Національна економіка – Старостенко Г. Г. – 2.2. Типи економічних господарських систем, критерії їх класифікації
Національні економіки – це безліч господарських систем, що характеризуються своїми закономірностями і особливостями, які стали результатом довготривалого Історичного процесу. Разом з тим, у розвитку багатьох держав сформувалися стійкі закономірності, що в загальних рисах повторюються в методах їх господарювання. Такі закономірності створюють можливість групування різних економічних господарських систем в окремі групи.
В сучасній світогосподарській теорії та практиці виділяють декілька типів національних систем господарювання. В основу їх класифікації покладені найрізноманітніші критерії, які відображають одну або відразу декілька особливостей, притаманних тому чи іншому типу господарських систем.
За стадіями розвитку ринкових відносин національну економіку підрозділяють на:
– економіку вільного капіталізму;
– економіку сучасного капіталізму:
– централізовано планову національну економіку:
– економіку “традиційного” типу.
Економіка вільного капіталізму – це така економічна система, в якій держава здійснює мінімальне втручання в економічні процеси, а вільна конкуренція та ринкове саморегулювання досягають найбільшого поширення. Ця економічна система Існувала в розвинених країнах світу приблизно з другої половини 18 ст. до кінця 19 – початку 20 ст. її основними характеристиками є:
– приватна власність. Здійснюється право приватної власності на економічні ресурси – капітал, землю, природні
Ресурси. Причому значна частина матеріальних ресурсів перебуває у приватній власності;
– вільне підприємництво. Окремі групи людей за своєю Ініціативою виступають в якості вільних підприємців, які беруть на себе функцію організації економічних сил: вони мобілізують необхідні ресурси, організують виробництво та реалізацію вироблених товарів. Вони повністю перебирають на себе господарський ризик, який є неминучим, так як ніхто заздалегідь не може знати, чи буде проданий товар, яка буде ціна його реалізації. Вільне підприємництво стає масовим явищем, воно забезпечує більшу частину виробництва національного продукту;
– особистий інтерес. Економічні суб’єкти діють згідно зі своїми особистими інтересами. Прагнення найкращим чином реалізувати особистий інтерес є основним мотивом економічних вчинків. Кожний прагне максимізувати свій дохід: підприємець – прибуток, найманий робітник – заробітну плату, землевласник-орендну плату та ін.;
– “невидима рука”. На думку А. Сміта, Існує “невидима рука”, яка спрямовує індивідуальну поведінку, особисті інтереси до суспільних цілей, до задоволення потреб інших економічних суб’єктів. “Невидима рука” – це ринок, як координаційний механізм, зі своїми елементами: попитом, пропозицією, ціною. В попиті проявляються наміри споживачів, в пропозиції – можливості та бажання виробників, ціна – інструмент погодження їх рішень та дій. За допомогою взаємодії цих елементів передаються та узгоджуються рішення виробників та споживачів. Це саморегульована система, яка не потребує ніякого втручання;
– вільна конкуренція. Вона припускає наявність багатьох незалежних як продавців, так і покупців кожного ресурсу та кінцевого товару або послуги. Кожний з цих економічних суб’єктів сам по собі не в змозі вплинути на ціну, за якою реалізується той чи Інший товар;
– мінімальне державне втручання. Державне втручання в економіку в основному обмежується захистом приватної власності та формуванням правового середовища діяльності економічних суб’єктів через закони, укази, постанови.
Економіка сучасного капіталізму. Порівняно з тими економічними системами, що передували, ринкова система виявилася найбільш гнучкою: вона здатна перебудовуватися, пристосовуватися до внутрішніх і зовнішніх умов, що змінюються. В ході тривалої еволюції, переважно в XX в.. ринкова економіка вільної конкуренції перетворилася на сучасну ринкову економіку, її основними рисами є:
– різноманіття форм власності, серед яких, як і раніше, провідне місце займає приватна власність та різні її види (від трудової індивідуальної до великої, корпоративної);
– розгортання науково-технічної революції, що прискорила створення потужної виробничої і соціальної інфраструктури:
– більш активний вплив держави на розвиток національної економіки і соціальної сфери.
У розвиненій ринковій економіці істотних змін зазнає господарський механізм. Планові методи господарювання отримують подальший розвиток у межах окремих фірм у вигляді маркетингової системи управління. В той же час на макрорівиі розвиток планових методів пов’язаний з державним регулюванням економіки, аж до здійснення загальнонаціональних програм І планів.
Планомірність виступає як засіб активного пристосування до вимог ринку. В результаті ключові завдання економічного розвитку отримують нове розв’язання. Так, питання про обсяг і структуру продукції, що виробляється, вирішується на основі маркетингових досліджень у рамках фірм, а також прогнозу розвитку потреб. Прогноз ринку дозволяє завчасно скорочувати випуск застарілих товарів І переходити до якісно нових моделей і видів продукції. Маркетингова система управління виробництвом дає можливість ще до початку виробництва приводити індивідуальні витрати компаній, що випускають основну масу товарів даного типу, у відповідність до цін, що склалися на ринку.
