Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Західна Європа на шляху єднання
Ініціативи стосовно зближення і співпраці європейських країн з’явилися вже невдовзі після закінчення війни. В. Черчілль 19 вересня 1946 р. виступив із доповіддю у Цюріхському університеті, в якій закликав до об’єднання принаймні Західної Європи. У 1946 р. у державах Західної Європи, головно в Бельгії, Голландії, Франції та Великій Британії виникло кілька організацій і товариств, що пропагували ідею Об’єднаної Європи. У травні 1948 р. з ініціативи В. Черчілля скликано в Гаазі Європейський конгрес, у результаті роботи якого створено Раду Європи з осідком у Страсбурзі. До Ради увійшло 10 держав: Бельгія, Данія, Франція, Голландія, Ірландія, Люксембург, Норвегія, Швеція, Велика Британія та Італія. У 1949 р. до РЄ вступили Греція і Туреччина, у 1951 р. – Ісландія та Федеративна Республіка Німеччина.
Під впливом “плану Маршалла” співпраця європейських країн стала тіснішою. 16 квітня 1948 р. постала Організація Європейської
Економічної Співпраці (ОЄЕС) за участю 16 держав, що приймали американську допомогу. Держави ОЄЕС упродовж 1948 -1952 рр. одержали допомогу в сумі близько 13,9 млрд доларів. Найбільшу допомогу отримали: Велика Британія – 3,4 млрд доларів, Франція – 2,8 млрд доларів, Італія – 1,5 млрд доларів, ФРН – 1,4 млрд доларів. Фінансова та економічна допомога США уберегла країни Західної Європи від подальшого економічного занепаду. Завдяки технологічній допомозі, економічним і валютним реформам та сприянню інвестиціями зростало промислове виробництво цих країн, досягнувши у 1949 р. 110%, а в 1951 р. – 134 % від довоєнного рівня. Все це закладало передумови економічної та політичної інтеграції європейських держав.
Серйозні дипломатичні ініціативи, що стосувалися об’єднання країн Західної Європи, походили з Парижа. Міністр закордонних справ Франції Робер Шуман запропонував у травні 1950 р. план утворення Європейського об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС). Дійсним автором цієї ідеї та самого проекту був французький економіст Жан Монне. Суть плану полягала у тому, щоб “віддати під спільний найвищий орган управління, відкритий для участі в ньому інших країн Європи, все виробництво сталі та видобуток вугілля у Франції та Німеччині”. “План Шумана” підтримали США, ФРН та Італія. Із застереженням сприйняли його держави Бенілюксу. Велика Британія відмовилася від участі в майбутньому об’єднанні. У червні 1950 р. розпочалися наради за участі представників шістьох країн (Франції, ФРН, Італії, Бельгії, Голландії та Люксембургу). Завершилися вони підписанням 18 квітня 1951 р. договору про створення Об’єднання. Головними органами ЄОВС були, поряд із Найвищим керівництвом, Рада міністрів, Спільна асамблея та Трибунал.
Зростання міжнародної напруженості, спричинене початком змагань у ядерних озброєннях між СРСР та США, а головно корейською війною (1950 – 1953), пришвидшило інтеграційні процеси у Західній Європі. На порядок денний актуальної політики стало питання західноєвропейської системи безпеки. В результаті дискусій, що йшли у Вашингтоні та європейських столицях, зродився американський проект, який передбачав формування європейських збройних сил у рамках оборонної структури НАТО.
Наприкінці 1950 р. цей план, за наполяганням США, почали реалізувати на практиці. 19 грудня 1950 р. під час сесії Ради міністрів НАТО прийнято рішення про утворення головного командування збройних сил у Європі. На посаду головнокомандувача був призначений генерал Двайт Ейзенгауср. Штаб командування вирішено розмістити у Парижі. Разом із тим Рада міністрів досягла порозуміння у справі майбутнього приєднання ФРН до НАТО. 2 квітня 1951 р. Командування об’єднаних збройних сил НАТО у Європі розпочало свою діяльність.
