Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Проблеми екології і “зелені”
У 70-ті роки XX ст. у країнах Західної Європи почали виникати молоді угруповання праворадикального спрямування. Серед них можна виділити дві групи. У програмних закликах партій авторитарної чи навіть фашистської традиції (Народний фронт у Бельгії, Німецький народний союз, Національний альянс в Італії, Народна партія у Великій Британії) заперечується легітимність існуючої політичної системи, відкидається ліберально-демократичний стиль керівництва державою. У той самий час сильним є акцент на антипарламентаризмі, антиплюралізмі чи антипартійності. Етноцентризм та націоналізм поєднуються з ворожістю до представників інших національних спільнот та держав. Майже в кожній країні навколо таких партій – неофашистських чи неонацистських – існує цілий світ молодіжної субкультури. Більшість її адептів не належить до організованого правого екстремізму, але, по суті, вже приймають та поділяють неонацистську культуру, формуються під її впливом. Расистські гасла та фашистська атрибутика користуються популярністю у певному молодіжному середовищі.
Праворадикальні партії нового типу, що не мають безпосереднього організаційного чи ідеологічного зв’язку з фашистськими партіями, виникли як результат неоконсервативної реакції на кризу держави. Лідери цих угруповань розпочали пошук нового суспільного консенсусу. Вони виступили прихильниками неоліберальної економічної орієнтації, наголошуючи, що принциповою функцією держави повинна бути гарантія свободи як етичної категорії; для них характерне запозичення деяких елементів традиційної лівої тематики, як антиколоніалізм, екологізм, критика технічного прогресу. Ці партії (Прогресивна партія Данії та Норвегії, Національний фронт у Франції, Партія Республіканців у Німеччині, Ліга Півночі Італії) не вважають парламент основною метою своєї політичної боротьби; вони прагнуть “здобути” вулиці (часто їх називають “партіями протесту”, “популістськими партіями”).
Праворадикальні партії належать до категорії малих партій (відсоток підтримки в суспільстві не більше 10%), але їм не раз вдавалося завойовувати депутатські мандати у Франції (Національний фронт Франції), Норвегії, Бельгії (Фламандський блок), Данії, Австрії (Вільна партія Австрії). В Італії на політичну авансцену вийшли: неофашистська партія Національний альянс, яка у виборах 1994 та 1996 років до Палати депутатів за партійним списком отримала 13,5% та 15,7% голосів; та неопопулістські праві партії “Північна ліга” (8,4% та 10,1%) і “Вперед, Італіє!” (21% та 20,6%). У 1994 р. ці три політичні сили (“Вперед, Італіє!”, “Північна ліга”, Національний Альянс) сформували передвиборний блок “Полюс свободи”), який на виборах набрав найбільшу кількість голосів (42,8%), що забезпечило правим партіям 58% місць у Палаті депутатів. У 1997 р. Національний фронт (Франція) здобув 15% голосів, а вже в 2002 р., за підсумками першого туру президентських виборів, чільні позиції зайняли діючий президент Ж. Ширак та лідер Національного фронту Ж.-М. Ле Пен із передвиборним гаслом “Франція для французів”. Населення віддало перевагу Ж. Шираку, й парламентські вибори 2002 р. засвідчили чергову перемогу над крайніми правими.
Проблеми екології і “зелені”
Сучасна епоха глобальних трансформацій поставила екологічну проблему на рівень пріоритетів людства. Знищення природного середовища життя відбувалося у різні часи у всіх без винятку країнах, при всіх відомих політичних системах і режимах. Але сучасні кризові екологічні явища кількісно та якісно відрізняються від всього, що мало місце раніше: величезна кількість людей завдає такої шкоди екосистемі Землі, що система в цілому, а не її окремі частини, виявилися в небезпеці. У 1900 р. в світі проживало приблизно 1,6 млрд осіб. На кінець XX ст. населення світу зросло до понад 5 млрд, промислове виробництво – в 15 разів. Стрімкий розвиток виробництва призвів до небаченого в історії цивілізації індустріального тиску на природу. Забруднені річки, озера та ліси, що гинуть, міський смог, промислові відходи, ерозія грунтів стають лихом для всієї Землі. Підраховано, що лише зі середини XX ст. планета втратила майже 1/5 найкращих врожайних грунтів, 1/5 тропічних лісів і десятки тисяч видів рослин та тварин. Щорічно на 2% зменшуються площі, покриті лісами, на 30 тис. кількість видів рослинного та тваринного світу. Вчені почали говорити про перспективу того, що економічна діяльність людини може створити небезпечний “парниковий ефект” глобального потепління, який вплине на всю екосистему Землі.
