Національна економіка – Старостенко Г. Г. – 8.2 Еволюція ролі держави в економічних теоріях
Світовий досвід розвитку економіки засвідчує, що однією з його визначальних рис було постійне чергування періодів посилення то ринкового, то державного регулювання. Для наукового обгрунтування цих процесів на практиці використовувалися різні теорії макроекономічного регулювання (табл. 8.3).
В ХVІІХVIII ст. провідною була Ідея меркантилістів про активну роль держави в справі накопичення золота, сприяння експорту та отримання імпорту. Зокрема, державою вперше були використані тарифи, мито для обмеження ввезень в країну. Прихильники школи меркантилістів вважали, що для розвитку промисловості й торгівлі та взагалі сприяння загальному добробуту необхідні активні дії уряду. Така політика проводилася у Франції та Німеччині, а також у Росії. Активна участь держави в економіці забезпечила багатьом державам економічне процвітання.
Водночас у світі існували країни, де держава менше втручалася в економіку, проте їх економічне становище характеризувалося високими показниками. Саме в таких країнах найперше сталася промислова революція. Це Англія, Шотландія. Бельгія та Швейцарія. Виявлення причин таких розбіжностей стало поштовхом для відповідних досліджень. Адам Сміт у своїй першій праці “Багатство націй” (1776) дійшов висновку, що досягти суспільного добробуту дозволяє прагнення індивідів додержуватися власних Інтересів (мотив особистої вигоди). Ці ідеї А. Сміта мали значний вплив на участь держави в економіці. Поступово переважаючою стала думка про обмеження ролі уряду. Вільна конкуренція вважалася найкращим засобом захисту інтересів суспільства.
В класичній теорії виділяються дві основні школи її розвитку: французька, що дістала назву “фізіократи”, та англійська або промислова. Основна їх розбіжність полягала у різному трактуванні сфери і джерел національного багатства, доходів, функції грошей. Фізіократи (засновником цієї школи є Ф. Кене) вважали, що джерелом багатства є праця у сільському господарстві, тому рекомендували урядам своїх країн розвивати саме цю галузь.
Представники англійської класичної школи (А. Смiт, Д. Рікардо та ін.) надавали винятково важливого значення зростанню виробництва багатства народів, його розподілу та об’єктивним законам, що ними управляють.
Таблиця 8.3
Основні теорії макроекономічного регулювання
Назва теорії | Період | Представники | Основні положення | |
Меркантилізм | ХV-ХVII ст. | А. Монкретьєн, Е. Міссельден, Т. Май, Дж. Чайлд | Активна роль держави у розвитку економіки, зокрема, міжнародної торгівлі | |
Класична теорія (фізіократи, англійська (промислова) школа | ХVІІІ-початок XIX ст. | Ф. Кене, А. Р. Ж. Тюрго, А. Сміт, Д. Рікар до. С. Сісмонді. Ж. Б. Сей, | Обмежене втручання Держави в економіку | |
Кейнсіан-ство | ХІХ-до кінця 70-х pp. XX ст. | Дж. М. Кейнс, Д-Д’к> | Активна державна політика, спрямована на стимулювання сукупного попиту | |
Монетаризм | 70-90-ті pp. XX ст. | М. Фрідмен, Ф. Кейген, К. Бруннер | Обмежене втручання держави в економіку, активізація політики регулювання грошового обігу | |
Неокласичний напрям (теорія раціональних очікувань, неокласичний синтез) | 80-90-ті pp. XX ст. | А. Маршалл, Дж. С. Мілль, А. Пігу. Ф. Хайєк, Р. Лукас. Дж. То-бін, Т. Серджент, Д – Мут, | Мінімальне втручання держави через існування в розвиненій ринковій економіці тенденції до рівноваги та стабільності завдяки конкуренції | |
НеокейнсІ-анський напрям | Друга половина 60-х pp. XX ст. | Р. Клауер, Р. Бер-роу, Г. Г|эосманн, П. Девідсон | Активне втручання держави в економіку внаслідок збереження в ринковій економіці корінних причин, здатних викликати нестабільність та неефективне використання ресурсів | |
Неоліберальний напрям (“економіка пропозиції”) | 50-ті pp. XX ст. | Б. Ойкен, А. Лаффер, М. Фельдстайн. Р. Манделла, П. Роберте | Усунення державного втручання в економіку, орієнтація на стимулювання пропозиції, формування І захист конкурентного господарського порядку |
Однак спільним є те, що обидві школи виходили зтези невтручання держави в економіку, категорії “невидимої руки” (invisible hand), концепції так званого “нічного сторожа”. Найвизначніші економісти XIX ст. – Джон Стюарт Мілль та Насо-старший – оприлюднили доктрину, відому як “laissez-faire” – “дозволяйте робити
(чого хочуть), яка не визнавала втручання уряду в справи приватного сектора. Урядові відводилася роль, що обмежувалася виконанням в основному фіскальних та емісійних функцій. Починаючи з 20-х років XX ст, розвиваються ідеї мінімалістської держави. Спираючись на традиційні положення неокласичної ринкової концепції. її представники (Л. Мізес, Ф. Хайєк, М. Фрід-мен) неухильно висловлювали думку про неефективність державного втручання в економіку.
