Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Крах колоніальної системи

Друга світова війна, глобальна з огляду на її масштаби та наслідки, значною мірою спричинилася до цілковитого зламу відносин між західноєвропейськими колоніальними державами і територіями, над якими вони панували. Закінчення війни стало сигналом для розгортання потужного національного руху в країнах Азії. Та видима легкість, з якою Велика Британія і Франція домінували на морях та у своїх заморських володіннях у XIX ст., стала тепер під знаком запитання. За кілька повоєнних років усі колоніальні володіння у Південно-Східній Азії, що належали європейським державам, за винятком португальських Гоа та Ті мор, набули незалежності.

До такого швидкого краху колоніальної системи привели різні причини. Однією з них було небувале зниження під час обох світових війн авторитету колоніальних держав, до армій котрих залучали частини з представників колоніальних народів. У падінні європейського панування у світі відобразилося послаблення позицій європейського континенту, який вже не був центром світової сили, а став об’єктом світової політики. Рухи опору, невдоволення і піднесення боротьби проти європейських колонізаторів, своєю чергою вели до подальшого послаблення Європи.

Друга світова війна та ЇЇ наслідки принесли відтак вирішальні зміни та перебудову Британської співдружності у Співдружність націй. Ключове становище у цьому процесі займало розв’язання індійської проблеми. Прагнення до звільнення з-під влади Лондона тривали в Індії протягом багатьох десятиліть. У травні 1946 р. британці представили проект конституції незалежної Індії, яка мала стати домініоном і членом Британської співдружності. Проект передбачав, що ця велика країна збереже єдність як конфедерація провінцій. Однак вирішальною перешкодою на шляху реалізації цього плану став антагонізм між індусами та мусульманами. Мусульманська ліга відхилила проект, домагаючись від Великої Британії окреслення кордонів майбутньої мусульманської держави Пакистан. Ідучи назустріч цим вимогам, британський уряд поголися на поділ Індії. 15 серпня 1947 р. останній віце-король Індії Луїс Маунтбеттен оголосив про закінчення британського урядування, що означало перенесення суверенітету на нові держави. Індія і Пакистан дали згоду на статус домініонів.

Л. Маунтбеттен став генерал-губернатором і залишався на цій посаді до 31 березня 1948 р. Його компетенція поширювалася лише на Індію, оскільки Мусульманська ліга 9 липня виступила з вимогою про призначення її провідника Мохаммсда Джінни генерал-губернатором Пакистану. 26 січня 1950 р. Індія стала республікою, водночас залишаючись членом Британської співдружності. Уряд Індії очолив лідер партії Індійський національний конгрес Джава-харлал Перу, владу в Пакистані обійняв провідник Мусульманської ліги М. Джінна.

Паралельно з Індією статус домініонів отримали Цейлон (грудень 1947 р.) і Бірма (січень 1948 р.). Той факт, що Цейлон залишився в Союзі-Співдружності, означав подолання бар’єру між білими і небілими націями, закладаючи тим самим фундамент під Співдружність націй. Бірма натомість відмовилася від можливості участі у Співдружності.

Під кінець 50-х років настала черга на африканські володіння Великої Британії. Судан, який у 1953 р. отримав самоврядування, у січні 1956 р. став незалежною державою. У 1957 р. Золотий Берег об’єднався з британським Того і проголосив незалежність під назвою Гана. У Нігерії, яку вважали однією з найцінніших британських колоній в Африці, у 1954 запроваджено часткове самоврядування, у 1962 р. самостійною державою стала Уганда, у 1963 р. – Кенія. У 1961 р. незалежними стали також Сьєрра-Леоне і Танганьїка. Остання після приєднання у 1964 р. султанату Занзібар прибрала назву Об’єднана Республіка Танзанія. У 1964 р. до числа незалежних держав приєдналася Замбія, 1966 р. – Лесото і врешті у 1968 р. – остання британська територія в Африці – Свазіленд.

Лондон відкрив шлях до свободи своїм володінням також в інших частинах світу: 1962 р. – Ямайці, 1966 р. – Гвіані. У 1960 р. Велика Британія вибралася з Кіпру, зберігши за собою лише функції держави-гаранта. У 1964 р. свободу на таких самих умовах, як Кіпр, одержала Мальта.

