Національна економіка – Мельникова В. І. – 6.2. Фінансова система та фінансова політика в Україні
Фінансові й грошово-кредитні інструменти є найвідомішими й найпоширенішими регуляторами ринкової економіки.
Фінансова система Національної економіки – це сукупність фінансових відносин при формуванні, розподілі й використанні коштів.
Система фінансових відносин містить такі ланки:
– бюджети різних рівнів;
– фонди соціального, майнового і особистого страхування;
– валютні резерви держави;
– грошові фонди підприємств, організацій, фірм;
– інші спеціальні грошові фонди.
Через фінансовий механізм держава створює фонди коштів (максимальні, мінімальні, зовнішні, внутрішні), які використовуються для реалізації різних функцій держави в економічній, соціальній і політичній сферах. Найпоширенішим принципом побудови фінансової системи в сучасних умовах є фіскальний (тобто в інтересах скарбниці). Він припускає таке:
1. Економічну самостійність і чітке розмежування функцій між окремими ланками фінансової системи, тобто уряд фінансує виконання завдань загальнодержавного значення (оборона, космос, зовнішньоекономічна діяльність), місцеві органи – розвиток шкіл, комунальних установ. Місцеві бюджети зі своїми доходами й витратами не входять до державного бюджету.
2. Формування бюджету здійснюється на нормативній основі.
3. Взаємодія бюджетів різних рівнів усередині держави будується на основі угод.
4. Дохідна частина бюджетів формується в основному за рахунок податків. У такий спосіб за допомогою фінансової системи відтворюються всі процеси перерозподілу суспільного продукту й національного доходу.
Кошти фінансової системи виконують ряд функцій, насамперед три основні класичні функції.
Перша функція – аллокація ресурсів. Ця функція пов’язана з наданням суспільству певних благ з боку держави, які не може надати приватний сектор (внутрішня й зовнішня безпека, створення транспортної мережі: дорог, освітлення; будівництво міських інженерних комунікацій: водопроводу, каналізації). Надання таких благ припускає, що частину наявних виробничих ресурсів буде витрачено інакше, ніж це було б зроблене приватним сектором, тобто буде здійснено аллокацію ресурсів.
Друга функція – перерозподіл доходів, що припускає коректування розподілу доходів і майна для досягнення більшої соціальної справедливості.
Перерозподіл доходів грунтується на двох основних правилах:
– особи, що мають підвищений дохід, вносять у фонд суспільства більшу за своїми розмірами частку, яка використовується державою на суспільну допомогу;
– особи з низькими доходами одержують від держави більше, ніж вкладають у загальний фінансовий фонд.
Третя функція – стабілізація економіки – здійснюється шляхом економічної політики, спрямованої на забезпечення високої зайнятості, стабільності цін, постійного й розмірного економічного зростання.
Крім цих функцій фінансова система також виконує більш вузькі, або традиційні функції. До них відносять такі:
– акумулюючу, що складається з концентрації засобів у бюджетах і позабюджетних фондах і створення матеріальної бази держави;
– регулюючу, за допомогою якої встановлюється величина плати за кредити, розмір резервів банків;
– розподільчу, що реалізується шляхом формування й використання коштів через відповідні фонди цільового призначення: держбюджет, фонд соцстраху, фонди підприємців, соціальні фонди (пенсійний);
– контрольну, яка забезпечує правильність стягнення податків, відсотків та їх використання за призначенням.
Заходи держави з мобілізації фінансових ресурсів, їхнього розподілу й використання на основі фінансового законодавства становлять фінансову політику, яка розглядається як об’єктивний і суб’єктивний процеси й регулюється державою.
Об’єктивність фінансової політики полягає в тому, що вона будується відповідно до вимог економічних закономірностей. Успіх її реалізації багато в чому залежить від виявлення й пізнання цих закономірностей. Об’єктивні моменти фінансової політики є базою при побудові фінансового законодавства. Разом з тим політика, в тому числі й фінансова, завжди є суб’єктивною, тому що реалізується людьми, їхніми волею й зусиллями.
Проведена фінансова політика обумовлена станом економіки держави.
Так, в умовах кризи фінансова політика, з одного боку, спрямована на припинення спаду виробництва, стимулювання його розвитку, концентрацію фінансових ресурсів для їх вкладення в пріоритетні галузі економіки (відновлення основного капіталу), а з іншого – на стримування соціальних програм, скорочення витрат на оборону.
При досягненні стійкого розвитку змінюється й фінансова політика, тут вона вже має бути спрямована на підтримку стійкого загальноекономічного розвитку і економічного зростання.
Суб’єктами (або носіями) фінансових відносин є:
– держава;
– підприємства, різні об’єднання і організації;
– окремі громадяни.
