Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Політика лівоцентристських урядів (1963 – 1976)
Незавершеність демократичних реформ, піднесення страйкового руху, перманентні урядові кризи спричинили зміну політичного курсу ХДП у напрямку її співпраці з партіями лівого спрямування, включаючи ІСП. Остання вказувала на “кризу моделі реального соціалізму”, практично вилучила з програми соціалістичні цілі. ІСП взяла курс на відмову від ролі опозиційної партії, якою виступала спільно з ІКП від 1947 р.
На червень – липень 1960 р. у м. Генуї неофашисти запланували проведення свого з’їзду. Термін “неофашизм” уперше був застосований в Італії для характеристики підпільних груп, що почали виникати в країні відразу ж після визволення. Вони (наприклад “Фаші революційної дії”, “Загони дії імені Муссоліні”) формувалися колишніми активістами “Республіки Сало” і мали на меті відродити фашизм. У 1946 р. була створена неофашистська партія Італійський соціальний рух (за італійською абревіатурою – Місі – Movimento Sociale Italiano, MSI, на початку 90-х налічувала 380 тис. осіб, саморозпустилася на початку 1995 p.). її першим секретарем став Джорджо Альміранте. Перший конгрес неофашистів, що означало часткову легалізацію руху, відбувся в 1952 р. Генуя свого часу була одним із центрів руху Опору, тому визначення даного міста центром для проведення неофашистського з’їзду було сприйняте як провокація. В усій країні пройшла хвиля протестів, які тодішній прем’єр Фердінандо Тамброні, що здобув більшість у парламенті завдяки підтримці монархістів та неофашистів, придушив за допомогою поліції. Були поранені та вбиті. Після демонстрацій протесту проти урядових дій у Римі, Палермо та інших містах уряд Ф. Тамброні 19 липня подав у відставку.
Новий уряд утворив А. Фанфані за участю республіканців та соціал-демократів. Соціалісти утрималися від голосування проти нового уряду, що означало свого роду підтримку. На осінь 1960 р. були призначені місцеві вибори. Вони принесли успіх комуністам і засвідчили послаблення впливів християнських демократів. Тоді керівництво ХДП допустило можливість співпраці з соціалістами на місцевому рівні. У січні 1961 р. в Мілані була створена перша лівоцентристська місцева рада у складі соціалістів, християнських демократів, радикалів, республіканців і соціал-демократів. На території всієї Італії згодом було утворено близько 40 таких рад. Це був початок співпраці християнських демократів із соціалістами.
У сформований А. Фанфані в лютому 1962 р. уряд увійшли представники ХДП, республіканці та соціал-демократи. Соціалісти залишилися поза урядом, але вони брали участь у виробленні урядової програми. Тому цей кабінет міністрів вважався першою спробою реалізації лівоцентристського уряду. Для заспокоєння правих новим президентом був обраний в травні 1962 р. діяч поміркованих поглядів Антоніо Сеньї (1962 – 1964).
Чималий вплив на внутрішньополітичний розвиток країни мала позиція католицької церкви, яка також проходила складний процес оновлення, започаткований другим Ватиканським собором (1962 – 1965). До 1961 р. консервативні кола Ватикану виступали проти співробітництва з соціалістами. Папа Іван XXIII (1958 -1963) у 1961 р. оголосив енцикліку Mater el Maestra, в якій засудив ліберальний і вільний ринок та політичні негаразди, вимагав забезпечення соціальної справедливості, усунення існуючих диспропорцій в економіці країни. Папа закликав діячів ХДП проводити відкриту політику. Важливе значення мала поява нової енцикліки у квітні 1963 p. Расет in terris. У ній Папа звернувся не тільки до віруючих, а до всіх людей “доброї волі”, де наголосив на необхідності співробітництва людей з різною ідеологією для утвердження миру і забезпечення суспільного спокою.
Після парламентських виборів 1963 р. на яких ХДП здобула 38,3% голосів, втративши значну кількість прихильників, а ІКП –
25,3%, значно розширивши коло виборців, утворення лівоцентристського уряду стало очевидним. Однак соціалісти ще розмірковували над ймовірністю своєї участі в уряді, тому знову був сформований однопартійний перехідний уряд на чолі з Джованні Леоне. Лише після осіннього з’їзду ІСП та схвалення відповідного рішення в грудні 1963 р. був сформований перший лівоцентристський уряд за участю ХДП, ІСП, республіканців та соціал-демократів (у 1966 р. відбулося об’єднання двох соціалістичних партій: Об’єднана італійська соціалістична партія – Італійська соціал-демократична партія). Очолив кабінет міністрів відомий діяч ХДП, професор права Альдо Моро, який виконував функції прем’єра до 1968 р. Загалом лівоцентристська урядова коаліція до 1976 р. сформувала п’ять урядів (за винятком: тимчасового однопартійного уряду 1968 -1969 рр. Джованні Леоне, однопартійного уряду 1970 р. М. Румора, 1972 – 1973 рр. – трипартійного правоцентристського уряду за участю християнських демократів, соціал-демократів та лібералів Дж. Андреотті, 1974 – 1976 рр. – хадецько-республіканського А. Моро). Президентом у 1964 р., після добровільної відставки важкохворого А. Сеньї, був обраний Дж. Сарагат (виконував функції до 1971 р.).
