Новітня історія країн Європи та Америки – Газін В. П. – Економіка США в 50-х роках. Перехід до системи ДМК, його специфіка у США
У 50-х роках США остаточно подолали синдром, викликаний великою депресією. Однак економічний розвиток країни того часу означений уповільненими темпами. Щорічний середній приріст виробництва становив 2,3 %. Кризові явища 1948-1949, 1953-1954, 1957- 1958, 1960-1961 pp., таким чином, не були ані масштабними, ані небезпечно руйнівними. Характерним для цього періоду було також неухильне зростання темпів впровадження досягнень НТР, яка змінювала обличчя американської економіки, впливала на структуру найманої робочої сили та роботодавців. Науково-технічний прогрес, особливо автоматизація виробництва, вели до зменшення виробничої і збільшення невиробничої категорії працюючих. Індустріалізація сільського господарства також мала своїм наслідком зменшення кількості зайнятих. У 50-х роках сільськогосподарське населення зменшилося з 25 до 21 млн. чоловік.
Однак показовим для 50-х років було те, що “рузвельтівська крамола” стала невід’ємним елементом американського життя. Американський ДМК вирізнявся цілим рядом специфічних рис. Зокрема, у США відсутній націоналізований сектор. Проте одержавлення економіки і соціальної сфери – ширша категорія, аніж фізично зрима державна власність, хоча й вона також була. У 1939 р. власність держави оцінювалась у 97,3 млрд. дол., а в 1958 р. – 225 млрд. Втім слід мати на увазі таке.
По-перше, система ДМК визначала, насамперед, масштаби державно-монополістичних зв’язків у процесі виробництва, що виражалися в економічній, фінансовій, кредитній, валютній політиці, а також при вирішенні соціальних, політичних та ідеологічних проблем, які раніше були прерогативою виключно приватновласницьких структур.
По-друге, система ДМК вторгнулася не тільки у сферу виробництва. Вона поширилася також і на трудові відносини. Держава активно втручалася в регулювання таких елементів трудових відносин, як щорічні колективні договори, тривалість робочого дня, оплата праці, соціальний захист (виплати безробітним, малоімущим, багатодітним сім’ям тощо). Держава – не арбітр, а регулюючий чинник стосунків між роботодавцями і найманою працею на основі права і законності, в інтересах соціального миру, безпеки та зростання добробуту всіх, хто до цього прагне.
По-третє, регулюючу роль держави обгрунтовували теорії, що відображали нові реалії і зміни суспільно-економічного порядку, пов’язані із загальним цивілізаційним прогресом, дальшим утвердженням демократії у світі та спонтанним розвитком науково-технічної революції. Серед них – теорія “революції керуючих”, основна ідея якої полягала в тому, що підприємці мають поступитися місцем професіональним службовцям – директорам-менеджерам, котрі виступають як уповноважені народу. Незалежні від акціонерів директори-менеджери зосередили всю повноту влади у своїх руках. Водночас, унаслідок регулюючої ролі держави і впливу певних соціальних сил, влада менеджерів обмежена, і вони змушені діяти в інтересах усього суспільства. Капіталізм став народним. Ще в 30-х роках ця теорія була висунута американськими соціологами Дж. Барн-хеймом, А. Берклі та Д. Мінсом.
Найбільш впливовою за останні десятиліття була теорія народного капіталізму. Відповідно до цієї теорії, в розвинутих демократичних країнах подолано анархію виробництва, забезпечено добробут широких верств населення, відбувається розпорошування власності, демократизація капіталу, вирівнювання доходів. Сама ж держава протистоїть монополіям і забезпечує соціальну гармонію в суспільстві – співробітництво праці і капіталу. Практичне втілення даної теорії в розвинутих країнах світу, в тому числі і США, нині не викликає сумнівів.
У 60-ті роки в США поширилася також теорія конвергенції, її автори – Дж. Голбрейт, У. Ростоу (США), Я. Тінбер-ген (Нідерланди) – стверджували, що капіталізм і соціалізм, розвиваючись паралельно, прийдуть урешті-решт до єдиного знаменника – нового суспільства, яке вбере в себе кращі риси того й іншого. Проте вік цієї теорії, спрямованої на примирення двох суспільних систем, виявився коротким.