Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Розділ 5. Канада

Повоєнні роки

Друга світова війна кардинально змінила міжнародний статус Канади, посприявши її стрімкому економічному піднесенню та перетворенню у високорозвинену державу. Країна зробила помітний внесок у перемогу антигітлерівської коаліції, будучи постачальником військової техніки та продуктів харчування до Великої Британії, США, Китаю, СРСР. Федеральний уряд спромігся мобілізувати до війська близько 1,1 млн осіб із усього 12-мільйонного населення держави. Канадські збройні сили взяли активну участь у боях у Західній Європі та Південно-Східній Азії. Військово-морський флот країни вийшов на четверте місце в світі за потужністю і, починаючи з 1944 р., повністю взяв на себе охорону американських військових перевезень до Великої Британії. Людські втрати Канади в роки Другої світової війни склали -42 042 особи, що майже на третину менше ніж у Першій світовій. 26 червня 1945 р. Канада стала членом-засновником ООН.

Зважаючи на те, що збройні дії велися далеко від території Канади, країна не зазнала руйнувань. Навпаки, канадський бізнес зумів використати сприятливу економічну кон’юнктуру – завоював нові ринки для збуту своїх товарів та активізував інвестиційну політику. У саму ж канадську економіку в роки війни було інвестовано понад 9 млрд дол. Упродовж 1939 – 1945 рр. виробництво промислової продукції зросло у 2,5 раза (перше місце серед країн з ринковою економікою), національний дохід – удвічі, а оборот зовнішньої торгівлі – утричі. Країні небезпідставно пророкували місію “Афін Атлантичної цивілізації”.

Уряд правлячої з 1935 р. Ліберальної партії на хвилі економічного піднесення оголосив про проведення 11 червня 1945 р. дочасних парламентських виборів. Ідейною основою канадського лібералізму стала теорія “держави добробуту”, що передбачала повну зайнятість, стабільність, сприяння економічному зростанню та надання громадянам низки соціальних послуг за державний кошт. Інша провідна партія – Консервативна, натомість, критикувала економічну політику лібералів з позицій вільного підприємництва та індивідуальної свободи. Проте ця критика не змогла похитнути позицій лібералів, що сповна скористалися небувалим економічним піднесенням. У результаті голосування ліберали здобули 41% голосів виборців і 125 місць у Палаті громад, тоді як консерватори -27% голосів і 67 місць. Певною несподіванкою став успіх ліво-реформістської Федерації кооперативного співтовариства (ФКС), що здобула підтримку у населення західних провінцій (15,6% голосів виборців і 28 депутатів). Прем’єр-міністром Канади ушосте став Вільям Маккензі Кінг (1921 – 1930; 1935 – 1948).

Невдовзі після виборів, у серпні 1945 р., уряд В. Маккензі Кінга скликав федерально-провінційну конференцію у справах реконверсії. Навіть попри “консприкційну кризу” 1944 р. у франкомовній провінції Квебек, населення якої відмовлялося йти до війська та захищати інтереси “чужої держави”, Канада завершила Другу світову війну з однією із найбільших армій у світі. Відтак проблема працевлаштування колишніх вояків, так само як і переходу економіки на мирне виробництво, постала досить гостро. Втім, суперечки між федеральним центром і регіонами щодо розподілу повноважень привели до зриву першої сесії конференції. Лише навесні 1946 р. вдалося накреслити компромісний шлях подолання розбіжностей. Передбачалося, що впродовж трьох років із часу припинення дії “Закону про заходи військового часу”, федеральний уряд буде й надалі виконувати необхідні функції контролю, регулювати та концентрувати у своїх руках податкові надходження. Провінціям, натомість, надавався гарантований мінімум щорічних субсидій у сумі 15 дол. на особу, відповідно до кількості населення згідно з переписом 1941 р.

