Міжнародні валютно-кредитні відносини – Патика Н. І. – Система курсоутворення

Система курсоутворення формується з урахуванням ступеня економічної стійкості курсу національної валюти і є одним з механізмів захисту економічного суверенітету. Застосовується три основні типи курсоутворення: керований курс (у межах коридору), плаваючий курс, фіксований курс – з різними перехідними варіантами.

Фіксований курс означає закритість грошової системи, повну незалежність офіційного валютного курсу від ринкових коливань, (Найефектнішим варіантом цього типу є курс, що фіксується центральним банком.) Така закритість, як правило, вводиться за слабкої, нестійкої грошової системи. Фіксований курс застосовується у країнах із закритою економікою планово-адміністративного типу. В Україні такий валютний курс було введено у 1994 р. як засіб протидії гіперінфляції. Система фіксованого валютного курсу не ринкова, але може бути виправдана надзвичайними економічними обставинами. Головний недолік фіксованого курсу – поява паралельного тіньового курсу і тіньового валютного ринку, що дестабілізують економіку і роблять її некерованою. Курсоутворення, що адміністративно фіксується, переходить у м’якішу форму, коли держава допускає коливання валютного курсу в межах встановленого коридору. Як правило, в межах коридору центральний банк регулює курс операціями на валютному ринку інтервенціями або купівлями валюти на ринку з метою врівноважити попит і пропозицію – це регульоване курсоутворення в межах коридору. Наступний за ступенем лібералізації тип – регульоване курсоутворення без законодавчо встановленого коридору. Центральний банк регулює курс на валютному ринку, на основі економічної доцільності, очікуваних можливих впливів зміни курсу на процеси в економіці. Регулювання через валютний ринок іноді може поєднуватися з адміністративним корегуванням (як ревальвація у квітні 2005 р.).

Найбільш ліберальним і таким, що відповідає нормальним ринковим умовам, є вільно плаваючий курс, коли центральний банк усувається від регулюючих дій (якщо не відбудеться яких-небудь непередбачуваних подій). Вільно плаваючий курс характерний для сильної, стійкої економіки.

Накопичення золотовалютного резерву

Золотовалютний резерв держави, що зберігається в центральному банку, є важливим індикатором і важелем впливу на стан економіки. Він забезпечує стабільність грошової системи і фінансів держави, а також є показником збалансованості та ефективності економіки. Країна повинна продавати не менше, ніж купувати, і мати активний або хоча б рівноважний платіжний баланс. Активний платіжний баланс, основою якого є зовнішньоторговельний баланс, сприяє збільшенню золотовалютного резерву держави. Його до певної міри можна трактувати як накопичений міжнародний прибуток.

Якщо резерв збільшується, то економіка країни функціонує нормально (прибутково) щодо міжнародного ринку. Якщо економіка купує (витрачає) більше, ніж може продавати (заробляти), то дефіцитний резерв покривається із золотовалютного резерву. Істотне зниження резерву означає дефіцит іноземної валюти в економіці. Наслідком цього стає підвищення попиту на валютні цінності в економіці та їх подорожчання, тобто зниження обмінного курсу національної грошової одиниці. Зниження курсу національної валюти у свою чергу спричинює інфляцію.

Вплив обмінного курсу на економіку

Стабільний валютний курс національної грошової одиниці свідчить про її надійність, довіру до неї на валютних ринках, а отже, є характеристикою конкурентоспроможної економіки, підтверджує наявність у ній товарів, що користуються високим попитом. Високий обмінний курс національної валюти є не тільки економічним, а й політичним завданням держави, але його виконання не може бути прямолінійним і короткостроковим. Наслідки підвищення обмінного курсу є суперечливими, потребують поступовості та врахування ринкових обставин. Перевагами високого стабільного валютного курсу є:

– довіра у міжнародних комерційних операціях і під час отримання кредитів;

– довіра інвесторів;

– відносна “легкість” погашення заборгованостей;

– відносна вигідність закупівлі за кордоном потрібних товарів, науково-технічної документації, техніки, матеріалів, енергоносіїв, а також залучення фахівців.

