Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Розвиток держави на зламі XX – XXI ст

Новим прем’єр-міністром Канади у результаті жовтневих виборів 1993 р. став досвідчений політик, франкоканадець за походженням Жан Кретьєн (1993 – 2003). Народившись у багатодітній сім’ї (19 дітей), він здобув грунтовну юридичну освіту, в 1977 р. став першим франкоканадцем, що посів пост міністра фінансів країни, а протягом 1980 – 1982 рр. виконував функції міністра юстиції та генерального прокурора. У червні 1990 р. обраний главою Ліберальної партії, яка під його керівництвом відновила втрачений авторитет.

Очоливши уряд країни, Ж. Кретьєн встановив жорстку систему управління, яку, незвикла до такого стилю урядування, преса назвала “дружньою диктатурою”. Проте такі кроки були цілком виправданими. У спадок від попередників лібералам залишився чималий дефіцит державного бюджету, заборгованість, непрості федерально-провінційні взаємини, невирішеність квебекського питання та низка інших проблем. Аби виправити ситуацію, Ж. Кретьєн вдався до скорочення провінційних трансфертів, що стимулювало регіони самостійно заробляти на власні потреби. Було впорядковано фінансову систему. Важливе значення для оздоровлення економіки мало найрадикальніше за всю історію країни скорочення податків. Це, зі свого боку, створило сприятливий грунт для збільшення інвестицій. Завдяки таким крокам у відносно короткий термін часу вдалося погасити дефіцит державного бюджету у розмірі 42 млрд дол. та сплатити 36 млрд дол. боргів. Назагал, економічна політика уряду Ж. Кретьєна сприяла господарському піднесенню (з 1995 р. спостерігається постійне зростання), підвищенню життєвого рівня населення, зменшенню інфляції та безробіття в країні.

Серед найгостріших проблем, із якими зіткнувся переконаний федераліст Ж. Кретьєн стало чергове загострення квебекського національного питання. У результаті провалу конституційних ініціатив Б. Малруні 1992 р., у Квебеку зросли сепаратистські настрої, що вилилося у проведення 30 жовтня 1995 р. референдуму про незалежність Квебека. За відокремлення провінції висловилося 49,42% квебекців, що взяли участь в голосуванні, тобто, прибічникам сепарації забракло трохи більше, ніж піввідсотка голосів. Як і в 1980 р. державну цілісність Канади було збережено, проте загроза проведення у майбутньому третього референдуму спонукала федеральний уряд звернутися до Верховного суду з проханням роз’яснити умови проголошення Квебеком незалежності в односторонньому порядку. У “Роз’яснювальному акті” (Clarity Act) вищий судовий орган країни визнав, що Квебек володіє таким правом, але винесене на референдум питання повинне бути чітко сформульованим і за нього має проголосувати не 50%+1 голос населення провінції, а 75% (кваліфікована більшість). Проте, ані результати референдуму 1995 p., ані рішення Верховного суду, так і не згасили запал квебекських сепаратистів.

Одразу після квебекського референдуму новий федеральний уряд провів через парламент закон, що містив низку поступок регіонам: “регіональне право вето” надавалося не лише Квебеку, але й Онтаріо, Британській Колумбії, Прерійним та Атлантичним провінціям; Квебек визнавався “особливим суспільством”; усі повноваження у сфері професійно-технічного навчання передавалися провінційній владі. Англомовні провінції гостро скритикували надання особливих прав Квебеку й у 1997 р. на спільній зустрічі сформулювали відверто децентралізаторський принцип: якщо центр поступається своїми правами одній провінції, то тим самим він поступається усім. Зі свого боку, Верховний суд, що долучився до конституційного дискурсу, визнав чотири головні конституційні принципи, на яких повинна базуватися Канадська федерація: федералізм, демократія, верховенство права і повага прав національних меншин.