Тимчасове федерально-провінційне порозуміння дозволило Канаді досить швидко та безболісно подолати реконверсію і вступити у період повоєнного проспериті. Уже в 1953 р. індекс промислового виробництва збільшився удвічі, порівняно з довоєнним періодом, що вивело країну у світові лідери. Імпульс господарському піднесенню надало освоєння нових територій, зокрема багатої на залізну руду північно-східної частини Лабрадору та відкриття у 1947 р. у провінціях Альберта та Саскачеван великих родовищ нафти. Канада посіла перші місця з видобутку нікелю, азбесту, уранової та залізної руд, цинку, золота, платини, срібла, міді, свинцю. Країна стала лідером з виробництва алюмінію, газетного паперу, деревини. Активно розвивалися такі галузі промисловості як нафтохімія, електротехніка та авіабудування. Індустріалізація призвела до скорочення зайнятих у сільському господарстві, проте Канада залишалася другим після США експортером зерна на світовому ринку.

Повоєнне проспериті тривало більше десятиріччя, спрявши докорінній перебудові господарської інфраструктури. Економічне піднесення призвело до поліпшення матеріального становища канадців та спричинило сплеск народжуваності (“бейбі бум”). Іншим, традиційним для Канади, шляхом збільшення кількості населення, залишалась імміграція. Під впливом Великої депресії імміграційні закони Канади стали суворішими, особливо для вихідців із “третіх країн” та євреїв. Директор Департаменту імміграції Міністерства корисних копалин та ресурсів Фредерік Чарльз Блер у 1945 р. блокував спроби єврейського лобі Канади полегшити євреям доступ до проживання у цій північноамериканській країні, зазначивши: “Жодного єврея – це теж багато”. Однак уже у 1947 р. імміграційні закони дещо пом’якшили, головно через нестачу робочих рук у країні, але дискримінаційні положення щодо окремих категорій людей все ще залишалися.

Упродовж 1945 – 1950 pp. до країни прибуло 453 тис. іммігрантів, здебільшого з Британських островів, Італії, США, Нідерландів, ФРН. Багато серед новоприбулих було т. зв. переміщених осіб (DP; Displaced Persons), зокрема українців. У 1951 – 1957 pp. хвиля імміграції зросла і складала щорічно 150 тис. осіб (загалом, за той період у Канаді поселилося 1,240 млн осіб). За два десятиліття (з 1941 по 1961 pp.), переважно завдяки імміграції, кількість населення Канади зросла з 11,5 млн до 18,2 млн осіб. Згідно з Женевською конвенцією про статус біженців 1951 p., Канада прийняла біженців із Тибету, Уганди, Чилі та Індокитаю (близько 600 тис. осіб), надала притулок майже 40 тис. угорців, що покинули свою країну внаслідок подій 1956 р.

Здобутий під час війни авторитет та зростання економічної ваги у світі спонукали Канаду до проведення активної зовнішньої політики. В. Маккензі Кінг розглядав свою країну як невід’ємну частину “Атлантичного трикутника”: США – Канада – Велика

Британія. Залишаючись, за словами історика А. Лоуера, “дитям європейської цивілізації та американської дикості”, Канада була змушена лавірувати між Лондоном і Вашингтоном. Однак, після Другої світової війни відбувається поступова переорієнтація зовнішньої політики Оттави з Великої Британії на США. Ключову роль у цьому відіграли сусідський фактор (із Канадою межує 16 американських штатів) та зростання капіталовкладень США у канадську економіку (приблизно 70% усіх інвестицій). У 1947 p. у торгівлі з південним сусідом Канада мала дефіцит на суму 1 млрд дол. Це змусило міністра фінансів Дугласа Еббота здійснити декілька радикальних кроків, аби виправити ситуацію (“план Еббота”). Зокрема, було запроваджено низку обмежень на імпорт із США і, водночас, створено систему заохочень у торгівлі з Вашингтоном. Реалізовуючи “план Еббота”, Канада за десять років утричі збільшила виробництво кольорових металів і їх експорт до США.

Вагомий вплив на домінування американського вектора у зовнішній політиці Канади мав початок “холодної війни”. 5 вересня 1945 р. працівник радянського посольства в Оттаві Ігор Гузенко здався канадським властям, надавши місцевій поліції 109 документів, які засвідчували існування в Канаді та загалом на Заході радянської шпигунської мережі. Розслідування завершилося арештом вісімнадцяти осіб, у тому числі організатора канадської компартії Сема Kappa та єдиного депутата-комуніста в Палаті громад Фреда Роуза. “Справа Гузенка” стала першим серйозним міжнародним інцидентом часів “холодної війни”.