Майже паралельно з рішеннями НАТО розпочалися переговори представників шістьох держав учасниць ЄОВС на тему утворення Європейського оборонного об’єднання. Ці перемовини були поєднані з переговорами трьох західних великих держав і ФРН стосовно укладення так званого Німецького договору. 26 травня 1952 р. державний секретар США Дін Ачесон, міністри закордонних справ Великої Британії та Франції Ентоні Ідей і Робер Шуман та голова уряду ФРН Конрад Аденауср підписали у Бонні договір. Згідно з його умовами, Федеративна республіка Німеччина отримувала дозвіл на скасування окупаційного статуту, їй був наданий обмежений суверенітет та згода на участь її військових відділів у майбутній західноєвропейській армії. 27 травня 1952 р. міністри закордонних справ Бельгії, Франції, Голландії, Люксембургу, ФРН та Італії підписали в Парижі договір про утворення Європейського оборонного об’єднання (ЄОО). ЄОО підпорядковувалося НАТО. ФРН, що формально не була членом Північноатлантичного блоку, тепер фактично ставала ним. Оскільки французький парламент не ратифікував цього договору, він не набрав чинності.
Восени 1954 р. питання про західноєвропейську оборонну систему та місце в ній ФРН знову стало на порядку денному міжнародної політики. Наслідком лондонської конференції міністрів закордонних справ США, Великої Британії, Канади і шістьох держав ЄОВС (28 вересня – 3 жовтня 1954 р.) було підписання в Парижі 23 жовтня низки договорів, зокрема дещо зміненого варіанту німецького договору та договору у справі утворення західнонімецької національної армії. З моменту складення ратифікаційних документів усіма державами-учасницями – 5 травня 1955 р. паризькі угоди вступили в життя. Згідно з німецьким договором у варіанті 1954 р. Федеративна Республіка Німеччина позбувалася окупаційного статуту, отримувала обмежений суверенітет та згоду на членство у НАТО.
У середині 50-х років зродилися проекти зближення західноєвропейських країн на базі творення зв’язків і залежності між їхніми господарствами. Внаслідок цього процесу в майбутньому повинні були прийти до утворення західноєвропейської федерації. Навесні 1955 р. на розгляд Ради міністрів ЄОВС був запропонований план уряду Голландії, що передбачав утворення спільного ринку. У червні 1955 р. конференція міністрів закордонних справ ЄОВС створила комітет експертів на чолі з міністром закордонних справ Бельгії Полем-Анрі Спааком, який підготував рапорт із пропозицією утворення Європейського економічного співтовариства та Європейського об’єднання атомної енергії (Євроатом).
Рапорт комітету П.-А. Спаака став предметом обговорення держав-членів ЄОВС. Завершилося воно 25 березня 1957 р. підписанням у Римі договорів у справі заснування Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Євроатому. Договори підписали міністри закордонних справ: Крістіан Піно (Франція), П.-А. Спаак (Бельгія), Йозеф Лунс (Голландія), Йозеф Бех (Люксембург) та прем’єр-міністр Італії Антоніо Сеньї і канцлер ФРН Конрад Аденауер. Римські договори набрали чинності 1 січня 1958 р. Осідком головних органів ЄЕС та Євроатому став Брюссель.
Договір про ЄЕС передбачав утворення державами-учасницями від 1 січня 1958 р. до 31 грудня 1969 р. або 31 грудня 1972 р. митного союзу для промислових і сільськогосподарських товарів та спільного зовнішнього митного тарифу в торгівлі з третіми державами. Договір про заснування Євроатому передбачав, насамперед, координацію інвестицій і дослідницьких програм у сфері атомної енергії та утворення в майбутньому атомного ринку.
Найвищими органами ЄЕС та Євроатому були окремі для кожної із спільнот Ради міністрів, Комісії та спільна для всіх трьох об’єднань Асамблея (від 1962 р. – Європейський Парламент). Також створювався Суд та Європейський інвестиційний банк. Ради міністрів складалися з представників урядів держав – учасниць на міністерському рівні. Кожна держава делегувала одного представника, але ці представники репрезентували різну кількість голосів. Франція, Федеративна Республіка та Італія мали по чотири голоси, Бельгія та Голландія по два, Люксембург – один голос.
