Національна економіка – Мельник А. Ф. – 1.4. Особливості трансформації та розвитку національної економіки в Україні
Кожна країна розвивається в рамках певної соціально-економічної системи, використовуючи наявні умови для життєдіяльності. Серед них слід виокремити три комплексних блоки: природно-кліматичні фактори розвитку країни, виробничо-економічний базис і соціокультурні традиції. Всі країни, маючи різні умови і поєднуючи їх, намагаються знайти вектор власного розвитку, який надасть змогу найбільш ефективно використовувати наявний потенціал і реалізувати цілі суспільства. Кожна із зазначених умов впливає на інші, взаємодіючи з ними. Зокрема, виробничо-економічний базис діє на соціокультурний стиль життя і поведінку населення. У свою чергу традиції, ментальність, релігія можуть як суттєво прискорити, так і призупинити економічний розвиток. З часом значення природних умов діяльності перестає бути визначальним, оскільки підвищується роль набутих переваг, які починають визначати господарський потенціал розвитку. Тому багато теоретичних шкіл пов’язують особливості економічного розвитку з досягнутим рівнем продуктивних сил.
Для вивчення національної економіки необхідно виокремити основні етапи її розвитку. Вони можуть виявлятися як в історичному контексті, так і за іншими критеріями, а саме: співвідношення економічних і неекономічних методів управління економікою; напрями трансформації та реформування національної економіки; формування технологічних укладів тощо.
В історичному аспекті можна виокремити такі основні підходи до етапізації розвитку національних економік: формаційний, цивілізаційний та технократичний.
Формаційний підхід Розробили К. Маркс і його послідовники. Суть його полягає в тому, що продуктивні сили суспільства у сукупності з виробничими відносинами становлять певний спосіб виробництва, а спосіб виробництва у поєднанні з політичною надбудовою суспільства – соціально-економічну формацію. Основоположним економічним ядром кожного способу виробництва, а відповідно, і формації, є панівна форма власності, оскільки саме вона визначає спосіб поєднання працівника із засобами виробництва. Формаційний підхід передбачає, що розвиток людського суспільства відбувається як послідовна зміна одного способу виробництва іншим – первіснообщинний -> рабовласницький -> феодальний -> капіталістичний -> комуністичний. Формаційний підхід виходить із того, що вирішальна роль у суспільному розвитку належить процесу виробництва, відносинам власності, а його головною рушійною силою є суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами та загострення класової боротьби в суспільстві.
Цивілізацій ний підхід Виокремлює закономірні етапи розвитку економічних систем по-іншому. Він зорієнтований не на особливості способу виробництва, а насамперед на цілісність людської цивілізації, домінуюче значення загальнолюдських цінностей, інтегрованість кожного суспільства у світову спільноту. Цивілізація – категорія історична, її рівень і сутність визначаються соціально-економічними умовами, в яких відбувається життєдіяльність того чи іншого народу. Американський економіст У. Ростоу висунув теорію “стадій зростання”, в якій виокремив п’ять стадій економічного розвитку: традиційне суспільство; перехідне суспільство; стадія зрушення; стадія зрілості; стадія високого рівня масового споживання. Інший американський вчений ЛТ. Морган Виокремлював три етапи в розвитку людської історії: епоха дикості (мисливське господарство); епоха варварства (скотарство); епоха цивілізації.
Технократичний підхід Виокремлює три етапи розвитку національної економіки: доіндустріальний, індустріальний і постіндустріальний. Домінуючими галузями доіндустріального розвитку є добувні, в індустріальній стадії переважають обробні галузі, а характерними ознаками постіндустріального суспільства є відносне падіння виробництва товарів і зростання обсягів надання послуг, підвищення рівня кваліфікації працівників, випередження розвитку наукомістких виробництв, які використовують інформаційні та нанотехнології. Головним фактором виробництва у постіндустріальному суспільстві стає не наявність ресурсів, а ефективність їх використання.
Нині є й інші критерії виокремлення етапів розвитку національної економіки. Одним із них є співвідношення економічних і адміністративних методів управління. Такий підхід має велике значення для дослідження меж та механізмів державного і ринкового регулювання.
Починаючи з минулого століття, національна економіка України розвивалася під впливом зовнішніх чинників спочатку Росії, а потім Радянського Союзу, характеризувалася етапами розвитку капіталістичних форм господарювання, соціалізму (де можна виокремити етапи воєнного комунізму, непу, командноадміністративний). З 1991 р., після набуття незалежності, розпочався перехідний період до побудови соціально орієнтованої ринкової економіки. Цей етап учені визначають як етап становлення ринкової економіки. В цей період формуються інститути приватної власності, здійснюється перехід від планової до конкурентної економіки, зростає роль великих приватних корпорацій, започатковується перехід до інноваційної економіки, робиться акцент на підвищенні добробуту населення і відповідності стандартів життя європейським, реформуються соціальна система і соціальний захист населення, розвиваються відносини між державою і бізнесом, створюються демократичні інститути громадянського суспільства. Період характеризується зростанням значення економічних методів управління, створенням нових інституцій ринкової економіки, розширенням ролі регіонів в управлінні соціально-економічними процесами. Разом з тим загострюються проблеми соціального характеру, зростає тінізація економіки, домінують такі регресивні процеси, як деіндустріалізація, структурна незбалансованість, зниження якості товарів.
Наступним етапом в розвитку економіки України став етап стабілізації ринкових механізмів, який охоплював період з 1994 по 1999 р. Формування української моделі економіки в цей період відбувалося під впливом таких основних чинників, які суттєво вплинули на її характер: геополітичних (економіка країни формувалася як проміжний тип між західною і східною економіками); історичних (містила низку специфічних характеристик, пов’язаних з історичним розвитком у складі колишнього Радянського Союзу, передусім значну частку державного сектору, адміністративний стиль управління економікою); правових (в Україні не було сформовано ефективний правовий механізм розв’язання проблем і конфліктних ситуацій, узгодження та врегулювання взаємовідносин між суб’єктами господарювання); монополізму в економіці (потужні монопольні структури в пріоритетних галузях стримували розвиток конкурентного середовища); нерівномірності економічного розвитку регіонів та диспропорцій у галузевій структурі економіки; поєднання економічної, політичної та олігархічної влади; вияв менталітету громадян (недовіра до влади, розчарованість у реформах, пасивність, протиборство державного і приватного секторів, відсутність розвинутих демократичних традицій), які зумовили сутнісні характеристики вибору моделі ринкової економіки.
З 2000 р. окреслюється етап розвитку ринкових засад національної економіки. В цей період починається формування інтеграційної моделі економічних перетворень. Важливим наслідком регулятивних заходів з боку уряду стало економічне зростання та підвищення міжнародного авторитету України. Разом з тим сучасна вітчизняна економіка потребує глобальних інституційних реформ, структурної перебудови національного господарства, активізації інвестиційної діяльності в напрямі оновлення технологій та формування конкурентоспроможних виробництв. Сьогодні розвиток національної економіки характеризують як формування конкурентоспроможної економічної системи, в основу якої закладається інвестиційно-інноваційна модель розвитку.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)