Музеєзнавство – Рутинський М. Й. – 6.3. Пріоритетні напрями та завдання розбудови національної музейної мережі
Значущість наукової, культурно-просвітницької та екскурсійно-туристичної функції музеїв України вирізнялася ще на початку XX ст. [50, 69]. Як на теперішній час, маємо всі підстави стверджувати, що музеї нашої країни перетворилися на невід’ємну складову туристичного обслуговування й дедалі глибше інтегруються у туристичний бізнес.
Проведення фестивалів, виставок та конкурсів, поліпшення умов функціонування, підвищення ступеня збереження пам’яток національної культурної спадщини сприяють туристичній промоції областей та залученню як іноземних, так і вітчизняних туристів та екскурсантів.
Музейні заклади мають значний вплив на виховання підростаючого покоління, розвиток повноцінної особистості, формування національно-патріотичного світогляду, пізнання історично-культурного надбання української нації. Саме тому питання популяризації музейних цінностей, включення їх у мережу туристичних послуг є надзвичайно актуальним.
Створення у музеях розгалуженої сфери послуг для туристів та відвідувачів, відкриття сувенірних магазинів, виставкових галерей, антикварних магазинів сприяють збільшенню фінансових витрат – надходжень у місцеві бюджети.
Пріоритетним напрямом розбудови національної музейної мережі має стати запровадження нових технологій в експозиційній діяльності, створення експозицій, що дивують і принаджують несподіваними технічними ефектами (напр., рухома, анімована чи інтерактивна експозиція).
Необхідно якісно переосмислити планування музейного простору з метою виділення у ньому сегментів для релаксації відвідувачів. Раніше ми вже згадували австрійський Музей діамантів Сваровскі, де на релаксаційні кімнати з приглушеним освітленням і м’якими диванами для розслабленого споглядання музейно-анімаційних ефектів відведено близько третини експозиційної площі установи. Звісно, досягнути такого показника класичним українським музеям наразі нереально. Однак керівництву кожного українського музею необхідно пам’ятати: музей – це установа, котра надає послуги культурного відпочинку й естетичного задоволення. Отже, йдеться про нематеріальні послуги, які надає музей і за які відвідувач платить гроші. Інноваційна музейна концепція “відпочинок плюс пізнання та враження” повинна у XXI ст. стати новою ідеологією кожного українського музею.
Важливими напрямами розвитку музеїв є подолання проблеми відставання їх матеріально-технічного забезпечення, оснащення їх належними технічними засобами охорони, використання комп’ютерної техніки й створення на її базі інформаційно-довідкових систем. У цьому напрямі музеї України значно відстають від музейних мереж розвинених країн світу.
Більшість музеїв України розташовані у тісних приміщеннях, де неможливо належним чином організувати збереження музейних фондів. Брак коштів призводить до того, що багато предметів із різних причин не можуть експонуватися: деякі з них вимагають складної й тривалої реставрації, інші мають лише наукове значення [38].
Реорганізація структури музейного менеджменту вимагає розуміння того, що для отримання фінансових надходжень музеї повинні залучати нових відвідувачів. Традиційний графік роботи, зручний тільки для персоналу, надання послуг, призначених для певного кола відвідувачів, неконтрольованість видатків та розподілу роботи між співробітниками, нерівноцінна увага до різних категорій відвідувачів – це ті негативні фактори в роботі музейних установ, які заважають ефективній діяльності, отриманню додаткових коштів і навіть погіршують фінансовий стан цих установ.
Для прикладу, традиційний для українських музеїв режим роботи з 9:00 до 18:00, перерва з 13:00 до 14:00 та вихідний день у суботу в містах – центрах туризму (Львові, Києві, Одесі, Кам’янці-Подільському, Яремчі, Трускавці, Ялті та ін.) істотно знижує потік відвідувачів у ці установи.
Адже структура вільного часу туристів/відпочивальників не збігається з годинами роботи музеїв – коли після заміської екскурсії у туриста з’являється вільний час (з 17 -18 год.) для особистого культурного дозвілля, музеї уже зачинені, і тоді турист відправляється по магазинах та барах. А скільки відвідувачів недоотримують музеї через вихідний у суботу – день тижня з найвищою екскурсійно-пізнавальною активністю дитячих і молодіжних туристичних груп, та й зрілих туристів, які приїжджають (скажімо з Києва у Львів) на уїк-енд (з п’ятниці до неділі) і саме на суботу (а не на день приїзду чи від’їзду) планують для себе максимально насичену пізнавальну програму!
