Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Музика
Музична культура другої половини XX ст. була представлена класичним та популярним напрямками. Серед композиторів класичного напрямку другої половини XX ст. найвідомішими були Леонард Бернштайн (1918 – 1990) та Бенджамін Бріттен (1913 – 1976). Л. Бернштайн писав камерну та симфонічну музику, викладав музику в Гарвардському університеті, багато концертував світом. Упродовж 1959 – 1969 рр. він диригував оркестром Нью-Йоркської філармонії. Світову славу Л. Бернштайну приніс написаний ним мюзикл “Вестсайдська історія” (1957), який став сучасною переробкою сюжету Ромео і Джульєти В. Шекспіра.
Б. Бріттена вважають творцем нової британської оперної традиції. Йому належать опери “Пітер Грімс” (1945), “Опівнічний сон” (1960), “Смерть у Венеції” (1973), оркестрові та хоральні твори.
У 1948 р. він заснував музичний фестиваль в Олдборо, в 1974 р. став першим лауреатом світової музичної премії Ернста Сіменса.
Започатковану ще в міжвоєнний період Віденську школу додекафонічної музики у повоєнний період розвивали композитори Ганс Еріх Апостел (1901 – 1962), Ганс Ейслер (1898 – 1962), Ганс Єлінек (1901 – 1969), Рене Лейбовіц (1913 – 1972).
Головним форумом виконавців класичної музики в повоєнний період продовжував залишатися заснований у 1920 р. міжнародний фестиваль у австрійському Зальцбургу.
У 1950-х pp. найвідомішим диригентом уважався італієць Артуро Тосканіні (1867 – 1957). Відомими диригентами були: Герберт фон Караян (1908 – 1989), який упродовж 1954 – 1989 pp. диригував оркестром Берлінської філармонії; засновник Королівського оркестру філармонії в Лондоні Томас Бегем (1879 -1961); багаторічний керівник Філадельфійського оркестру Леопольд Стоковський (1882 – 1977).
Віртуозною грою на віолончелі, а заразом талантом композитора славився іспанець Пабло Касалс (1873 – 1973). У 1950 р. він заснував музичний фестиваль свого імені, згодом написав музику до гімну ООН. Понад 70 років одним із найвідоміших піаністів-виконавців класичної та сучасної музики залишався Артур Рубінштайн (1887 – 1982). Від 1963 р. біля Лондона провадив міжнародну музичну школу для талановитої молоді диригент та скрипаль американського походження Єгуді Менухін (1916 -1999).
Серед виконавців-вокалістів перших повоєнних років найбільшої слави досягла Марія Калас (1923 – 1977), котру публіка називала “Ля Дівіна” (італ. “божественна”). Італійська співачка грецького походження М. Калас від 1951 р. співала в міланському театрі “Ла Скала”. Співачка володіла драматичним колоратурним сопрано. Найвідомішими були її партії, виконані в “Макбеті” Джузеппе Верді та “Медеї” Баттісто Менегіні. Майже припинивши від 1965 р. публічні виступи, вона продовжувала записувати багато платівок.
Світової слави зажили троє найвідоміших лірично-драматичних тенорів другої половини XX ст.: каталонець Хосе Каррерас (нар. 1946), італієць Лучанно Паваротті (1935 – 2007) та іспанець Плачідо Домінго (нар. 1941). За вміння брати надзвичайно високі ноти преса назвала цих тенорів “трьома альпіністами”.
Непересічними вокальними здібностями володіє іспанська співачка Монсерат Кабальє (нар. 1933), відома насамперед своєю технікою бельканто та виконанням ролей у класичних італійських операх.
Швидким був розвиток у другій половині XX ст. популярної музики. У перші повоєнні роки в сфері популярної музики домінував джаз. Серед джазових виконавців найвідомішим був американець Луї Армстронг (1901 – 1971). Визначним джазменом був Дюк Еллінгтон (1899 – 1974), якого зараховували до чільних представників експресивного “джазу східного узбережжя”. Протягом життя Д. Еллінгтон написав понад 2000 музичних композицій та створив відомий у цілому світі джазовий оркестр. У 1955 р. в нью-йоркському концертному залі Карнегі Голлі була виконана створена Д. Еллінгтоном симфонічна джазова сюїта Тарлем”, яку джазмен написав на замовлення А. Тосканіні. “Королем свінгу” називали американського кларнетиста Бенні Гудмена (1909 -1986), який також виконував камерну й симфонічну музику. Іншим відомим джазменом був Майлс Девіс (1926 – 1991), який представляв “джаз західного узбережжя”, названий критиками “інтелектуальним” відгалуженням джазової музики.