Страх перед “червоною загрозою”, здатною підірвати стабільність у країні, спонукав до жорстких кроків супроти комуністичних організацій. Наприклад, у Квебеку до 1957 р. діяв т. зв. “Закон клямки”, згідно з яким Генеральний прокурор провінції мав право закривати будь-який заклад, що використовувався для комуністичної пропаганди, і конфісковувати комуністичні видання. Маловпливова комуністична партія аж до 1959 р. існувала під назвою Робітничо-прогресивна партія. Аби убезпечити себе від одного сусіда – СРСР, Канада йшла на зближення з іншим сусідом – США. У лютому 1947 р. ці північноамериканські країни підписали угоду про військову співпрацю. Продовжувала функціонувати створена під час війни Об’єднана рада оборони обох держав.

У серпні 1948 р. відбувся черговий з’їзд Ліберальної партії, на якому похилого віком В. Маккензі Юнга на посаді партійного лідера, а згодом і прем’єр-міністра, змінив юрист за фахом, франко-канадець за походженням, діючий міністр закордонних справ Луї Сен-Лоран (1948 – 1957). Ліберали двічі – у 1949 і 1953 рр. отримували упевнені перемоги на парламентських виборах. їхній уряд ініціював низку великих проектів із розбудови інфраструктури держави: транс-канадську автомагістраль (1949), перше метро в Торонто (1954), міст через річку Св. Лаврентія (1954), транс-канадський нафтопровід (1956). Розвиток транспортної мережі потягнув за собою субурбанізаційні процеси. Станом на 1956 р. половина мешканців Британської Колумбії проживала у двох найбільших містах провінції – Вікторії та Ванкувері, майже третина квебекців мешкали у Монреалі або його передмістях.

Намагання канадських урядів по війні активно освоювати просторі північні землі наштовхнулося на низку проблем. По-перше, з’ясувалося, що федеральний уряд може лише приблизно говорити про кількість аборигенів (індіанців та інуїтів); по-друге, ті не надто охоче йшли на співпрацю з “колонізаторами”; по-третє, спроби міжкультурного діалогу нерідко завершувалися безрезультатно – через непросте пристосування корінного населення до модерного суспільства. В 1950 р. канадські інуїти отримали право брати участь у загально-канадських виборах. Індіанським актом 1951 р. федеральний уряд Канади надав корінним жителям країни деякі можливості місцевого самоуправління через Ради громад, однак усіма справами в резерваціях і поселеннях, як і колись, керували спеціальні службовці канадського уряду “індіанські агенти”.

Потреба у збереженні індивідуального обличчя країни на американському континенті спонукала уряд Л. Сен-Лорана шукати шляхи для збереження національної ідентичності. У 1949 р. була створена Королівська комісія у справах національного розвитку мистецтва, літератури і науки під керівництвом Вінсента Мессі.

“Комісія Мессі” гостро скритикувала засилля американської масової культури у Канаді, а її діяльність привернула більшу увагу до канадської культури. У 1952 р. в Монреалі та Торонто розпочала свої телевізійні програми Канадська телерадіокомианія – СВС. Рік по тому започатковано традиційний театральний фестиваль у м. Стратфорд. У 1953 р. засновано Національну бібліотеку в Оттаві. Упродовж 1950-х відкрито авторитетні нині університети в Шербруку (Квебек), Садбері (Онтаріо), Ватерлоо (Онтаріо).

У зовнішньополітичній діяльності Л. Сен-Лоран висунув для Канади концепцію “серединної сили”. Він пропонував перетворити Британську співдружність із клубу “білих домініонів” у “кольорову спільноту”, надавши статус домініонів останнім англійським колоніям. Однак цю пропозицію прихильники Британської імперії зустріли без надмірного ентузіазму. У 1949 р. Канада приєдналася до НАТО, а її представники доклали зусиль до підготовки Статуту організації. І надалі активно розвивалися відносини Оттави й Вашингтона. У жовтні 1950 р. підписано канадсько-американську угоду про принципи економічної співпраці, у 1951 р. – про координацію цивільної оборони, у 1951 – 1954 рр. – про будівництво в Канаді трьох ліній радарного попередження.

