Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Італія у 90-ті роки XX ст
Політична система країни відзначалася нестабільністю, що перейшла у спадок від попередніх десятиліть. Упродовж двох десятиріч усі парламентські вибори (1972, 1976, 1979, 1983, 1987) відбувалися достроково. Наполегливішими ставали вимоги реформи політичних інститутів, внесення змін до конституції. Праві висували ідею сильної авторитарної влади. Ліві в особі ІСП пропонували встановлення президентської республіки, що передбачало вибори глави держави прямим голосуванням населення, а не парламентом. Найбільший шквал критики викликала пропорційна система представництва в парламенті, яку почали ототожнювати з постійними урядовими кризами. У 1988 р. було ліквідовано таємне голосування в парламенті, що унеможливило депутатам голосування проти власної партії.
У квітні 1992 р. в Італії пройшли парламентські вибори. Вони стали останніми, які проводилися за пропорційною системою. У виборах взяли участь колишні політичні партії та нові. ІКП розкололася: прихильники ревізії комуністичних Ідей переглянули політичний курс і провели реформу: партія у 1991 р. прийняла назву Демократична Партія Лівих Сил (ДПЛС, лідер Акілле Оккетто, в 1994 р. налічувала 40 тис. осіб, згодом 720 тис, свідченням їхньої переорієнтації на соціал-демократичні позиції стало входження 1992 р. до Соціалістичного Інтернаціоналу). Частина комуністів-традиціоналістів, що відкололися від неї, заснувала нове об’єднання Комуністичне Відтворення (ПКВ, Rifondazione comunista; лідер Ф. Бертинотті; на виборах не отримали великої підтримки, всього 5,6%). Перемогла на парламентських виборах ХДП – 29,7%; ДПЛС – 16,1% голосів. Соціалісти, соціал-демократи і ліберали, які спільно з ХДП утворили коаліцію, в сумі набрали лише 46% місць у парламенті. Це сталося головно через те, що значна частина електорату віддала свої голоси за регіональні партії – Лігу “Ломбардія – Північ”, неофашистську “Молоду Італію” та ін. Політичний секретар ХДП Арнольдо Форлані прокоментував підсумки виборів: “На політичній арені відбувся землетрус. Я передбачаю величезні труднощі у формуванні нового кабінету. Виборці фактично відмовили мам”. Сформований у результаті виборів уряд продовжив політичну лінію п’ятипартійної коаліції.
Важливим кроком на шляху здійснення конституційних реформ стало проведення в 1991 та 1993 роках референдумів із питання зміни системи виборів у вищі законодавчі органи влади. Понад 80% виборців на референдумі 1993 р. висловилися за введення мажоритарної системи виборів до Сенату. Прийнятими в 1993 р. законами були внесені зміни у виборчу систему Італії, які перетворили пряму пропорційну систему в майже мажоритарну. Обидві палати парламенту на 3/4 почали формуватися за одномандатними округами з числа кандидатів, які набрали відносну більшість голосів. Місця, що залишалися, розподілялися за старою пропорційною системою, відповідно до партійних списків. Виборчий бар’єр було встановлено на рівні 4%. Цю інституційну реформу в Італії називають Великою реформою або переходом від Першої до Другої Республіки.