У середині 1950-х pp. з’явився новий напрямок, орієнтованої насамперед на молодь музики, яка отримала назву поп (скорочення від анг. popular music – “популярна музика”). У 1954 р. піснями в стилі поп дебютував Елвіс Преслі (1935 – 1977). Першим музичним колективом, котрий грав музику в стилі поп, уважають групу “Блюкапс” (Bluecaps), яка існувала в 1956 – 1959 pp. у м. Нешвілл (США). Музика поп дуже швидко розділилася на окремі, споріднені піднапрямки.
Шалений ажіотаж та істеричну реакцію слухачів, особливо слухачок, викликали пісні у виконанні американця Елвіса Преслі. Його телевізійний дебют, що відбувся 9 вересня 1956 p., на тривалий час установив рекорд телепопулярності. Телепрограму із першим виступом Елвіса Преслі дивилися 82,6% тогочасних власників телеприймачів у США. Виконавський стиль та поведінка на сцені співака (виступаючи, той ритмічно похитував стегнами) викликали контраверсійні оцінки, поряд із захопленням були критичні оцінки: “загроза для молоді” чи “особа з нав’язливими думками про секс”. Популярність співака була настільки великою, що після його смерті 16 серпня 1977 р. одразу ж виникли легенди про те, що смерть була лише імітацією, а він насправді й далі живе, переховуючись від публіки. Повідомлення про смерть співака викликало кілька самогубств його шанувальниць. До сьогодні винятково популярними у США є конкурси двійників Е. Преслі та фестивалі його музики.
У кінці 1950-х pp. з’явилася рок-музика. Початково на її позначення вживали назви біг-біт (англ. big beat – сильний удар). Назва рок – скорочення від назви популярного танцю рок-н-ролл (англ. rock and roll – “котити і перевертати”).
Одним із перших виконавців рок-музики, що зажив світової слави, став чорношкірий американець Чак Беррі (нар. 1926). Записана ним у серпні 1955 р. пісня “Мейбеллін” одразу здобула світову популярність. Популярність пісень Ч. Беррі значною мірою була зумовлена їх текстами, сюжети для котрих музикант найчастіше брав із молодіжного життя.
До найпопулярніших виконавців музики в стилі рок зараховують групи “Бітлз” (The Beatles) та “Роллінг Стоунз” (The Rolling Stones), виконавця Боба Ділана (нар. 1941).
Клубними виступами в ліверпульському клубі “Каверна” у січні 1961 р. дебютувала музична група “Бітлз”, у котрій грали Джон Леннон (1940 – 1980), Джордж Гаррісон (1943 – 2001), Пол Маккартні (нар. 1942), Стюарт Сеткліф (1940 – 1962) та Піт Бест (нар. 1941). Двоє останніх згодом покинули “Бітлз”, натомість до неї приєднався Рінго Стар (нар. 1940). Всесвітнє захоплення музичною творчістю “Бітлз” отримало назву бітломанії. Група випустила понад 30 музичних дисків і знялася у трьох фільмах. До сьогодні група “Бітлз” утримує рекорд за кількістю присуджених музичних та кінонагород. Популярність “Бітлз” була настільки великою, що музиканти могли з’являтися на вулицях тільки під охороною поліції, яка стримувала натовпи шанувальників. У 1970 р. група розпалася, однак, не зважаючи на це, її пісні залишилися справжньою легендою розважальної музики.
Іншим музичним колективом, що вплинув на реформування рок-музики, стала створена 1962 р. група “Роллінг Стоунз”. її творцем був Мік Джаггер (нар. 1943). Від самого початку музичної діяльності групу супроводжували суцільні скандали, однак це лише підігрівало інтерес до музикантів. Молодому поколінню імпонували розкутий стиль поведінки та демонстративний нонконформізм “Роллінг Стоунз”. На влаштований у лондонському Гайд-парку 5 липня 1969 р. концерт “Роллінг Стоунз” прийшло 200 тисяч осіб.