Канадська дипломатія намагалася проявити себе в ролі посередника і співучасника миротворчих місій ООН. У 1950 – 1953 рр. під прапором цієї організації канадські війська (8 тис. осіб) брали участь у відсічі агресії КНДР проти Корейської республіки. У цьому військовому конфлікті загинуло 314 і поранено 1211 канадських солдатів. Канадські представники брали участь у переговорах із врегулювання кризи у Південно-Східній Азії, прикладали зусилля у вирішенні Суецької кризи 1956 р. За внесок у врегулювання близькосхідного конфлікту міністр закордонних справ Канади Лестер Пірсон отримав Нобелівську премію миру (1957).

Перші повоєнні роки характеризувалися неухильним зміцненням державного суверенітету Канади. Основи сучасної канадської державності були закладені Актом про Британську Північну Америку 1 липня 1867 р., коли Велика Британія надала країні статус домініону. З того часу тривав поступовий процес набуття державної незалежності. Попри те, що у Вестмінстерському статуті 1931 р. Лондон визнав за Оттавою самостійність у внутрішній та зовнішній політиці, рудименти колоніальної залежності залишалися. Важливими віхами в зміцненні державного суверенітету Канади у перші повоєнні роки були: надання спеціальних повноважень Палаті громад для затвердження проекту власного прапора (1946), запровадження канадського громадянства (1947), визнання канадського Верховного Суду вищою апеляційною інстанцією країни (1947), наділення канадського парламенту правом приймати конституційні поправки (1947).

Главою держави й надалі залишався англійський монарх, репрезентований у Канаді генерал-губернатором. Згідно з “Патентними грамотами” 1947 р. генерал-губернаторові надавалися повноваження здійснювати королівську владу щодо Канади винятково за “рекомендаціями” міністрів канадського уряду. Себто, функції генерал-губернатора набули здебільшого формального характеру. За ним закріплювалося право відмовитися схвалювати той чи інший закон, проте на практиці представник монарха до цього ніколи не вдавався. До повноважень генерал-губернатора також входило призначення прем’єр-міністра, однак практично на цю посаду призначався лідер партії чи коаліції, що перемогла на парламентських виборах. Із 1952 р. призначення генерал-губернаторів стало прерогативою Оттави, і відтоді цю посаду обіймають лише канадці. Першим канадським генерал-губернатором став Вінсент Мессі (1952 – 1959). А 1959 р. встановилася традиція, згідно з якою представники англо-канадської та франко-канадської етноспільнот почергово змінювали одне одного.

По війні остаточно сформувалися і кордони Канадської держави, що стало можливим завдяки приєднанню до федерації останньої північноамериканської колонії Великої Британії – Ньюфаундленду. Віддаленість домініону від метрополії, незначна кількість населення та непрості умови економічного розвитку робили його утримання збитковим для Лондона. Починаючи з 1934 р., через фінансові проблеми, Ньюфаундлендом управляла спеціальна урядова комісія. Після завершення Другої світової війни розпочалися дебати з приводу подальшої долі домініону, рушієм яких були численні невирішені соціально-економічні проблеми. Перед Ньюфаундлендом стояли три основні варіанти майбутнього: залишаючись самоврядною територією, й надалі перебувати під управлінням спеціальної урядової комісії; проситись у пряме підпорядкування Лондона або ж приєднатися до Канадської федерації (можливість входження до складу США мала значно менше прихильників).

З червня 1948 р. було проведено референдум щодо подальшої долі території. Однак його результати засвідчили розходження думок – 44,6% підтримали відновлення прямого правління Лондона, 41,1% висловилися за приєднання до Канади і 14,3% побажали зберегти stains quo. За таких обставин 22 липня 1948 р. відбувся другий референдум, на якому з результатом 51% проти 49% перемогли прихильники єднання із своїм найближчим сусідом. Зважаючи на це, 31 березня 1949 р. Ньюфаундленд із столицею у Сент-Джонсі став десятою провінцією Канади. Згодом за ним було закріплено офіційну назву “Ньюфаундленд і Лабрадор” (площа – 404,6 тис. км2).

