Національна економіка: регіональний та муніципальний рівень – Круш П. В. – 4. Місцеве самоврядування в Українських землях у складі Російської імперії
Після підписання в 1654 р. Договору між Україною та Московською державою починається процес поступової ліквідації попередніх форм місцевого самоврядування. Так, після смерті гетьмана І. Скоропадського 3 липня 1722 р. в Україні запроваджується комендантська система, що передбачала адміністративний нагляд за діяльністю органів місцевого самоврядування з боку російських комендантів. У 1764 р. ліквідується гетьманство, а в 1783 р. магістерські та ратушні суди замінюються судами “по учреждению в губерниях” та скасовується полково-сотенний устрій. Після видання Катериною II 21 квітня 1785 р. “жалованой грамоты на права и выгоды городам Российской Империи” були утворені нові станові органи міського самоврядування – міські думи, і процес уніфікації форм місцевого самоврядування в Україні за російським зразком було завершено. Офіційно магдебурзьке право в Україні було скасовано в 1831 р. (в Києві – указом Миколи І від 23 грудня 1834 р.).
XIX – початок XX ст. характеризується становленням в Україні загальноімперських форм місцевого самоврядування. Можна виділити такі основні події, які визначили конфігурацію і зміст місцевого самоврядування.
1838 р. – запроваджується станове самоврядування для державних та вільних селян у формі сільського товариства, що в 1861 р. була поширена на всіх селян. Сільська громада мала свою корпоративну власність, у тому числі й землю. Найважливіші питання в сільському товаристві вирішував сільський схід, поточні справи – обраний на сході сільський голова та призначений сільський писар.
1864 р. – земська реформа Олександра II (впровадження самоврядування на регіональному рівні). На рівні губерній формувалися представницькі органи місцевого самоврядування – Губернські земські збори. Вони обиралися за Куріальною системою (у виборах брали участь три курії: повітові поміщики і промисловці, міські купці і власники нерухомості в містах, селяни). Земські збори обирали земську управу, яка вирішувала поточні справи, а контроль за діяльністю земств здійснював губернатор. Подібним чином було організоване місцеве самоврядування і в повітах.
1870 р. – реформа міського самоврядування. Створюються представницькі органи міського самоврядування – міські думи, які обираються міським населенням за куріальною системою. Виконавчим органом міського самоврядування стає управа на чолі з міським головою, якого обирає міська дума.
Наприкінці XIX – початку XX ст. в Росії спостерігався бум муніципальної активності. Так, Дума міста Києва зосередилася на проблемах міського життя – водопровід, каналізація, трамвай і багато іншого стало буденним для киян саме в цей час.
5. Місцеве самоврядування в Україні після Жовтневої революції
За часів УНР здійснено спробу реформувати місцеве самоврядування. Вже в II Універсалі Української Центральної Ради (20.11.1917 р.) оголошується про необхідність “вжити заходів до закріплення й поширення прав місцевого самоврядування, що є органами найвищої адміністративної влади на місцях”. За Конституцією УНР від 29 квітня 1918 р. Конституційний лад України мав грунтуватися на засадах принципу децентралізації: землям, волостям і громадам надавалися права широкого самоврядування (ст.5). Стаття 26 Конституції закріплювала принцип організаційної самостійності місцевого самоврядування: “Всякого роду справи місцеві впорядковують виборні Ради і Управи громад, волостей і земель. їм належить єдина безпосередня місцева влада: міністри УНР тільки контролюють і координують їхню діяльність безпосередньо і через визначених ними урядовців, не втручаючись до справ тим Радам і Управам призначених, а всякі спори в цих справах рішає Суд Української Народної Республіки”. Проте ці конституційні положення не були реалізовані.
Більшовики досить швидко й жорстоко підкорили собі місцеві ради і центр прийняття рішень у сфері місцевого самоврядування перемістився від муніципальних органів влади до державних.
Було проведено націоналізацію приватної і муніципальної власності, кошти надходили до державного бюджету, а потім виділялися містам відповідно до планів центру за розробленими нормативами, загальними для всіх міст. Був упроваджений виключно адміністративний метод управління містом.
Остаточно за радянських часів місто втратило самоврядування наприкінці 20-х років XX ст.
У період входження України до складу СРСР на її території здійснення реального муніципального управління було неможливим, оскільки воно за умов “демократичного централізму” не мало економічної бази розвитку і було ідеологічно і політично недоцільним.
Задекларована влада рад народних депутатів фактично зводилася до єдиної системи органів державного управління з жорстким підпорядкуванням у напрямі “знизу догори”. На кожному адміністративно-територіальному рівні формувалася рада народних депутатів. За Конституцією СРСР, депутати до рад обиралися на основі рівного прямого таємного голосування. Але насправді ради всіх рівнів формувалися на основі голосування за принципом “вибори одного з одного”. Таким чином ще до виборів був відомим склад майбутньої ради.
Система рад будувалася за принципом “матрьошки”, тобто рада нижчого рівня була підзвітною і підконтрольною раді вищого рівня. В умовах безроздільного домінування державної власності і відсутності самих понять про місцевий бюджет місцеві фінанси ради народних депутатів фактично були позбавлені управлінської ініціативи. Це був елемент бутафорської демократії, який завжди голосував “за”.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)