Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Розділ 4. Сполучені Штати Америки
Розділ 4. Сполучені Штати Америки
США у повоєнні роки. Політика демократичної та республіканської адміністрацій (1945-1960)
Упродовж Другої світової війни в житті США відбулися докорінні зміни. Воєнні дії розгорталися за тисячі кілометрів від їхньої території, Сполучені Штати, не зазнали бідувань і руйнувань, пов’язаних із війною. Порівняно невеликими були в них людські втрати на фронтах -292 тис. полеглих у боях.
США не тільки не виснажили свої матеріальні ресурси, а навпаки, стали країною, яка в ході війни значно примножила свою економічну та військову могутність. Приблизно в 2,5 раза зросло промислове виробництво. Поліпшилося матеріальне становище населення. Спираючись на міцну господарську основу, США посіли панівні позиції в світовій економіці. Щодо їх військової могутності, то лише Радянський Союз міг, із більшим чи меншим успіхом, із ними конкурувати. США монопольно володіли найгрізнішою на той час зброєю – атомною, мали в своєму розпорядженні потужну стратегічну авіацію.
Наприкінці війни сталися важливі зміни на вершині влади. 12 квітня 1945 р. помер президент Франклін Делано Рузвельт і, відповідно до конституції, президентську посаду посів віце-президент Гаррі Трумен. Хоча Труменові йшов тоді 61-й рік, він не був значною політичною постаттю, проте відзначався самостійністю, цілеспрямованістю, послідовністю. У складних умовах переходу від війни до миру, різкого ускладнення міжнародної обстановки і гострої внутрішньополітичної боротьби Г. Трумен виявився на висоті при розв’язанні завдань, що постали перед його адміністрацією. Він продемонстрував непоступливість, рішучість у протистоянні з СРСР і дотримувався цієї лінії упродовж усього свого президентства.
По закінченні війни перед урядом постало надзвичайно складне завдання – проведення реконверсії, тобто переходу економіки на мирний шлях розвитку. Зокрема, необхідно було створити умови для працевлаштування 10 млн демобілізованих військовослужбовців. Для цього потрібні були величезні кошти. Не в останню чергу завдяки державному регулюванню реконверсію було здійснено досить успішно і до кінця 1947 р. завершено.
Г. Трумен намагався проводити соціальні реформи, висунувши широку програму під назвою “Справедливий курс”. У ній містився намір розв’язати проблеми соціального страхування, медичного обслуговування, освіти, житлового будівництва, трудових відносин, аграрної політики, захисту громадянських прав афроамериканців. Між тим у країні, зокрема у конгресі, дедалі більшого впливу набирали антиреформаторські тенденції, і Г. Труменові вдалося втілити в життя далеко не все, що було накреслено.
Характерною рисою внутрішньополітичного життя США у післявоєнні роки був чітко виражений суспільно-політичний поворот управо, який наклав відбиток на політику уряду. Наростання правих тенденцій лило воду на млин Республіканської партії, яка з 1932 р. перебувала в опозиції. На виборах до конгресу в 1946 р. республіканці здобули перемогу, забезпечивши собі більшість – і в палаті представників, і в сенаті.
Одним із головних питань, що турбували конгрес нового складу, було врегулювання трудових відносин. Після закінчення війни значно скоротилися державні замовлення, зменшився попит на робочу силу. Зарплатня робітників на деякий час знизилась, і це спричинило могутню хвилю страйкового руху, особливо в 1946 р. Невдоволені страйками працедавці вимагали “приборкання” профспілок як організаторів і керівників страйкового руху й суворішої регламентації проведення самих страйків. Конгрес пішов назустріч власникам підприємств, прийнявши у 1947 р. Акт про взаємовідносини робітників і підприємців (закон Тафта-Гартлі), яким суттєво обмежувалися можливості проведення страйків, а діяльність профспілок ставилася під жорсткий урядовий контроль.