Енергетична криза середини 70-х років та погіршення стану екології стали основними причинами розгортання у промислово-розвинених країнах руху “зелених”. Біля витоків екологічного руху стоїть автор низки праць із даної проблематики, американець російського походження Мюррей Букчин. Його перша велика стаття “Проблеми хімічного забруднення продуктів”, була написана в 1952 році, а через 10 років вийшла книга під назвою “Наше синтетичне навколишнє середовище”. Наступні численні есе на екологічну тематику сприяли тому, що прогресивні рухи всіх напрямків почали активно обговорювати екологічні та альтернативно-технологічні теми. Поштовхом для розвитку екологічного руху стало видання у 1962 р. книги американського біолога, письменниці Луїзи Карсон Рейчел “Мовчазна весна” (“Silent spring”), присвяченої шкідливій дії пестицидів на живі організми. Свою точку зору Л. Рейчел чітко висловила таким чином: ті, хто над усе цінує прибутки і технічний прогрес, несвідомо вважає, що вихід людини на сцену історії відміняє проблему рівноваги в природі. З тим же успіхом вони могли б вважати, що водночас відміняється і закон всесвітнього тяжіння! Рівновага в природі базується на внутрішніх зв’язках живого світу та його зв’язках з навколишнім середовищем. Це не означає, що людина не повинна намагатися схилити чашу терезів на свою користь, але за будь-яких обставин вона повинна пам’ятати, що робить, і передбачати наслідки своїх кроків”.
Поряд із центральними органами природоохоронного державного управління почали виникати неурядові екологічні організації. Базою для екологічного руху стали групи громадських ініціатив (утворювалися за ініціативою громадян), які брали активну участь у виступах проти впровадження шкідливих для довкілля проектів. Більшість західних екологічних рухів сформувалися під впливом революційних рухів 60-х років. У 1970 р. виникла міжнародна громадська організація “Грінпіс”. У 1985 р. до неї входили представники 15 розвинених країн світу, серед яких – Велика Британія, Франція, ФРН, Австрія, США, Канада та ін. У 1977 р. кількість членів цієї організації зросла до 80 тис, а в 1985 р. становила 1,2 млн. Основний напрямок екологічної діяльності організації – захист природи від забруднення, припинення будь-яких лій, що ведуть до її деградації та загибелі. На початку 80-х років у світі налічувалося понад 15 тисяч неурядових організацій з охорони навколишнього середовища.
Міжнародна стурбованість проблемами охорони довкілля знайшла відображення також у великих міжнародних форумах під егідою ООН. У 1970 р. була започаткована програма ІОНЕСКО “Людина і біосфера”, метою якої стала наукова оцінка навантажень, здійснюваних людиною на екологічні системи, проведення заходів зі збереження екосистем. 5 червня 1972 р. – день відкриття Стокгольмської конференції з навколишнього середовища – було проголошено Всесвітнім днем охорони навколишнього середовища. За результатами конференції Генеральна асамблея ООН започаткувала програму ООН, завданням якої стало ініціювання та координація діяльності всіх зацікавлених міжнародних організацій з охорони навколишнього середовища. В червні 1992 р. у Ріо-де-Жанейро за участю глав держав і урядів 179 країн світу відбулася Всесвітня конференція ООН із навколишнього середовища та розвитку. її головною вимогою було проголошення “забезпечення балансу між вирішенням соціально-економічних проблем і збереженням навколишнього середовища, задоволенням головних життєвих потреб нинішнього покоління і збереженням таких можливостей для майбутніх поколінь”. Загрозливими явищами були названі потепління клімату, виснаження стратосферного озонового шару, кислотні дощі, накопичення в фунті токсичних важких металів і пестицидів, забруднення радіонуклідами. Учасники форуму прийняли “Декларацію Ріо”, в 27 принципах якої були сформульовані екологічні права та обов’язки держав. Тоді ж, із метою комплексного та узгодженого вирішення проблем економічного розвитку та навколишнього середовища, було прийнято світову програму дій “Порядок денний на XXI століття”.