Декретом президента Оскара Луїджі Скальфаро парламент на початку 1994 р. було розпущено. Вибори на основі нової виборчої системи були призначені на березень 1994 р. Однак на початку 90-х років партійно-політична система Італії переживала кризу. Дві традиційні партії – ХДП та ІКП, що близько півстоліття визначали ситуацію в країні, вступили в смугу потрясінь. Партійний розкол пережила ХДП: на її базі в січні 1994 р. була створена нова партія, яка прийняла стару назву початку XX ст. – Італійська народна партія (ІНП). Вже вибори 1994 р. показали, що ІНП втратила свої провідні позиції. Фактично ІКП перетворилася в соціал-демократичну політичну силу. ІСП, що відігравала роль третьої сили, виявилася скомпрометованою (розпущена в 1994), в принципі як і представники від ХДП. У 1992 р. група міланських слідчих на чолі з А. ді П’єтро виявила широкомасштабну систему зловживань владою, в яку були втягнені вищі державні чиновники, лідери партій правлячої коаліції, депутати, сенатори, великі бізнесмени, менеджери державних підприємств. Почалася операція, яку журналісти назвали “Чисті руш”. Карні справи були заведені на понад три тисячі осіб, у тому числі на кожного 6-го міністра, кожного 4-го депутата, мерів великих міст (Рима, Неаполя, Мілана). Близько 900 справ передано до суду. Понад два десятки представників італійського істеблішменту покінчили життя самогубством. Колишньому прем’єр-міністру, лідеру ІСП Б. Краксі було винесено два звинувачувальні вироки (5 і 8 років тюрми), хоча він завчасно покинув Італію та оселився у своєму маєтку в Тунісі, з яким Італія не мала угоди про видачу злочинців, де й помер у 2000 р. У зв’язках із мафією був звинувачений і відомий політичний діяч ХДП, який 7 разів був главою уряду, 11 разів міністром – Дж. Андреотті. Загальні збитки, завдані хабарниками державі, оцінювалися у 150 – 180 млрд доларів.
Утворився політичний вакуум, який почав заповнюватися новими нетрадиційними суспільними об’єднаннями. “Вперед, Італіє!” (“Forza Italia”) – партія-pyx була заснована 1993 р. як політична асоціація (кількість членів – 300 тис, перетворена в партію 1996 р.) юристом за освітою, телемагнатом, президентом футбольного клубу “Мілан”, мільйонером Сільвіо Берлусконі. Він запропонував популістську програму, обіцяючи створити 1 млн нових робочих місць, виплачувати зарплатню домогосподаркам, не підвищувати податки, призупинити просунення комуністів до влади. Його гасла були наступними: “Я домігся успіху для свого підприємства – такий самий успіх чекає па Італію, якщо оберуть мене”; “Моя футбольна команда “Мілан” перемогла – так само переможе Італія під моїм керівництвом” тощо. На початку 1994 p. С. Берлусконі залишив свою посаду в медіакомпанії та розпочав політичну діяльність.
Новою політичною силою, що виникла в 1991 р. з гаслами федералізації (поділу країни на три частини – Паданію (Північ), Етрурію (Центр та Південь) стала Ліга Півночі (лідер Умберто Боссі, з 1995 р. назва: Ліга Півночі – Федеративна Італія) – її членами були жителі північних, економічно більш розвинених районів країни, які вимагали перерозподілу державних доходів на користь Півночі. Третьою політичною силою, що здобула симпатії значної частини електорату, стала реформована неофашистська партія Національний Альянс (лідер Джанфранко Фіні). Вона стала правонаступницею неофашистського Італійського Соціального Руху, що саморозпустився, і яка на установчому з’їзді в січні 1995 р. офіційно проголосила про розрив із фашистською ідеологією, заявивши про свою прихильність до демократичних цінностей. Ці три політичні сили (Вперед, Італіє!, Ліга Півночі, Національний Альянс) сформували в 1994 р. передвиборний блок “Полюс свобод” ” (Polo delle Liberta, з 2001 p. відомий під назвою “Дім свобод”).
На виборах 27 березня 1994 р. новий рух набрав найбільшу кількість голосів. Коаліція партій, об’єднаних у виборчий блок “Полюс свобод”, отримала перемогу – 42,8% голосів. Це забезпечило правим партіям 58% місць у Палаті депутатів. Вагомим чинником у завоюванні лідером “Полюсу свобод” С. Берлусконі більшості електорату стало телебачення. ДПЛС здобула 115 місць (204% голосів виборців), ПКВ – 40 місць (6%). У складі парламенту не стало представників традиційних партій – соціалістичної (само-розпустилася в листопаді 1994 р.), соціал-демократичної, ліберальної, республіканської. Показник неофашистів на виборах ніколи не перевищував б – 9%, у 1994 р. за них вперше віддали свої голоси 13% виборців. Посаду прем’єр-міністра обійняв С. Берлусконі. Вперше за всю післявоєнну історію неофашисти увійшли до складу кабінету, здобувши 5 міністерських портфелів.