1 квітня 1999 р. набув чинності договір між федеральною владою та інуїтами про утворення на площі 2 млн км2 – 1/5 території Канади із населенням близько 30 тис. осіб. (85% інуїти, що об’єднані у 28 громад) – автономного політичного утворення “Нунавут”. Таким чином, Канада стала першою у світі країною, що надала своїм аборигенам автономію. Враховуючи те, що вартість життя в регіоні утричі вища, аніж на решті територіях Канади, федеральний уряд запровадив доплати до заробітку (т. зв. 20% “північний коефіцієнт”). У результаті поступового переходу від кочового до осілого способу життя, у корінного населення з’явилася низка гострих соціальних проблем. Злочинність серед аборигенів ушестеро перевищує загально-канадський показник. Попри те, що індіанці та інуїти складають трохи більше 3% населення держави, серед ув’язнених канадців їхній показник складає 16%, а в окремих провінціях, таких як Манітоба – близько половини. Невід’ємним атрибутом життя аборигенів став алкоголізм, який набрав загрозливого розмаху. Чого вартий хоча б той факт, що перший прем’єр Нунавуту Пол Окалік у минулому – алкоголік, котрий встиг відсидіти у в’язниці.

Збереження цілісності країни, намагання вирішити проблеми корінних народів та економічні досягнення дозволили Ліберальній партії досить легко перемогти на чергових парламентських виборах 1997 р. та сформувати другий уряд більшості на чолі з Ж. Кретьєном. Проте вже незабаром економічне зростання було дещо пригальмоване збитками, завданими наслідками “льодовикової бурі”, що пронеслася центральною Канадою (Онтаріо, Квебек) узимку 1998 р. Втім, уже з весни 1999 р. канадська економіка почала демонструвати швидке зростання, випередивши за темпами решту країн “великої вісімки”.

На зламі ХХ-ХХІ ст. далекосяжні процеси відбулися у структурі канадської імміграції. У 1993 р. створено окремий Департамент громадянства та імміграції. Якщо одразу по війні головним джерелом імміграції були Західна Європа та США, то тепер – Азія, Африка та Латинська Америка. У 1996 р. до Канади іммігрувало 225 тис. осіб, із яких лише 10 тис. були європейцями. Перепис населення 2001 р. зафіксував, що близько 60% “нових іммігрантів” – азіати. Також з’ясувалося, що населення 34 етнічних груп Канади складає більше, аніж 100 тис. осіб. Найбільші етногрупи: англійська (20,2%), французька (15,8%), шотландська (14,0%), ірландська (12,9%), німецька (9,3%), італійська (4,3%), китайська (3,7%), українська (3,6%) та корінні народи (3,4%). Попри етнічне походження, 40% мешканців країни (11 682 680 ос.) ідентифікували себе у першу чергу як “канадці”.

У зовнішніх зносинах уряд Ж. Кретьєна проводив досить активну політику. Наприкінці 1993 р. підписано Північноамериканський договір про вільну торгівлю між Мексикою, Канадою і США (НАФТА), що набрав чинності з 1 січня наступного року. У 1995 р. канадські військові підрозділи полишили бази НАТО в Європі. У 1999 р. канадський уряд підтримав суперечливі дії НАТО в Союзній республіці Югославії, за що був скритикований громадськістю. Після терористичних атак “Аль-Каїди” супроти США у вересні 2001 р. Канада підтримала кроки американців, спрямовані на запобігання тероризму, потративши на ці заходи близько 250 млн дол. (збільшення працівників паспортного і митного контролю, установка сканерів для зняття відбитків пальців на летовищах тощо). Та незабаром, несподівано для багатьох, Ж. Кретьєн засудив військову акцію США 2003 р. проти Іраку. Втім, стоячи на засадах захисту демократичних цінностей, для проведення перших іракських вільних виборів Оттава виділила 20 млн дол.

Уряд Ж. Кретьєна сприяв розвиткові двосторонніх відносин між Канадою і Україною, зокрема підписав канадсько-український Договір про дружбу і співробітництво (24 жовтня 1994 р.), угоду про співпрацю з офіційним Києвом в економічній та військовій сферах. Канада представляла інтереси України на саммітах країн “великої вісімки”. У період українсько-російського конфлікту щодо о. Тузла, Оттава засудила дії російської сторони, пообіцявши надати, при потребі, Києву всебічну, у тому числі й військову, допомогу.

14 листопада 2003 р. Ж. Кретьєна, котрий вирішив відійти від великої політики, на посаді лідера Ліберальної партії заступив міністр фінансів Пол Мартін, батько якого свого часу був міністром закордонних справ в уряді П. Трюдо. Менш ніж за місяць -12 грудня – П. Мартін-молодший став новим прем’єр-міністром країни. Використовуючи тривале економічне піднесення та втішні дані опитувань соціологів, П. Мартін ініціював позачергові парламентські вибори на середину 2004 р. У своїй передвиборній програмі лідер лібералів акцентував на потребі вирішення соціальних проблем, зокрема створенні упродовж десяти років 3 млн нових робочих місць. Аби знівелювати протиріччя між федеральним центром і регіонами, у грудні 2003 р. створено спеціальний орган – Раду федерацій. П. Мартін обіцяв переглянути “програму вирівнювання платежів”, звернувши більшу увагу на Атлантичні провінції.