Перехід від Британської імперії до Співдружності є класичним прикладом еволюційного перебігу деколонізації, яка попри всю імпровізацію, ті чи інші невдачі та конфлікти, що супроводжували ці процеси, могла бути пов’язана з основними принципами, які упродовж тривалої британської колоніальної політики представляли впливові сили. Чогось подібного не мала жодна інша колоніальна держава. Це стосується насамперед Франції, яка виявилася не готовою до швидкого зростання визвольного руху в колоніях, що спостерігалося наприкінці Другої світової війни та у повоєнні роки. Тим часом тиск периферії активізувався: наприкінці 1946 р. різко загострилася ситуація в Індокитаї; Франція втягнулася у колоніальну війну, у якій вперше виступав національний антиколоніалізм як комуністичний рух. Наслідком був вихід Франції з індокитайських протекторатів. Ця важка невдача французької колоніальної політики викликала значну реакцію у самій Франції, але насамперед у північно-африканських областях. 20 березня 1956 р. державної незалежності домігся Туніс. У цей час незалежним стало Марокко. У листопаді 1954 р. повстання в Алжирі започаткувало другу колоніальну війну, у якій Франція виступила як сторона, що обороняється. Бої велися з великим завзяттям і жорстокістю, арабські втрати становили близько 250 тис. вбитих. У 1958 – 1960 рр. французькі війська розбили партизанські формування і опанували ситуацію в країні. Однак виявилося, що ані величезна більшість французького суспільства, ані уряд Четвертої республіки не прагнуть панувати в Алжирі військово-поліційними методами і наражатися на серйозні міжнародні ускладнення.

Друга світова війна та її наслідки принесли відтак вирішальні зміни та перебудову Британської співдружності у Співдружність націй. Ключове становище у цьому процесі займало розв’язання індійської проблеми. Прагнення до звільнення з-під влади Лондона тривали в Індії протягом багатьох десятиліть. У травні 1946 р. британці представили проект конституції незалежної Індії, яка мала стати домініоном і членом Британської співдружності. Проект передбачав, що ця велика країна збереже єдність як конфедерація провінцій. Однак вирішальною перешкодою на шляху реалізації цього плану став антагонізм між індусами та мусульманами. Мусульманська ліга відхилила проект, домагаючись від Великої Британії окреслення кордонів майбутньої мусульманської держави Пакистан. Ідучи назустріч цим вимогам, британський уряд поголися на поділ Індії. 15 серпня 1947 р. останній віце-король Індії Луїс Маунтбетген оголосив про закінчення британського урядування, що означало перенесення суверенітету на нові держави. Індія і Пакистан дали згоду на статус домініонів.

Л. Маунтбеттен став генерал-губернатором і залишався на цій посаді до 31 березня 1948 р. Його компетенція поширювалася лише на Індію, оскільки Мусульманська ліга 9 липня виступила з вимогою про призначення її провідника Мохаммеда Джінни генерал-губернатором Пакистану. 26 січня 1950 р. Індія стала республікою, водночас залишаючись членом Британської співдружності. Уряд Індії очолив лідер партії Індійський національний конгрес Джава-харлал Неру, владу в Пакистані обійняв провідник Мусульманської ліги М. Джінна.

Паралельно з Індією статус домініонів отримали Цейлон (грудень 1947 р.) і Бірма (січень 1948 р.). Той факт, що Цейлон залишився в Союзі-Співдружності, означав подолання бар’єру між білими і небілими націями, закладаючи тим самим фундамент під Співдружність націй. Бірма натомість відмовилася від можливості участі у Співдружності.

Під кінець 50-х років настала черга на африканські володіння Великої Британії. Судан, який у 1953 р. отримав самоврядування, у січні 1956 р. став незалежною державою. У 1957 р. Золотий Берег об’єднався з британським Того і проголосив незалежність під назвою Гана. У Нігерії, яку вважали однією з найцінніших британських колоній в Африці, у 1954 запроваджено часткове самоврядування, у 1962 р. самостійною державою стала Уганда, у 1963 р. – Кенія. У 1961 р. незалежними стали також Сьєрра-Леоне і Танганьїка. Остання після приєднання у 1964 р. султанату Занзібар прибрала назву Об’єднана Республіка Танзанія. У 1964 р. до числа незалежних держав приєдналася Замбія, 1966 р. – Лесото і врешті у 1968 р. – остання британська територія в Африці – Свазіленд.