Як наголошує П. Горішевський, музеї та художні галереї – це центр культурного життя населеного пункту. Тому необхідно, щоб широка громадськість знала, які скарби зберігаються у цих музеях, які програми вони пропонують. Для цього необхідно проводити активну маркетингову політику, завдяки якій потенційні відвідувачі мають можливість своєчасно дізнаватися, де і коли вони можуть подивитись щось цікаве для себе. Такий підхід важливий для формування та подання через туристично-інформаційні центри культурних програм музейних закладів, включення їх у маршрути масового туризму [38].
Перегляду вимагає як цінова політика самих музеїв, так і фіскальна політика держави щодо відвідувачів національних музеїв. Це найдієвіший механізм державного стимулювання відвідуваності наших музеїв. Для прикладу, щоліта кожен третій український рекреант відмовляється від екскурсійного відвідування Алупкинського й Лівадійського палаців-музеїв через вартість вхідного квитка 20 грн, адміністрації цих музеїв не вигідно знижувати вартість, оскільки наплив відвідувачів і так високий, і фіксовано висока ціна почала відігравати функцію фінансового бар’єра для “просіювання” надмірно численного потоку відвідувачів. Однак цю проблему можна вирішити іншим чином, скажімо, через розгортання у Ялті, Алушті, Судаку виїзних експозицій і виставок з фондосховищ цих палаців-музеїв.
З іншого боку, функцію здешевлення ціни за відвідування українських музеїв мала б взяти на себе держава. Показовим у цьому контексті є практика фіскальних взаємин “держава – музей – відвідувач” у США – країні з найвищими у світі статистичними показниками відвідуваності музеїв. Американська модель таких взаємин передбачає часткову компенсацію витрат громадян США за ознайомлення з національною музейною спадщиною, оскільки, згідно з положеннями Конституції, ця спадщина є колективною власністю і гордістю всієї американської нації.
Отож, купуючи вхідний квиток, відвідувач отримує податкову квитанцію. Усі квитанції зберігаються, і, при заповненні американцем в кінці кожного року декларації про прибутки, із суми, що підлягає оподаткуванню, повністю віднімається та, яка була використана як плата за вхід в музеї. Тобто частина вартості вхідних квитків оплачується не відвідувачами музеїв, а урядом США, який щорічно відраховує для погашення цих видатків п’ять мільярдів доларів [88].
П’ята частина вартості вхідних квитків в українські музеї складається із державного податку на додану вартість (ПДВ). Скасування для музеїв – як загальнодоступних скарбниць народної спадщини й “криниць” національної духовної культури – лише одного цього податку уже істотним чином здатне здешевити для широких верств населення ціну за відвідування музеїв і, як наслідок, активізувати його екскурсійну активність, поліпшити міру задоволення його пізнавально-освітніх та естетично-культурних потреб, зрештою, сприяти популяризації і доступності національної музейної спадщини для широких верств населення, зокрема сімей із сукупним доходом на рівні, нижчому за середній.
Надзвичайно актуальною й важливою є проблема ефективної промоції музеїв країни та її окремих регіонів на різноманітних туристичних виставках і салонах, включення їх у туристичні маршрути та їхня популяризація серед широких верств населення.
Пріоритетним завданням для українських музеїв є “прорив інформаційної блокади” та проведення суспільно резонансних акцій і PR-заходів. Нині музейну спадщину нашої країни фахово репрезентує в глобальній мережі Інтернет один-єдиний сайт “Музейний простір України” [79].
А першим значним успіхом на ниві міжмузейної комунікації і PR вважаємо проведення Першого всеукраїнського фестивалю “Музей третього тисячоріччя”, присвяченого 150-річчу з дня народження академіка Д. І. Яворницького – видатного українського історика, археолога, етнографа й засновника музейних колекцій старожитностей. З 1902 по 1933 р. Дмитро Яворницький очолював Історичний музей Дніпропетровська, на базі якого 2005 р. було проведено фестиваль. Участь у фестивальних заходах взяли 70 музеїв з 33 міст 20 областей України й АР Крим. Для окремих з них ця акція дала можливість вперше за час свого функціонування “засвітитися”, тобто звернути на себе увагу широкого загалу, журналістів та туристичних організацій.
