Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Загострення міжнародної ситуації на початку 80-х рр
Розрядка між двома суспільно-економічними системами змінилася наприкінці 70-х рр. загостренням міжнародної ситуації, яке тривало аж до зміни партійного керівництва СРСР у 1985 р. Воно було, по суті, черговим проявом антагонізму, що постійно існував між тоталітарною і демократичною системами й лише послабився в період розрядки внаслідок досягнутих угод, підписаних договорів, які були результатом тривалих дискусій і компромісів, та базувалися на принципах балансу інтересів, рівної безпеки між країнами Заходу і Сходу. Порушення цих принципів однією зі сторін-підписантів негайно позначалося на міждержавних відносинах, провокувало їх погіршення. Країни Сходу і Заходу зі самого початку проявляли два протилежних підходи до розуміння змісту розрядки і її параметрів. Кожна зі сторін намагалася найбільшою мірою забезпечити свої інтереси як при складанні договорів, так і в процесі їх виконання. Підозри, що від початку існували між країнами Сходу і Заходу щодо реалізації основних положень підписаних документів, поступово посилювалися, а з другої половини 70-х рр. переросли у взаємну недовіру. Багато аналітиків сходяться на тому, що найважливіша причина призупинення розрядки криється у невиконанні обома сторонами окремих положень підписаних документів.
Найбільш очевидним порушенням гельсінських документів було невиконання урядами комуністичних держав положень про дотримання елементарних прав людини на свободу слова, віросповідання, вільний обмін інформацією. Переслідування інакодумців у країнах “соціалістичного табору” і розправи над дисидентами спричинили падіння престижу СРСР навіть серед комуністів зарубіжних країн. На відміну від керівників Заходу, які були впевнені в тому, що підписані договори сприятимуть лібералізації тоталітарних режимів, лідери комуністичних країн обгрунтовували тезу про “загострення ідеологічної боротьби в умовах розрядки”. Перебуваючи в полоні застарілих догм, з’їзди комуністичних партій країн Варшавського Договору приймали рішення, згідно з якими найважливішим принципом зовнішньої політики проголошувався “пролетарський інтернаціоналізм”. Формально принцип мирного співіснування двох систем зберігався, але вже не розглядався як провідний, а зводився до відмови від воєнних засобів вирішення конфліктних питань. У комуністичній пропаганді утверджувалася теза, що “в основі розрядки лежить корінна зміна сил на світовій арені на користь миру і соціалізму”.
Принцип “пролетарського інтернаціоналізму” став провідним у відносинах комуністичних держав із країнами “третього світу”, сприяв ще більшій ідеологізації зовнішньої політики і призвів до втручання їх у внутрішні конфлікти народів Азії, Африки і Латинської Америки. При цьому СРСР і його союзники не обмежувалися постачанням зброї і військової техніки у вибухонебезпечні регіони, а здійснювали пряме воєнне втручання для підтримки режимів “соціалістичної орієнтації”. У рік підписання гельсінських документів в’єтнамські комуністичні з’єднання під керівництвом радянських військових інструкторів, порушуючи Паризьку угоду 1973 р., здійснили напад на Південний В’єтнам і приєднали його до ДРВ. У цьому ж році кубинські та радянські війська висадилися в Анголі і втрутилися у громадянську війну для утвердження “марксистського уряду”. В 1977 р. СРСР і Куба надали збройну підтримку марксистському режимові в Ефіопії. Там висадилося 18 тис. кубинських солдатів, які воювали під керівництвом радянських військових спеціалістів, а з 1978 р. брали участь у сомалійсько-ефіопській війні за провінцію Огаден. Підтримка Радянським
Союзом радикальних режимів у різних країнах світу, замаскована миролюбними фразами про “інтернаціональну допомогу”, розцінювалися країнами Заходу як реалізація цілеспрямованого плану комуністичної експансії.
Напруженість між країнами Сходу і Заходу почала наростати після того, як у 1977 р. в прикордонних областях СРСР було розміщено удосконалені ракети середнього радіусу дії СС-20. Радіус дії таких ракет поширювався на всі країни Західної Європи, Північної Африки і Близького Сходу. їх розцінювали на Заході як наступальну зброю першого удару і грубе порушення паритету озброєння НАТО і ОВД. Такі дії СРСР посилили в країнах Заходу занепокоєння і опозиційність політичних сил щодо доцільності розрядки, яку комуністичний блок намагався використати для здобуття односторонніх вигод.