У 1960-х pp. у Каліфорнії (США) з’явився психоделічний рок, популяризаторами котрого стали групи “Вельвет Андеграунд” (The Velvet Underground) та “Пінк Флойд” (Pink Floyd), а також віртуозний гітарист Джимі Гендрікс (1942 – 1970).
Поширення року спричинило появу такого специфічного різновиду мюзиклу, як рок-опера. Мода на рок-опери поширилася в 1968 – 1972 pp. Першою рок-оперою, яка здобула фінансовий успіх та розголос у пресі, була постановка “Волосся” (1967) Гальта Мак-Дермонта (нар. 1928). Серед найвідоміших рок-опер пізніших часів потрібно відзначити “Томмі” (1969) Петера Тауншенда (нар. 1945), Тодспелл” (1971) С. Шварца (нар. 1948) та особливо популярний мюзикл “Ісус Христос – суперзірка” (1971) Ендрю Ллойда Вебера (нар. 1948).
Велике значення для розвитку розважальної музики мав фестиваль поблизу містечка Вудсток (15 – 17 серпня 1969 р.) (штат Нью-Йорк, США). Хоча фестиваль не рекламували, на нього прибуло 500 тисяч осіб, серед них багато представників руху хіпі. Гаслом фестивалю були слова “Мир, любов і щастя”. На фестивалі виступили Джимі Гендрікс, Джо Кокер (нар. 1944), Карлос Сантана (нар. 1947), британська група “Ху” (The Who) та ін. Фестиваль майже одразу став своєрідною легендою, з часом навіть з’явилося поняття “покоління Вудсток”. Знятий 1970 р. документальний фільм “Вудсток. Три дні миру та музики” отримав три премії Оскар.
Популярна музика в Західній Європі в 1950 – 1970-х pp. була більш прив’язаною до класичних музичних традицій. Упродовж 1950-х pp. у Франції особливою популярністю користувалася співачка Едіт Шаф (1915 – 1963). Невелика на зріст, із жорстким низьким голосом, виконуючи сентиментальні пісні, співачка повністю відповідала своєму сценічному псевдоніму – “піаф” (фр. “горобчик”). Е. Піаф співала власні пісні, а також написані для неї відомими письменниками Жаном Кокто (1889 – 1963) та
Марселем Ашаром (1899 – 1974). Визнаним майстром французької оперети був Луїс Маріяно (1914 – 1970). Л. Маріяно також виступав на оперній сцені, зіграв у 28 фільмах, а записані ним платівки розійшлися тиражом 5 млн екземплярів. Спеціально для нього Франціє Лопес написав 8 оперет. Міжнародної слави зажив французький виконавець Тіно Россі (1907 – 1983), котрий дебютував ще 1933 р. За час його півстолітньої музичної діяльності платівки із його записами розійшлися накладом у 200 млн екземплярів. Ще одним відомим французьким співаком був Ів Монтан (1921 – 1991), який робив політичні заяви, спочатку симпатизуючи лівим ідеям та СРСР, а згодом кардинально змінивши свої погляди на протилежні. Популярним виконавцем у 1970-х pp. був Шарль Азнавур (нар. 1924).
Своєрідним виявом протесту проти класичної культури стала поява таких музичних стилів як гард-рок (англ. “важкий рок”, від 1968 р. почала вживатися назва – “геві-метал”) і треш. Виконавці музики цих стилів відмовилися від класичної мелодики, віддаючи перевагу оригінальності звучання. “Геві металом” почали називати рокову музику войовничого та погрозливого характеру. Популярними виконавцями важкого року були групи “Лед Зеппелін” (Led Zeppelin), “Нірвана” (Nirvana), “Металіка” (Metallika). Ще одним відгалуженням року стала музика в стилі панк, яка почала поширюватися від середини 1970-х pp. Панк-рок повернувся до традиційного звучання раннього року, його виконували, як правило, без електронного аранжування. Відомими панк-роковими групами були “Секс пістолс” (Sex Pistols), “Токінг гедз” (The Talking Heads), музикант Елвіс Костелло.
