Науково-практичний коментар Господарського процесуального кодексу України – Мельник М. П. – Стаття 83. Права господарського суду щодо прийняття рішення
Під час ухвалення судового рішення ніхто не має права перебувати в нарадчій кімнаті, крім складу суду, який розглядає справу.
Під час перебування в нарадчій кімнаті суддя не мас права розглядати інші судові справи.
Судді не мають права розголошувати хід обговорення та ухвалення рішення у нарадчій кімнаті.
(Доповнено статтею 82 і згідно із Законом України від 07.07.2010 р. N 2453-VI)
КОМЕНТАР:
Коментована стаття встановлює низку обмежень, пов’язаних із нарадчою кімнатою. Необхідність користування нарадчою кімнатою при винесенні рішення встановлена частиною другою ст. 82 ГПК.
Пунктом 3.17.5 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року N 18 “Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції” встановлено, що в разі відсутності спеціально призначеного для цього приміщення як нарадча кімната може використовуватися зал судових засідань, службовий кабінет судді, інші службові приміщення суду, – за обов’язкової умови, щоб під час прийняття судового рішення у відповідному залі чи іншому приміщенні не перебували інші особи, крім судді чи суддів, який (які) здійснює (здійснюють) розгляд даної справи.
Винесення ухвал, у тому числі й тих, якими закінчується розгляд справи, не потребує обов’язкового виходу до нарадчої кімнати, крім ухвал, що виносяться за наслідками розгляду заяв про відвід або самовідвід судді згідно з частиною п’ятою статті 20 ГПК.
Стаття 83. Права господарського суду щодо прийняття рішення
Господарський суд, приймаючи рішення, мас право:
1) визнати недійсним повністю чи у певній частині пов’язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству;
2) виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів позивачів або третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору і про це є клопотання заінтересованої сторони;
3) зменшувати у виняткових випадках розмір неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов’язання;
4) стягувати у доход Державного бюджету України із сторони, що порушила строки розгляду претензії, штраф у розмірі, встановленому статтею 9 цього Кодексу або у відповідності до законів, що регулюють порядок досудового врегулювання спорів у конкретних правовідносинах;
5) стягувати в доход Державного бюджету України з винної сторони штраф у розмірі доста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за ухилення від вчинення дій, покладених господарським судом на сторону;
6) відстрочити або розстрочити виконання рішення.
(Із змінами, внесеними згідно із законами України від 30.06.93 р. N 3345-ХІІ, від 20.02.96 р. N 54/96-ВР, від 13.05.97 р. N 251/97-ВР, у редакції Закону України від 21.06.2001 р. N 2539-ІІІ)
КОМЕНТАР:
Коментованою статтею встановлено перелік прав господарського суду при винесенні рішення.
Вирішуючи господарський спір, суд може визнати недійсним повністю чи у певній частині пов’язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству. Як вбачається зі змісту статті, в даному випадку йдеться про договори, які лише пов’язані з предметом спору, тобто позовна вимога не полягає у визнанні договору недійсним. Щодо практичного застосування цієї норми, в роз’ясненнях Вищого арбітражного Суду України від 12.03.99 р. N 02-5/111 “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними” зокрема зазначено, що якщо вирішуючи господарський спір господарський суд встановить, що зміст договору суперечить чинному законодавству, він, керуючись частиною першою статті 83 ГПК, повинен за власною ініціативою визнати цей договір недійсним повністю або у певній частині. Недійсною може бути визнана лише укладена угода, тобто така, щодо якої сторонами в потрібній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов (стаття 153 Цивільного кодексу).
Право виходу за межі позовних вимог виникає у суду за наявності двох умов: це необхідно для захисту прав і законних інтересів позивачів або третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору; про це є клопотання заінтересованої сторони. Визнаючи недійсним повністю чи в певній частині пов’язаний з предметом спору договір або виходячи у разі необхідності за межі позовних вимог, господарський суд за результатами розгляду справи повинен з урахуванням вимог частин першої – четвертої статті 49 ГПК вирішувати питання про стягнення та розподіл відповідних сум судового збору (постанова Пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року N 18 “Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції”).
Вирішуючи питання про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов’язання, господарський суд повинен об’єктивно оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеню виконання зобов’язання, причини (причин) неналежного виконання або невиконання зобов’язання, незначності прострочення виконання, наслідків порушення зобов’язання, невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам, поведінки винної сторони (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов’язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідків) тощо. У зазначеній нормі ГПК йдеться про можливість зменшення розміру саме неустойки (штрафу, пені), а тому вона не може застосовуватися у вирішенні спорів, пов’язаних з відшкодуванням сум збитків та шкоди (стаття 22, глава 82 Цивільного кодексу України). Крім того, ця процесуальна норма може застосовуватись виключно у взаємозв’язку (сукупності) з нормою права матеріального, яка передбачає можливість зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), а саме частиною третьою статті 551 Цивільного кодексу України і статтею 223 Господарського кодексу України. Якщо відповідні санкції застосовуються не у зв’язку з порушенням зобов’язання, а з інших передбачених законом підстав (наприклад, за порушення вимог конкурентного законодавства), їх розмір не може бути зменшено судом.
Щодо права стягнення штрафу за порушення строків, пленумом ВГСУ в постанові від 26 грудня 2011 року N 18 наголошено, що господарські суди приймають у порядку, передбаченому ГПК, до свого провадження як позови з вимогами, що грунтуються на визнаних претензіях позивача, так і позови, щодо вимог яких не подано доказів вжиття заходів досудового врегулювання спору. У зв’язку з викладеним суди не мають права застосовувати пункт 4 статті 83 ГПК, а також відмовляти в прийнятті заяви про збільшення розміру позовних вимог через недотримання порядку досудового врегулювання спору (частина четверта статті 22 названого Кодексу), крім позовів, пов’язаних з перевезеннями, що здійснюються на підставі угод про міжнародне залізнично-вантажне сполучення та міжнародне залізничне перевезення.
Щодо права стягнення в доход Державного бюджету України штрафу за ухилення від вчинення дій, покладених господарським судом, необхідно зауважити, що така санкція можу бути застосована лише відносно сторони у спорі.
Господарський суд за власною ініціативою або, як правило, за клопотанням заінтересованої сторони має право відстрочити або розстрочити виконання прийнятого рішення.
(2 votes, average: 3,00 out of 5)