Фестивальні конкурси стали дієвою формою відкритого змагання творчого потенціалу музейних працівників нашої країни та налагодження інтенсивної міжмузейної комунікації. Музеї-переможці у номінаціях “кращий музейний фільм”, “кращий музейний телевізійний проект”, “краща міні-експозиція”, “краща музейна поліграфічна продукція” тощо активно обмінювалися досвідом та інноваціями з іншими музеями країни. Неабиякий суспільний резонанс отримав і PR-ефект Всеукраїнського музейного фестивалю.
Переконані: щорічне проведення Всеукраїнських музейних фестивалів та регіональних музейних форумів із залученням широкого кола громадськості здатне спричинити перелом у ставленні українського суспільства до національної музейної спадщини. Саме таким чином можна подолати існуючі суспільні упередження та представити пересічному українському громадянинові музеї як якісно оновлені установи із сучасними технологіями комунікації та технічно модернізованими атракційними експозиціями.
Туристи та екскурсанти часто зіштовхуються з такою проблемою, як відсутність у штаті українських музеїв екскурсоводів із знанням іноземних мов. Для прикладу, приїхавши у філію Львівської галереї мистецтв – Олеський замок – туристи можуть замовити екскурсію лише українською мовою. Іноземні туристи, як правило, приїжджають сюди зі своїми гідами. Це аж ніяк не сприяє зростанню рівня зайнятості місцевого населення та збільшенню доходів музейних закладів.
Важливо наголосити і на позитивних тенденціях розвитку мережі музейних закладів у системі туристичної інфраструктури. При створенні нових туристично-привабливих продуктів українськими туроператорами активно використовується європейський досвід формування культурологічих турів із комбінованим у просторі і часі відвідуванням низки репрезентативних музеїв того чи іншого краю.
У цьому контексті вартим уваги й поширення на інші терени є досвід Карпатського регіону, в якому на початку XXI ст. налагоджено плідні партнерські стосунки між Радою з туризму Карпатського регіону та Асоціацією музеїв і галерей Карпатського регіону.
Регіональним туристично-інформаційним центром в Івано-Франківську спільно з Радою з туризму Карпатського регіону та обласними державними адміністраціями регіону протягом 2004 -2005 pp. було реалізовано інвестиційний проект “Розширення бізнес-можливостей розвитку музейної справи в Західній Україні”. Метою цього проекту є підвищення життєздатності музейних закладів, салонів, галерей шляхом організації заходів з удосконалення в них рівня менеджменту, маркетингу, в т. ч. виявлення додаткових послуг, які вони можуть надавати для залучення нових джерел доходів, організації нових напрямів діяльності та підвищення рівня обслуговування відвідувачів [38].
В рамках проекту було проведено навчальні семінари для працівників музейних інституцій в регіоні, організовано ознайомчі тури для туристичних організацій та представників
ЗМІ музеями регіону з метою розробки та популяризації туристичних маршрутів місцями культурної спадщини Карпатського регіону.
Серед інновацій розвитку музейної мережі регіону згадаємо, для прикладу, такий факт: у жовтні 2005 р. на одній із найстаріших броварень України і Європи – “Львівській пивоварні” – було відкрито перший в Україні Музей пивоваріння. За кордоном такі музеї є одними з найпопулярніших місць для туристів. У Німеччині працює понад 80 пивних музеїв, в Австрії – 10, у Бельгії та Чехії – по 15 музеїв-пабів.
Площа Музею пивоваріння, для котрого спеціально реконструювали історичні приміщення пивоварні, становить 600 м2. Майже два роки тривали роботи по його створенню. Серед унікальних експонатів музею – Книга рецептур початку XX ст., за якою можна простежити процес варіння пива, статут Львівського акційного товариства броварів 1897 p., гальба “Зоська” кінця XIX – початку XX ст., понад 30-ти – сячна колекція пивних етикеток. Відвідувачі зможуть побачити старовинні процеси виробництва пива та дегустувати його в спеціальних залах.
Можна перераховувати ще десятки пріоритетів та завдань розбудови національної музейної мережі організаційно-управлінського, міжмузейно-комунікаційного, міжнародно-партнерського, освітньо-культурного, експозиційного, туристично-екскурсійного, рекламно-інформаційного та комерційного характеру. Проте, з огляду на нормативні обсяги посібника, спинимося на найважливішому – розширенні національної музейної мережі як такої.