Високий курс національної валюти вигідний імпортерам (для розрахунку з іноземними постачальниками потрібно меншу кількість національної грошової одиниці обмінювати на одиницю іноземної). Проте високий курс не вигідний експортерам (за кожну одиницю іноземної валюти, отриманої як виручка від продажу власної продукції за кордон, вони одержують меншу кількість національної валюти). Тому рівень і динаміка обмінного курсу впливають на співвідношення експорту та імпорту, а отже, на сальдо торгового балансу. Відповідно зменшення експорту означає зменшення обсягів виробництва, зайнятості населення та ВВП. Водночас збільшення імпорту призводить до банкрутства вітчизняних виробників, скорочення виробництва, закриття підприємств, що випускають продукцію, яка конкурує з імпортом, зниження зайнятості населення та ВВП. Підвищення курсу національної валюти може мати негативні наслідки. Воно допустиме тільки за умови гарантовано високої конкурентоспроможності товарів національного виробництва.

І навпаки – зниження обмінного курсу вигідно експортерам і невигідно імпортерам. Зниження валютного курсу стимулює експорт, оскільки здешевлює вітчизняні товари на зовнішніх ринках, і зовнішній попит, за якого обсяги експорту зростатимуть, стримує імпорт (вартість іноземного товару, виражена в національній валюті, на внутрішньому ринку підвищується, що зменшує внутрішній попит на цей іноземний товар), покращує сальдо торгового балансу, сприяє зростанню виробництва і зайнятості.

Валютна політика держави – це сукупність заходів, які проводяться центральними банками у сфері грошового обігу і валютних відносин з метою впливу на купівельну спроможність грошей, валютні курси та економіку загалом. Ця політика здійснюється переважно у двох формах: обліковій (дисконтній) та девізній.

Облікова (дисконтна) політика означає зміну облікової ставки центрального банку з метою регулювання валютного курсу впливом на рух короткострокових капіталів. В умовах пасивного платіжного балансу центральний банк підвищує облікову ставку і цим самим стимулює надходження іноземного капіталу з країн, де цей рівень нижчий. Таке надходження короткострокових капіталів поліпшує стан платіжного балансу, створює додатковий попит на національну валюту, а отже, сприяє підвищенню її курсу.

За значного активного сальдо платіжного балансу центральні банки відповідних країн вдаються до протилежних дій. Вони знижують облікову ставку і тим самим стимулюють відплив іноземного капіталу з метою зменшення активного платіжного сальдо. За цих умов збільшується попит на іноземну валюту, її курс зростає, а курс національної валюти відповідно знижується.

Після Другої світової війни широко використовується компенсаційний принцип облікової політики. Сутність такого методу валютного регулювання полягає у поєднанні та послідовному використанні двох протилежних типів цієї політики: політики обмеження кредиту (кредитної рестрикції), або політики “дорогих грошей”, і політики стимулювання кредиту (кредитної експансії), або політики “дешевих грошей”.

Політика кредитної рестрикції використовується, як правило, в умовах стрімкого промислового зростання та активізації господарської діяльності. Високі процентні ставки за кредитами роблять невигідним їх залучення для фінансування виробничих потреб, а відтак досягається мета такої політики – перешкодити процесу активного використання кредиту господарськими суб’єктами та загальмувати промислове зростання, яке часто призводить до перевиробництва товарів. Політика кредитної рестрикції спричиняє зниження валютного курсу.

Політика кредитної експансії, навпаки, спрямована на стимулювання кредитних операцій з розрахунком на те, що сприятливіші умови кредитування спонукатимуть до господарської активності, зростання виробництва і залучення іноземного капіталу. Ця політика створює тенденцію до підвищення валютного курсу.