Травневі парламентські вибори 1965 р. засвідчили зростання кількості прихильників комуністів (із 1964 р. генеральним секретарем партії став Луїджі Лонго), які отримали 26,9% голосів; християнські демократи – 39,1%, об’єднані соціалісти – 14,5%.
Діяльність лівоцентристів збіглася з періодом сповільнення економічного розвитку, загостренням соціальної напруги в суспільстві. Після років “економічного дива” в 1963 р. настало тимчасове падіння, яке змінилося повторним зростанням уже через кілька років, а в 1968 р. національний дохід знову подвоївся і становив 46,7 млрд лір. Реформаторська діяльність уряду відзначалася повільністю та половинчастістю. У 1965 р. створенням державного “Національного об’єднання електроенергетичної промисловості” завершилася націоналізація енергетичних підприємств, що розпочалася в 1962 р. Вперше була націоналізована вся галузь. Із 1966 р. в межах державного сектора запроваджено економічне планування, замість загальної реформи пенсійного забезпечення здійснено лише деяке підвищення розмірів існуючих пенсій, реформа системи освіти обмежувалася запровадженням безплатного і обов’язкового навчання у неповній середній школі (дітей у віці до 14 років).
Ускладнювали співробітництво центристів та лівих і міжнародні події 1968 р. у Франції, “Празька весна” та введення військ Варшавського договору в Чехословаччину, їх різна оцінка двома політичними течіями.
Розпочали страйкову хвилю докери Генуї та Трієста в листопаді 1967 р. Водночас із протестами на вулиці вийшли студенти. Вони виступали проти застарілої системи університетського навчання та неможливості випускникам знайти роботу за фахом. Із другої половини 1968 р., не без впливу французьких подій, студентські виступи в Італії набрали ширшого масштабу та досягли апогею під час “спекотної осені” (autunno caldo) 1969 р. – небачене за масштабами піднесення робітничого і демократичного руху (участь взяли від 18 до 20 мли осіб). У березні 1969 р. мала місце тривала окупація студентами приміщення Римського університету, яка завершилася вторгненням відділів поліції після оголошення університетським сенатом про закриття навчального закладу. В країні пройшли страйки з вимогами реформи пенсійного забезпечення, вирішення житлової проблеми. Саме під час “спекотної осені” три найбільші профспілкові осередки – Загальна італійська конфедерація праці, Італійська конфедерація профспілок трудящих та Італійський союз праці виступили спільно. Головними завоюваннями “спекотної осені” стало визнання за профспілками права створювати свої організації всередині підприємств та узаконення інститутів прямої робітничої демократії. У 1970 р. це було відображено у спеціальному законодавчому акті парламенту – Статуті прав трудящих. Заробітна плата в 1970 р. зросла на 18,3%. У 1975 р. введено право на захист від звільнень за економічними причинами. Воно забезпечувалося розширенням “каси поповнення заробітної плати”, що гарантувала виплату до 80% зарплати звільненим робітникам. У тому ж році прийнято рішення про запровадження так званої “рухомої шкали” зарплати, що автоматично індексувала оплату більшості службовців.
Економічні труднощі та зростаюча інфляція вказували на структурну кризу італійської економіки, що базувалася на низькій оплаті робітників та податкових пільгах підприємцям. Останні не бажали вкладати кошти в нові промислові підприємства, що серед іншого викликало економічну стагнацію. Складна економічна ситуація (криза 1974 – 1975 рр. призвела до падіння промислового виробництва на 14,6%, інфляція становила понад 20%, кількість безробітних сягала 1,5 млн осіб), нездатність урядових кіл провести радикальні реформи з метою оздоровлення економіки та суспільно-політичного життя країни спричинили активізацію тероризму та неофашистських сил.
На початку 60-х років у різних містах Італії почали виникати ультраліві групи: “Нове об’єднання” (Nuova Unita), “Федерація” (Federazione) та ін. Найбільш відомими серед терористичних угруповань крайніх лівих стали “Червоні бригади” ( “Brigate Rosse”), які у 1971 р. опублікували свій програмний документ у формі інтерв’ю з 18 пунктів. У ньому вказувалося, що “Червоні бригади” – це перша ланка майбутньої “озброєної партії пролетаріату”, ідеологічною базою якої є традиції міжнародного робітничого та революційного руху (марксизм-ленінізм, китайська культурна революція, досвід міської герільї). Вони вважали, що для побудови нового, кращого суспільства необхідно повністю ліквідувати існуючий порядок, а найкращий спосіб для здійснення тиску на урядовців, зламу існуючої структури влади – терор. У 1973 р. світ побачив другий теоретичний документ “Червоних бригад”, де наголошувалося, що їхні акції – лише відповідь на дії влади. Першою жертвою політичного терору став головний прокурор м. Генуї Франческо Коко в 1976 р.