У відповідь на нарощування Радянським Союзом ракетно-ядерного потенціалу сесія НАТО в грудні 1979 р. прийняла постанову збільшити на 3 % військові бюджети усіх країн Альянсу та розмістити у Західній Європі американські ракети Першінг-2 та вдосконалені крилаті ракети, радіус дії яких сягав Уральських гір. Одночасно пропонувалося продовжувати переговори з СРСР про повернення до попереднього паритету в ядерних озброєннях. В умовах наростання недовіри США та країни Західної Європи припинили пошуки спільних позицій з СРСР щодо країн Близького і Середнього Сходу, демілітаризації Індійського океану і розпочали переговори з афганським урядом Хафізули Аміна, який після здійснення перевороту у вересні 1979 р. почав відходити від прорадянського курсу попереднього диктатора Н. Таракі.
Остаточне згортання розрядки завершилося із вторгненням радянських військ в Афганістан 29 грудня 1979 р. За два дні до вторгнення радянський підрозділ спеціального призначення захопив президентський палац і знищив X. Аміна. Виходячи із заідеологізованого принципу “інтернаціоналізму” в зовнішній політиці, радянське керівництво, не враховуючи реалій тодішньої ситуації у світі та в Афганістані, не задумуючись над можливими наслідками, прийняло рішення, яке на довгі роки ускладнило міжнародну атмосферу, обернулося трагедією для народів СРСР та Афганістану. Ставка на силові дії була зроблена Кремлем, значною мірою, під впливом переконання, що країни проявлять пасивність, а США та їх союзники обмежаться лише формальними протестами. Відсутність у роки розрядки серйозних контрзаходів у відповідь на вторгнення військ комуністичного блоку для встановлення марксистських режимів в окремих регіонах Азії і Африки розцінювалося в Москві як прояв слабкості “країн загниваючого капіталізму”.
Всупереч сподіванням Кремля вторгнення радянських військ в Афганістан викликало загальне обурення світової громадськості. ГА ООН абсолютною більшістю голосів засудила агресивні дії СРСР і в прийнятій резолюції вимагала негайного виведення радянських військ. Навіть ті держави, що отримували економічну допомогу від Радянського Союзу або підписали з ним договори про дружбу і співробітництво (Румунія, Лівія, Індія, Алжир, Фінляндія та ін.), не голосували проти резолюції або утрималися.
Вторгнення радянських військ в Афганістан ускладнило там соціально-політичну ситуацію і призвело до розгортання національно-визвольної війни, у якій брали участь всі народи Афганістану. Понад 1,5 млн мешканців, рятуючись втечею, покинули країну і переселилися на територію Пакистану та Ірану, де були створені спеціальні табори, в яких під керівництвом китайських, пакистанських та американських військових інструкторів проходили навчання сотні тисяч бійців. Військово-технічну допомогу партизанам, які називали себе моджахедами (борцями за віру) надавали США, Китай, Пакистан і частина арабських країн, звідки прибували десятки тисяч добровольців. Так званий “обмежений контингент” радянських військ, який включав усі види сухопутних і військово-повітряних сил, виявився не готовим до бойових дій із партизанськими формуванням в умовах гірської місцевості і зазнавав дедалі більших втрат у живій силі і техніці. Радянська армія, кількість якої була доведена у 1983 р. до 150 тис. осіб, контролювала лише невелику територію країни з найбільшими містами.
З початку 80-х pp. почастішали випадки застосування державами збройних сил для вирішення спірних питань. Однією з перших збройних акцій після радянського вторгнення в Афганістан була війна, що розпочалася у вересні 1980 р. між Іраком та Іраном за нафтоносні райони і домінуючий вплив у Перській затоці.
Прагнення іракського диктатора Саддама Гусейна стати лідером арабського світу і захопити частину іранської території (Хузистан) загрожувало розростанням воєнних дій на всьому Близькому Сході. Війна розколола арабські країни, більшість із яких підтримувала Ірак, у той час як Алжир, Сирія, Лівія, Південний Ємен – Іран.