Девізна політика спрямована на регулювання валютного курсу через купівлю та продаж іноземної валюти (девіз). У сучасних умовах девізна валютна політика часто набуває форми валютної інтервенції – прямого втручання центрального банку в операції з іноземною валютою на валютних ринках під час одночасного введення обмежень у сфері валютних операцій на внутрішньому ринку.

При використанні девізної валютної політики у разі падіння курсу національної валюти центральний банк країни продає на валютних ринках значні суми іноземної валюти, що приводить до зростання курсу національної валюти щодо іноземної, та, навпаки, скуповує іноземну валюту з метою зниження курсу національної валюти1.

Традиційними методами валютного регулювання є девальвація і ревальвація. Сутність дії цих двох протилежних явищ полягає у відповідному зниженні або підвищенні валютного курсу.

Девальвація часто офіційно закріплює вже здійснене в умовах інфляції фактичне знецінення національної валюти або є вихідним пунктом майбутньої інфляції.

Ревальвація – офіційне підвищення вартості валюти, що виражається у зростанні її золотого вмісту (система золотомонетного стандарту) або в підвищенні її курсу щодо інших валют. За механізмом впливу на економічні процеси ревальвація протилежна девальвації.

На відміну від девальвації ревальвація порівняно рідкісне явище у валютно-фінансовому світі. Це пояснюється тим, що країна, яка здійснює ревальвацію своєї валюти, ставить себе у менш вигідне становище у сфері зовнішньої торгівлі, надходження іноземного капіталу і розвитку міжнародного туризму порівняно з іншими країнами. Адже підвищуючи курс своєї валюти щодо валют інших країн, держава, яка здійснює ревальвацію, викликає підвищення цін експортованих товарів у іноземній валюті, чим знижує конкурентоспроможність країни на світовому ринку, стримує експорт її товарів. Паралельно відбувається процес зниження цін, виражених у національній валюті, на товари, що імпортуються до країни. Отже, ревальвація призводить до зростання попиту на імпортні товари і послуги та реально збільшує обсяги імпортованої продукції. Ревальвація робить невигідним вкладення капіталу в певну країну для іноземних інвесторів, оскільки вони за обміну валют одержують меншу суму в місцевій валюті. Для країни, яка ревальвувала свою валюту, стає вигідним експорт капіталу, адже виникає можливість купівлі дешевшої іноземної валюти.

Традиційно ревальвація використовується для боротьби з інфляційними процесами, оскільки, стримуючи зростання грошової маси в обігу, дещо гальмує зростання внутрішніх цін. Ревальвація також здійснюється з метою стримування зростання активності сальдо торговельного балансу.

У сучасних умовах механізм ревальвації значно модифікувався, особливо після введення системи плаваючих валютних курсів. За цих умов ревальвація може здійснюватися у формі підвищення валютного паритету не до всіх валют, а лише до валют тих країн, з якими ця валюта має спільний режим плавання. Ревальвація може бути здійснена й у формі відмови центрального банку країни від проведення валютної інтервенції для підтримання або підвищення курсу національної валюти щодо інших валют.

Часто валютна інтервенція використовується для підтримання курсу валюти на заниженому рівні за допомогою валютного демпінгу – знецінення національної валюти з метою масового експорту товарів за цінами, нижчими за світові.

Девізна політика має тимчасовий і обмежений вплив на рівень валютного курсу, якщо немає докорінні порушення платіжного балансу. За наявності таких порушень активне використання девізної валютної політики може призвести до швидкого виснаження валютних резервів країни, не запобігши при цьому процесу знецінення національної валюти. Тому проведення валютної інтервенції передбачає наявність у центральних банках країн значних валютних резервів і можливе тоді, коли неврівноваженість платіжного балансу незначна та характеризується періодичною зміною пасивного сальдо на активне. У протилежному випадку проведення валютних інтервенцій загрожує не тільки повним виснаженням валютних резервів, як уже зазначалося, а й розладнанням грошового обігу всередині країни.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4,50 out of 5)

Міжнародні валютно-кредитні відносини – Патика Н. І. – Система курсоутворення