У 1957 р. в Канаді підійшла до завершення позитивна економічна кон’юнктура: зросло безробіття, з’явився дефіцит бюджету. Негативні тенденції в економіці збіглися зі скандалом, пов’язаним fa будовою газопроводу з Альберти до США. Спростовуючи закиди у фінансових зловживаннях, уряд Л. Сен-Лорана, однак, не допустив до парламентських дебатів щодо газового питання, чим спровокував громадський осуд. Водночас, пробританськи налаштовані політики критикували уряд за те, що він не підтримав колишню метрополію у Суецькій кризі 1956 р. Проти ліберального уряду були налаштовані фермери, котрі мали труднощі зі збутом зерна, та Атлантичні провінції, які вважали, що про них у державі взагалі “забули”. Громадські настрої якнайкраще використав новий глава Прогресивно-консервативної партії (така назва з 1956 p.), ветеран Першої світової війни Джон Діфенбейкер, котрий, критикуючи лібералів, обіцяв допомогти потребуючим (фермерам, гірникам, будівельникам), запровадити ефективні соціальні програми, відновити тісні зв’язки з Лондоном, владнати федерально-провінційні протиріччя. На користь консерваторів зіграв і “фактор лідера” – якщо лібералів очолював 75-літній Л. Сен-Лоран (“дядько Луї”), котрий заледве читав заготовлені спічрайтерами промови, то Дж. Діфенбейкер був енергійним політиком і вродженим оратором.

Завдяки популістським гаслам на парламентських виборах 10 червня 1957 р. консерватори здобули перемогу – 38% голосів виборців і 112 місць у Палаті громад. Ліберальна партія провела до нижньої палати парламенту 105 своїх депутатів, ФКС – 25, Партія соціального кредиту – 19. Таким чином, після 22-річного урядування лібералів, консерватори отримали право на формування уряду, але не могли обійтися без підтримки інших політичних сил (уряд меншості). Прем’єр-міністром став “політик із Прерій” Дж. Діфенбейкер (1957 – 1963), що засвідчило зростання політичної ваги західного регіону.

Аби позбутися залежності від малих партій і сформувати уряд більшості, Дж. Діфенбейкер майже одразу оголосив про проведення дочасних виборів. Ключовим гаслом консерваторів була розбудова канадської Півночі, в освоєнні природних багатств якої вони вбачали шлях до процвітання країни та збільшення соціальних програм. Консерватори також виступили з концепцією “однієї Канади”, у якій всі жителі матимуть рівні права та можливості, здійснюватимуть контроль над економічним, політичним та культурним життям країни. Лідеру консерваторів вдалося переконати канадців, що завдяки невмілому керівництву ліберальних урядів у Канаді розпочинається економічна рецесія. Вибори 31 березня 1958 р. стали своєрідним референдумом довіри. Красномовні запевнення Дж. Діфенбейкера видалися на диво ефективними – консерватори отримали 53,6% голосів, й відповідно аж 208 мандатів, тоді як ліберали – 49, ФКС – 8, а Партія соціального кредиту взагалі не потрапила до парламенту.

Уряд Дж. Діфенбейкера удосконалив систему соціального забезпечення (підвищив пенсії та виплати допомоги інвалідам), збільшив зарплати держслужбовцям. Важливим здобутком уряду стало ухвалення у 1960 р. “Біллю про громадянські права”. Центральне місце в документі займали інструкції для судових органів щодо інтерпретації федеральних законів із вирішення конфліктів між окремими громадянами та державними інституціями. Згідно з “Актом відродження і розвитку сільського господарства” 1961 р. надано допомогу фермерам. Із метою зменшення безробіття виділено 1 млрд дол. на розширення громадських робіт. Водночас, утворено ряд урядових інституцій, що займалися посередництвом між робітниками та працедавцями. Депресивним Атлантичним провінціям надано значні асигнування.