Напередодні парламентських виборів 2004 р. у лібералів з’явився серйозний опонент в особі новоутвореної Консервативної партії, що постала у грудні 2003 р. на основі об’єднання “Канадського альянсу” з Прогресивно-консервативною партією. її головою обрано Стівена Гарпера – колишнього лідера партії “Канадський альянс”. Активну передвиборну кампанію розгорнули також Квебекський блок і НДП. Увага громадськості під час виборної кампанії була прикута до дискусії навколо федерально-провінційних взаємин, проблем імміграції, легалізації одностатевих шлюбів. Однак, значно більший резонанс викликав т. зв. “спонсорський скандал”. 9 лютого 2004 р. генеральний ревізор Канади Шейла Фрейзер виступила із заявою, у якій виклала факти зловживання з боку Ліберальної партії напередодні квебекського референдуму 1995 р. З’ясувалося, що для збереження цілісності країни ліберали пропонували окремим квебекським фірмам вигідні контракти з метою пропаганди ідеї федералізму. Загалом, на поліпшення іміджу федерації з бюджету країни Міністерство громадських робіт упродовж 1997 – 2002 р. виділило 250 млн дол., із яких 100 млн невідомо куди зникли. Подейкували, що навіть відомому автогонщику “Формули-1” франкоканадського походження Ж. Вільньову заплатили чималі гроші, аби він почепив собі канадського прапора і таким чином популяризував єдність Канади.

Для вивчення скандальної ситуації було створено спеціальну Королівську комісію на чолі з Джоном Гоммері, за результатами роботи якої було звільнено із займаних посад декількох високопосадовців. “Спонсорський скандал” зачепив і П. Мартіна, котрий у 1995 р. одночасно обіймав посади міністра фінансів і заступника голови державної скарбниці. Політик переконував громадськість, що ця справа – політичне замовлення та “чорний Р/?”, організований опонентами. Так чи інакше, скандал завдав шкоди популярності П. Мартіна, особливо у Квебеку. Проте консерватори не зуміли скористатися нагодою повернути собі владу. У результаті виборів 28 червня 2004 р. Ліберальна партія провела до парламенту 135 своїх представників, Консервативна партія – 99, Квебекський блок – 54, НДП – 19, один депутат зареєструвався як незалежний. Порівняно з 2000 р. ліберали втратили 42 місця, тоді як Квебекський блок здобув додаткових 14 мандатів. Заручившись підтримкою НДП, П, Мартін сформував уряд меншості, що перешкоджало реалізації обіцяного напередодні виборів у повному обсязі.

На початку весни 2004 р. безробіття в Канаді склало 7,4%, а середня заробітна плата сягнула 600 дол. на тиждень. Економіка демонструвала зростання, навіть попри збитки у тваринництві через виявлення у 2003 – 2004 рр. на фермах Альберти та Британської Колумбії коров’ячого сказу і відмову США закуповувати канадську яловичину. 16 вересня 2004 р. федеральний та провінційні уряди підписали угоду про реформування системи охорони здоров’я, у якій передбачили, що витрати на цю сферу зростуть упродовж наступних десяти років на 41 млрд дол. Однак, не обійшлося без скандалу, бо Альберта покинула конференцію і заявила про проведення альтернативної реформи.

Не встиг ущухнути скандал із демаршем Альберти, як у грудні 2004 р. уряди Ньюфаундленда і Лабрадора та Нової Шотландії пригадали П. Мартіну передвиборну обіцянку повернути їм податок від видобутку корисних копалин в океанському шельфі (в рамках програми “вирівнювання платежів”). Після того як федеральна влада проігнорувала бажання атлантичних провінцій, за вказівкою прем’єр-міністра Ньюфаундленда і Лабрадора Денні Вільямса у грудні 2004 р. з усіх адміністративних будівель провінції зняли канадські прапори. Скандал вдалося владнати лише після того, як федеральний уряд у січні 2005 р. таки погодився піти на зустріч Атлантичним провінціям.

