного з найбільших у світі спільного ринку із понад 360-мільйонним населенням. Якщо у 1993 р. товарообіг між США і Мексикою складав близько 80 млрд дол., то 2000 р. сягнув позначки у 197 млрд дол., а з Канадою за цей проміжок часу зріс із майже 200 до 364 млрд дол. Щоправда, створення північноамериканського вільного ринку виявилося не безпроблемним (особливо для Мексики), позаяк його учасники були змушені пристосовуватися до нових економічних реалій, зокрема щодо тарифної політики.
У 1970-х pp. остаточно утвердилася т. зв. глобальна економіка (без конкретних територіальних меж), яка суттєво впливала на національні економіки, роблячи їх взаємозалежними. Світова економіка перетворилася у єдиний організм, де стан одного органу (країни) неминуче відбивався на стані іншого. Глобалізація проявилась у стандартизації технологій, діяльності централізованих фінансових інститутів (як-от МВФ), уніфікації вимог до податкової політики та політики зайнятості. Для координації економічних дій у 1976 р. створено т. зв. “велику сімку” (G-7), до складу якої увійшли Велика Британія, Італія, Канада, США, Франція, ФРН та Японія. У 1995 р. ГАТТ перетворено у Світову організацію торгівлі (COT), членами-засновниками якої стала 81 країна. Водночас, із становленням глобальної економіки зародився й антиглобалізм, представники якого спрямували критику проти нераціонального використання фінансів багатими країнами, а також проти надмірної “американізації” світу. Зокрема, традиційними стали пікети зібрань лідерів G-7, або ж економічних форумів за участю найбагатших країн, що на зламі XX – XXI ст. неодноразово переростали у збройні сутички з поліцією (наприклад, у Сіетлі 1999 p., Давосі 2000 p., Генуї 2001 р. тощо).
У 1971 p., з ініціативи професора Клауса Шваба, у м. Давос (Швейцарія) відбувся перший Всесвітній економічний форум (до 1987 р. – Європейський форум менеджменту), що зібрав керівників майже півтисячі європейських компаній з метою обговорення перспектив розвитку світової економіки. З того часу проведення таких симпозіумів стало традиційним і перетворилося на одну з найпомітніших подій в економічному житті світу. Зі середини 1970-х рр. у Давос почали запрошувати найвпливовіших політиків, економістів, бізнесменів. На давоських форумах у неформальній обстановці розглядаються ключові питання сьогодення, налагоджуються бізнесові контакти.
Характерними рисами глобальної економіки стали: 1) наявність великих транснаціональних компаній – ТНК, передусім американських, німецьких, британських, японських (“Кока-Кола”, “Дженерал Моторе”, “Фольксваген”, “БАСФ”, “Філіпс” і т. п.); 2) новий міжнародний розподіл праці; 3) поява “офшорних” фінансових зон. ТНК провадили всеохоплюючу рекламну кампанію своєї продукції, розгортали глобальні структури збуту. Створення таких компаній дозволяло підприємцям не лише уникати високих податків у себе в країні і розширити ринок збуту, але й перенести виробництво ближче до сировинної бази, нерідко дешевшої (Азія, Латинська Америка). Наприклад, німецька автомобільна фірма “Фольксваген” відкрила свої заводи в Перу, Еквадорі, ПАР, Нігерії. Багато старих індустріальних зон на Заході у процесі деіндустріалізації стали, умовно кажучи, “іржавими поясами”. Це, природно, відбивалося на зайнятості у цих країнах та на міжнародному розподілі праці назагал. Підприємцям, звісно ж, було вигідніше наймати на малокваліфіковану роботу мешканців того регіону, де розміщувалося виробництво, виплачуючи їм значно меншу заробітну плату. Однак набагато більше вдавалося зекономити (“відмити гроші”), зареєструвавши свої доходи у країні, де існувала нежорстка фіскальна система і банки мало переймалися джерелом походження грошей. Такими “фінансовими оазами” для західних підприємців були здебільшого невеличкі (інколи екзотичні) країни на кшталт Ліхтенштейну, Кіпру чи Віргінських островів.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)