У 2005 р. за ініціативи Всеукраїнської асоціації музеїв, Національної громадської ради з туризму і курортів, Українського фонду культури і Українського товариства охорони пам’яток історії та культури було розроблено програму “Відродження замків України”, згідно з якою буде створено перелік об’єктів, що потребують реконструкції, а також визначено шляхи їх подальшого розвитку як музейно-туристичних об’єктів.
Сьогодні у туристичній індустрії 40% замкових комплексів України використовується під музейні заклади.
Серед областей України, за кількістю музеєфікованих і перетворених на туристичний продукт замкових комплексів, перше місце посідає Львівська область (замки в Олеську, Підгірцях, Жовкві, П’ятничанах, Свіржі, Золочеві) [41, 46].
Велику популярність серед туристів та екскурсантів мають Ужгородський і Мукачівський (Закарпатська область), Олеський і Золочівський (Львівська область), Кам’янець-Подільський і Меджибізький (Хмельницька область), Хотинський замки-музеї (Чернівецька область).
Але багато із збережених комплексів ще закриті для екскурсійних відвідувань та доступу туристів (замки в Бродах, Жовкві і Свіржі на Львівщині, Чинадійовому (Закарпаття) тощо через розміщення у них адміністративних організацій.
Нині Україні вкрай потрібні музеї нового типу – історико-анімаційні скансени, які репрезентували б світові понад п’ятитисячолітню історикокультурну спадщину нашої країни.
Козацькі скансени в Україні вже є (напр., Національний заповідник “Хортиця”), і розвиток їх триватиме й надалі. (Скажімо, лише в одній Донецькій області зусиллями Донського козацтва розроблені проекти двох подібних скансенів – Музею козацького побуту просто неба на Савур-могилі та меморіального комплексу “Козацька пристань” в с. Рай-городку).
Що ж до попередніх історичних епох формування українського етносу, то проблема їх адекватної музейно-туристичної репрезентації є набагато гострішою.
Нині українська громадськість впритул наблизилася до усвідомлення необхідності початку реалізації проекту історичної реконструкції трипільського протоміста на Київщині біля Ржищева (чи деінде). Над цим проектом плідно працюють як археологи Інституту археології НАН України, так й активісти організації “Коло-Pa”. Зазначимо, що, за умови втілення цього проекту у життя й активного інформаційно-рекламного просування нового турпродукту, Трипільське протомісто-скансен відразу стане наймасовішим об’єктом екскурсійно-туристичного інтересу України, особливо серед школярів та студентської молоді.
Існує потреба в організації Скіфського скансену, що репрезентуватиме яскраву сторінку історії нашої країни. Оптимальним чином для цієї потреби може підійти частина території Більського городища на річці Ворсклі – найбільшого міста Європи першої половини І тис. до н. е., довжина валів якого сягає 35 км, висота перевищує 10 -12 м. (Археологи відстоюють версію про ототожнення цього городища зі славнозвісним дерев’яним містом Гелоном*6, описаним Геродотом у V ст. до н. е.) Діяльність подібного скансену треба розвивати в руслі пропагування активного кінного туризму й анімаційних фестивалів за участю членів українських клубів історичного фехтування.
*6: {За результатами систематичних археологічних досліджень, архітектур* ний вигляд і життя легендарного міста Гелона художньо змальовані в історичному романі M. Рутинського “Сини Бори стена”.}
І, зрештою, якщо Україна є “дитям” найбільшої середньовічної держави Європи – Київської Русі, то існує потреба належним чином знайомити й репрезентувати нашу квітучу давньоруську спадщину як іноземним, так й українським туристам.
На наше переконання, доцільно організувати щонайменше два давньоруські скансени: Тустань і “Замок князя Володимира Великого”.
Уся необхідна проектна документація щодо відродження унікальної наскельної давньоруської фортеці Тустань у Карпатах біля с. Урича на Львівщині вже розроблена дослідником пам’ятки – археологом Михайлом Рожком. Цей скансен має вигідне транспортне розташування, завдяки чому притягуватиме до себе масові туристичні потоки рекреантів, які відпочиватимуть в Карпатах і курортних закладах Трускавця, Моршина й Схід ниці, а також значну частку українських та іноземних туристів, які приїжджатимуть на кілька днів у Львів.