Лондон відкрив шлях до свободи своїм володінням також в інших частинах світу: 1962 р. – Ямайці, 1966 р. – Гвіані. У 1960 р. Велика Британія вибралася з Кіпру, зберігши за собою лише функції держави-гаранта. У 1964 р. свободу на таких самих умовах, як Кіпр, одержала Мальта.

Перехід від Британської імперії до Співдружності є класичним прикладом еволюційного перебігу деколонізації, яка попри всю імпровізацію, ті чи інші невдачі та конфлікти, що супроводжували ці процеси, могла бути пов’язана з основними принципами, які упродовж тривалої британської колоніальної політики представляли впливові сили. Чогось подібного не мала жодна інша колоніальна держава. Це стосується насамперед Франції, яка виявилася не готовою до швидкого зростання визвольного руху в колоніях, що спостерігалося наприкінці Другої світової війни та у повоєнні роки. Тим часом тиск периферії активізувався: наприкінці 1946 р. різко загострилася ситуація в Індокитаї; Франція втягнулася у колоніальну війну, у якій вперше виступав національний антиколоніалізм як комуністичний рух. Наслідком був вихід Франції з індокитайських протекторатів. Ця важка невдача французької колоніальної політики викликала значну реакцію у самій Франції, але насамперед у північно-африканських областях. 20 березня 1956 р. державної незалежності домігся Туніс. У цей час незалежним стало Марокко. У листопаді 1954 р. повстання в Алжирі започаткувало другу колоніальну війну, у якій Франція виступила як сторона, що обороняється. Бої велися з великим завзяттям і жорстокістю, арабські втрати становили близько 250 тис. вбитих. У 1958 – 1960 рр. французькі війська розбили партизанські формування і опанували ситуацію в країні. Однак виявилося, що ані величезна більшість французького суспільства, ані уряд Четвертої республіки не прагнуть панувати в Алжирі військово-поліційними методами і наражатися на серйозні міжнародні ускладнення.

Друга світова війна та її наслідки принесли відтак вирішальні зміни та перебудову Британської співдружності у Співдружність націй. Ключове становище у цьому процесі займало розв’язання індійської проблеми. Прагнення до звільнення з-під влади Лондона тривали в Індії протягом багатьох десятиліть. У травні 1946 р. британці представили проект конституції незалежної Індії, яка мала стати домініоном і членом Британської співдружності. Проект передбачав, що ця велика країна збереже єдність як конфедерація провінцій. Однак вирішальною перешкодою на шляху реалізації цього плану став антагонізм між індусами та мусульманами. Мусульманська ліга відхилила проект, домагаючись від Великої Британії окреслення кордонів майбутньої мусульманської держави Пакистан. Ідучи назустріч цим вимогам, британський уряд поголися на поділ Індії. 15 серпня 1947 р. останній віце-король Індії Луїс Маунтбеттен оголосив про закінчення британського урядування, що означало перенесення суверенітету на нові держави. Індія і Пакистан дали згоду на статус домініонів.

Л. Маунтбеттен став генерал-губернатором і залишався на цій посаді до 31 березня 1948 р. Його компетенція поширювалася лише на Індію, оскільки Мусульманська ліга 9 липня виступила з вимогою про призначення її провідника Мохаммеда Джіини генерал-губернатором Пакистану. 26 січня 1950 р. Індія стала республікою, водночас залишаючись членом Британської співдружності. Уряд Індії очолив лідер партії Індійський національний конгрес Джавахарлал Неру, владу в Пакистані обійняв провідник Мусульманської ліги М. Джінна.

Паралельно з Індією статус домініонів отримали Цейлон (грудень 1947 р.) і Бірма (січень 1948 р.). Той факт, що Цейлон залишився в Союзі-Співдружності, означав подолання бар’єру між білими і небілими націями, закладаючи тим самим фундамент під Співдружність націй. Бірма натомість відмовилася від можливості участі у Співдружності.