Однак у 30-х роках XX ст. ринкові невдачі періоду Великої депресії, глибока і затяжна криза не змогли бути подолані ринковою системою, що згідно з класичними уявленнями мало відбутися автоматично, внаслідок притаманних їй саморегулюючих механізмів. Способи виходу з депресії запропонувала нова економічна теорія – кєйнсіанство, засновником якої був Джон Мейнард Кейнс. Кєйнсіанство панувало в економічній теорії та практиці господарського регулювання упродовж багатьох десятиліть минулого століття, аж до кінця 70-х років.
Провідні положення кейнсіанської теорії – це необхідність активного втручання держави в економіку, здійснення анти-кризового регулювання, управління сукупним попитом, а також соціальною політикою. “Держава, писав Дж. Кейнс, повинна здійснювати свій керівний вплив на схильність до споживання частково шляхом відповідної системи податків, частково шляхом фіксації норми процента і частково, можливо, ще й іншими способами”31. Тобто, основними засобами й інструментами державного впливу було визнано стимулювання сукупного попиту шляхом заохочення інвестиційної діяльності через зменшення рівня облікової ставки кредиту, розширення державних закупок, підвищення рівня зайнятості як фактора зростання доходів населення, проведення раціональної фіскальної політики та ін. Для підвищення сукупного попиту, який згідно з кейнсіанською теорією обумовлює рівень виробництва і відповідно рівень безробіття, уряд повинен збільшити видатки. Інвестиції та зменшити податки для зростання купівельної спроможності. При досягненні надто високого рівня сукупного попиту і загрозливих масштабів інфляції потрібно, навпаки, вдатися до “фіскальної
Рестрикції”, скоротити видатки або зменшити доходи. Ці погляди багато в чому визначали розвиток і напрями економічної думки того часу. Наприклад, американський економіст Д. Д*ю стверджував, що в “сучасному суспільстві податки функціонують скоріше як регулятори, ніж дохідний захід”32.
Згідно з поглядами Кейнса, зниження податків на прибуток, безперервне розширення урядових видатків, незважаючи на зростання бюджетного дефіциту, а також прийняття інших рішень, пов’язаних з регулюванням капіталістичної економіки, здатні забезпечити високу ділову активність й зайнятість населення.
Концепція регульованого і планованого капіталізму була підхоплена цілим рядом реформаторів-теоретиків, які стверджували, що держава повинна забезпечувати і гарантувати стійке економічне зростання шляхом підтримки в своїх рішеннях рівноваги попиту і пропозиції.
Економічна політика, в основу якої були покладені ідеї Кейнса, чимало в чому сприяла виходу із кризи багатьох країн. Зокрема, для подолання депресії 30-х років уряд США інтереси приватного підприємництва значною мірою підпорядкував громадським і національним інтересам. У США жорстка регулююча державна політика виявилася у встановленні після Великої депресії нових регулятивних норм, а саме заборони купівлі банкам акцій промислових і комерційних компаній, сплати процентів за депозитами до запитання, Інвестиційного кредитування. Для посилення державного контролю були утворені Федеральна корпорація страхування депозитів. Комісія з цінних паперів, спеціалізовані державні банківські установи. Розробка і реалізація ряду програм у 60-х роках, коли президент Ліндон Б. Джонсон оголосив “війну з бідністю”, наслідування принципів кейнсіанства в економічній політиці дозволили США досягти високого рівня розвитку.
