Національна економіка – Носова О. В. – 10.2. Формування та сучасний стан інноваційного потенціалу України
Що стосується України, то і її стратегічним пріоритетом у контексті забезпечення національної конкурентоспроможності в постіндустріальній системі господарства є опанування науково-технологічною моделлю економічного розвитку. Для цього існують такі об’єктивні підстави, як наявність визнаних у світі власних наукових шкіл та унікальних технологій у сферах розроблення нових матеріалів, біології, радіоелектроніки, фізики низьких температур, електрозварювання, інформатики, телекомунікацій та зв’язку, військових технологій, здатних забезпечити розвиток високотехнологічного виробництва на рівні найвищих світових стандартів.
Крім того, в Україні існує сильна генетична основа для динамічного розвитку найсучасніших напрямків фундаментальної та прикладної науки, закладена в різні історичні часи такими всесвітньо відомими вченими, як І. Пулюй, А. Александров, М. Боголюбов (фізика), М. Кравчук, В. Глушков, М. Граве (математика та кібернетика), М. Туган-Барановський, С. Кузнець, П. Птуха (економіка), І. Сікорський, Ю. Кондратюк, О. Антонов, С. Корольов, М. Янгель, М. Духов, Є. Патон, Б. Патон (техніка), І. Мечников, О. Палладій, О. Богомолець, В. Філатов, М. Амосов, В. Вернадський (медицина і біологія) та ін.
Сучасний інноваційний потенціал України формувався упродовж другої половини XX ст. в період розгортання у світі науково-технічної революції та характеризується відносно високими якісними показниками. У складі єдиного народногосподарського комплексу колишнього СРСР науково-технічний потенціал України був досить вагомим. Так, за даними ЮНЕСКО, її частка у світовому інженерно-науковому потенціалі становила на той час майже 7 %. Займаючи всього 2,7 % території Союзу і маючи 18 % від усього населення, Україна в той же час значною мірою була задіяна у міжнародній науково-виробничій кооперації, не кажучи вже про її високу питому частку у міжреспубліканському поділі праці, де на її долю припадало майже 40 % виробництва науково-технічної продукції та нових технологій при охопленні близько 20 % сукупного ВВП народногосподарського комплексу СРСР.
Так, у 1988 р. Україна добувала 25 % вугілля, виплавляла 35 % сталі, 41 % – чавуну, видобувала 46 % залізної руди, випускала 23 % загальної кількості тракторів, 37,1 % кольорових телевізорів, 96 % – тепловозів колишнього Союзу. Водночас приналежність нашої держави до науково-технічного прогресу визначалася не лише високодиверсифікованою галузевою структурою народногосподарського комплексу, а й наявністю передових (навіть за світовими критеріями) науки та освіти. Так, наукова діяльність в Україні здійснювалася у 1900 наукових установах, організаціях і підприємствах, у яких було зайнято майже 500 тис. наукових працівників, у тому числі 6,5 тис. докторів наук, 150 тис. кандидатів наук (або 5,4 % всього працездатного населення країни – для порівняння: у США цей показник становив 6,4 %). Україна досягла значних успіхів у розвитку таких сфер фундаментальної і прикладної науки, як математика, фізика твердого тіла, фізико-хімічні основи металургії, фізіологія, клітинна інженерія тощо.
Проте вже з кінця 1980-х років, коли радянську економіку охопив параліч, різко впала потреба у науковій продукції. Так, невикористаними виявилися близько 108,9 тис. винаходів, більшість із яких (понад 80 %) було створено та зареєстровано протягом 1985-1990 рр., що з урахуванням таких факторів як високий ступінь фізичної (60 %) та моральної (майже 90 %) зношеності основних фондів призвело до того, що промислова продукція країни стала неконкурентоспроможною на зовнішніх ринках.
Упродовж 1990-х років науково-технічний потенціал України через глибоку економічну кризу продовжував підриватися: вдвічі скоротилася кількість проектних і дослідницьких організацій, майже на 50 % зменшилася чисельність наукових працівників, а питома вага асигнувань на розвиток НДДКР з 3 % “досягла” катастрофічної, з погляду інтенсивного відтворення суспільного продукту, величини 0,3 % ВВП країни (і це при тому, що фінансування науки на рівні, нижчому 1 %, повністю позбавляє її можливості розвиватися).