Проблема використання ресурсів вирішується в рамках крупних компаній на основі стратегічного планування. В той же час перерозподіл ресурсів на розвиток новітніх галузей відбувається переважно за рахунок бюджетних асигнувань, на основі державних загальнонаціональних І міждержавних програм, державного стимулювання відносно пріоритетних напрямів розвитку науково-технічного прогресу.
Нарешті, завдання розподілу створеного валового внутрішнього продукту не тільки вирішується на основі традиційних форм, що склалися, але і доповнюється виділенням усіх великих ресурсів як крупними компаніями, так і державою для вкладень у розвиток “людського чинника”: фінансування систем освіти, зокрема, перепідготовки працівників різної кваліфікації, вдосконалення медичного обслуговування населення, на соціальні потреби.
В останні десятиліття в країнах Заходу І найбільш розвинених країнах інших регіонів світу все більш рельєфно виступають контури майбутнього, що йде на зміну сучасному капіталізму постіндустріального суспільства. Його характерними рисами є:
– структури виробництва і споживання, переважно за рахунок зростання ролі послуг;
– зростання рівня освіти, перш за все за рахунок післяшкільної. Наприклад, в Україні. 52 % працюючих мають вишу (включаючи незавершену вищу) і середню професійну освіту;
– нове ставлення до праці, оскільки для високоосвічених працівників характерне творче ставлення до неї і високі вимоги до людських стосунків на роботі;
– підвищення уваги до навколишнього середовища, перш за все через перехід до стійкого розвитку, тобто такого, що обмежує безоглядне використання природних ресурсів:
– соціалізація (гуманізація) економіки, внаслідок чого головним об’єктом інвестицій, а також витрат бюджету стає сама людина (“людський потенціал”);
– інформатизація суспільства, внаслідок чого в світі постійно збільшується чисельність виробників знань (зайнятих у науці і науковому обслуговуванні), їх розповсюджувачів (інформаційних мереж, навчальних закладів, інноваційних фірм) і споживачів (все суспільство);
– ренесанс малого бізнесу, перш за все через швидке оновлення І високу диференціацію продукції, що випускається;
– глобалізація господарської діяльності, в результаті якої для значної кількості фірм світ став єдиним ринком, для багатьох фірм єдиним ринком став їх регіон земної кулі, для ще більшої кількості компаній експорт І імпорт продукції і економічних ресурсів став не епізодичною, а систематичною операцією. Централізована ілланова національна, економіка. Ця система панувала раніше в СРСР, країнах Східної Європи та в деяких країнах Азії. Характерними рисами адміністративно-командної системи є:
– суспільна (а в реальності державна) власність практично на всі економічні ресурси; монополізація і бюрократизація економіки в специфічних формах;
– централізоване економічне планування як основа господарського механізму.
Господарський механізм адміністративно-командної системи має ряд особливостей:
– безпосереднє управління всіма підприємствами з єдиного центру вищих ешелонів державної влади, що зводить нанівець самостійність господарських суб’єктів;
– держава повністю контролює виробництво і розподіл продукції, внаслідок чого виключаються вільні ринкові взаємозв’язки між окремими господарюючими суб’єктами;
– державний апарат керує господарською діяльністю за допомогою переважно адміністративно-командних методів, що підриває матеріальну зацікавленість у результатах праці.
При надмірній централізації виконавчої влади розвивається бюрократизація господарського механізму і економічних зв’язків. За своєю природою бюрократичний централізм нездатний забезпечити зростання ефективності господарської діяльності. Справа тут, перш за все, в тому, що повне одержавлення господарства викликає небачену за своїми масштабами монополізацію виробництва і збуту продукції. Гігантські монополії, що утворились у всіх сферах народного господарства та підтримуються міністерствами і відомствами, за відсутності конкуренції не займаються впровадженням нової техніки і технологій.
У країнах з адміністративно-командною системою розв’язання загальноекономічних завдань мало специфічні особливості. Відповідно до пануючих ідеологічних установок завдання визначення обсягу 1 структури продукції вважалося дуже серйозним і відповідальним, щоб передати її рішення безпосереднім виробникам промисловим підприємствам, колгоспам і радгоспам. Тому структура суспільних потреб визначалася безпосередньо центральними плановими органами. Проте, оскільки деталізувати і передбачати зміну суспільних потреб у таких масштабах принципово неможливо, ці органи керувалися переважно завданнями задоволення мінімальних потреб.