Програма освоєння Півночі передбачала будівництво “доріг до ресурсів”, на які уряд Дж. Діфенбейкера планував витратити 250 млн дол., та ширше залучення аборигенів до громадського життя. Станом на 1963 р. вдалося побудувати 4 тис. із запланованих 6,8 тис. миль на території Юкону, Північно-Західних територій і прилеглих до них провінційних земель. Створювалися т. зв. опорні пункти, призначені для розгортання пошуку природних копалин. Позитивні результати не забарились, оскільки було виявлено величезні поклади кольорових металів, а також запаси газу й нафти, що майже не поступаються запасам на Близькому Сході. В рамках програми захисту вітчизняного виробника, в 1960 р. ухвалено принципове рішення, що в розробці родовищ можуть брати участь лише компанії, які мають понад 50% канадського капіталу. Натомість, на 15% збільшено податок на прибуток для іноземних фірм. Аби спонукати аборигенів до переходу від кочового до осілого способу життя, започатковано програму із завезення готових будинків, призначених для житла. У 1958 р. Дж. Діфенбейкер призначив сенатором Джеймса Гладстона – першого представника корінних народів у верхній палаті парламенту.

Водночас розв’язання багатьох проблем виявилося справою складнішою, ніж передбачалося, головно через брак коштів на окремі програми. Зокрема, 20 лютого 1959 р. було припинено програму з будівництва літака “Avro Arrow CF-105” (“чорний день” канадської індустрії). У 1962 р. проведено девальвацію долара. Урядові видатки на проекти консервативного уряду впродовж 1957 – 1961 pp. зросли на 32%. Уряд так і не спромігся запобігти рецесії.

Дж. Діфенбейкер став першим канадським прем’єр-міністром, що всерйоз зіткнувся з проблемою Квебеку – бажанням значної частини місцевих франкомовних жителів досягти такого статусу, який би дозволив зберегти їм національну ідентичність’. Велика депресія і Друга світова війна створили сприятливі умови для домінування в Канаді центральної влади, яка частково перебрала на себе права та обов’язки, передбачені законодавством за провінціями. Та якщо англомовні провінції здебільшого не противилися діям Оттави, то Квебек вбачав у цій політиці замах на традиційний стиль життя. Недовіра до політики Оттави спонукала квебекський політикум добиватися більших прав для провінції. Якщо спочатку квебекні, в більшості, вимагали необхідного мінімуму для “вижинання” – дотримання принципів розмежування федерально-провінційних повноважень, передбачених Актом про Британську Північну Америку 1867 р., то після Другої світової війни цього стало недостатньо. Аби знайти пристойну роботу і сповна реалізувати себе в житті Квебек ця:м потрібно було досконало володіти англійською мовою. Франкоканадці фактично були усунуті з рядів економічної еліти не тільки в Канаді, але й у Квебеку. Зважаючи на це, політик ліворадикального спрямування Поль Валир дотепно назвав своїх співвітчизників “білими неграми Америки”.

У результаті червневих виборів 1960 р. до провінційного парламенту перемогу здобула Ліберальна партія, що висунула гасло “Настав час змін!”. Прем’єр-міністром Квебеку став досвідчений політик, колишній міністр в уряді Л. Сен-Лорана Жан Лесаж (1960 – 1966), котрий після невдалої спроби очолити Ліберальну партію Канали зосередився виключно на справах провінції. Зміна правлячої у Квебеку партії стала початком так званої “тихої революції0 – періоду кардинальних реформ та руху за “особливий статус” у складі Канадської федерації. “Тиха” передувало усвідомлення того, що завдяки пасивному “виживанню” зберегти франкоканадську культуру у модерному світі буде дуже складно. Відтак, Із початку 1960-х pp. почала формуватися нова філософія розвитку Квебеку, яка передбачала перегляд статусу франкомовної провінції у складі Канадської федерації. На зміну традиційному (культурницькому) націоналізмові, з його консервативністю та політичною інертністю, прийшов модерний (територіальний) націоналізм, що відкинув притаманний його попередникові принцип дотримання status quo у відносинах із федеральним центром.