Крім того, роками не оновлювалося наукове обладнання, у суспільній думці було підірвано авторитет наукових кадрів, фізична зношеність основних фондів сягнула 70 %, а моральна – 95 %, що стало причиною подальшого скочування України на “задвірки” науково-технічного та соціально-економічного прогресу. Це підтвердили й авторитетні зарубіжні експерти. Наприклад, рейтинг Світового банку після проведеного у 1996 р. дослідження “Про людський розвиток в Україні” констатував перехід нашої країни з розряду держав з високим індексом людського розвитку спочатку в так званий середній клас, а вже з 1998 року експерти даної інституції впритул наблизили Україну до позицій країн – “злидарів” щодо якості людського життя.
А щодо такого узагальненого показника як індекс зростання міжнародної конкурентоспроможності країни, розрахованого експертами Всесвітнього Економічного Форуму, то у 2003 р. наша держава посідала 84-те місце. Водночас, незважаючи на значні втрати, Україні все таки вдалося зберегти ядро вітчизняного науково-технічного потенціалу, яке здатне технологічно відродити країну та створити передумови її інноваційного прориву.
За умов, коли сектор науки та науково-інформаційного обслуговування виробництва стає безпосередньою продуктивною силою та все більше поєднується з процесом відтворення, глибоко інтегруються сфери матеріального та інтелектуального виробництва, зростає рівень наукового насичення (сайєнтифікації) виробничого процесу, одним з узагальнюючих кількісних критеріїв оцінки потужності інноваційного потенціалу будь-якої національної економіки є витрати на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (НДДКР) та освіту. В розвинутих державах вони становлять від 2,5 % до 3 % валового внутрішнього продукту (за найнижчого допустимого рівня в 2 % ВВП). Наприклад, у США щорічні витрати на НДДКР упродовж останніх 10 років дорівнюють у середньому 250 млрд доларів, що становить майже половину сукупного світового показника. А що стосується освіти, то і її частка в сукупному обсязі інвестицій у дану сферу у провідних країнах рідко “опускається” нижче відмітки в 12 %, а в окремих державах досягає навіть 21 % національного доходу країн. Так, у Швеції витрати на освіту (у % ВНП країни) в середньому становлять 7,7 %, у Данії – 8 %, у Фінляндії – 6,2 %.
А в Україні обсяги фінансування інноваційних робіт упродовж усього трансформаційного періоду крім мізерних абсолютних масштабів демонструють і усталену негативну динаміку зі щорічними темпами падіння обсягів усіх форм фінансування науки та освіти, які у 1,5-2,8 разу вищі порівняно з темпами скорочення ВВП.
У структурі фінансування інноваційної діяльності в Україні (яке не перевищує 0,3 % валового внутрішнього продукту) частка бюджетних асигнувань дорівнювала 28,9 %, скоротившись порівняно з 2001 р. на 2,7, а з 1995 р. – на 9,7 відсоткового пункту. Як і в минулі роки, пріоритетним залишається фінансування наукової діяльності за рахунок замовників, яке у 2002 р. перевищило 60 % його загального обсягу, зокрема частка закордонних замовників становила 26,2 %, що є значно вищою, ніж у розвинутих країнах (у Великій Британії на іноземні джерела припадає близько 14,3 %, Франції – 8,3 %, Італії – 3,9 %, а Японії – лише 0,1 %) та може у перспективі загрожувати втратою інтелектуальної власності.
Первинність технологічних чинників економічного зростання та національного розвитку України утверджується, нарешті, у свідомості політичної та наукової еліти нашої держави. Так, у Законі України “Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні” визначено такі пріоритетні напрями інноваційної діяльності загальнодержавного рівня:
O модернізація електростанцій;
O нові та відновлювані джерела енергії; новітні ресурсозберігаючі технології;
O машинобудування та приладобудування як основа високотехнологічного оновлення всіх галузей виробництва;
O розвиток високоякісної металургії;
O нанотехнології, мікроелектроніка, інформаційні технології,
O телекомунікації;
O удосконалення хімічних технологій, нові матеріали, розвиток біотехнологій;
O високотехнологічний розвиток сільського господарства і переробної промисловості;
O транспортні системи: будівництво і реконструкція;
O охорона й оздоровлення людини та навколишнього середовища;
O розвиток інноваційної культури суспільства: підтримка національної книговидавничої справи, освітніх та науково-популярних видань.