У липні 2005 р. Канада стала четвертою країною у світі, де було дозволено гомосексуальні шлюби, що викликало неоднозначну реакцію громадськості окремих провінцій. Не менш помітна подія відбулася місяць по тому – з ініціативи П. Мартіна новим генерал-губернатором Канади призначено чорношкіру журналістку родом з Гаїті Мікаель Жан. Цей крок засвідчив неухильне зростання ваги “видимих меншин” (visible minorities) у житті Канади (в першу чергу китайців). Незважаючи на той факт, що 83% населення країни складають особи з європеоїдною (білою) шкірою, 49% жителів Ванкувера (Британська Колумбія) та 42,8% мешканців Торонто (Онтаріо) вже є “видимими меншинами”.

За урядування П. Мартіна Канада намагалася відігравати помітнішу роль в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Окремим пунктом стояли відносини з КНР – не лише джерелом імміграції, але й великим ринком збуту канадських товарів. У доцільності такого кроку переконували дипломатичні тертя із ЄС, який у 2004 р. звинуватив офіційну Оттаву у субсидуванні сільського господарства, а відтак – у нечесній конкуренції. Беручи до уваги потенціал Китаю та інших країн із зростаючою економікою, П. Мартін навіть запропонував перетворити “велику вісімку” (G-8) у “велику двадцятку” (G-20).

Як і в попередні роки, Оттава брала активну участь у миротворчих акціях під егідою ООН. Наприкінці XX – на поч. XXI ст. канадські солдати були задіяні у миротворчих операціях на Гаїті (450 осіб), у Боснії та Герцеговині (900 осіб), Афганістані, здійснюючи до серпня 2004 р. загальне командування військами НАТО в цій країні.

У 2004 р. Канада підтримала революційні зміни в Україні, скерувавши на президентські вибори безпрецедентну в своїй історії кількість кваліфікованих спостерігачів.

Зважаючи на динамізацію життя на канадській Півночі і зростання ваги корисних копалин, передусім нафти і природного газу, Канада вдалася до закріплення свого суверенітету над північними територіями. Це викликало декілька міжнародних диспутів, зокрема щодо розмежування кордонів із Російською Федерацією, Данією та США. З останньою країною, за прем’єрства П. Мартіна, складалися непрості стосунки. У США час від часу застосовували до канадської пшениці та сталі антидемпінгові мита. Своєрідною відповіддю на американські дії стала заява міністра закордонних справ П’єра Педігрю 24 лютого 2005 р. в Палаті громад, у якій він заявив, що Канада розглядає можливість більше не брати участі в Американській національній програмі протиракетної оборони.

На відміну від лібералів, опозиційні консерватори закликали до тіснішої співпраці зі США. Іншими питаннями, щодо яких розходилися провідні політичні сили країни, були: гомосексуальні шлюби, розмір податків, реформа сенату. Першим серйозним випробуванням для уряду меншості стало голосування за бюджет, під час якого всередині союзної НДП почалися розходження. У травні 2005 р. лідер консервативної опозиції С. Гарпер, заручившись підтримкою Квебекського блоку на чолі з Жілем Дюсепом, заявив, що ліберальний уряд П. Мартіна “втратив моральне право” керувати країною. Остаточно підтримки НДП ліберали позбулися, коли наприкінці листопада 2005 р. відмовилися підтримати програму запобігання приватизації закладів охорони здоров’я, висунуту лідером цієї поличної сили Джеком Дейтоном. Відтак, парламент було розпущено і 23 січня 2006 р. відбулися дочасні парламентські вибори, перемогу на яких, уперше з 1984 р., святкували консерватори. Консервативна партія провела до нижньої палати парламенту 124 представники (36,25%), ліберали – 103 (30,22%), Квебекський блок – 51, НДП – 29. Лідер консерваторів Стівен Гарпер отримав право сформувати уряд меншості, ставши двадцять другим прем’єр-міністром Канади.

Серед кроків нового глави уряду варто відзначити початок у вересні 2006 р. реформи сенату, про нагальність якої активно говорили ще з 1970-х рр. 22 листопада 2006 р., з ініціативи С. Гарпера, канадський парламент прийняв безпрецедентне рішення, визнавши квебекців “нацією всередині єдиної Канади”. За це рішення проголосувало 266 депутатів проти 16. Таким чином, консерватори за підтримки інших політичних сил зробили першу реальну спробу, з часу Шарлоттаунської конференції 1992 р., вирішити проблему Квебеку.