СРСР і США під приводом забезпечення гарантій вільного судноплавства в Перській затоці стягнули сюди свої військові кораблі. Війна, у якій наступальні дії почергово здійснювалися обома сторонами, набрала затяжного характеру, продовжувалася до 1988 р. Обидві країни, які втратили в цій війні понад 750 тис. осіб і зазнали значних матеріальних втрат та руйнувань, не здобули ані жодних територіальних надбань, ані стратегічних переваг. Ні США, ні СРСР формально не підтримували у цій війну жодну зі сторін. Однак, міжнародного розголосу набула афера “Іран – контрас”, що полягала у таємному продажу американської зброї Ірану, а той факт, що іракська армія Гусейна використовувала радянські танки і ракети, був загальновідомим.
У 1982 р. між Великою Британією і Аргентиною вибухнула війна за Фолклендські (Мапьвінські) острови, які ще з 1833 р. були оголошені англійською колонією. Війну спровокувала військова хунта Аргентини, яка скерувала військові підрозділи на острови і оголосила їх своєю територією. Рада Безпеки засудила такі дії і запропонувала вирішити конфлікт шляхом переговорів. Однак уряд Маргарет Тетчер відмовився від переговорів і зробив ставку на силовий варіант розв’язання конфлікту. Внаслідок британсько-аргентинської війни, яка тривала три місяці, було відновлено не тільки британську присутність на Фолклендських островах, але й підтверджено статус Великої Британії як “великої нації”.
Локальні збройні конфлікти цих років завжди супроводжувалися посиленням протистояння між Сходом і Заходом, створювали загрозу втягування в них великих держав. В цьому плані особливу небезпеку являла війна в Афганістані.
“Афганський фактор” відіграв важливу роль у перемозі республіканця Рональда Рейгана на президентських виборах у США в 1980 р. Передвиборна кампанія республіканців була побудована, в основному, на критиці зовнішньої політики попереднього президента Дж. Картера за його “нерішучість і поступливість супроти агресивного СРСР”. Зовнішню політику Дж. Картера пов’язували із падінням престижу США на міжнародній арені. Передвиборна кампанія і перші кроки нового президента Р. Рейгана свідчили, що США перейшли до прямого протистояння з СРСР і комуністичним блоком. Не перериваючи переговорів із СРСР щодо обмеження ядерних сил у Європі, Р. Рейган одночасно демонстрував твердість у реалізації рішення НАТО про ядерне доозброєння Заходу. Під час переговорів у Женеві США запропонували так званий “нульовий варіант”, який передбачав не розміщувати в Європі американських ракет за умови, якщо в європейському і азійському регіонах СРСР будуть ліквідовані найновіші радянські ракети середнього радіусу дії.
Коли Радянський Союз відкинув американську пропозицію, Р. Рейган у березні 1983 р. висунув “проміжний варіант”, згідно з яким передбачалося встановлення в Європі однакової кількості американських і радянських ракет середнього радіусу дії і відповідно боєголовок на них. Радянський Союз відхилив “проміжний варіант”, посилаючись на те, що він не враховував ядерних сил Франції і Великої Британії. Лише після цього в листопаді 1983 р. розпочалося розміщення американських ракет Першінг-2 на території Великої Британії, ФРН та Італії. Радянський Союз негайно перервав переговори про роззброєння в Женеві і вдався до демонстрації сили у відносинах зі США і країнами Західної Європи. В Москві було оголошено про додаткове розміщення на території Чехословаччини і НДР оперативно-тактичних ракет підвищеної досяжності з одночасним розгортанням радянських підводних човнів, озброєних ядерними зарядами в океанах і морях, наближених до території США. Москва виправдовувала свої дії як вимушений захід для створення “адекватної загрози” країнам Заходу.
Уряд США у відповідь почав розробляти “комплексний стратегічний план” ведення затяжної ядерної війни з комуністичним блоком, який був зорієнтований на випереджувальні дії з можливим застосуванням зброї першого удару. Планувалося розгорнути 100 міжконтинентальних балістичних ракет нового типу “МХ”, створити удосконалені бомбардувальники, в тому числі “невидимки” (“Стеллс”), що не виявлялися радарними системами. У США розпочалася розбудова потужних атомних підводних човнів типу “Огайо”, озброєних ракетами “Трайдент” із багатоядерними зарядами. Чисельність сил швидкого реагування збільшувалася з 90 тис. до 440 тис. осіб. До 1985 р. у США остаточно сформувалася зовнішньополітична “доктрина Рейгана”, яка визначала наступні завдання: досягнення повної і незаперечної військової переваги США над СРСР; нав’язування СРСР змагання в гонці озброєнь із метою підриву радянської економіки; забезпечення вирішального впливу США на країни “третього світу”, щоб не допустити їхнього перетворення в зону втручання комуністичного блоку; всіма засобами захищати універсальні цінності демократії і ринкової економіки – аж до втручання у внутрішні справи країни, в якій порушення демократичних норм загрожує національним інтересам США.