Яскравим проявом “холодної війни” у США стала кампанія викриття підривної “антиамериканської діяльності”, яку приписували комуністам та їх прихильникам. У першій половині 50-х років конгрес ухвалив закони, що різко обмежували діяльність комуністичної партії, яку було офіційно оголошено агентом іноземної держави. Те, що партія прислуговувала Москві і значною мірою фінансувалася нею, сумніву не викликало. Однак компартія становила порівняно малочисельне угруповання із незначним впливом у суспільстві, через що їй було не під силу підірвати могутність Америки. І все ж компартію та її керівників було піддано судовим переслідуванням. По суті, боротьба проти підривної діяльності комуністів давала діячам правого спрямування привід до дискредитації своїх вагоміших противників, що належали до ліберальної орієнтації.
Загострення внутрішньополітичної боротьби справило вплив і на першу післявоєнну кампанію з виборів президента у 1948 р. Демократична партія, як і в часи Ф. Д. Рузвельта, хоч і з меншим радикалізмом, виступала за соціальні реформи, вважаючи при цьому, що держава повинна відігравати значну роль у суспільному житті. Демократів підтримувала більшість організованого робітництва, фермери, окремі сфери бізнесу, ліберально налаштована частина інтелектуалів та студентства, афроамериканці та представники інших етнічних меншин, католицькі кола. Республіканська партія, знаходячись на правому крилі політичного спектра, стояла на принципах індивідуалізму, обмеження впливу держави на суспільні справи, особливо на економіку. За республіканців виступав, насамперед, великий бізнес, їм симпатизували армійська верхівка, протестантське духівництво, консервативно налаштована частина академічного середовища. В перебігу виборчої кампанії праві та ультраправі сили активізували свої нападки на політику Г. Трумена Здавалося, що Демократична партія неминуче програє вибори, однак неочікувано Г. Трумен здобув досить упевнену перемогу, одержавши 24,1 млн голосів проти 21,9 млн, відданих за республіканського кандидата. Крім того, демократи здобули більшість в обох палатах конгресу.
Однак неоконсерватори швидко отямилися від поразки й посилили свої атаки. Крім проблем внутрішньої політики, нищівній критиці піддавалася зовнішньополітична діяльність США, особливо на Далекому Сході, зокрема втрата Китаю, де владу захопили комуністи (1949), корейська війна, що спалахнула влітку 1950 р. Участь у цій війні коштувала Сполученим Штатам і мільярдів доларів, і десятків тисяч загиблих та поранених вояків. Престиж демократів і рейтинг самого Г. Трумена різко впали. На виборах 1952 р. він не наважився навіть висунути свою кандидатуру на наступний термін. Натомість республіканці зуміли привернути до своєї партії популярного серед американців героя Другої світової війни генерала Двайта Ейзенгауера, якого було висунуто кандидатом у президенти. На виборців справила дуже позитивне враження обіцянка республіканського кандидата добитись укладення миру в Кореї. На виборах Д. Ейзенгауер одержав майже 34 млн голосів, кандидат демократів – понад 27 млн. Республіканці забезпечили собі також більшість у сенаті та в палаті представників.
Хоча республіканці піддавали нищівній критиці діяльність попередньої адміністрації, проте, прийшовши до влади, в основних рисах продовжили її курс. Д. Ейзенгауер не згорнув, а навпаки, розширив рамки соціальної політики. Так само нітрохи не зменшилася роль держави як регулятора економіки та соціальної сфери.