Березневі 1994 р. вибори іноді називають завершенням Першої республіки, яка проіснувала майже півстоліття і характеризувалася домінуванням ХДП. Аргументом на користь такого твердження є остаточний крах старої партійної системи. Як підкреслюють італійські дослідники, факт панування на політичній арені єдиної партії ХДП слід розглядати як органічну ваду партійної системи Першої республіки. Адже визначальними принципами демократії, отже й демократичних країн, є чергування альтернативних політичних сил при владі. У цьому плані італійська демократія виявилася “недосконалою”: ХДП не мала рівноцінного опонента, а ІКП так і не вдалося створити уряд лівої альтернативи. Криза партійно-політичної системи Італії поглиблювалася й зовнішніми факторами. Крах комуністичних режимів у Східній Європі, падіння Берлінської стіни спричинив і крах опори італійської партійної системи – антикомунізму, який себе вичерпав. Унаслідок зміни пріоритетів політичної культури італійців праві партії стали такою ж визнаною частиною політичного істеблішменту країни, як і традиційні, що увійшли до нього в результаті перемоги сил антифашизму.
Але перший уряд Другої республіки був нетривалим (травень – грудень 1994 р.) і не виконав своїх передвиборних обіцянок. Центральною проблемою італійської економіки та політики залишився державний борг, котрий сягнув 123% ВВП, що у 2,5 раза більше ніж у Великій Британії, Франції чи Німеччині. Його формування відносять до періоду прискореного становлення “соціальної держави” кінця 60-х – початку 70-х років. Італія увійшла тоді в шістку найрозвиненіших країн, витрачаючи підтиском величезної страйкової хвилі на соціальні потреби понад 60% державних видатків. С. Берлусконі розпочав із скорочення “невиробничих витрат”, вибравши першим об’єктом пенсійну систему. Але, отримавши у відповідь чергові страйки та маніфестації, змушений був відступити. С. Берлусконі подав у відставку. Праві виявилися нездатними до швидкого вирішення нагальних проблем. Довіра до уряду падала. Через різнорідність інтересів почала розпадатися коаліція правих партій: із неї вийшли представники “Ліги Півночі”. Вдалося створити парламентську більшість та сформувати за підтримки лівих і Ліги Півночі “перехідний” уряд на чолі з Ламберто Діні. Новий кабінет міністрів був сформований на безпартійній основі з “міністрів-технократів і пропрацював до січня 1996 р. – моменту, коли Л. Діні подав прохання про відставку. Після тривалих консультацій з партійними лідерами, спроб сформувати новий уряд, у лютому 1996 р. президент країни Л. Скальфаро підписав декрети про розпуск парламенту та призначення нових виборів.
Вибори 1996 р. відобразили нову тенденцію у суспільних настроях. Перемогу отримала коаліція лівоцентристських сил “Олива” (І’Шао), утворена в лютому 1995 р. у складі 13 партій, рухів та організацій. Спільну платформу об’єднання запропонував відомий економіст (професор економіки Болонського університету) та управлінець Романо Проді, лідер лівих християнських демократів, які відстоювали позиції соціального християнства. Наприкінці 1995 р. Р. Проді опублікував книгу “Керування Італією: маніфест здійснення змін”, у якій виклав свої 88 тез, у яких поєднувалися народно-католицькі, соціал-демократичні, ліберальні та республіканські ідеї. У тезах засуджувалися політичні крайнощі (зокрема більшовицького режиму). Отож, право очолити уряд здобув Р. Проді. Провідна роль у коаліції, що в 1996 р. налічувала шість партій, належала ДПЛС (21,1%). Уперше за весь повоєнний період колишні комуністи прийшли до влади на національному рівні, а один із лідерів Вальтер Велтроні став заступником прем’єр-міністра. Уряд Р. Проді керував державою упродовж 2,5 років (до жовтня 1998).