І, певна річ, повноцінний давньоруський скансен з усіма елементами туристичної анімації варто організувати на околиці Києва, зорієнтувавши його турпродукт на самих киян (уїк-ендові виїзди з дітьми) та численних гостей столиці України. Гадаємо, оптимально для цієї мети підійде грандіозне давньоруське городище літописного Білгорода – резиденції князя Володимира Великого – ус. Білогородці (22 км від Києва). Тут над річкою Ірпінь збереглися потужні укріплення – рів і вал заввишки 10-12 м, вздовж гребеня якого тягнулася фортечна стіна-забороло заввишки 4-5 м з дерев’яних зрубів, заповнених цеглою-сирцем. Велич збережених укріплень ілюструє така цифра: від урізу річки Ірпінь до вершини валів князівського замку-дитинця – 60 м скосу крутістю близько 60°.
У X – XI ст. Білгород був одним з найбільших міст Київської Русі і за своїм розміром (120 га) перевершував такі давньоруські міста, як Чернігів, Переяслав, Галич, і не поступався перед багатьма середньовічними західноєвропейськими столицями. Він був головною богатирською заставою князя Володимира Красне Сонечко, де постоєм стояв гарнізон новгородців на чолі з билинним Альошею Поповичем. Тож саме тут, після організації анімаційно-історичного скансену, мають “ожити” й розважати туристів знайомі усім нам з дитинства персонажі давньоукраїнських билин “Київського циклу”, грунтовно опрацьованих сучасним українським дослідником і письменником Валерієм Шевчуком.
Креслення історичних реконструкцій літописного Білгорода підготовлені завдяки багаторічній праці Білгородської археологічної експедиції Київського національного університету імені Т. Шевченка під керівництвом Г. Г. Мезенцевої.
У відновлених фортифікаціях замку-дитинця варто розмістити цілий комплекс споруд історичного й туристичного призначення. Зокрема, в одному крилі княжого палацу доцільно подати музейну експозицію, а в другому – обладнати ресторан з давньоруською кухнею, у вежах розташувати панорамні туристичні майданчики, відкрити туристичний тризірковий готель у стилі боярських хоромів, збудувати діючі ремісничі майстерні кожум’яків, гончарів, ковалів та зброярів, чинбарів тощо, залучивши туристів у майстер-класи з опанування того чи іншого ремесла, обладнати полігон для богатирських ристалищ за участю активістів Київського клубу історичного фехтування, створивши для будь-якого відвідувача скансену можливість одягнути на себе давньоруські обладунки та випробувати себе у володінні мечем, булавою, сулицею й луком.
Альтернативною до описаного вище може бути проект “Богатирська застава” з відродження на високому правому березі Дніпра неприступного літописного міста-фортеці X – XIII ст. Витачева (поблизу нинішнього села Витачева на Київщині). Ця могутня фортеця багато разів згадується на сторінках давньоруських літописів у зв’язку з бойовими діями руських князів. Так, у 1085 р. Володимир Мономах побив половців біля стін Витачевої фортеці. А 30 серпня 1110-го руські князі зібралися у Витачеві на з’їзд, скликаний Святополком Святославовичем і Володимиром Всеволодовичем Мономахом, на якому володарям удільних земель Київської Русі вдалося помиритися перед спільною половецькою загрозою.
Для відродження дерев’яно-земляної фортеці-скансену тут теж існують усі необхідні передумови – збереглися вали зі зрубами, фундамент надбрамної вежі, обмірні креслення наукових реконструкцій укріплень і внутрішньої житлової забудови, здійснені після комплексного вивчення пам’ятки експедицією під керівництвом академіка Б. Рибакова.
Комерційна окупність названих інвестиційних проектів організації в Україні історично-туристичних скансенів, з огляду на невпинне пожвавлення туристичного руху в державі, не перевищує 10 років (для Білгорода – 5 -6 років). Тож справа лише за урядовою підтримкою цих проектів у рамках Державної програми збереження і використання замків.
Нині музейна справа в Україні регламентується Законами України “Про музеї та музейну справу” (додаток 1), “Про охорону культурної спадщини”, “Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей” та іншими законодавчими актами, Положенням про Музейний фонд України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 20 липня 2000 р. за № 1147 (додаток 2) й іншими підзаконними актами та інструкціями (додатки 3-6).
Нова державна стратегія розвитку музейної справи повинна передбачати передусім розширення штату музейних екскурсоводів зі знаннями державної й кількох основних іноземних мов, запровадження сучасних систем сигналізації й охорони музейних фондів, комп’ютеризацію основних технологічних циклів музейної діяльності та розробку промоційно-інформаційних інтернет-сайтів кожного музею з метою його туристичної популяризації.
(2 votes, average: 3,00 out of 5)