З другого боку, тривав наступ ультраконсервативних сил. Вони дедалі посилювали свою “викривальну” діяльність, яка у першій половині 50-х років набула абсурдного, істеричного характеру. За ім’ям ідейного натхненника цієї кампанії – сенатора Джозефа Маккарті вона одержала назву “маккартизм”. Дійшло до тотального переслідування інакодумців, або, за тодішнім популярним виразом, до “полювання на відьом”. Тисячі людей зазнавали принизливих допитів, звільнень з роботи, судових переслідувань і навіть тюремного ув’язнення. У країні запанувала атмосфера підозрілості й страху. Втративши почуття міри, Дж. Маккарті твердив про засміченість “червоними” вищих ешелонів влади. Оскільки шал маккартистів, яким Республіканська партія і адміністрація Д. Ейзенгауера на перших порах потурали, чимраз більше дискредитував владні структури, останні нарешті змушені були відповідно зреагувати. Наприкінці 1954 р. сенат ухвалив резолюцію із засудженням діяльності Дж. Маккарті. Цього виявилося достатньо для краху політичної кар’єри несамовитого сенатора, а одночасно і для припинення роздмухуваної ним кампанії. Наступ ультраправих сил, досягнувши піку, різко знизився.
Період, що припав на другу половину 50-х років, дістав назву ‘консенсусу”. Його суть полягала в тому, що обидві головні політичні партії США – республіканці й демократи, відмовившись від запеклих нападок одні на одних, на основі взаємних поступок дійшли згоди з ключових проблем внутрішньої та зовнішньої політики. Республіканці прийняли принцип державного втручання в економіку, а демократи, йдучи назустріч своїм опонентам, еволюціонували вправо, займаючи значно поміркованіші суспільно-політичні позиції, ніж раніше.
Саме тоді було ухвалено закони про громадянські права, що стало позитивним відгуком законодавців на посилення руху чорношкірого населення. Важливе значення мав закон про освіту (1958), який передбачав, на федеральному рівні, ряд заходів, спрямованих на підвищення якості навчання в середній і вищій школі.
Після закінчення війни американська економіка одержала нові імпульси зростання: зріс попит на товари масового споживання всередині країни, а за кордоном – на американські продовольчі товари. Як і раніше, швидкими темпами зростала промисловість Півдня і Заходу США. Продуктивність праці у США була незрівнянно вищою, ніж в інших розвинутих країнах.
Із середини 50-х років настала доба науково-технічної революції (НТР). Саме Сполучені Штати стали першою у світі країною, де НТР почалася й розгорнулася. В цьому вирішальну роль відіграли такі чинники, як військово-економічне протистояння наддержав, посилення конкурентної боротьби на світових ринках, де Америку почали тіснити західноєвропейські країни, а пізніше і Японія. У небачених досі масштабах розширився фронт наукових досліджень, набагато зросли капіталовкладення в економіку. Основними рисами НТР стали автоматизація виробництва, впровадження електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів). НТР оновила весь виробничий апарат, піднесла його на новий рівень.
Характерною рисою соціально-економічного розвитку НТР у 50-ті роки була помітна зміна структури робочої сили: зменшувалася кількість робітників на виробництві (“біля верстата”) і збільшувалася категорія трудящих, безпосередньо не пов’язаних із виробництвом (сфера послуг тощо). У 1956 р. ці два загони кількісно зрівнялись, але процес тривав далі. Крім того, майже на третину скоротилася кількість сільськогосподарських ферм – за рахунок їх укрупнення, зменшилося й сільське населення. Все це було свідченням прогресу продуктивних сил.
Рівень безробіття та інфляції в 50-ті роки був порівняно невисоким. Постійно зростали доходи населення. Наприклад, середня зарплата у США перевищувала заробітки британських чи західнонімецьких робітників утричі. Чисельно зростали середні верстви. Якщо раніше купці заможних громадян протистояли маси людей найманої праці, які ледве зводили кінці з кінцями, то тепер ця соціальна нерівність помітно згладжувалася.
Однак американська економіка (як і господарство країн Заходу в цілому) зберігала риси циклічного розвитку, про що свідчили економічні спади 1948 – 1949, 1953 – 1954, 1957 – 1958 і 1960 -1961 рр., хоча вони були нетривалими і неглибокими. Разом із тим звертає на себе увагу та обставина, що темпи розвитку американської промисловості у 50-ті роки були нижчими, ніж в інших розвинутих країнах (за винятком Великої Британії). Не останню роль у відставанні США за цим показником відігравав високий рівень заробітної плати робітників і службовців, що збільшувало собівартість американських товарів, а отже, знижувало рентабельність виробництва. Як наслідок, частка США у світовому промисловому виробництві (без країн комуністичного блоку) зменшилася із 62 % у 1946 р. до 45 % у 1960 р.