Під кінець 50-х років настала черга на африканські володіння Великої Британії. Судан, який у 1953 р. отримав самоврядування, у січні 1956 р. став незалежною державою. У 1957 р. Золотий Берег об’єднався з британським Того і проголосив незалежність під назвою Гана. У Нігерії, яку вважали однією з найцінніших британських колоній в Африці, у 1954 запроваджено часткове самоврядування, у 1962 р. самостійною державою стала Уганда, у 1963 р. – Кенія. У 1961 р. незалежними стали також Сьєрра-Леоне і Танганьїка. Остання після приєднання у 1964 р. султанату Занзібар прибрала назву Об’єднана Республіка Танзанія. У 1964 р. до числа незалежних держав приєдналася Замбія, 1966 р. – Лесото і врешті у 1968 р. – остання британська територія в Африці – Свазіленд.

Лондон відкрив шлях до свободи своїм володінням також в інших частинах світу: 1962 р. – Ямайці, 1966 р. – Гвіані. У 1960 р. Велика Британія вибралася з Кіпру, зберігши за собою лише функції держави-гаранта. У 1964 р. свободу на таких самих умовах, як Кіпр, одержала Мальта.

Перехід від Британської імперії до Співдружності є класичним прикладом еволюційного перебігу деколонізації, яка попри всю імпровізацію, ті чи інші невдачі та конфлікти, що супроводжували ці процеси, могла бути пов’язана з основними принципами, які упродовж тривалої британської колоніальної політики представляли впливові сили. Чогось подібного не мала жодна інша колоніальна держава. Це стосується насамперед Франції, яка виявилася не готовою до швидкого зростання визвольного руху в колоніях, що спостерігалося наприкінці Другої світової війни тау повоєнні роки. Тим часом тиск периферії активізувався: наприкінці 1946 р. різко загострилася ситуація в Індокитаї; Франція втягнулася у колоніальну війну, у якій вперше виступав національний антиколоніалізм як комуністичний рух. Наслідком був вихід Франції з індокитайських протекторатів. Ця важка невдача французької колоніальної політики викликала значну реакцію у самій Франції, але насамперед у північно-африканських областях. 20 березня 1956 р. державної незалежності домігся Туніс. У цей час незалежним стало Марокко. У листопаді 1954 р. повстання в Алжирі започаткувало другу колоніальну війну, у якій Франція виступила як сторона, що обороняється. Бої велися з великим завзяттям і жорстокістю, арабські втрати становили близько 250 тис. вбитих. У 1958 – 1960 рр. французькі війська розбили партизанські формування і опанували ситуацію в країні. Однак виявилося, що ані величезна більшість французького суспільства, ані уряд Четвертої республіки не прагнуть панувати в Алжирі військово-поліційними методами і наражатися на серйозні міжнародні ускладнення.

У цій ситуації генерал Ш. де Голль, який у 1958 р. повернувся до влади, став на шлях політичного закінчення війни. Від травня 1961 р. до березня 1962 р. тривали таємні мирні переговори в Евіані у Франції. Вони завершилися угодою, на підставі якої з 3 липня 1962 р. Алжир став незалежною державою. Алжирська війна була кульмінаційним моментом боротьби навколо долі Французької колоніальної імперії. Ця війна пришвидшила розпад імперії.

Після втрати найважливіших володінь Франція вже не мала приводу зволікати з визнанням незалежності своїх бідніших африканських колоній, розташованих південніше від Сахари. У 1958 р. ліквідовано дві великі адміністративні одиниці на цих територіях – Французьку Екваторіальну Африку і Французьку Західну Африку. Територію поділено на ряд автономних республік, які як відносно самостійні організми увійшли до складу заснованої в цьому році Французької Співдружності (замість ліквідованого Французького Союзу). Можливість вступу до Співдружності відхилила лише Гвінея, яка вже у 1958 р. дістала повну незалежність. Решта членів Співдружності стали суверенними державами у 1960 р. Це були Мавританія, Малі, Нігер, Чад, Сенегал, Берег Слонової Кістки, Верхня Вольта (від 1954 р. Буркіна Фасо), Того, Дагомея (від 1975 р. Бенін), Камерун, Центральноафриканська Республіка, Габон, Конго (Браззавіль) і Мадагаскар.

Свій шлях деколонізації пройшли і Сполучені Штати Америки, які ще у 1934 р. надали автономію Філіппінам. 4 липня 1946 р. Філіппіни стали незалежною республікою. Звільняючи Філіппіни, американці забезпечили собі на островах привілейоване становище в економіці та у військовій справі.