Скориставшись політичною нестабільністю у центральній владі, уряд Ж. Лесажа дуже вміло заповнив владний вакуум. Розбудова державного апарату й творення управлінських структур, ідентичних до тих, які вже діяли на федеральному рівні, зміцнили позиції регіону. Формування у Квебеку паралельної владної вертикалі, як і відокремлення провінційного осередку Ліберальної партії від її матірної організації, викликали занепокоєння з боку федерального уряду. Важливим заходом кабінету Ж. Лесажа у напрямку зміцнення позицій Квебеку у федерації стало встановлення урядового контролю над стратегічно важливими об’єктами провінції. Як згодом визнав міністр ресурсів Рене Левек, націоналізація була кроком до того, аби франкоканадці стали “господарями у власному домі”. Тож, “тиха революція” стала повстанням не лише проти архаїзму, але й проти культурного й економічного домінування Англійської Канади. У 1962 р. під час перемовин із федеральним урядом щодо розширення податкових повноважень. Квебек досяг домовленості про відновлення скасованого в роки Другої світової війни провінційного оподаткування прибутків. У 1963 р. Оттава, під натиском уряду Ж. Лесажа, повернула провінції право на стягнення 9% мита й 50% гербового збору. Упродовж “тихої революції” у квебекнів зросло почуття національної свідомості, а націоналізм став запорукою не виживання як колись, а засобом здобуття більших прав для провінції, у тому числі через незалежність. Загалом, “тиха революція” остаточно конституювала квебекську унікальність, перетворивши квебекські питаним на головну проблему розвитку Канадської федерації.

У зовнішній політиці Дж. Діфенбейкер продовжував курс зміцнення атлантичної солідарності у межах НАТО. За умов наростання конфронтації між Сходом і Заходом, канадський уряду 1958 р. уклав із США угоду про створення Об’єднаного командування протиповітряної оборони Північноамериканського континенту (ПОРАД) Однак американо-канадські відносини за урядування Дж. Діфенбейкера були прохолодними. Так Оттава продовжувала підтримувати відносини з Кубою після оголошеним Сполученими Штатами її блокади, підтримувала вимогу визнання КНР. Протидіючи т. зв. “культурному” та поширенню масокої культури зі США, було створено спеціальну Раду Канади, яка надавала фінансову допомогу канадському мистецтву, відбулося скороченим відсотка американських телепрограм на телебаченні, здійснено кроки па підтримку канадської преси.

Намагаючись протистояти економічному домінуванню США, уряд Дж. Діфенбейкера зміцнював відносини з країнами Західної Європи, зокрема з Великою Британією. На Конференції прем’єр-міністрів Британської співдружності у 1962 р. він засудив будь-які спроби Лондона стати членом ЄЕС. Саме ж утворення “Спільного ринку” створило тимчасові перешкоди для просування канадської продукції на територію Західної Європи. Шукаючи нові ринки збуту, і не зважаючи на позицію США, в 1960 р. канадський уряд погодився на продаж збіжжя комуністичному Китаєві, що утричі збільшило прибутки канадських фермерів.

На чергових парламентських виборах 10 червня 1962 р. консерватори отримали 112 мандатів (ліберали – 100), що дозволило їм утриматися при владі за рахунок підтримки менших партій. Дж. Діфенбейкер сформував уряд меншості, вразливий до політичних криз. Перша ж серйозна така криза у жовтні 1962 р. привела до краху консервативного кабінету міністрів. Під час Карибської кризи з’ясувалося, що частина Канади незахищена у випадку зовнішньої агресії. У центрі уваги громадськості опинилося питання про розміщення на території Канади і в канадських військових частинах в Європі американських ядерних ракет. Прем’єр-міністр Дж. Діфенбейкер був категорично проти цього, більшість міністрів – за. 4 лютого 1963 р. міністр оборони Канади Дуглас Гаркнесс, у знак протесту, подав у відставку. Виникла гостра урядова криза, наслідком якої став розпуск парламенту та призначення нових позачергових виборів, на яких консерватори зазнали поразки.

(2 votes, average: 5,00 out of 5)