Відразу по війні труднощі, пов’язані з переведенням економіки на рейки мирного розвитку, зокрема тимчасове зниження заробітної плати, різко активізували страйковий рух: 1946 р. страйкувало 4,5 млн осіб. У наступні роки, у зв’язку зі стабілізацією економіки, кількість страйків зменшилася, однак робітничий рух залишався досить активним. Страйкову боротьбу очолювали робітники сталеливарної промисловості. Вони провели кілька загальнонаціональних страйків, у кожному з яких брали участь понад півмільйона працюючих.
На відміну від західноєвропейських країн, у США так і не виникла масова робітнича партія. Профспілки ж охоплювали менше чверті всієї робочої сили. Існували два профспілкові центри – поміркованіша за своїм політичним спрямуванням Американська федерація праці (АФП) і радикальніший Конгрес виробничих профспілок (КВП). У повоєнні роки вони зблизилися. Об’єднаний профцентр у 1955 р. одержав назву АФП-КВП. До нього ввійшли близько 15 млн працівників. З’їзди організації підтримали низку важливих вимог трудящих і добилися їх прийняття.
Помітним явищем у суспільно-політичному житті США стало розгортання руху, спрямованого проти поширеної, особливо у південних штатах, расової нерівноправності чорношкірих американців. Пожвавлення їхньої боротьби проти дискримінації, за свої громадянські права, було викликано низкою чинників. Насамперед змінювалася соціальна структура афро-американського населення, яке становило 10 – 11% людності країни. Якщо раніше воно, здебільшого, проживало у сільській місцевості південних штатів, то під час і після війни відбувається масове переселення чорношкірих у міста. Причому не тільки Півдня, а й, значною мірою, Півночі й Заходу США, де вони поповнювали лави робітництва, становлячи найубогішу верству міського населення. Активна участь афроамериканців у збройних силах США під час війни, прилучення негритянських мас до міського життя, нарешті зростання національно-визвольного руху в колоніальних і залежних країнах, насамперед в Африці, – все це сприяло підвищенню самосвідомості чорношкірих американців. їх найбільше обурювала расова сегрегація, що існувала в південних штатах у навчальних закладах, у сфері побутового обслуговування, на транспорті.
Іскрою, що спричинила спалах “негритянської революції”, став інцидент у міському автобусі в Монтгомері (штат Алабама) у грудні 1955 p., коли негритянка швачка Роза Парке відмовилася поступитися місцем білому пасажирові, як зобов’язували правила штату. Незначний, на перший погляд, випадок викликав неочікуваний резонанс: у Монтгомері розпочалася кампанія бойкоту міського транспорту, яка поширилася на інші міста Півдня. Це спонукало Верховний суд країни оголосити, що сегрегація в автобусах суперечить конституції США.
Важливим об’єктом боротьби стало питання про сегрегацію шкіл. Ще в 1954 р. Верховний суд ухвалив постанову, яка оголосила антиконституційними закони про роздільне навчання білих і чорних дітей, вказавши, що десегрегація повинна розпочатися негайно і проводитися неухильно. Однак расисти південних штатів чинили цьому відчайдушний опір. І коли у вересні 1957 p. у місті Літл-Рок (штат Арканзас) батьки дев’ятьох негритянських дітей привели їх навчатися до школи, в якій досі вчилися лише білі, міські расисти, очолені губернатором штату, утворили живу стіну перед входом до школи, щоби перешкодити цьому наміру. Ця подія сколихнула населення міста: почалися масові заворушення, і власті змушені були ввести війська для наведення порядку.