Досвід “нових індустріальних країн” та ряду країн з перехідною економікою свідчить, що пріоритетні напрямки державної фінансової підтримки стосувалися насамперед технологічно передових галузей економіки, які детермінували науково-технічний прогрес країн і мали досить конкретний характер. Якщо екстраполювати ці програми на українські умови, то, на наш погляд, пріоритетними повинні бути галузі, що складають основу “економіки знань”, а саме:
– розвиток комп’ютерних мереж;
– створення нових поколінь мікросхем;
– створення телебачення з високим ступенем можливостей екрана;
– нові ліки та засоби захисту рослин;
– створення нових матеріалів;
– створення автомобіля та літака нового покоління, кардинальна модернізація залізничного транспорту;
– розвиток природоохоронних технологій;
– розробка нових функціональних біоматеріалів;
– розробка нових джерел енергії;
– створення нового покоління ядерних реакторів і засобів контролю та ін.
Для технологічного прориву України саме за цими стратегічно важливими напрямками в нашій країні є такі передумови, як матеріальні, інтелектуальні та виробничі ресурси, проте існує брак фінансових коштів підтримки цих проектів.
Для реалізації цих пріоритетів використовують: державні замовлення на створення науково-технічної продукції; галузеві науково-технічні програми, яким надано статус національних; галузеві науково-технічні програми та ін.
Водночас, віддаючи належне бюджетним джерелам фінансування, слід відзначити пріоритетність у структурі фінансової підтримки інноваційної діяльності українських підприємств (передусім малих наукомістких підприємств) і коштів приватних осіб та структур. Оскільки за сприятливих умов зростання обсягів замовлень з боку виробництва (у 2,5-3 рази) і створення фондів венчурного капіталу вирішиться не тільки проблема оптимізації структури джерел фінансування науки, а й підвищення рівня наукомісткості й конкурентоспроможності вітчизняного виробництва.
На сьогодні ж основним джерелом фінансування інновацій у промисловості України залишаються власні кошти підприємств. їх питома вага дорівнює майже 70 % у загальному обсязі фінансування. Переважання власних коштів підприємств серед джерел фінансування інновацій спостерігається з причини недостатності та ускладненого залучення інших ресурсів (у силу несприятливого інвестиційного клімату, відсутності венчурного капіталу та ін.). Крім того, в Україні фінансування інноваційної діяльності підприємств характеризується і низьким використанням кредитних важелів його розширення. В той час, як інноваційні проекти є, як правило, довгостроковими та вимагають значних капіталовкладень на свою реалізацію, кредитні ресурси здебільшого надаються на короткий термін та під високі відсотки. Це зумовлює низьку частку кредитів у загальному обсязі фінансування проведення інноваційних робіт, яка не перевищує в Україні 12,5 %.
Недостатність джерел фінансування за низького рівня платоспроможного попиту на інновації зумовлює і щорічне скорочення кількості наукових розробок. Кризові симптоми характерні і для кадрової складової інноваційного потенціалу України, що виявляється передусім у відтокові спеціалістів з науково-технічної сфери. Про це свідчить, зокрема, той факт, що у 2002 р. кількість спеціалістів, які виконували НДДКР, порівняно з 1991 р. скоротилася майже на 64 %, в тому числі спеціалістів вищої кваліфікації – на 32 %, особливо це стосується кандидатів наук. Крім того, спостерігається зниження творчої активності науковців, про що свідчить, зокрема, скорочення кількості патентів на 100 виконавців з 4 у 1991 р. до 2 у 2000 р. На сповільнення в останні роки інноваційної діяльності в Україні вплинули такі фактори, як загальний спад виробництва, незадовільна динаміка структурних перетворень у промисловості, ресурсні обмеження та ін. Якщо в середині 1990-х років питома вага інноваційно-активних підприємств становила 23 % їх загальної кількості, то у 2002 р. вона скоротилася до 14,6 %, що становить близько 1,5 тис. підприємств.