8- 10 липня 2009 р. пройшов саміт керівників Великої вісімки в італійському місті Аквіла (область Абруццо), ураженому декілька місяців перед тим землетрусом. На порядку денному саміту домінували питання подолання небезпечних кліматичних змін і соціальних наслідків економічної кризи. Однією із найважливіших домовленостей стала декларація, згідно з якою промислово розвинуті країни мають намір зменшити викиди парникових газів до 2050 р. на 80 %. Проте вже у грудні 2009 р. конференція ООН у Копенгагені (Данія) стосовно змін клімату завершилась невдачею. Після багатомісячної підготовки країни-учасниці так і не змогли домовитися з головних тем: об’ємів і темпів скорочення викидів парникових газів, фінансової підтримки країн, які є найуразливішими до кліматичних змін тощо. Підсумувала роботу конференції лише декларація без юридичної сили.
Основою системи захисту середовища, оскільки темпи розвитку суспільства значно випереджають темпи саморегулювання та відновлення природи Землі, є державне регулювання. Канада стала першою країною у світі, яка у грудні 1990 р. прийняла історичний документ – загальнонаціональний Зелений план задля здорового довкілля Канади. Даним актом було продемонстровано, що екологічна безпека цієї країни нині є однією із найважливіших складових її національної безпеки.
Перша екологічна партія у світі виникла в 1972 р. у м. Гобарт (Австралія) під назвою Об’єднана тасманська група. Приблизно в цей час в Канаді була утворена “Мала партія” екологічного спрямування. У 70-ті роки активісти екологічних рухів Німеччини, Італії, Великої Британії, Голландії, Бельгії та інших країн Європи проводили масові вуличні виступи, вступали в конфлікти з поліцією, готували петиції для урядів. Після гучних акцій протесту 1977 – 1979 рр. у ФРН проти будівництва об’єктів ядерної енергетики, активістам захисту довкілля стало зрозумілим, що необхідно створити власні політичні структури з подальшим використанням представницької трибуни для пропаганди своїх ідей. У січні 1980 р. утворилася Партія зелених у ФРН (саме під тиском Партії зелених канцлер Г. Шрьодер пообіцяв закрити 19 атомних станцій). У 80-х роках партія активно долучилася до руху за мир та роззброєння. У 1984 р. в Італії відбулося злиття груп і організацій прихильників захисту навколишнього середовища та була утворена Італійська партія зелених “Зелена Європа” (ІЗ – ЗЄ). Соціальну базу для цих партій склала молодь і нові середні верстви (інтелігенція, управлінсько-адміністративний персонал). У Північній Америці Партія зелених зародилася під впливом антиядерних та екологічних рухів у Європі. “Зелені” США брали активну участь у виборчих кампаніях 1980 – 1985 років, виступаючи з позицій “антирейганізму” з метою добитися “оновлення” законодавчої та виконавчої влади в США за рахунок екологічно свідомих політичних і державних діячів. Перший з’їзд активістів відбувся у штаті Оре гоп у 1989 р.
На процес виникнення та розвитку екологічних партій впливало багато чинників. Зокрема слід наголосити на тому, що в двопартійних системах вони з’явилися, передусім, тому, що правлячі партії не реагували на “екологічні” потреби електорату (“зелені” в Німеччині, Великій Британії, Бельгії). У багатопартійних системах наявні менші партії порушували питання довкілля і тому не виникало необхідності створення окремої екологічної партії. Хоча в Швеції та Данії урядова реакція виявилася недостатньою, що зумовило виникнення подібних партій. Отже, партії “зелених” внесли до західноєвропейської політики новий перелік проблемних питань (т. зв. “нова політика”). Основна мета “зелених” – це побудова нового суспільства, що базується не тільки на гармонії людини й природи, але й на нових принципах взаємин між людьми; при цьому здобуття влади не є самоціллю. Пріоритет у суспільному розвитку надається екології, що є головною рисою нового “третього” шляху розвитку суспільства.
