Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Демократи при владі (1961 – 1968 рр.)

Готуючись до президентських виборів 1960 р., Демократична партія значно оновила свій ідейно-політичний арсенал. При цьому враховувалися соціально-політичні зрушення, що відбулися в американському суспільстві: загальне піднесення життєвого рівня населення, зростання середнього класу та його суспільної ролі. Саме за рахунок залучення середніх верств демократи прагнули розширити свій електорат.

Кандидатом у президенти Демократична партія висунула сенатора Джона Кеннеді. Вибори показали рівновагу сил обох провідних партій. Дж. Кеннеді одержав 34,2 млн голосів, випередивши свого республіканського суперника – дотеперішнього віце-президента Р. Ніксона – лише на 100 тис. голосів. Отже, після восьмирічної перерви демократи повернулися до Білого дому.

Дж. Кеннеді став 35 президентом США, одним із наймолодших віком (мав 43 роки), а також єдиним главою Американської держави – католиком за віросповіданням.

Розпочинаючи діяльність на посту президента, Дж. Кеннеді висунув програму досягнення “нових рубежів”. її наріжним каменем стало стимулювання економічного зростання США шляхом розширення капіталовкладень, дальшого розгортання НТР. Програма передбачала проведення важливих заходів у соціальній сфері: комплексну перебудову районів хронічної депресії, підвищення мінімальної заробітної плати, перекваліфікацію безробітних, допомогу фермерам, розширення соціального забезпечення. Належне місце у програмі президента посідали проблеми громадянських прав, становища афроамериканців. У галузі зовнішньої політики передбачалося зростання військової могутності країни в умовах змагання з Радянським Союзом, який демонстрував дедалі новіші досягнення в галузі космічних досліджень і нарощування ракетно-ядерних озброєнь. Втілення в життя цих накреслень вимагало посилення регулюючої ролі держави й величезних бюджетних асигнувань, передусім на соціальні потреби.

Свою програму Дж. Кеннеді неухильно втілював у життя. Успіхові реформ значною мірою сприяло оздоровлення економіки: спад 1960 – 1961 рр. змінився стрімким господарським піднесенням.

Реформаторська політика Дж. Кеннеді неоднозначно сприймалася в американському суспільстві. У той час, як широкі верстви громадянства вітали її, впливові ультраконсервативні сили піддавали курс президента запеклим нападкам. Це ж стосувалось і зовнішньої політики його адміністрації, що поєднувала непохитність у справі підтримання ролі США як лідера західного світу, готового заступити шлях радянським зазіханням, із прагненням до діалогу з СРСР, до розумних компромісів, до зниження рівня міжнародної напруженості. В умовах різкої поляризації суспільно-політичних сил усередині США 22 листопада 1963 р. у м. Даллас (штат Техас) президента Дж. Кеннеді було вбито. Ця подія вразила американський народ і всю світову громадськість.

За короткий період президентства (1036 днів) Дж. Кеннеді виявив себе видатним державним діячем, людиною з широкими і нестандартними поглядами. Він увійшов в історію як один із найталановитіших і найяскравіших керівників Американської держави.

Відповідно до конституції, президентські повноваження перебрав віце-президент Ліндон Джонсон. На наступних президентських виборах 1964 р. він здобув перемогу над своїм суперником – кандидатом від Республіканської партії сенатором Баррі Голдво-тером, речником ультра-консервативних поглядів. Л. Джонсон зібрав 43,1 млн голосів, Б. Голдвотер – 27,2 млн. Демократи одержали також більшість в обох палатах конгресу.