Кейнсіанська концепція переважала в повоєнний період у розвинутих країнах Європи. В окремих європейських країнах під впливом різних за часом кризових подій мала місце пряма націоналізація великих комерційних банків. Можна також додати, що в Японії і сьогодні простежується кейнсіанський підхід до управління економікою.
Та незважаючи на успіхи кейнсіанської політики, вже в 30-ті роки поступово почало відбуватися її критичне переосмислення. Зокрема, при врученні Нобелівської премії з економіки у 1974 р. Фрідріху фон Хайєку були відзначені його погляди щодо будь-якого втручання держави в економіку. Він пропагував переваги механізму вільного ринку. Характеризуючи переваги конкурентного ринку, він вважав, що конкуренція це “ефективний спосіб спрямування невідомих ресурсів на невідомі цілі”33. Тобто йдеться про розподіл тих ресурсів, які раніше не могли бути враховані на цілі, що не могли бути виявлені.
В умовах стагнації 70-х років відбувся особливо активний перегляд здійснених кроків з реалізації кейнсіанської політики. Економічна думка повернула у бік консерватизму: її основою стали положення про необхідність максимального скорочення прямого державного втручання і економіку та підвищення ролі ринкових регуляторів. Виникли теорії неокласичного, неоліберального, неоконсервативного напрямів. Всі вони, хоча і визнають необхідність державного втручання в економічне життя суспільства, однак зводять його до мінімуму та віддають перевагу непрямим методам державного впливу. Дж. Мілль, який побудував неокласичну модель, вважав державу дестабілізуючим фактором з безмежним зростанням її витрат.
В неокласичній теорії отримала широке розповсюдження, насамперед, економічна школа – монетаризм, яка диктує відмову від втручання держави в економіку, віддаючи перевагу серед непрямих методів державного впливу регулюванню грошового обігу. Передбачається контроль за темпами зростання пропозиції грошей, який має відповідати темпам реального економічного зростання й очікуваної інфляції. Найбільш впливовою ця теорія стала у 80-90-ті рр. XX століття. На думку монетаристів система вільного ринку забезпечує на основі конкуренції макроекономічну стабільність, якщо держава не втручається в економіку, а збільшення грошової маси помірне і становить лише 3-5 % на рік. Збільшення грошової маси понад 5 % здатне спричинити підвищення цін. Збільшення грошової маси, що випереджає збільшення обсягів виробництва, здатне викликати довготривалу інфляцію.
Для зміцнення економічної стабільності монетаристи радять проводити довгострокову політику помірного нарощування обсягів грошової маси стабільними темпами, незалежно від коливань сукупного попиту.
В науковій літературі існують два концептуальні підходи щодо суті та напрямів монетарної політики. Перший – визначальним фактором стабілізації цін, збалансованості бюджету, попиту і пропозиції в цілому визнає грошову масу. Жорстке регулювання грошової маси та встановлення високого рівня облікової ставки та процентних ставок за кредитами комерційних банків лежать в основі такої обмежувальної версії монетарної політики. Другий підхід базується на більш вільному і цілеспрямованому розширенні пропозиції грошей, оскільки гроші та кредит є активними факторами стимулювання господарського обороту, поповнення оборотних коштів підприємств та організацій. Вважається, що звуження грошової маси призводить до стагнації всього платіжного обороту.
У США протягом кількох десятиріч велася дискусія, який грошовий параметр повинен бути строго контрольованим – процентна ставка чи темпи приросту грошової маси. Тривалий час переважала концепція впливу на ставку процента. І це визначало всю грошово-кредитну політику США. Однак з 80-х років XX ст. пріоритетним стало регулювання грошової маси. Хоча в окремих розвинених країнах, наприклад, у Великобританії й досі зберігається управління грошовою масою за допомогою ставки процента.