У 70 – 80-х роках екологічні партії на виборах до парламенту здобували близько 2-3% голосів виборців. Анти ракет ні та анти-атомні гасла дозволили Партії зелених ФРН отримати значну підтримку населення (1 млн голосів) і вже на виборах до Бундестагу 1983 р. вона вперше зруйнувала монополію на владу трьох партій (ХДС/ХСС, СДПН, ВДП). У 80-х роках “зелені” отримали представництво в національних парламентах Люксембургу, Бельгії, Фінляндії, Австрії, Швеції. У наступному десятиріччі успіхи “зелених” на парламентських виборах у деяких країнах Західної Європи стали ще відчутнішими: понад 7,3% у ФРН (1994), 10% у
Бельгії (1991). У 1998 р. фракція партії “Союз 90/ Зелені” (таку назву партія прийняла в 1993 р. після злиття Партії зелених з організаціями громадського протесту колишньої НДР) у Бундестазі стала третьою за чисельністю та впливом. На парламентських виборах 2002 р. у Франції “зелені” здобули 4,5% місць, 2002 р. в Австрії та в Німеччині 2005 р. – по 9% місць у нижніх палатах парламенту.
Влітку 1984 р. кандидати від “зелених” партій були висунуті на виборах в Європейський парламент і вперше отримали 11 місць.
Перемоги на парламентських виборах дозволили партіям “зелених” взяти участь в урядових коаліціях: у Фінляндії в 1995 р. тау Франції в 1997 р.; у 1998 р. партія “Союз 90/ Зелені” увійшла до федерального уряду Німеччини, а її лідер Йошка Фішер одержав посади віце-канцлера та міністра закордонних справ.
У лютому 2004 р. у Римі відбувся установчий з’їзд європейських “зелених” партій і рухів, що призвело до створення першої в Європі транснаціональної партії: Європейської зеленої партії, її членами стали представники 32 країн – 25 із розширеного Євросоюзу, а також низки інших держав, зокрема – України, Румунії, Грузії. Головні вимоги загальноєвропейської партії – відмова від ядерної енергетики, зміна ставлення до існуючої транспортної системи в Європі, утвердження нових соціальних та екологічних стандартів. Одним із постулатів зовнішньополітичної стратегії “зелених” став протест проти політики президента США Джорджа Буша в Іраку. На другому конгресі “зелених” у жовтні 2006 р. була прийнята “Хартія європейських зелених”, де визначені керівні принципи їхньої політики, а саме – екологічна відповідальність та відповідальність за біосферу.
Однак і рух “зелених” не відзначився монолітністю. Відбулася поляризація у ставленні до захисту навколишнього середовища і сформувалося радикальне крило руху – екотерористи: “Фронт звільнення тварин”, “Фронт звільнення Землі”. Ці екологічні угруповання радикального характеру вважають найнебезпечнішими терористичними організаціями США та світу. Так, у 1998 р. бельгійські та британські “захисники тварин” здійснили підпали у кафетеріях “Макдональдс” та “Квік” в Антверпені. Лише в США у 1998 р. було зареєстровано близько 100 інцидентів, спрямованих проти окремих державних службовців та урядових установ. Ці інциденти включали в себе підпали, вибухи бомб, побиття службовців, обстріли з вогнепальної зброї.
Замість колишнього традиційного поділу партій на “ліві – праві”, “ліберальні – консервативні” західні політологи пропонують поділ на “нові” та старі”. Звучать пропозиції означити новий вид партій як партії “нової хвилі” тощо. Як правило, вони утворилися на фунті різних нових соціальних рухів і в 80-ті роки закріпилися в партійній системі (зокрема “зелені” у ФРН та інших країнах, соціал-демократична партія Великої Британії, італійська радикальна партія та ін.). Наприкінці XX ст. все частіше відбувалося “розмивання” ідеологічної та соціально-політичної межі між партіями, змінювався їх соціальний склад. Громадяни все менше асоціюють себе з певною політичною партією, що проявлялося в частій зміні електоральних переваг.
(2 votes, average: 3,50 out of 5)