Суттєвий поштовх розвитку розважальної музики дало поширення портативних радіоприймачів. Поширенню нових музичних стилів особливо сприяли приватні радіостанції, що вели передачі на коротких та ультракоротких хвилях. У середині 1960-х pp. для того, аби обійти цензурні та комерційні заборони, у Великій Британії почалося створення морських радіостанцій, які передавали свій сигнал, вийшовши за межі територіальних вод країни. Першою із таких станцій стала “Радіо Кароліна”, що розпочала роботу 29 березня 1964 р. і цілодобово передавала популярну музику та рекламу. За перші три тижні “Радіо Кароліна” досягнула шаленої популярності, її слухали 7 млн слухачів. Протягом 1964 -1967 діяли ще кілька “піратських” станцій, які вели свої передачі з кораблів, або покинутих нафтовидобувних платформ.
У 1960-х рр. на зміну традиційним танцювальним закладам прийшли дискотеки, перша із яких була відкрита 11 січня 1963 р. у Лос-Анджелесі (США). Наступний етап розвитку музики був пов’язаний із розвитком телебачення та відеотехніки. Упродовж 1980-х рр. трьома головними зірками поп-музики були американські виконавці Майкл Джексон (1958 – 2010), Мадонна (нар. 1958) та Прінс (нар. 1958). Концерти дедалі більше почали перетворюватися із суто музичного в музично-видовищне шоу. Цьому сприяла поява відеокліпів та першого цілодобового музичного телеканалу “Ем-Ті-Ві”.
Іншими відомими виконавцями популярної музики останньої чверті XX ст. були Фредді Меркюрі (1946 – 1991), Френк Заппа (1940 – 1993), Боб Марлі (1944 – 1981), Мілен Фармер (нар. 1961), Тіна Тернер (нар. 1940), Ерік Клептон (нар. 1945), Род Стюарт (нар. 1945), Стінг (нар. 1951), Джордж Майкл (нар. 1963), Елтон Джон (нар. 1947).
Своєрідний стиль виробили виконавці репу – ритмічного речитативу. Творцями цього музичного напрямку в середині 1970-х рр. стали чорношкірі музиканти зі США. Назва поширилася після виходу в світ 1979 р. платівки “Репперс делайт” групи “Шугагілл Гонг” (The Sugarhill Gong). Музика реп сприяла появі цілого стилю життя, прихильники котрого відверто декларують свою асоціальність, презирство до норм суспільної поведінки, класичної моди тощо. Цю субкультуру чорношкірої молоді США названо гіп-гопом. У 1980-х рр. мода на гіп-гоп поширилася за межі громади чорношкірої молоді. Елементом цієї субкультури, який розпочав самостійне життя, стала культура графіті – кольорових настінних малюнків, які виконуються аерозольними фарбами.
Потужна індустрія розваг постійно підтримує інтерес до виконавців популярної музики, створюючи супутню, субкультуру окремих стилів сучасної музики. Створення культу зірок музики призвело до змін у способі життя самих виконавців, яке тепер відбувається цілком публічно, із висвітленням найменших особистих деталей. Некерована любов до своїх ідолів в окремих випадках призводить до переслідувань своїх улюбленців та психічних відхилень у надто ревних слухачів. Значні суспільні дискусії викликає питання етичності промоції зірок поп-музики, коли популярність досягається не завдяки музичним здібностям, а шляхом піар-акцій.
Потужним елементом промоції сучасної музики стали щорічні музичні фестивалі, мода на котрі почала поширюватися в 1950-х рр. Від 1951 р. у Сан-Ремо відбувається фестиваль італійської пісні. За його зразком у 1956 р. засновано міжнародний музичний конкурс Євробачення. Від 2003 р. відбувається конкурс дитячої пісні Євробачення, в якому беруть участь діти віком від 8 до 15 років. У специфічній формі – параду протягом 1989 -2003 в Берліні відбувався найбільший у світі фестиваль електронної музики “Лав парад”. Через конфлікт із міською владою фестиваль не відбувся 2004 і 2005 рр., 2007 р. його провели в Гессені, а надалі проводили в різних містах Німеччини, поки не заборонили взагалі 2010 р. Найбільш авторитетною музичною премією є Греммі (США).
(1 votes, average: 5,00 out of 5)