У галузі внутрішньої політики Л. Джонсон в основному продовжував курс, започаткований його попередником. Новий президент висунув широкий план соціальних реформ під гаслом побудови “великого суспільства”. Вони йшли далі побудови “нових рубежів” Дж. Кеннеді. У програмі Л. Джонсона робилася спроба комплексного розв’язання найскладніших соціальних проблем, що дозволило б значно піднести рівень життя мільйонних мас американського населення. Однак центральним завданням програми “великого суспільства” стала боротьба за викорінення бідності. Питання це було невідкладним, оскільки у США налічувалося понад 36 млн громадян (близько 20% населення країни), чиї доходи були нижчими за “рівень бідності”. У 1964 р. з ініціативи уряду конгрес ухвалив закон, який запроваджував заходи щодо подолання бідності. Вони відзначалися новизною самих методів розв’язання проблеми. Якщо раніше допомога найбіднішим зводилася до “соціальної благодійності”, то в згадуваному законі наголос робився на допомозі в одержанні освіти, набутті професії, розширенні соціальних пільг. Намічені заходи вже незабаром дали відчутні результати. До 1968 р. кількість бідняків скоротилася до 25 млн чоловік – майже на 30%.

Втілення в життя широкомасштабних соціальних програм, започаткованих урядом Л. Джонсона, вимагало збільшення бюджетних асигнувань. Витрати на соціальні цілі становили наприкінці 60-х років близько 40% видаткової частини бюджету.

Адміністрація демократів в умовах небувалого піднесення антирасистського руху чимало зробила у справі ліквідації нерівноправності афроамериканців. Нові закони про громадянські права 1964 і 1968 рр. та інші акти конгресу забороняли дискримінацію при реєстрації виборців, при наймі і звільненні працівників, у шкільництві, в громадських місцях, при продажу і здачі в оренду житла. Було створено відповідні важелі для неухильного виконання цих законів.

Загалом соціальні та політичні реформи у США в середині 60-х років досягли розмаху, якого країна не знала від часів “нового курсу” Ф. Д. Рузвельта. Однак реформаторська діяльність Л. Джонсона після багатообіцяючого старту 1964 – 1968 рр. загальмувалася, і не в останню чергу через втягнення США у війну в Індокитаї, ведення якої потребувало чимраз більших коштів. Соціальні реформи почали згортатися, відповідно й падала популярність адміністрації демократів.

Вирішальний вплив на піднесення тогочасної американської економіки справило розгортання НТР. Відбулось якісне перетворення основних елементів виробництва, насамперед його автоматизація. Значно зросло застосування комп’ютерної техніки. Коли на початку 60-х років використовувалося лише кілька тисяч ЕОМ, то до кінця десятиліття – 68 тис, що приблизно в 2,5 раза більше, ніж в інших країнах світу разом узятих.

Розгортання НТР дозволило США подолати відставання від СРСР, що намітилося на зламі 50-60-х років, у галузі освоєння космосу, тісно пов’язаній із військовим виробництвом. Свідченням цього став політ на Місяць 20 липня 1969 р. американського космічного корабля “Аполлон-ІІ” із трьома астронавтами на борту.

НТР спричинила значні структурні зрушення в економіці США. Першорядного значення набули галузі промисловості, пов’язані з найновішими досягненнями науки і техніки: електроенергетика, радіотехніка, хімічна промисловість, найсучасніші види машинобудування. Найповнішого технічного переоснащення зазнало сільське господарство. Впродовж 20 років кількість населення, зайнятого в аграрному секторі, скоротилася з 23 млн до 9,7 млн осіб (4,8% загальної людності країни), а сільськогосподарське виробництво зросло більш ніж на третину. Швидкими темпами

НТР охоплювала й галузі невиробничої сфери – торгівлю, обслуговування, кредитно-фінансову систему, апарат управління. Показником розгортання НТР став стрімкий злет якості освіти, зокрема вищої. Якщо в 30-х роках лише 4% молоді студентського віку навчалося у вузах, то в середині 60-х – 35%. Водночас суттєво підвищився рівень кваліфікації робочої сили.