В Україні в останні роки дещо активізувалася робота з продажу інновацій. Щоправда, на відміну від прийнятого на Заході внутрішнього трансферту результатів інноваційної діяльності українські підприємства часто-густо продають ліцензії на результати НТР, які ще не впроваджувалися, а купують за кордоном технології, створені вже 10-15 років тому, продовжуючи, таким чином, їх життєвий цикл. Водночас украй незадовільною є структура придбаних за кордоном ліцензій. Із загальної кількості укладених з іноземними контрагентами ліцензійних угод 62 % з них стосувалися товарних знаків (переважно у лікеро-горілчаній та тютюновій промисловості), 30,9 % винаходів було пов’язано з харчовою промисловістю, 13,6 % – з медичною сферою за фактичної відсутності угод у машинобудуванні, електроніці та сільському господарстві. Зростання конкурентоспроможності національної економіки в цілому забезпечується передусім інноваційним характером розвитку її стратегічно важливих галузей. Для України такими є підгалузі машинобудівельного комплексу. Незважаючи на те, що за останні роки питома вага машинобудування в обсязі промислового виробництва зменшилася з 31 % до 17 %, проте обнадійливою є тенденція активізації інноваційної діяльності в даній сфері, що виражається у зростанні обсягів створення та освоєння виробництва нових видів техніки. Щодо галузевого спрямування результатів винахідницької діяльності у вітчизняне машинобудування, то воно не відповідає повною мірою пріоритетним напрямкам розвитку його підгалузей. Якщо для такої підгалузі як виробництво металургійного устаткування характерно зростання нововведень, то розвиток таких проривних для української економіки підгалузей, як виробництво електронної техніки, засобів обчислювальної техніки, сільськогосподарських машин, медичної техніки, металорізальних верстатів, навпаки, позначений зниженням інноваційної активності. На жаль, перманентно відбувається зниження питомої ваги зразків вітчизняної продукції, технічний рівень яких відповідає кращим українським та закордонним аналогам. Це позбавляє вітчизняних товаровиробників будь-яких конкурентних переваг на міжнародних ринках та закріплює за ними статус аутсайдерів науково-технічного прогресу.
Важливим етапом інноваційного процесу є комерціалізація інновацій, яка виражає ступінь сприйнятливості виробництва до нововведень. Процес комерціалізації в Україні має зворотний напрямок розвитку порівняно з динамікою створення нових зразків вітчизняної продукції. Це виражається, зокрема, у зниженні питомої частки запроваджених у виробництво результатів досягнень української науки і техніки з 91 % у 1995 р. до 84 % у 2005 р. Показовим у контексті комерціалізації є і середня тривалість прийняття рішення про освоєння у виробництві нових типів машин, устаткування. В Україні цей показник становить 0,9 року. Незадовільний стан науково-технологічної сфери та низька результативність інноваційної діяльності в Україні призвели до зниження частки інноваційної продукції у загальному обсязі промислової продукції нашої держави. На сьогодні даний показник в Україні дорівнює лише 7 %.
Зазначена тенденція знижує й ефективність зовнішньоекономічної діяльності в Україні, призводить до посилення імпортозалежності нашої держави від наукоємних товарів і науково-технічних послуг, локалізації в країні трудо – та ресурсомістких, а також екологонебезпечних виробництв тощо.
Підтвердженням цього є і надзвичайно низька питома частка України у світовій торгівлі наукомісткими та високотехнологічними товарами. Так, на сьогодні український експорт продукції з високим рівнем доданої вартості не перевищує 0,02 % світового обсягу. Тоді як постіндустріальні країни світу постійно нарощують свою присутність на світових ринках науково-технічної продукції (наприклад, на сьогодні на такі країни, як США, Японія, Німеччина, відповідно, припадає 39 %, 30 % та 16 % загального обсягу ринку інноваційних товарів, який оцінюється в 2 трлн 300 млрд дол. США), зовнішній торгівлі України притаманні значні структурні диспропорції, викликані насамперед низьким рівнем інтелектуалізації та наукомісткості її експорту.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)