Національна економіка: регіональний та муніципальний рівень – Круш П. В. – 2.2. Наукові підходи до регіонального управління
1. Теорії просторової економіки як наукові джерела регіонального управління.
2. Сучасні методи регіональних досліджень.
3. Теорії регіонального розвитку.
1. Теорії просторової економіки як наукові джерела регіонального управління
Від початку людської цивілізації територія виступає головним інструментом інтеграції всіх сторін життєдіяльності населення.
Наприкінці XIX ст. територіальний фактор економічного розвитку набуває особливого значення. Це пов’язано, зокрема, з тим, що міграційний рух населення і Регіональне переміщення капіталів набули стійкого характеру і тому їх слід було ретельно вивчати. Практична економіка потребувала наукового обгрунтування принципів територіального розміщення основних факторів виробництва, якими, зокрема, є труд і капітал, а також розроблення методів територіальних досліджень і регулювання регіонального розвитку.
Перші дослідження розміщення виробництва були виконані німецькими вченими. Так, І. Тюнен Висунув теорію “конеппіуальних кілеь”. У праці “Ізольована держава” він запропонував поясну систему розміщення сільського господарства навколо ринку (рис. 4).
Зрозуміло, теорія І. Тюнена ігнорує деякі реальні умови розміщення сільського господарства, не враховує складних зв’язків між сільським господарством, транспортом і промисловістю. Проте вона отримала широке розповсюдження, оскільки була однією з перших в галузі обгрунтування розміщення виробництва.
А. Вебер, як і І. Тюнен, констатує свою “теорію штандарта промисловості” В “ізольовано уявній господарській області”, тобто в абстрактних умовах. Відповідно до теорії А. Вебера, розміщення промисловості визначається трьома орієнтаціями:
O транспортною (будівництво підприємств відбувається там, де витрати на транспорт мінімальні);
O робітничою (будівництво підприємств відбувається в місцях з найдешевшою робочою силою);
O агломераційною (підприємства розміщуються в центрах концентрації інших промислових підприємств; це приводить до зменшення витрат на створення транспортних шляхів, об’єктів енергетичного, комунального господарства тощо).
Рис. 4. Концептуальні кільця І. Тюнена
A. Льош на відміну від своїх попередників, досліджує вплив на вибір місця розташування об’єктів таких факторів, як Монопольний прибуток, демпінги, податки, митні платежі Тощо. На його думку, ринковий обіг товарів є головним районоутворювальним фактором. Математичними розрахунками він визначив “радіус збуту” товарів, за межами якого продаж не рентабельний. Ідеальною формою “сфери збуту” мало бути коло, але в такому разі на “ідеальному суходолі”, території з рівномірно розміщеними факторами виробництва, виникають пустоти. Тому ідеальною формою районів є шестикутник (рис. 5).
B. Кристаллер вважається автором “теорії центральних місць”. Вивчаючи в 1930-х роках характер розселення, він дійшовся висновку: найменша середня відстань для поїздок покупців до центру, де здійснюються покупки, буде в разі розміщення населених пунктів на території, що має форму шестикутника. Він увів поняття “радіус реалізації послуг та товарів” – різний для конкретних поварів і послуг.
Рис. 5. Шестикутники збуту А. Льоню
Так, хліб має продаватися в кожному населеному пункті; за цукром треба йти (їхати) до селища, відремонтувати взуття можна в майстерні малого міста, а для пошиття костюма необхідно їхати до середнього або великого міста. Отже, й кількість підприємств збільшувалася відповідно до зростання ієрархічного рангу поселення.
На базі математичних розрахунків В. Кристаллер дійшовся висновку, що сама ієрархія поселень відповідає правильній геометричній прогресії: якщо в міста є 6 селищ нижчого рівня, то в кожного селища має бути 36 сіл, на які спрямовані відповідні рангу даного селища послуги і товари.
Продовжуючи таким чином розрахунок оптимальних варіантів організації системи розселення, вчений створив теорію центральних місць, названу його ім’ям (“кристаллерівська решітка”).
Теорія полюсів зростання і центрів розвитку Виникла на основі теорії центральних місць. її засновником вважається французький вчений Ф. Перру. Він класифікував галузі виробництва, виділивши ті з них, що розвиваються повільно (легка промисловість, вугільна, суднобудівна тощо); такі, що розвиваються, але майже не впливають на розвиток інших галузей (виробництво предметів споживання); такі, що відзначаються швидким зростанням і вагомим впливом на розвиток інших виробництв (верстатобудівництво та ін.). Місця розташування комплексу таких “впливових” галузей Перру назвав географічно агломерованим полюсом розвитку. Він розробив модель взаємодії полюса та оточення. Чільне значення в цій моделі належить галузі, що забезпечує максимальні темпи розвитку. Обгрунтовуючи взаємозв’язки профілюючих галузей, Перру ввів поняття “комплекс галузей”, яке фактично є аналогом терміна “територіально-виробничий комплекс”, визначеного Н. Н. Колосковим за 25 років до виникнення теорії полюсів зростання і центрів розвитку.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)