Результатом згаданих процесів було прискорення темпів економічного зростання: за вісім років (1961 – 1968) промислове виробництво США збільшилося на 52%, тоді як за попередні десять років (1951 – 1960) – на 45%. Економічні успіхи сприяли піднесенню життєвого рівня американців. До 1970 р. у США зберігався найвищий у світі рівень заробітної платні. Проте незважаючи на прискорення темпів економічного розвитку, Сполученим Штатам у 60-ті роки так і не вдалося подолати відставання за темпами від країн Західної Європи та Японії.

Характерною рисою внутрішнього становища в країні було помітне загострення соціально-політичної напруженості і, в зв’язку з цим, активізація суспільно-політичних рухів різної спрямованості. Щоправда, робітничий рух був менш інтенсивним, ніж у перші повоєнні та навіть у 50-ті роки. Це було пов’язано з невпинним поліпшенням умов життя робітництва.

Американські профспілки дедалі більше схилялися до переконання, що суперечності між робітництвом і підприємцями не носять непримиренного, антагоністичного характеру, що працедавці є не класовим ворогом робітників, а їхнім природнім партнером. Наслідком була зміна стратегії організованого робітничого руху, яка полягала не у конфронтації з підприємцями, а в пошуках взаєморозуміння з ними. Основним напрямком профспілкової діяльності стало укладання колективних договорів із працедавцями, в яких були б забезпечені справедливі умови найму робочої сили. Така політика дістала назву “ділового юніонізму”. Разом із тим профспілки продовжували боротися за проведення дальших законодавчих заходів в інтересах робітників і службовців.

Досяг небаченого в історії Америки щабля рух чорношкірого населення. Популярності набрали такі форми боротьби проти расової дискримінації, як “сидячі демонстрації” та “рейси свободи”. Групи чорних і білих борців за громадянські права вирушали автобусами до південних штатів. Зупиняючись у містах Півдня, учасники рейсів займали ресторани, кафе, їдальні, домагаючись, щоб афроамериканців у громадських місцях обслуговували нарівні з білими. Підприємства, де практикувався расизм, зазнавали бойкотів, пікетування. їх власники терпіли чималі збитки. У результаті двох років боротьби сегрегацію у громадських місцях було скасовано у більш ніж 200 містах Півдня. Вінцем загальнонаціональної кампанії на підтримку громадянських прав став очолюваний Мартіном Лютером Кінгом у серпні 1963 р. похід 250 тис. чорношкірих і білих на Вашингтон, який завершився багатолюдним мітингом біля пам’ятника президентові А. Лінкольну.

У другій половині 50-х і на початку 60-х років антирасистський рух, за всієї своєї масовості, мав винятково мирний, ненасильницький характер. Пізніше мирні форми боротьби відступили на другий план, а дедалі більшої популярності набули радикальні, екстремістські настрої. Було висунуто гасло “Владу – чорним!” У1966 р. негритянські студенти створили партію “Чорні пантери”, яка закликала до збройного опору владі. У середині і другій половині 60-х років Сполучені Штати охопила хвиля заколотів, бунтів і заворушень у “чорних гетто” великих міст країни, причому кількість таких виступів наростала як снігова лавина. Пік заворушень припав на “довге спекотне літо” 1967 р. Вони супроводжувалися підпалами, пограбуваннями, було чимало жертв.

4 квітня 1968 р. від кулі вбивці загинув М. Л. Кінг. Його вбивство викликало хвилю глибокого обурення широких верств афроамериканців. Упродовж тижня негритянські повстання охопили понад 200 міст країни. Для наведення порядку власті скерувати 100 тис. полісменів, національних гвардійців та солдатів. Заворушення, що розпочалися після вбивства М. Л. Кінга, були останнім спалахом масового афро-американського руху, після чого він швидко пішов на спад. Це можна пояснити кількома причинами, зокрема втратою найвизначнішого провідника, адекватної заміни якому не знайшлося. Однак головне полягало в тому, що рух за громадянські права досяг основних своїх цілей. Було завдано нищівного удару такому ганебному пережиткові американського суспільства, що претендувало на роль найдемократичнішого в світі, як расова дискримінація. Дедалі більше білих американців почали розглядати афроамериканців і представників інших расових та етнічних меншин не як людей другого сорту, а як рівних громадян демократичної держави.