У 1960 р. була заснована ультраправа група “Національний авангард” (Avanguardia Nazionale). У м. Падуї в 1969 р. пройшли збори представників усіх ультраправих груп, які розробили графік терористичних актів. Неофашисти намагалися використати терор для зародження у суспільстві почуття невпевненості і остаточного підриву довіри до правлячої системи, прагнули схилити суспільну думку до необхідності впровадження твердої влади, яка б забезпечила порядок у країні. Серію терористичних замахів розпочали вибухи бомб у Мілані 25 квітня 1969 р., у результаті яких 19 осіб отримали поранення. Найбільше жертв приніс вибух бомби в Міланському сільськогосподарському банку 12 грудня того ж року (16 осіб загинули, 90 отримали поранення). У першій половині
1972 р. кількість бомбових замахів сягнула 271. У 1970 р. неофашисти, зокрема ультраправа група “Національний авангард”, на чолі з представником давнього аристократичного роду, князем Валеріо Боргезе готували державний переворот. План передбачав арешт президента та багатьох політичних діячів, встановлення диктатури. Проте в останню хвилину рішення про початок операції було скасоване її організатором. В. Боргезе та його соратники виїхали за кордон. У 1973, 1974 роках в Італії відбулися два процеси над неофашистами. За статистикою 67,5% усіх замахів, здійснених в Італії впродовж 1969 – 1980 рр., належать ультраправим, 26,5% – ультралівим та 5,95% іншим організаціям.
Після виборів 1968 р. соціальна напруга в країні знову поставила перед соціалістами питання доцільності співробітництва з християнськими демократами. В цих умовах А. Моро не зміг сформувати уряд і влада перейшла до тимчасового однопартійного уряду (1968 – 1969) Джованні Леоне. В грудні Маріано Румор очолив новий лівоцентристський уряд. Чергова урядова криза сталася в 1970 р., коли знову був сформований однопартійний уряд. Зрештою новообраний президент Джованні Леоне (1971 – 1978, обраний аж у 24 турі голосування) у 1972 р., розпустивши парламент, оголосив позачергові вибори.
Таким чином, у травні 1972 р. відбулися перші за післявоєнний період дострокові парламентські вибори. їх результати засвідчили незмінність позицій лівоцентристських партій (ХДП 38,8%, ІКП 27,2%, ІСП 9,5%), але, в той же час, показали посилення позицій правих партій – монархістів та неофашистів (Італійський соціальний рух об’єднався з монархістами у так звану Національну правицю, що отримала на виборах 8,7% голосів, удвічі більше від попереднього показника).
Незважаючи на активізацію неофашистів та інших правих сил, у суспільних настроях переважав рух вліво. ІСП була найбільшою партією лівого спрямування у Західній Європі завдяки її реформістській орієнтації, зростаючій незалежності від Москви та новій євро комуністичній доктрині. Комуністична партія мала найбільші впливи в центральній Італії, у трьох “червоних регіонах”: Тоскана, Емілія-Романа, Умбрія. Першої значної поразки праві зазнали в 1974 р., коли вони спробували домогтися, за допомогою референдуму, ліквідації закону про свободу розлучення, прийнятого парламентом у 1970 р. Це питання набуло в Італії особливої гостроти, оскільки зачіпало прерогативи Церкви: за Латеранськими угодами 1929 р. повноправним визнавався лише церковний шлюб, який практично неможливо було розірвати. За збереження закону про розлучення на референдумі проголосували 59,1% населення країни (19 млн із 32 млн).
За результатами проведених у 1975 р. регіональних виборів ліві партії домінували: ІКП – 33%, ІСП – 12%, ХДП – 35%. Уперше в історії Італії комуніст був обраний мером Рима. Тодішній генеральний секретар ІКП Енріко Берлінгуер, розуміючи необхідність переосмислення змін, що відбувалися у партійно-політичній структурі та суспільстві, в своїх численних публікаціях та виступах початку 70-х років запропонував політичну формулу “історичного компромісу” (розглядалася на XIII з’їзді ІКП 1972 р.). У першу чергу вона передбачала співпрацю комуністів із християнськими демократами на низовому рівні, хоча й не заперечувалася міжпартійна. Намагаючись залучити на свій бік італійських виборців, ІКП вже в середині 70-х років почала діяти в дусі ідей “єврокомунізму”: суть полягала у відмові від найбільш одіозних постулатів марксизму-ленінізму (відхід від диктатури пролетаріату, принципу демократичного централізму, єдиної державної власності тощо).
(2 votes, average: 5,00 out of 5)