Централізований розподіл матеріальних благ, трудових та фінансових ресурсів здійснювався без участі безпосередніх виробників і споживачів відповідно до заздалегідь вибраних як “суспільних” цілей і критеріїв на основі централізованого планування. Значна частина ресурсів згідно з пануючими ідеологічними установками прямувала на розвиток військово-промислового комплексу.
Розподіл створеної продукції між учасниками виробництва жорстко регламентувався центральними органами за допомогою тарифної системи, а також централізованих затверджуваних нормативів коштів, що направляються до фонду заробітної плати. Це призводило до переважання “зрівнялівки” в оплаті праці.
Нежиттєздатність цієї системи, її негнучкість та інертність відносно впровадження досягнень НТР, нездатність забезпечити перехід до інтенсивного типу економічного розвитку спричинили соціально-економічні перетворення у всіх колишніх соціалістичних країнах. Сьогодні стратегія економічних реформ у цих країнах хоча і визначається орієнтирами розвитку світової цивілізації, проте повністю залежить від внутрішніх можливостей кожної держави.
Економіка “традиційного” типу. В економічно слаборозвинених країнах існує традиційна економічна система, яка базується на відсталій технології, широкому використанні ручної праці, багатоукладності економіки. Багатоукладність економіки означає існування в даній економічній системі різних форм господарювання. У ряді країн зберігаються натурально-громадські форми, засновані на громадському колективному господарюванні і натуральних формах розподілу створеного продукту. Величезне значення має дрібнотоварне виробництво. Воно засноване на приватній власності на виробничі ресурси і особистій праці їх власника. У країнах з традиційною системою дрібне товарне виробництво представлене численними селянськими ремісничими господарствами, які домінують в економіці.
За відносно слабо розвиненого національного підприємництва величезну роль в економіці таких країн часто відіграє іноземний капітал. Взагалі у житті суспільства тут переважають освячені століттями традиції і звичаї, релігійні І культурні цінності, кастовий і становий поділ, що стримують соціально-економічний прогрес.
Крім представленої класифікації типів господарських систем, існують інші критерії їх поділу. Так, за ступенем інтеграції у світову практику господарювання розрізняють національні економіки закритого та відкритого типів. За соціальної економічним та техніко-технологічним рівнем виділяють високорозвинуті; ті, що розвиваються, та слаборозвинуті національні господарські системи. За структурою господарства поділяють на аграрно-індустріальні та індустріально-аграрні національні економіки. За етнічною (національною) ознакою економіки групуються по окремих країнах. За регіональною ознакою національні економіки об’єднуються із урахуванням місцезнаходження країни на конкретній території світу, наприклад. Північноамериканського регіону, Європи та ін.
Використовується також поділ країн за рівнем розвитку. За такого підходу їх поділяють на такі три групи.
1. Промислово розвинені країни. Найпотужнішу групу серед цих країн становлять країни так званої “Великої сімки” – Великобританія. Італія. Канада, Німеччина. США. Франція, Японія, які виробляють найбільші обсяги ВВП у всьому світі і зосереджують у своїх руках значну частину міжнародної торгівлі.
2. Країни з перехідною економікою – країни Центральної та Східної Європи та колишнього Радянського Союзу, що здійснюють перехід від адміністративно-командної до ринкової економіки: Азербайджан, Боснія та Герцеговина. Болгарія. Вірменія. Грузія. Казахстан, Молдова, Румунія. Узбекистан та інші.
3. Країни, що розвиваються – країни Азії. Африки, Латинської Америки. Через їх велику кількість і особливості соціально-економічного розвитку національних економік ці країни здебільшого систематизують за регіонами з урахуванням їх географічного положення.
Систематизація країн за організаційною ознакою розподіляє країни за групами залежно від участі в міжнародних організаціях, конференціях, нарадах тощо. Найбільш впливовими організаціями сьогодні є: Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) – створена у 1960 р., об’єднує 24 країни з високим доходом та рівнем розвитку (19 країн Європи, США. Канада. Японія, Австралія, Нова Зеландія). Цілі організації полягають у досягненні швидкого економічного розвитку, підтриманні фінансової стабільності, вільної торгівлі та забезпеченні сприятливих умов розвитку країн “третього світу”; Генеральна угода з тарифів і торгівлі та Світова організація торгівлі (ГАТТ/СОТ) – об’єднує більше 120 країн світу, за основну мету ставить розвиток лібералізації торгівлі. З початку функціонування ГАТТ – у 1947 році – досягнуто зниження міжнародних тарифів з 40 % до 4 %. СОТ почала функціонувати з 1995 року як більш організаційно оформлена структура для регулювання міжнародної торгівлі.
Об’єднання окремих господарських систем в окремі групи на основі виділення їх споріднених рис допомагає уточнити принципи, форми, методи та механізми розвитку конкретної національної господарської системи з метою забезпечення ефективності її функціонування.
(2 votes, average: 2,50 out of 5)