Водночас у 60-ті роки в США, як і в Західній Європі, стрімко зріс молодіжний рух, у першу чергу студентський. Якщо американську молодь 50-х років називають “мовчазним поколінням”, то юнаків і дівчат наступного десятиліття характеризують як “бунтівну молодь”. Спалах активності студентства був пов’язаний, насамперед, із помітним кількісним зростанням студентського прошарку та змінами в його соціальному складі. Переважна частина студентства походила тепер не з елітних верств суспільства, як це було раніше, а з середніх верств і робітництва.

На тлі соціально-політичної поляризації в країні студентський рух набував чимраз радикальнішого спрямування. Саме він став стрижнем течії “нових лівих”, що набрала тоді популярності у США. При цьому “нові ліві” чітко відмежовували себе від “старих лівих” – соціалістів, комуністів, не погоджуючись із їхнім доктринерством і чіткими організаційними структурами. У своїх програмних документах “нові ліві” піддавали нищівній критиці тогочасне капіталістичне суспільство, насамперед американське. Йому ставили за провину грошолюбство, жадібність, бездуховність, нехтування культурними цінностями, ханжество та цинізм. Відстоюючи принципи свободи особистості та громадянських прав, “нові ліві” закликали до революційної трансформації суспільства на засадах реальної участі всіх громадян у керівництві суспільними справами. “Нові ліві” вважали, що суспільними силами, здатними на таке перетворення суспільства, повинні стати маси “аутсайдерів” – верстви, не інтегровані в сучасне індустріальне суспільство: інтелектуали, в першу чергу молодь, а також афроамериканці та інші расово-етнічні меншості, безробітні й узагалі всі знедолені. “Нові ліві” були рішучими прихильниками збройних методів боротьби.

Студентський рух на початку мав переважно мирний, ненасильницький характер. Молодь виступала проти расової дискримінації. Студенти вимагали запровадження студентського самоврядування в університетах, оновлення навчального процесу. Починаючи з 1965 р., основним напрямком студентського руху стала боротьба проти участі США у в’єтнамській війні. У другій половині 60-х років студентські виступи, набравши масового характеру, переростали в заворушення, що супроводжувалися широкомасштабними бійками з поліцією. Кульмінаційним моментом руху став студентський страйк у травні – червні 1970 р., який охопив понад 500 навчальних закладів. Після цього масовий студентський рух швидко пішов на спад.

У 60-ті роки активізувалися не тільки демократичні, ліворадикальні рухи, але й протилежні їм праві та ультраправі сили, діяльність яких послабилася після занепаду маккартизму. Праві виступали під прапорами войовничого індивідуалізму, проти соціальних реформ, вимагали децентралізації федеральної влади, розширення прав штатів. Праві рухи не відзначалися такою масовістю, як ліві, проте становили серйозну політичну силу. Незважаючи на те, їх роль і значення, як і ліворадикальних рухів, наприкінці 60-х років зійшла нанівець.

У галузі міжнародної політики демократи, зберігаючи наступність зовнішньополітичного курсу США, відразу ж після приходу до влади переглянули свою військово-політичну стратегію. Враховуючи володіння Радянським Союзом міжконтинентальними балістичними ракетами (МБР), коли обидві наддержави були здатні до взаємного знищення, дотеперішня доктрина “масованої відплати” вже не відповідала реаліям початку 60-х років. її було замінено доктриною “гнучкого реагування”, яка передбачала можливість ведення як тотальної ядерної війни, так і локальних воєн із застосуванням і ядерної, і звичайної зброї.

Оскільки СРСР у перебігу гонки озброєнь із США добився вагомих результатів у створенні та виробництві ракетно-ядерної зброї стратегічного призначення, США приділили першочергову увагу розгортанню саме цих видів озброєння. В результаті ядерний арсенал США став у п’ять разів більшим, ніж мав СРСР. Зросла чисельність регулярних збройних сил.