Після приходу до влади Шарля де Толля (з червня 1958 р. – прем’єр-міністр, від січня 1959 р. – президент) Франція активізувала свою ініціативну діяльність в інтеграційних процесах. Де Голль працював над власною візією європейського порядку. Під час Першої сесії держав ЄЕС за участю прем’єрів і президентів 10-11 лютого 1961 р. у Парижі він і К. Аденауер виступили з пропозицією політичної співпраці між державами Співтовариства, її засади мав опрацювати спеціальний комітет, який очолив близький співробітник Ш. де Голля Крістіан Фуше. 2 листопада 1961 р. французька делегація представила т. зв. перший план Фуше, що передбачав утворення Союзу західноєвропейських держав, який виконував би функції своєрідної перманентної конференції членів об’єднання, гарантуючи при цьому збереження окремішності національних держав. Його метою була 6 координація закордонної та оборонної політики шістьох держав. План відхилила Голландія, яка пов’язувала свою згоду із прийняттям Великої Британії до Європейських спільнот. Британська пропозиція у цій справі була подана 9 серпня 1961 р. 18 січня 1962 р. французька сторона виступила з т. зв. другим планом Фуше, в якому компетенції Союзу в ділянці координації були змінені таким чином, що економічна політика замінила оборонну політику. І цей план, внаслідок спротиву Голландії та Бельгії, був відхилений.
Велика Британія прийняла запрошення до участі в працях комітету П.-А. Спаака, але за чотири місяці після їх початку покинула засідання. Британський уряд керувався при цьому пересторогою перед можливістю розладу особливих взаємин із США і втрати традиційних переваг у торгівлі з країнами Співдружності націй. Вже 17 жовтня 1957 р. Велика Британія виступила з ініціативою утворення широкої смуги вільної торгівлі, до якої увійшло б ЄЕС як колективний член. Британський проект підтримали країни, які з політичних міркувань не були зацікавлені в об’єднанні наднаціонального характеру: Швеція та Швейцарія – з огляду на їх традиційний нейтралітет, Австрія – з уваги на мирний договір, що покладав на неї обов’язок нейтральності. Поміж членів ЄЕС інтерес до британського проекту виявляла, передусім, Голландія, що має традиційні економічні зв’язки з Великою Британією.
Найбільш критично до проекту поставилася Франція: британський план явно не узгоджувався із тими розрахунками, які пов’язувала Франція з утворенням спільного ринку. У ситуації, що склалася, скандинавські країни виступили з ініціативою утворення об’єднання вільної торгівлі. 20 листопада 1959 р. у Стокгольмі підписано договір про заснування Європейського об’єднання вільної торгівлі (ЄОВТ). Договір набрав чинності 3 травня 1960 р. Осідком ЄОВТ стала Женева. До складу Об’єднання увійшли Велика Британія, Норвегія, Данія, Швеція, Австрія, Швейцарія та Португалія. Цілі ЄОВТ були значно вужчими, порівняно зі завданнями, які стояли перед ЄЕС, і зводилися вони, насамперед, до узгодження митної політики всередині Об’єднання. Натомість в його статті були відсутні такі зобов’язання, властиві ЄЕС, як спільна економічна політика.
Процес економічної інтеграції проходив і в східному блоці. У січні 1949 р. у Москві відбулася конференція за участю Болгарії, Польщі, Румунії, Угорщини, СРСР, на якій було прийнято рішення про заснування Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ; у лютому 1949 р. – до числа її членів прийнято Албанію, а в 1950 р. – НДР). Первісним мотивом, що спонукав до згуртування держав радянської сфери впливу, було прагнення створити противагу заснованій у зв’язку з “планом Маршалла” Організації європейської економічної співпраці. Формально завданням РЕВ була підтримка планового розвитку народного господарства, прискорення економічного та технічного прогресу, підвищення рівня індустріалізації, постійне підвищення продуктивності праці і постійне зростання добробуту народів країн-учасниць. Однак, насправді, РЕВ мала на меті пристосувати господарства малих держав східного блоку до потреб радянської економіки, тобто служила гегемоністським інтересам Москви.
Найвищим органом РЕВ була Сесія Ради, якій підпорядковувався Виконавчий комітет, до котрого входили заступники голів урядів держав-членів.
Загалом же Європа внаслідок повоєнного розвитку стала поділеним континентом. Попри досягнення доволі високого рівня свободи розвитку, зокрема у Західній Європі, вона не була самостійна у визначенні своєї долі. Старий континент змушений був включитися у світову констеляцію, визначену протистоянням наддержав, жодна з яких під кінець війни не змогла опанувати усієї Європи. Лінія, що розмежувала сфери впливу світових держав, пролягла від Балтійського моря до східних окраїн Середземного. Ці кордони дедалі більше міцніли і були закріплені у військових пактах. Зовнішні рамки нової європейської системи охоплювали дві діаметрально протилежні суспільні та економічні формації. Такого розмежування, що проникало глибоко в духовну, суспільну і політичну структуру й вело майже до повного позбавлення людей інформації та обміну думками, не знала дотеперішня європейська історія.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)