До теорій, які зводять до мінімуму державне втручання, належать також теорії “економіки пропозицій” та “раціональних очікувань”. Теорія “економіки пропозиції” (М. Фелдстайн. А. Лаффер) – це неоліберальний напрям і на відміну від неокейсіанства диктує необхідність стимулювання не стільки сукупного попиту, скільки сукупної пропозиції. На думку прихильників цієї теорії, політика держави повинна обмежуватися стимулюванням підприємницької діяльності та зростання сукупної пропозиції завдяки лібералізації ринку, розвиткові конкуренції та зменшенню податків. Надання пільг, передусім податкових, сприяє не лише підвищенню сукупної пропозицій, але й збільшенню податкових надходжень до бюджету. Стосовно доказу останнього, особливого, розповсюдження набула крива А. Лаффера, що пояснювала залежність між податковими надходженнями та податковими ставками. Згідно з цією кривою, податкові надходження зростають лише до певного рівня податкових ставок, у подальшому їх підвищення призводить до зменшення таких надходжень.
Неокласична теорія “раціональних очікувань” (Р. Лукас. Т. Серджент. Д. Мут) стверджує, що заходи держави зі стабілізації економіки є неефективними. Це обумовлено тим, що суб’єкти господарювання (підприємці, споживачі, наймані робітники), оцінюючи всю інформацію про об’єкти, які являють для них грошовий інтерес, розуміючи можливі наслідки економічної політики держави, поводяться раціонально: приймають оптимальні (найкращі для них) рішення, тобто ті, які максимізують їхній добробут.
На думку неокласиків, для забезпечення сталого зростання потрібна не компенсаційна діяльність держави з її інфляційними витратами, а усталеність грошової системи, кредитно-грошової політики центрального банку, що забезпечить автоматичність механізму перерозподілу доходів і заощаджень, який підтримає необхідну зайнятість ресурсів і стале економічне зростання. Своєю теоретичною концепцією неокласики намагаються довести, що держава з її схильністю до зростання бюджетних витрат є дестабілізуючим чинником, а політика державного втручання неефективна.
Водночас, модернізаційні проекти, що відбулися у XX столітті в ряді країн, показали хибність твердження прихильників неоліберальних теорій про те, що держава становить основну перешкоду на шляху ринкового економічного успіху. Саме неординарна дієздатність державних інститутів, а не тільки ринкові сили, створили “економічне диво” в Японії, Китаї, Південній Кореї, інших країнах Азіатсько-Тихоокеанського регіону. Зокрема, в Китаї, який на відміну “шокової терапії” реалізації ринкових перетворень здійснив поступову реструктуризацію та лібералізацію економіки отримано високі темпи розвитку.
Економічна школа, що має назву “неокласичний синтез, поєднує переваги неокейнсіанства і неолібералізму. Ця школа стала теоретичною основою змішаної системи регулювання ринкової економіки, яка сьогодні існує практично. Важливого значення тут набуває раціональне поєднання ринкових і державних методів регулювання. Прихильники створення змішаної економіки, зокрема, лауреати Нобелівської премії у 1972 р. К. Ерроу та у 1980 р. Л. Клєйн припускали навіть теоретичну можливість існування ринкового соціалізму, який розумівся ними як особливий тип ринкової системи, заснованої на поєднанні приватної і державної власності, що повністю відкидалося консервативними економістами.
Близьким неокласичному синтезу вважають соціально-інститу ціональний напрямок, згідно з яким формування економічних відносин відбувається під дією (окрім економічних) ряду інших факторів: соціально-політичних, психологічних, а також інститутів – корпорацій, держави, профспілок тощо.
Таким чином, можна стверджувати, що конкретне наповнення системи державного регулювання економіки має історичний характер. Воно нерозривно пов’язане з існуванням держави, її функціонуванням та відповідає характеру І меті певної історичної епохи. Кожен із охарактеризованих варіантів співвідношення держави і ринку, маючи позитивні та негативні риси, тією чи іншою мірою знайшов практичне застосування, бо раціональне співвідношення ринку і держави ніколи не було сталим у жодній країні. Воно формувалося під впливом багатьох умов, які повинні були забезпечити розвиток економіки та задоволення суспільних потреб.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)