Науково-практичний коментар Господарського процесуального кодексу України – Мельник М. П. – Розділ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Право на звернення до господарського суду

Підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності (далі – підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не с суб’єктами підприємницької діяльності.

Угода про відмову від права на звернення до господарського суду є недійсною.

КОМЕНТАР:

1. Коментована стаття встановлює правила звернення до господарського суду, а саме:

1) чітко визначає умови, за яких можна подати позов до господарського суду;

2) встановлює коло осіб, що можуть подати позов до суду;

3) передбачає право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ.

Положення ч. І коментованої статті реалізується відповідно до ст. 124 Конституції України, за якою правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Крім того, ч.1.ст.55 Конституції України гарантує кожному право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. 4.5 ст.55 Конституції України передбачає, що кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Право на захист – це одна з правомочностей суб’єктивного права кожної особи. Саме ця обставина зумовлює поняття і зміст права на захист.

Це є вид і міра можливої (дозволеної) поведінки, спрямованої на використання правоохоронних можливостей. Зміст і характер правоохоронних можливостей залежать від характеру порушення суб’єктивного права. За змістом право на захист складається з можливостей, здатних забезпечити здійснення суб’єктивного права. Однією з таких можливостей є право на пред’явлення позову. Під правом на пред’явлення позову розуміють право на звернення до суду з метою порушення господарсько-процесуальної діяльності щодо захисту порушеного або оспорюваного суб’єктивного права чи охоронюваного законом інтересу.

У ч. І коментованої статті йдеться про три умови, за наявності яких особа має право звернутися за захистом:

1) своїх порушених або оспорюваних прав;

2) охоронюваних законом інтересів;

3) для вжиття передбачених ГПК України заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Щодо порушеного та оспорюваного права, то воно є об’єктом судового захисту позовного провадження. Наявність такого права зумовлює виникнення між суб’єктами господарювання спору. Спір як суспільне явище є протиріччям, різними думками двох або декількох осіб щодо певного явища чи предмету. Спори можуть бути різними: політичними, суспільними, сімейними, трудовими. Але серед усіх спорів особливе місце займають правові, предметом яких є права та обов’язки суб’єктів правовідносин. Господарські спори – це різновид правових спорів, вони виникають в процесі здійснення господарської діяльності.

Щодо охоронюваних законом інтересів, то з соціологічної точки зору під поняттям “інтерес” розуміються зосередженість уваги і дій людини на конкретних цілях, намір ближче познайомитись з будь – яким предметом. З юридичної точки зору інтерес – це єдність об’єктивних і суб’єктивних ознак. Об’єктивність інтересу характеризується тим, що він зумовлений соціальною дійсністю, матеріальними умовами життя, потребами суспільства і окремої особи. Він породжується не свідомістю і бажанням, а тими відносинами, в яких перебуває людина. В свідомості інтерес проявляється як фактор регулювання діяльності людей, тому що усвідомлення інтересу – це момент його реалізації і, відповідно, умова для створення суб’єктивних прав. Таким чином, єдність об’єктивного і суб’єктивного робить інтерес, з одного боку, незалежним від людини, а з іншого – керованим нею. Законні інтереси – це ті інтереси особи, які безпосередньо не охоплюються змістом встановлених законом прав та свобод, але підлягають захисту зі сторони держави і охороняються законом. Суб’єктивному праву притаманний інтерес, тобто відома вигода, яка досягається шляхом здійснення права. Однак є інтереси, які знаходяться поза змістом суб’єктивних прав заінтересованих осіб і цим особам не дане право вимагати від будь-кого певної поведінки з можливістю використання санкції, а також самому виконувати дії, які задовольняють цей інтерес. Тому поняття захисту суб’єктивного права та захисту законних інтересів не збігаються. Кожен суб’єкт господарського процесу має процесуальні права – це права для захисту своїх законних інтересів. В загальному співвідношенні процесуальних прав, суб’єктивних прав та законних інтересів можна побудувати в такий ряд: процесуальні права направлені на захист законних інтересів, які з часом можуть перетворитися на суб’єктивні права.

На законодавчому рівні тлумачення поняття “охоронюваний законом інтерес” дається в Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) від 1 грудня 2004 р. №18-рп/2004. “Поняття “охоронюваний законом інтерес”, що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв’язку з поняттям “права”, треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об’єктивного і прямо не опосередкований у суб’єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально-правовим засадам”. Крім того, Конституційний суд України зазначив, що поняття “охоронюваний законом інтерес”, що вживається у частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу та інших законах України у логічно-смисловому зв’язку з поняттям “права” (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який:

А) виходить за межі змісту суб’єктивного права;

Б) є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони;

В) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб;

Г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права;

Д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом;

Є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом.

Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб’єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Але закріплення права на захист прав та законних інтересів лише як норми є недостатнім, бо реалізація прав і захист законних інтересів учасників судочинства не виникає і не може бути здійснено механічно. Для цього необхідна наявність певних гарантій, які будуть забезпечувати це право. В господарському процесі гарантіями прав і інтересів особистості є гарантії законності і правосуддя, які забезпечують нормальний рух господарської справи, дають можливість учасникам господарського процесу реалізувати свої процесуальні права.

Частиною 1 коментованої статті встановлюється коло осіб, які мають право на звернення до господарського суду. До них ГПК України віднесено:

1)юридичні особи незалежно від форми власності та організаційно-правової форми;

2)фізичні особи – підприємці.

Юридична особа – це організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку(ст.80 ЦК України.). Відповідно до ст.83 ЦК України юридичні особи можуть бути створені у різних організаційно-правових формах, а саме: підприємство, установа, товариства.

Підприємством відповідно до ст. 62 ГК України є самостійний суб’єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб’єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому ГК України та іншими законами.

Установою є організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об’єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна. Особливості правового статусу окремих видів установ встановлюються законом.

Товариство – це організація, створена шляхом об’єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві.

Фізичні особи – підприємці – це громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці (ст. 55 ЦК України).

Коментована частина також зазначає, що право звертатися до господарського суду реалізується відповідно до встановленої підвідомчості господарських справ. Підвідомчість справ господарським судам встановлено ст. 12 ГПК України.

2. Частина друга коментованої статті зазначає, що у випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися:

1) державні та інші органи;

2) фізичні особи, що не є суб’єктами підприємницької діяльності. Необхідно звернути увагу на те, що ГПК України наголошує на тому, що зазначені особи можуть звернутися до суду лише в разі надання їм такого права законом.

Так, відповідно до п. 11 ст. 10 Закону України “Про державну податкову службу в Україні” державні податкові інспекції в районах, містах без районного поділу, районах у містах, міжрайонні та об’єднані державні податкові інспекції подають до судів позови до підприємств, установ, організацій та громадян про визнання угод недійсними і стягнення в доход держави коштів, одержаних ними за такими угодами, а в інших випадках – коштів, одержаних без установлених законом підстав, а також про стягнення заборгованості перед бюджетом і державними цільовими фондами за рахунок їх майна, а також відповідно до п. 17 ст. 11 цього ж Закону мають право звертатися у передбачених законом випадках до судових органів із заявою (позовною заявою) про скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності.

Згідно із ч. 5 ст. 27 Закону України “Про приватизацію державного майна” на вимогу державного органу приватизації договір купівлі-продажу може бути розірвано або визнано недійсним за рішенням суду в разі невиконання іншою стороною зобов’язань, передбачених договором купівлі-продажу, у визначені строки.

Ст. 20 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища”, передбачає право спеціально уповноважених органів державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів подавати до суду про відшкодування збитків і втрат, заподіяних в результаті порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища.

Ст. 21 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища”, передбачає право громадських об’єднань у галузі охорони навколишнього природного середовища подавати до суду позови про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, в тому числі здоров’ю громадян і майну громадських об’єднань.

Ст. 25 Закону України “Про Антимонопольний комітет України” передбачає право Антимонопольного комітету України, територіальних відділень Антимонопольного комітету України на звернення до суду з метою захисту інтересів держави, споживачів та суб’єктів господарювання у зв’язку з порушенням законодавства про захист економічної конкуренції органами влади, юридичними чи фізичними особами.

Ст. 8 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” зазначає, що державне управління з питань забезпечення прав інвалідів та їх соціальної захищеності здійснюється в межах повноважень центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування.

Відповідно до пункту 1 Положення про Фонд соціального захисту інвалідів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.09.2002 № 1434 (далі – Положення), Фонд соціального захисту інвалідів (далі – Фонд) є бюджетною установою, діяльність якої спрямовується, координується та контролюється Державною службою з питань інвалідів та ветеранів.

