Новітня історія країн Європи та Америки – Газін В. П. – Розділ 4. Республіка Білорусь

Суспільно-політичний розвиток у 1990-х роках

Верховна Рада БРСР 27 липня 1990 р. ухвалила Декларацію про державний суверенітет БРСР, а 25 серпня 1991 р. їй був наданий статус конституційного закону. 19 вересня 1991 р. БРСР перейменовано на Республіку Білорусь. 10 грудня 1991 р. Верховна Рада РБ ратифікувала Біловезьку угоду Б. Єльцина, Л. Кравчука й С. Шушкевича, у якій наголошувалося, що “Союз РСР як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування”. У зв’язку з цим вищий законодавчий орган республіки спеціальною постановою денонсував договір 1922 р. про утворення СРСР. Республіка стала на рейки незалежного розвитку. Голова Верховної Ради С. Шушкевич і парламент із самого початку орієнтувалися на Росію.

Економічні труднощі перехідного періоду значною мірою підірвали антиринкові настрої, на тлі яких улітку 1994 р. в республіці відбулися перші президентські вибори. За вищу державну посаду змагалися шість кандидатів, у тому числі С. Шушкевич, лідер Білоруського народного фронту (БНФ) 3. Позняк, незмінний, ще радянського загартування, голова Ради міністрів В. Кебич та 42-річний депутат парламенту Олександр Лукашенко, відомий як “безстрашний борець із мафією”. У другому турі виборів переміг О. Лукашенко, за якого проголосувало понад 80 % виборців, підтриманий. Москвою В. Кебич зібрав лише 14 % голосів.

Присягнувши правити демократично й відповідно до конституції, гарантом якої він став, О. Лукашенко пообіцяв білоруському народові: “Диктатури не буде”. Водночас новий

Глава держави публічно заявив, що в розумінні державного управління у нього багато спільного з нацистським фюрером, і відразу ж почав вносити в законодавство уточнення, пов’язані з ідеями “сильної влади”. Політичний режим Білорусі від самого початку президентства О. Лукашенка став авторитарним. За його вказівкою парламент схвалив пропозицію щодо призначення глав регіонів президентом країни замість їх обрання. Потім прихильник радянського ладу Лукашенко скоротив кількість рад, а невдовзі – кількість депутатів у тих радах, що залишились. Зрештою, президент вирішив, що парламент йому зовсім не потрібен, і Верховна Рада півроку не збиралась: віддана президентові частина депутатів систематично зривала кворум. А тих, що залишилися голодувати прямо в залі парламенту, загін військ спеціального призначення побив кийками й порозкидав по нічній столиці. Водночас було значно обмежено повноваження уряду.

У квітні – травні 1995 р. в Білорусі пройшли у два тури перші з часу проголошення незалежності республіки вибори до парламенту. Більшість місць у ньому отримали комуністи й аграрії. Водночас 14 квітня відбувся референдум, згоду на який О. Лукашенко буквально вирвав у Верховної Ради. Переважна більшість із тих, хто брав участь у голосуванні (65 % виборців), висловилась за надання російській мові рівного статусу з білоруською, за відновлення попередньої радянської символіки, за економічну інтеграцію з Росією й наділення президента правом дострокового припинення повноважень Верховної Ради у разі систематичного чи грубого порушення нею положень конституції. Останній пункт мав консультативний характер і не мав прямої дії.

Розцінивши наслідки референдуму як “схвалення” свого курсу, білоруський президент, якого не задовольняв парламентський контроль за діяльністю глави держави, судовою владою та силовими відомствами, ініціював зміну статей конституції 1994 р. щодо обмеження повноважень представницької влади. Своєю чергою, кілька десятків парламентарів спробували розпочати процедуру імпічменту О. Лукашенка. Парламентський і президентський варіанти нової редакції Основного закону було винесено на республіканський референдум 24 листопада 1996 p., що призвело до загострення конституційного конфлікту. Бунтівну Верховну Раду підтримав опозиційний БНФ, який організував багатотисячні мітинги й акції протесту в столиці під антипрезидентськими й антиросійськими лозунгами. Зрештою, у ході голосування переважна більшість його учасників (понад 70 %), особливо в провінції, висловилася за підтримку президентського варіанту Основного закону. Хоча Захід відмовився визнати легітимність результатів білоруського референдуму, опозиція виявилась не готовою до продовження боротьби.

Так О. Лукашенко нав’язав Білорусі власну редакцію конституції, яка суттєво підвищувала роль і функції глави держави. Президент наділявся повноваженнями самостійно проводити референдуми, призначати чергові та позачергові вибори до парламенту й т. ін. Відчувши достатню силу, білоруський президент зробив кілька ефектних політичних кроків: оголосив про підвищення пенсій і мінімальних зарплат. Нарешті, на третій день після референдуму з території країни були достроково вивезені останні російські стратегічні ракети, здатні нести ядерні боєголовки. На цьому тлі замість розігнаної Верховної Ради сформовано нижню палату Національних зборів – Палату представників. До її складу не ввійшли колишній спікер парламенту С. Шарецький та інші відомі політики від опозиції, які не визнали результатів референдуму й відмовились працювати в новому законодавчому органі. До верхньої палати – Ради республіки – увійшли представники кожної з областей і міста Мінська, а також вісім осіб, призначених безпосередньо президентом.

Узурпувавши державну владу й фактично підпорядкувавши собі парламент, суди та наділені широкими повноваженнями каральні органи (МВС і КДБ), О. Лукашенко значно обмежив права та свободи громадян. Нормою суспільного життя в Білорусі стало обмеження свободи слова. Теле – та радіокомпанії висвітлювали виключно позицію й діяльність президента Лукашенка, водночас поливаючи брудом його опонентів. Останні мали можливість звертатися до населення на шпальтах власних напівпідпільних газет, кількість яких дедалі зменшувалась. Адміністрація президента запровадила політичну цензуру не лише державних, а й приватних ЗМЇ, безпосередньо втручалась у роботу журналістів. Небажані видання постійно закривалися, тому справді незалежні білоруські газети зазвичай видавались за кордоном.

Офіційний Мінськ здійснював політику денаціоналізації білорусів, виховував їх у дусі меншовартості стосовно росіян, панслов’янства й ворожості до євроатлантичної цивілізації. Сили, що виступали за незалежність Білорусі, її тісну культурну та політичну інтеграцію до розвиненого світу, переслідувалися. Тих, кого не вдавалося змусити замовкнути методами стеження та залякування, просто “втрачали”. Так пропали безвісти екс-міністр внутрішніх справ Ю. Захаренко, генсек Вищого господарського суду Білорусі В. Гончар, бізнесмен А. Красовський. Багато хто опинився за фатами: перебували у в’язниці колишній прем’єр М. Чигир, колишній міністр сільського господарства В. Леонов та інші діячі. Тож політична система Республіки Білорусь набула рис, притаманних (з незначними варіаціями) колишнім та сучасним тоталітарним режимам.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Новітня історія країн Європи та Америки – Газін В. П. – Розділ 4. Республіка Білорусь