Тому ці стосунки складаються у вигляді певних груп відносин:
O перша група – між державою й підприємствами, вона охоплює систему платежів у державний бюджет і різні фонди державних організацій;
O друга – між підприємствами, що мають взаємні платіжні зобов’язання на основі договорів;
O третя – між підприємствами й банками, це відносини щодо одержання, використання й повернення кредиту;
O четверта – між підприємством і його структурними підрозділами;
O п’ята – між державою й громадськими організаціями;
O шоста – між державою й населенням з приводу сплати податків, одержання трансферних платежів, випуску позик, лотерей.
Фінансова політика, що проводиться державою, й відповідні їй фінансові відносини між суб’єктами господарювання створюють умови для проведення грошово-кредитної політики держави, яка полягає в такому:
O регулюванні величини грошової маси;
O управлінні кредитуванням, платою за користування кредитами, безготівковими розрахунками, фінансовим ринком;
O зміцненні національної валюти.
Реалізація грошової політики здійснюється безпосередньо банківською системою національної економіки країни, яка складається з трьох ланок: центрального банку, в Україні це Національний банк України (НБУ);комерційних банків; спеціалізованих кредитно-фінансових установ.
Найважливішим знаряддям регулювання національної економіки є центральний банк, він же є основною ланкою всієї банківської системи.
На відміну від інших банківських інститутів прибутковість не є основною метою діяльності центрального банку. Основними цілями НБУ є:
O створення нормальних умов для ефективного функціонування всіх суб’єктів економіки;
O захист і забезпечення стабільності гривні;
O розвиток і зміцнення банківської системи;
O забезпечення ефективних розрахунків між суб’єктами національної економіки.
Особливе місце НБУ визначається функціями, які він має виконувати, а саме:
– розробляти й проводити разом з урядом ефективну кредитно-грошову політику;
– виконувати міжбанківські розрахунки, у тому числі й у міжнародних відносинах;
– здійснювати грошову емісію й контроль за грошовим обігом;
– зберігати резервний фонд інших кредитних установ, головним чином комерційних банків;
– регулювати й контролювати діяльність комерційних банків й інших кредитних організацій;
– здійснювати валютне регулювання й забезпечувати конвер-тованість національної валюти;
– зберігати й регулювати державний золотовалютний резерв;
– здійснювати керування державним боргом.
НБУ – це автономний державний інститут, що підпорядковується вищому законодавчому органу України, тобто Верховній Раді, й працює відповідно до власного уставу.
Національний банк України разом з Міністерством фінансів розробляє “правила гри”, тобто нормативно-правові акти діяльності комерційних банків і кредитно-фінансових установ, видає їм ліцензії на ведення банківської діяльності й має право позбавляти їх цих ліцензій.
Сьогодні в Україні близько 200 комерційних (універсальних і спеціалізованих) банків. Вони здійснюють взаєморозрахунки своїх клієнтів; акумулюють тимчасово вільні кошти й надають кредити; проводять операції з випуску й розміщення цінних паперів.
До кредитно-фінансових установ відносять: інвестиційні й інноваційні фонди, кредитні союзи, страхові компанії, пенсійні фонди, ломбарди. Їхня особливість полягає в тому, що вони обслуговують певні групи, типи клієнтури, роблять одну – дві послуги.
Відповідно до закону “Про Національний банк України” основними економічними засобами й методами грошово-кредитної політики є:
1. Регулювання обсягу грошової маси за допомогою визначення й додержання норм обов’язкових резервів комерційних банків і фінансово-кредитних установ.
Відповідно до закону комерційні банки частину своїх коштів зобов’язані зберігати у вигляді резерву в Національному банку України, який визначає розмір цього резерву. При зменшенні його величини збільшується можливість комерційних банків розміщувати гроші серед своїх клієнтів, і грошова маса в країні зростає і, навпаки, зі збільшенням резерву пропозиція грошей зменшується, рівень відсотків піднімається, гроші стають “дорожче”.
Ця політика Національного банку є найбільш надійним інструментом грошово-кредитного регулювання. Вона застосовується як засіб швидкого обмеження або поширення кредитної маси в країні.
2. Процентна політика. Підвищення або зниження відсоткової ставки НБУ обумовлює адекватні дії комерційних банків (якщо НБУ підвищує відсоткову ставку, то комерційні банки підвищують відсоткову ставку своїм клієнтам). У такий спосіб проводячи політику “дешевих” або “дорогих” грошей, НБУ стимулює або призупиняє ділову активність.
3. Операції із цінними паперами на відкритому ринку. Коли НБУ продає цінні папери, то він отримує грошові кошти й кількість грошей в обігу падає, відсоток зростає й гроші знову стають “дорогими”. Коли НБУ купує цінні папери, відсоток падає, тому що збільшується грошова маса, гроші “дешевшають”.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)