Гостро стояло питання про виборчі права афроамериканців. На шляху їх здійснення створювалися всілякі перешкоди. Конгрес у 1957 і 1960 рр. ухвалив закони про громадянські права, що передбачали заходи щодо забезпечення прав чорношкірих виборців та кримінальну відповідальність за насильницькі дії з метою перешкодити користуванню цими правами.
Негритянський рух очолив молодий баптистський пастор Мартін Лютер Кінг. Він проповідував активні, але ненасильницькі методи боротьби в дусі Махатми Ганді, засновані на християнських засадах. Рік у рік рух за громадянські права набирав дедалі більшої гостроти.
Характер зовнішньої політики США у повоєнні роки зумовлювався значним посиленням їх військово-політичної могутності, а отже, безпрецедентним зростанням їхньої ролі у світі. “Здобута нами перемога, – наголошував президент Г. Трумен, – поклала па американський народ тягар відповідальності за дальше керівництво світом”. Виходячи з цього, зовнішня політика США набрала глобального характеру. Серйозним суперником сполучених Штатів був СРСР, який, встановивши панування в країнах Центральної і Східної Європи, прагнув поширити експансію на багато інших регіонів світу. Не допустити поглинання дедалі нових країн Радянським Союзом і міжнародним комунізмом стало стратегічним завданням американської дипломатії. Суть цього завдання відображала післявоєнна американська зовнішньополітична доктрина “стримування комунізму”. її автор – знаний дипломат Джордж Кеннан – суть цієї доктрини формулював так: “Головним елементом будь-якої політики Сполучених Штатів щодо Радянського Союзу має бути тривале, терпеливе, але тверде і пильне стримування російських експансіоністських тенденцій”. “Доктрина стримування” набрала офіційного характеру.
Найважливішим регіоном протистояння двох наддержав стала Західна Європа. Щоби не допустити поглинання західноєвропейських країн Радянським Союзом, із боку США необхідно було надати їм економічну та політичну допомогу. На початку 1947 р. загроза нависла над Грецією, в якій комуністичні сили, підтримувані СРСР, розпалили громадянську війну, та Туреччина, до якої Радянський Союз висунув територіальні та політичні претензії. Для підтримки тамтешніх урядів США прийняли програму допомоги цим країнам, відому під назвою “доктрина Тру меча”. Відповідно до неї Греції та Туреччині було виділено економічну допомогу, направлено туди військові місії.
Того ж року американський уряд висунув широку програму економічної відбудови Європи, яка дістала назву “план Маршалла” – за прізвищем тодішнього державного секретаря США Джорджа Маршалла, який оприлюднив цей проект. Радянський Союз та під його тиском країни Центральної і Східної Європи відхилили цей план. Натомість 16 країн Західної Європи його прийняли. “План Маршалла” було поширено також на західні зони окупації Німеччини. Протягом 1948 – 1952 рр. ці країни одержали від США допомогу на суму понад 13 млрд доларів, що значно прискорило справу господарського відродження західноєвропейського регіону. “План Маршалла” підготував грунт для тіснішої військово-політичної співпраці США з цими країнами. 4 квітня 1949 р. США, Канада і 10 країн Західної Європи підписали у Вашингтоні Північноатлантичний договір. Утворилась Організація Північноатлантичного договору (НАТО), яка проголосила своєю метою колективну оборону від можливої агресії.
США та їхні союзники вели погоджену політику в німецькому питанні, завдяки якій було створено західнонімецьку демократичну державу – ФРН і проведено її входження до НАТО. Присутність американських збройних сил на передових рубежах у Західній Європі, які територіально розмежовували західний і радянський блоки, та наявність “ядерної парасольки” США над Західною Європою служили останній надійною гарантією від можливих зазіхань із боку СРСР.