Восени 1998 р. країну охопила чергова урядова криза. За пропозицією блоку “Олива” уряд очолив лідер Лівих Демократів (ДПЛС у 1998 р. змінила назву на Ліві Демократи) Массімо Д’Алема. Отже сталося те, чого ніхто не міг прогнозувати: країну очолив екс-комуніст. Але жодних радикальних кроків у діяльності уряду не спостерігалося: лідери країни орієнтувалися на ринкову економіку, визнавали позитиви від приватизації державного сектора. Нове об’єднання запрошувало до активної співпраці всі ліві та лівоцентристські партії. Символом організації стало зображення троянди – емблеми європейського соціалістичного руху. В квітні 2000 р., після поразки лівих на виборах у місцеві органи влади, уряд Д’Алема подав у відставку.
Загалом у 1990-ті роки Італія вступила як розвинена індустріальна країна, посівши п’яте місце у світі за валовим внутрішнім продуктом (у 1997 р. ВВП сягнув 1,1 трил дол. – 3,2% світового ВВП). Провідною галуззю стало машинобудування; Італія експортувала від 40 до 80% усієї продукції різних галузей машинобудування. Лідерство Італії проявилося в таких сферах, як електротехніка (в тому числі побутова), будівельна, хімічна, легка та харчова промисловості. Особливість сільського господарства Італії полягала в орієнтації на виробництво продукції рослинного характеру, так званого “середземноморського типу” й відносно повільному нарощуванні виробництва багатьох видів продукції тваринництва. Як наслідок – країна змушена була купувати на зовнішньому ринку багато видів сільськогосподарських товарів, головним чином продукцію тваринництва. Проблемою залишалася відносна відсталість півдня країни. Рівень виробництва ВВП у цьому регіоні в розрахунку на одного жителя складав тільки 75% загальнонаціонального показника, рівень безробіття становив понад 20%. Провідне місце у зовнішній торгівлі Італії займали готові промислові вироби, їх частка в імпорті складала 67%, а в експорті – 97%. Італійські дизайнери і модельєри є провідними фахівцями на світовому ринку модного одягу та взуття. Структурні перетворення в економіці (у всі сфери суспільного виробництва активно запроваджувалися інформаційні технології) в 90-ті роки проводилися під знаком вступу країни в європейський валютний союз. їх метою було виконання умов Маастрихтського договору та адаптації італійського господарства до вимог ринку XXI ст. В основу реформ було покладено скорочення державного регулювання та лібералізацію економіки в цілому. Реформи здійснювалися за напрямами: приватизація державної власності (Італія займає перше місце в Західній Європі за кількістю осіб, зайнятих у кооперативному русі, 10 млн населення), скорочення дефіциту бюджету (в 1998 р. нижче 3%) та державного боргу, зміна податкової системи з метою створення сприятливих умов для інвестицій, реформування ринку праці. В 1996 р. між урядом, профспілками та підприємцями було досягнуто ряд домовленостей щодо проведення комплексу перетворень на ринку праці: диференціації ставок заробітної плати, підвищення ефективності служби зайнятості. Через два роки підписаний договір (відомий як “Різдвяний”), згідно з положеннями якого передбачалося зниження податків з тих фізичних осіб, чиї доходи визначалися як середні та нижче середніх.
Із 1 січня 2002 р. ліру змінив євро, Італію прийняли в європейський монетарний союз. Прямі іноземні капіталовкладення склали 76% всього іноземного капіталу в Італії. Близько 40% припало на Швейцарію, інші розподілилися між США (19%), ЄС (33%) та іншими країнами. Доля Італії в загальному об’ємі інвестицій капіталу серед країн-експортерів-членів ЄС склала 2,7%.
У зовнішній політиці пріоритетними залишалися розширення зв’язків із країнами ЄС (на них припадало 54,9% експорту та 56,3% імпорту Італії), активна участь у європейській інтеграції, розвиток відносин із США та НАТО (Італія член “великої сімки”), забезпечення італійської присутності у Середземномор’ї та на Балканах. Італія спільно зі США брала участь у військових діях в Іраку.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)