Відповідно до покладених на нього завдань Фонд соціального захисту інвалідів здійснює контроль за збір сум адміністративно-господарських санкцій та пені за невиконання підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій інвалідів, фізичними особами, які використовують найману працю, нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів (пункту 5 Положення). Порядком сплати підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, суми адміністративно-господарських санкцій та пені за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів від 31 січня 2007 р. № 70, передбачено, що у разі несплати підприємствами, установами організаціями, які не забезпечують нормативу робочих місць, штрафних санкцій в установлений термін відділення Фонду соціального захисту інвалідів вживають заходів щодо їх стягнення в судовому порядку. Таким чином, Фонд та його відділення є органами державної влади, які у правовідносинах з підприємствами (об’єднаннями), установами та організаціями, зокрема, у зв’язку із сплатою господарсько-адміністративних штрафів, відповідно до ст. 20 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, реалізує владні управлінські функції, а право відділень Фонду на звернення до суду у відповідних відносинах визначено в законодавчому порядку.

Статтею 4 Закону України “Про ціни і ціноутворення” визначено повноваження Кабінету Міністрів України в галузі ціноутворення, зокрема, встановлено, що Кабінет Міністрів України визначає повноваження органів державного управління в галузі встановлення і застосування цін (тарифів), а також по контролю за цінами (тарифами). Таким органом відповідно до Положення про Державну інспекцію з контролю за цінами, затвердженого постановою кабінету Міністрів України від 13.12.2000 № 1819 (далі – Положення), є Державна інспекція з контролю за цінами (далі – Держцінінспекція). Вона є урядовим органом державного управління, який діє у складі Мінекономіки і підпорядковується останньому. Згідно з пунктом 11 Положення Держцінінспекція має територіальні органи – державні інспекції з контролю за цінами в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, які становлять єдину систему органів державного контролю за цінами і мають права, передбачені пунктами 5, 6 Положення. За змістом абзацу третього пункту 4 Положення Держцінінспекція відповідно до покладених на неї завдань у межах своєї компетенції здійснює перевірки додержання порядку формування, встановлення і застосування цін і тарифів, а також їх економічного обгрунтування. Відповідно до пункту 5 Положення Держцінінспекція, зокрема, має право проводити в органах виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, підприємствах, установах та організаціях незалежно від форми власності перевірки бухгалтерських документів, книг, звітів, калькуляцій та інших документів, пов’язаних з формуванням, встановленням і застосуванням цін і тарифів. З наведеного випливає, що Держцінінспекція, приймаючи рішення про застосування санкцій за порушення держаної дисципліни цін, діє як орган державної влади у здійсненні управлінських функцій і, відповідно, як суб’єкт владних повноважень.

Фізична особа, що не є суб’єктом господарювання може подати позов до господарського суду:

1) в справах про банкрутство;

2) при корпоративних спорах.

Відповідно до ст. 1 Закон України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” фізичні особи беруть участь у господарському процесі, якщо вони є кредиторами суб’єктів господарювання. Фізична особа, яка не має статусу суб’єкта підприємницької діяльності, може звернутися до господарського суду у спорах, що виникають із корпоративних відносин. Таке право виникло у зв’язку із розширенням юрисдикції господарських судів Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів”, що набув чинності з 29.12.2006 р. Інформаційно-методичний лист Верховного Суду України від 6 лютого.2007 р. №1-5/218, зазначив, що господарські суди розглядають справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновниками, акціонерами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарського товариства, що пов’язані із створенням, діяльністю управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів. Тобто, можна зробити висновок, що учасники (засновники, акціонери), які є фізичними особами, мають право звертатися до господарських судів у спорах з цієї категорії справ.

3. Відповідно до частини 3 коментованої статті угода про відмову від права на звернення до господарського суду є нікчемною. Разом з тим, варто зазначити, що угода про відмову від права на звернення до господарського суду може бути недійсною лише за умови викладення її в договорі або в окремому документі. В разі посилання сторін при розгляді спору на частину договору, яка передбачає зазначену умову, суд не повинен брати її до уваги. Не варто розцінювати як відмову від права на звернення до господарського суду бездіяльність особи в разі порушення її прав та законних інтересів, адже, як зазначається в ч. І. коментованої статті, звернення до господарського суду є правом особи, а не обов’язком, тому зацікавлена особа сама визначає, чи звертатися їй до суду за захистом свого права, чи ні.

Не вважається відмовою від права на звернення до господарського суду:

1) угода про передачу справи за згодою сторін на розгляд третейського суду (арбітражу) на підставі ст. 12 ГПК.;

2) встановлення у договорі заходів досудового врегулювання спору.



Науково-практичний коментар Господарського процесуального кодексу України – Мельник М. П. – Розділ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