Далекий Схід у повоєнні роки став другим за значенням полем конфронтації двох наддержав. У 1945 – 1949 рр. тривала прихована, але запекла боротьба СРСР і США за Китай. Сполучені Штати її програли, й у Китаї було встановлено комуністичний режим. У Японії американська військова адміністрація вжила чималих заходів із метою ліквідації мілітаризму і реакції, для корінного перетворення японського суспільства й держави на засадах західної демократії, для відбудови економіки. В результаті, вже на 1951 р. створились умови для укладення мирного договору з Японією, згідно з яким країна отримала повний суверенітет. У ході війни в Кореї (1950 – 1953) війська США та їхніх союзників, що діяли під прапором ООН, перешкодили спробам північно-корейського комуністичного режиму захопити Південну Корею. Американці втратили у цій війні 54 тис. вояків убитими.
У перші роки президентства Д. Ейзенгауера протистояння обох наддержав набрало ще жорсткіщого характеру. Ревним речником такої політики був державний секретар Дж. Ф. Даллес. Він вважав доктрину “стримування комунізму”, якої додержувалися за Г. Трумена, хибною, оскільки вона прирікала американську дипломатію на пасивне слідування за подіями, нав’язуваними Радянським Союзом. Дж. Даллес став автором нової офіційної зовнішньополітичної доктрини США – “відкидання комунізму”, спрямованої на визволення народів з-під комуністичного панування. У військовому відношенні ця доктрина була підкріплена стратегією “масованої відплати”, яка означала, що будь-яка комуністична агресія неодмінно викличе у відповідь атомний контрудар із боку США.
Демарші даллесівської дипломатії призвели до того, що відносини між обома наддержавами набрали характеру “балансування награні війни”. Однак для загострення стосунків у 1953 – 1954 рр. не було об’єктивних причин, з боку американців воно мало радше демонстраційний характер. Навпаки, коли на зламі 40 – 50-х років відносини між США і СРСР впали до найнижчого рівня, то після смерті Й. Сталіна (1953), у зв’язку з пом’якшенням зовнішньополітичного курсу СРСР, крига в американо-радянських відносинах почала потроху скресати. Увагу американської громадськості привернув візит радянського лідера М. Хрущова до США, його переговори з президентом Д. Ейзенгауером (1959). Однак інцидент з американським розвідувальним літаком, збитим у 1960 р. над СРСР, призвів до нового загострення відносин між двома державами.
Загалом зовнішня політика США, як і внутрішня, за адміністрації Д. Ейзенгауера (1953 – 1960) мало чим відрізнялася від труменівської. Зокрема велика увага продовжувала приділятися далекосхідним справам. Із метою протистояння комуністичній експансії Сполучені Штати уклали з країнами Азійсько-Тихоокеанського регіону договори про взаємну безпеку. Двосторонні пакти такого характеру були підписані з Філіппінами, Японією (1951), Південною Кореєю (1953), китайським урядом на Тайвані (1954). У1954 р. було укладено договір про колективну оборону Південно-Східної Азії (СЕАТО), учасниками якого разом із США, Великою Британією і Францією стали Австралія, Нова Зеландія, Пакистан, Таїланд і Філіппіни.
Значно посилився вплив США у Латинській Америці. Основною турботою Сполучених Штатів тут, як і в інших регіонах, було недопущення радянської експансії або комуністичної революції. З цією метою США і 21 латиноамериканська держава уклали в 1947 р. Міжамериканський договір про взаємну безпеку. У 1948 р. з ініціативи США було створено Організацію американських держав як політичне угруповання країн західної півкулі. На конференції американських держав у Каракасі (Венесуела) в 1954 р. було прийнято запропоновану США Декларацію солідарності за збереження недоторканності американських держав, у якій зазначалося, що в будь-якій американській державі контроль над урядом із боку міжнародного комунізму становитиме загрозу мирові в Америці й потребуватиме відповідних заходів.
У цілому в Західній Європі, на Близькому та Далекому Сході, в Латинській Америці та інших регіонах світу США створили систему військових союзів, яка охоплювала 70 держав. Притримуючись визначеного курсу, США сприяли поваленню в 1954 р. лівого уряду в Гватемалі. Однак вони не зуміли перешкодити революції на Кубі 1959 р.
(2 votes, average: 4,50 out of 5)