Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Часткова розрядка
Під кінець Першої половини п’ятдесятих років окреслилися певні тенденції до ослаблення напруги у міжнародних відносинах. Вони були пов’язані зі смертю Сталіна (5 березня 1953 р.) і спричиненими цією подією змінами у політиці СРСР. Із відходом у небуття диктатора у московській партійній верхівці розгорнулася боротьба за владу, наслідком якої було послаблення активності та агресивності радянського зовнішньополітичного курсу. Нове радянське керівництво, в якому на перших порах мали значний вилив Георгій Маленков, В’ячеслав Молотов, а в подальшому зайняв чільне становище Микита Хрущов, внесло суттєві зміни у закордонну політику Москви. У травні 1953 р. Радянський Союз відмовився від територіальних претензій до Туреччини, що стосувалися провінцій Каре і Ардаган. Завдяки сприянню СРСР 27 липня 1953 р. укладено перемир’я в Кореї.
Смерть Сталіна і деякі зовнішньополітичні кроки нових правителів у Москві пробудили в політичних колах Заходу значні надії на те, що холодна війна закінчується. Кремль прихильно поставився до пропозиції американського президента Двайта Ейзснгауера (липень 1953 р.) про скликання конференції в німецькому питанні. В ході попередніх перемовин було досягнуто домовленості, що участь у конференції мають взяти чотири великі держави. Конференція за участю міністрів закордонних справ США, Великої Британії, Франції та СРСР працювала від 25 січня до 18 лютого 1954 р. в Берліні. Західні держави внесли на розгляд конференції план, який передбачав проведення вільних виборів у Німеччині, скликання національних зборів і утворення уряду. Радянський міністр закордонних справ висловився проти ідеї веснімецьких вільних виборів під міжнародним контролем. Його контрпропозиції зводилися до плану утворення на базі парламентів НДР і ФРН тимчасового уряду, завданням якого було б проведення у всій країні виборів та представництво Німеччини під час переговорів про укладення мирного договору; Німеччина мала б стати нейтральною державою.
Західні держави не сприйняли радянських пропозицій. Хоча конференція закінчилася безрезультатно, всі її учасники висловлювали готовність до продовження переговорів.
Явне пом’якшення напруженості у 1954 – 1955 рр. посприяло починанням задля нормалізації ситуації у найскладніших європейських проблемах. Одним із заходів щодо розв’язання німецького питання стала конференція керівників урядів і міністрів закордонних справ чотирьох великих держав, що відбулась у Женеві з 18 по 21 липня 1955 р. Від Великої Британії в ній брали участь прем’єр-міністр Ентоні Ідей та міністр закордонних справ Гарольд Макміллан, США представляли президент Двайт Ейзенгауер, державний секретар Джон Ф. Даллес, Францію – прем’єр-міністр Едгар Фор і міністр закордонних справ Антуан Піне, СРСР – перший секретар ЦК КПРС Микита Хрущов, голова уряду – Микола Булганін, міністр закордонних справ В’ячеслав Молотов, а також міністр оборони Георгій Жуков.
Коло тем цієї зустрічі було досить широке: проблема об’єднання Німеччини, проблематика європейської безпеки і пов’язана з нею справа роззброєння і, врешті, можливість інтенсифікації контактів між Заходом і Сходом. Загалом на конференції домінував обмін думок стосовно подальшої долі Німеччини. Зустріч завершилася прийняттям компромісної декларації намірів. Документ містив директиви для міністрів закордонних справ, що зобов’язували їх до починань для розв’язання німецької проблеми. Женевські директиви стверджували, зокрема, що об’єднання Німеччини повинно відбутися шляхом вільних виборів, відповідно до інтересів і німецького народу, і європейської безпеки.
Важливим актом у контексті пом’якшення міжнародної напруженості було розв’язання австрійської проблеми. 15 травня 1955 р. міністри закордонних справ чотирьох великих держав і уряд Австрії підписали мирний договір. 26 жовтня цього року, в момент набуття його чинності, з яким, згідно з положенням договору, збігалося виведення окупаційних військ, австрійський парламент ухвалив закон про нейтралітет своєї країни. Австрія відмовилася від укладення військових союзів і перебування чужих військ на своїй території. Вона зобов’язувалася також захищати свою незалежність.
Завершальною подією в річищі “духу Женеви” середини 50-х років стала конференція міністрів закордонних справ чотирьох великих держав у жовтні – листопаді 1955 р. Дж. Ф. Даллес, Г. Макміллан, В. Молотов та А. Піне від 27 жовтня по 16 листопада зосередили свою увагу, в основному, на обговоренні трьох пунктів, сформульованих на липневій зустрічі у верхах. Однак ні в питанні об’єднання Німеччини, ні в питаннях роззброєння і взаємин між Сходом і Заходом учасники конференції не змогли досягти будь-якого порозуміння. В. Молотов зайняв непримиренну позицію з усіх обговорюваних питань: відкидав можливість вільних виборів у Німеччині, а обмін ідеями між Сходом і Заходом характеризував як “вільну пропаганду війни”.
Великі сподівання, які на Заході пов’язувалися з першими спробами відходу від холодної війни, одначе не справдилися. Попри певні свідчення доброї волі нового радянського керівництва до пошуку порозуміння йому явно бракувало досвіду у міжнародній співпраці та послідовності у діях. До того ж давалися взнаки значні ідеологічні стереотипи, які домінували в способі політичного мислення московської партійно-державної верхівки. Тож вже невдовзі прийшли нові політичні кризи, які спричинилися до зростання міжнародної напруженості.
(2 votes, average: 4,00 out of 5)