Загалом зовнішньополітична “доктрина Рейгана” носила наступальний характер, допускала навіть втручання у внутрішні справи інших країн. Вона значно вплинула на формування окремих положень неоглобалізму.
Протистояння двох наддержав проявлялося і на Близькому Сході, де СРСР підтримував арабські країни та палестин ці в проти союзника США Ізраїлю, уряд якого наважився у червні 1982 р. окупувати Ліван, щоб розгромити табори палестинців. У громадянській війні, яка розгорнулася у Лівані між християнами і мусульманами, гинули тисячі мирних мешканців. Після обговорення цього питання у Раді Безпеки, у якій представники США і СРСР обмінювалися взаємними обвинуваченнями, було вирішено скерувати у Ліван миротворчі сили для припинення війни. До складу цих сил включено підрозділи США, Великої Британії, Франції та Італії. Вони висадилися в Бейруті, однак припинити громадянську війну їм не вдалося. Навіть після підписання у травні 1983 р. угоди з Ізраїлем про виведення його військ і створення “буферної зони” на півдні Лівану громадянська війна продовжувалася. Наприкінці 1984 р. миротворчі сили ООН покинули територію Лівану і він знову перетворився на суцільний театр воєнних дій між проіранськими, просирійськими і християнськими силами. Країни Заходу потурали діям Ізраїлю, який фактично спровокував цей конфлікт, що загрожував перерости у міжнародний.
У жовтні 1983 р. президент Р. Рейган вдався до збройної акції для знешкодження марксистського режиму на острові Гренада в Карибському морі, що входив до Британської Співдружності. В цій акції взяли участь символічні армійські з’єднання з інших країн Карибського моря – їй було надано статус “інтернаціональної”.
Ще у березні 1983 р. Р. Рейган висунув широкомасштабну програму “Стратегічної оборонної ініціативи ” (COI), яка передбачала створення багатоешелонної системи протиракетної оборони із застосуванням нових технологій, зокрема – лазерної зброї. Планувалося в найближчі 10 – 15 років вивести на навколоземну орбіту супутники з “лазерними гарматами”, пучки променів яких знищували б ракети супротивника в перші хвилини їх запуску. COI повинна була докорінно змінити наявну систему протиракетної оборони. Витрати на розбудову такої системи мали сягнути суми 1,5 трильйона доларів. На першому етапі планувалося здійснити затратну науково-дослідну програму з метою створення “космічного щита”, що зробить ядерну зброю “непотрібною”.
Здійснення програми COI завчасно визначило би перевагу США у військовому змаганні з СРСР, для якого воно було непосильним через відставання в технології і нестачу коштів. Керівники СРСР, сприймаючи COI як виклик на технологічне змагання в космічному просторі, змушені були піти на продовження переговорів щодо обмеження ракетно-ядерної зброї. Намагаючись зупинити реалізацію COI, Радянський Союз наполягав на збереженні радянсько-американського договору щодо ПРО як необхідної умови обмеження, скорочення та ліквідації ядерних озброєнь. Московські керманичі підкреслювали готовність СРСР до виконання договору ОСО-2. Радянський Союз у серпні 1984 р. оголосив мораторій на виведення у космічний простір будь-яких видів протисупутникової зброї, а наприкінці цього ж року запропонував відновити перервані переговори з усього комплексу питань, що стосувалися ядерних і космічних озброєнь. Домовленості про їх відновлення було досягнуто на початку січня 1985 р. на зустрічі в Женеві міністра закордонних справ СРСР і держсекретаря США.
По суті ж відновлення переговорів про роззброєння було вимушеною взаємною поступкою обох наддержав із метою уникнення економічного виснаження галопуючою гонкою озброєнь.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)