У зовнішній політиці уряд консерваторів видався не менш активним, аніж його попередник. У 2006 і 2007 рр. С. Гарпер здійснив два візити до Афганістану, засвідчивши свою підтримку канадським солдатам. Однак, на початку 2008 р. канадський уряд висловив бажання у скорому часі вивести свої війська з цієї азійської країни. Канадці гостро скритикували С. Гарпера після того, як він став на бік Ізраїлю у конфлікті з Ліваном у 2006 р., визнавши за Тель-Авівом “право на захист”. Восени 2010 р. прем’єр-міністр Канади відвідав з офіційним візитом Україну, побувавши в Києві та Львові.

У жовтні 2007 р. в Канаді було зафіксовано найнижчий рівень безробіття за останні 33 роки – 5,9% (середній провінційний рівень коливався у межах – від 3,6% в Альберті до 14,6% в Ньюфаундленді і Лабрадорі). У сфері послуг задіяні понад 75% усього працездатного населення, тоді як у сільському господарстві – лише 4%. У країні найвищий у світі рівень інтернетизації (99% канадських дітей користуються Інтернетом; 80% населення має доступ до Інтернету вдома). Канада входить у “велику вісімку” найрозвиненіших держав, а за показником конкурентоспроможності економіки і наукомісткості виробництва займає четверте місце в світі. Канада – найбільший виробник гідроелектроенергії, займає третє місце за видобутком природного газу і шосте за виробництвом атомної енергії. Для сучасної Канади характерні високі доходи на душу населення, один із найнижчих рівнів злочинності, позитивна динаміка приросту населення (станом на 2006 р. – 31,612,897 осіб, порівняно з 2001 р. приріст на 5,4%) За показниками рівня й тривалості життя (чоловіки – 74,9, а жінки -81,4 роки), стану здоров’я, грамотності (т. зв. “індекс людського розвитку”) згідно з “Програмою людського розвитку” ООН, Канада протягом більше п’ятнадцяти років займає перші місця.

У вересні 2008 р. С. Гарпер ініціював дочасні парламентські вибори, сподіваючись здобути достатню кількість голосів виборців для формування уряду більшості. Втім, результати голосування 14 жовтня 2008 р. лише почасти виправдали очікування консерваторів. Вони отримали 143 місця у Палаті громад (37,63%), ліберали – 76 (26,24%), Квебекський блок – 50 (9,97%), НДП -37 (18,2%), незалежні – 2 (0,65%). Особливості мажоритарної виборчої системи по-канадськи залишили поза парламентом Партію зелених, яка заручилася підтримкою 6,8% канадців. Найприкметнішою рисою голосування 2008 р. стала найнижча за всю історію явка виборців – лише 59,1%.

Останні парламентські вибори відбувалися на тлі погіршення господарської кон’юнктури. Ще в травні 2008 р. зафіксовано скорочення ВВП країни, причиною чого стали труднощі у нафтовій та газовій галузях промисловості, а також зменшення на 3,6% випуску автомобілів. На початку жовтня 2008 р., в умовах світової фінансової кризи. Банк Канади був змушений знизити відсоткову ставку. Це дозволило уникнути банкрутства серед найбільших канадських банків. Утім, рецесія тривала протягом усього наступного 2009 р., виявом чого стали дефіцит державного бюджету (уперше за останніх 12 років), безробіття 8, 5 % та падіння ВВП на 2, 4 %. Відновлення економіки Канади розпочалось у другому півріччі

2009 р. – в четвертому кварталі 2009 р. ВВП зріс на 5 % (через падіння у першому півріччі річний показник все ж виявився мінусовим), а в першому кварталі 2010 р. – на 6, 1 %. Канада стала першою західною країною, центральний банк якої, зважаючи на зростання економіки, підняв базову відсоткову ставку до 0, 5 %. Таким чином ця північноамериканська країна стала першою на Заході, що відійшла від антикризової стратегії “наддешевих грошей”.

Окрім економічного життя, увага канадців була прикута до XXI Зимових Олімпійських Ігор, що проходили 12 – 28 лютого 2010 р. у Ванкувері (загалом, третя Олімпіада на території Канади). Канадські спортсмени встановили олімпійський рекорд за кількістю здобутих золотих медалей у змаганнях – 14, до того першість належала СРСР (1976 р.) та Норвегії (2002 р.), представники яких вибороли 13 медалей найвищого гатунку.

(1 votes, average: 5,00 out of 5)