Уже з перших днів перебування на посаді президента Дж. Кеннеді довелося зайняти виразну позицію у відносинах із Радянським Союзом стосовно Західного Берліна. Берлінська криза, розпочата у 1958 р. з ініціативи М. Хрущова, у 1961 р. наближалася до своєї кульмінації. Під час зустрічі з М. Хрущовим у Відні Дж, Кеннеді категорично відкинув радянські претензії щодо Західного Берліна. Зазнавши фіаско в своїх домаганнях, радянське керівництво та його східнонімецькі сателіти змушені були задовольнитися спорудженням сумнозвісного Берлінського муру, що ізолював Західний Берлін від НДР, але аж ніяк не відірвав його від Заходу. У 1963 р. Дж. Кеннеді відвідав Західний Берлін, щоб підбадьорити його жителів. Виступаючи перед ними, він німецькою заявив: “Я – берлінець”.

Не менш пильну увагу адміністрації Дж. Кеннеді привертало становище в Латинській Америці та країнах Карибського басейну. Керівники революційної Куби проводили дедалі радикальніші соціально-економічні перетворення, взявши курс на зближення з СРСР. Враховуючи різку соціальну поляризацію в країнах латиноамериканського регіону, засилля землевласників-латифундистів, злиденність широких верств селянства і робітництва, всевладдя у багатьох країнах реакційних диктатур, були всі підстави побоюватися, що кубинська революція може стати прикладом для інших країн Латинської Америки. Щоби не допустити цього, з ініціативи Дж. Кеннеді було опрацьовано програму “Союз заради прогресу”, яку конгрес США схвалив уже в березні 1961 р. Програма, розрахована на 10 років, передбачала прискорення економічного розвитку країн регіону, досягнення структурних змін латиноамериканських суспільств, політичну демократизацію цих держав. Хоча програма була виконана не в повному обсязі, все ж вона виявилася життєздатною і помітно прискорила розвиток латиноамериканського регіону.

Між тим у перші місяці 1961 р. американо-кубинські відносини продовжували загострюватися. Правлячі кола США виношували плани повалення революційного уряду Куби. Усвідомлюючи, що пряма інтервенція США на Кубі викликала б украй негативну реакцію в Латинській Америці й в усьому світі, американські власті опрацювали план вторгнення на Кубу й повалення режиму Ф. Кастро загонами організованої кубинської опозиції у США. Висадку десанту на Кубі було здійснено в квітні 1961 р., однак операція виявилася невдало підготовленою й зазнала цілковитого провалу. Десантники впродовж трьох днів були розгромлені з’єднаннями кубинської революційної армії. Це був дошкульний удар по престижу США й особисто Дж. Кеннеді.

Після цих подій кубинські керівники ще міцніше втягувалися в орбіту радянського блоку. З метою зміцнення свого військово-політичного становища режим Ф. Кастро у 1962 р. таємно домовився із керівництвом СРСР про розміщення на території Куби радянських ядерних ракет середнього радіусу дії та бомбардувальників. Коли американська розвідка дізналася про спорудження на Кубі радянських ракетних баз та військових аеродромів, уряд США вдарив на сполох. 22 жовтня 1962 р. Дж. Кеннеді у промові по телебаченню повідомив про радянські військові приготування на Кубі та вказав на загрозу для миру і безпеки. Президент оголосив про встановлення військово-морської блокади Куби. Збройним силам США було віддано наказ приготуватися до будь-якої несподіванки. Світ опинився за крок від вибуху ракетно-ядерної війни.

Одночасно Дж. Кеннеді заявив про прагнення уряду США до мирного розв’язання кризи. Почалися переговори між урядами США і СРСР, у перебігу яких радянський керівник М. Хрущов зайняв реалістичну позицію, запропонувавши врегулювати конфлікт на таких умовах: Радянський Союз забирає з території Куби ракети та бомбардувальники, Сполучені Штати, зі свого боку, дають гарантії недоторканності Куби. Американці прийняли цю пропозицію, й конфлікт було врегульовано.