У Великій Британії та Франції, які володіли найбільшими колоніальними імперіями, вирішувалася доля деколонізації. У їхніх колоніальних системах були випробувані всі можливості колоніалізму, а тепер відбувся перехід від імперій до різних форм співробітництва між новопосталими державами та їх недавніми визискувачами. Розвиток менших колоніальних держав не вніс у ці процеси нічого принципово нового.

Становище Голландії в Індонезії після Другої світової війни багато в чому було подібне до тодішньої ситуації зі старою колоніальною державою в Індокитаї. Як і Франції на Індокитайському півострові, Голландії після японської окупації не вдалося відновити своїх колишніх позицій в Індонезії. 2 листопада 1949 р. в Гаазі було підписано угоду, згідно з якою Нідерланди зобов’язувалися трансформувати до кінця року свої Індонезійські колонії у незалежну державу Сполучені Штати Індонезії.

30 червня 1960 р. Бельгія надала незалежність своїй великій колонії в Африці Конго. Однак брак освіченого провідницького прошарку, політична непідготовленість державної самостійності, сепаратистський рух у провінції Катаига привели невдовзі молоду Конголезьку державу в стан кризи існування. В країні вибухнула громадянська війна. Відокремлення Катанги, владу в якій здійснював прозахідний політик Моїз Чомбе, підтримували європейські власники тамтешніх копалень. Сепаратистам негласно симпатизувало командування бельгійських військ, які намагалися запровадити мир, та миротворчі сили ООН. 17 січня 1961 р. жертвою змови впав прем’єр-міністр Конго Патріс Лумумба. Громадянська війна остаточно закінчилася у 1965 р., а владу в країні обійняв командувач конголезької армії генерал Мобуту Сесе Секо. Ніде загрози для молодих держав, що поставали внаслідок деколонізації, не були такими очевидними як у цьому випадку.

Під час конголезького конфлікту вийшла також з підмандатної території Бельгії Руанда-Урунді. її було поділено на дві країни – Руанда і Бурунді, які отримали незалежність у 1962 р.

Внаслідок Другої світової війни перестала існувати одна з найслабших колоніальних імперій ~ італійська. Ця держава у 1947 р. офіційно зреклася своїх заморських володінь. Лівія опинилася під британським управлінням, здійснюваним від імені ООН. Еритрея як автономна провінція була включена до складу Ефіопії, а італійське Сомалі разом із Огаденом тимчасово з’єднано з британським Сомалі. У 1948 р., під тиском США, Огаден знову повернувся в кордони Ефіопії. У 1950 р. ООН передала італійське Сомалі на десять років під італійське управління з метою підготовки цієї країни до незалежності. 1 липня 1960 р. з об’єднанням італійського Сомалі та британського Сомалі постало незалежне Сомалі.

У 1970 р. в Африці залишалися вже лише окремі острови колоніальних володінь європейських держав. У 1965 р. проголосила свою незалежність і вийшла з-під влади Великої Британії Родезія. Проти цієї країни, де був встановлений режим білої меншості, ООН вдалася до економічних санкцій. Іспанія, яка втратила свою велику колоніальну імперію на початку і наприкінці XIX ст., у 1968 та 1969 рр. зреклася своєї частки у Марокко і Гвінеї. Єдиною колоніальною імперією до середини 70-х років залишалася Португалія, авторитарний режим якої провадив політику інтеграції африканських володінь із державою, вдаючись до придушення національних рухів. Революція в квітні 1974 р., яку здійснила португальська армія, зродилася на грунті невдоволення і розчарувань військових, що накопичилися в боротьбі проти визвольних змагань народів колоній. 6 травня військова хунта запропонувала припинити бойові дії в Португальській Гвінеї, Анголі та Мозамбіку. Невдовзі уряд Португалії уклав угоди з провідниками національних рухів про надання незалежності колишнім колоніям. 26 серпня 1974 р. державну самостійність отримали Гвінея і острови Зеленого Мису, 5 вересня – Мозамбік, 26 листопада – Гвінея Бісау та острови Сан-Томе і Прінсіпі; 11 листопада 1975 р. проголошено незалежність Анголи.

Деколонізація була явищем історичної необхідності. Час колоніальних форм панування закінчився.

(2 votes, average: 2,50 out of 5)