Американський уряд, зупиняючи всі спроби СРСР порушити складений баланс сил між двома наддержавами, водночас плекав надію на можливість розв’язання пекучих проблем міжнародного життя шляхом переговорів із керівництвом СРСР і взаємних поступок. Виступаючи в червні 1963 р. в Американському університеті (Вашингтон), Дж. Кеннеді підкреслював, що війна не є неминучою, і Сполучені Штати готові “вести мирне змагання з будь-якою іншою системою на земній кулі”. 5 серпня 1963 р. США, СРСР і Велика Британія уклали договір про заборону ядерних випробувань в атмосфері, космічному просторі та під водою. У липні 1968 р. Сполучені Штати разом з іншими державами підписали договір про непоширення ядерної зброї.

Щодо своїх західноєвропейських союзників політика США не була надто результативною. Західноєвропейські держави, які на той час зміцніли економічно й чимраз більше виявляли прагнення до самостійності на міжнародній арені, досить холодно ставилися до американських позицій відносно поглиблення військово-політичного та економічного співробітництва.

На Близькому Сході США дедалі більше, особливо після арабо-ізраїльської війни 1967 р., починають орієнтуватися на Ізраїль як на свого союзника. Значно збільшилась економічна та військова допомога США Ізраїлю.

Каменем спотикання для адміністрації демократів, починаючи з 1964 р., стала участь США у війні в Індокитаї. Хоча чисельність американських військ, оснащених найновішою військовою технікою, у Південному В’єтнамі перевищувала 500 тис. осіб, американцям не вдалося досягти значних успіхів у цій війні. Участь США у війні розколола американське суспільство: частина американців виступала за її продовження, інші рішуче наполягали на припиненні втручання США. Нездатність американського експедиційного корпусу у В’єтнамі добитися перелому у війні призвела до послаблення позицій правлячої Демократичної партії та особисто президента Л. Джонсона.

Між тим наближалася виборна кампанія 1968 р. Демократична партія прийшла до неї роз’єднаною. Л. Джонсон, під враженням провалів своєї політики, заздалегідь оголосив про відмову балотуватись у президенти. Найімовірніший кандидат від цієї партії сенатор Роберт Кеннеді (молодший брат покійного президента) став жертвою замаху. Врешті-решт партія призначила своїм кандидатом дотеперішнього віце-президента Губерта Гемфрі. Значно згуртованішими підійшли до президентських виборів республіканці, які висунули своїм кандидатом Річарда Ніксона (за адміністрації Д. Ейзенгауера в 1953 – 1961 рр. він був віце-президентом). Республіканці піддали гострій критиці нездатність демократів подолати кризу великих міст у зв’язку зі значним зростанням за рахунок, головно, міграції афро-американських переселенців з Півдня, котра спричинила нестачу житла, збільшення безробіття, зростання злочинності. Ці проблеми постали на перший план виборної кампанії, і Р. Ніксон, із метою нормалізації становища, висунув гасло “закону і порядку”. В ділянці зовнішньої політики він узяв на себе зобов’язання покінчити з в’єтнамською війною. Хоча раніше Р. Ніксон вважався прихильником жорсткої політики щодо радянського блоку, тепер він виступив із дуже поміркованих, реалістичних позицій, заявивши, що “після ери конфронтації настав час для ери переговорів” і що у відносинах між наддержавами немає прийнятної альтернативи мирним переговорам.

Р. Ніксон здобув перемогу на виборах, одержавши 31,8 млн голосів. Лише на півмільйона менше дістав Г. Гемфрі. Близько 10 млн голосів одержав кандидат від крайніх правих – колишній губернатор штату Алабама Джордж Воллес. Таким чином виконавча влада перейшла до республіканців, хоча більшість в обох палатах конгресу залишилася за демократами.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4,00 out of 5)

Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Демократи при владі (1961 – 1968 рр.)