Міжнародні валютно-кредитні відносини – Патика Н. І. – 2.2. Бреттон-Вудська валютна система

Друга світова війна, що розпочалася майже одразу після світової економічної кризи, фактично зруйнувала систему золотодевізного стандарту, що в свою чергу викликало необхідність розробки валютно-фінансової системи, адекватної новим умовам функціонування світового господарства та міжнародних економічних відносин1.

Після війни деякі країни відчували необхідність отримання фінансової допомоги для відбудови національних економік, а інші мали можливість надавати таку допомогу. В першу чергу це стосувалося США, які у першій половині XX століття перетворилися з боржника на кредитора. Саме тоді виникла ідея створити міжнародний механізм переміщення фінансових ресурсів, який би гарантував не тільки раціональне використання кредитів позичальником, а й повернення їх кредитору.

У липні 1944 р. в США відбулася Бреттон-Вудська конференція, в якій взяли участь представники 44 країн світу, І де було визначено організаційну структуру повоєнної міжнародної економіки та ухвалено рішення про створення інституціональних засад світової валютно-фінансової системи. Саме рішенням цієї конференції були засновані Світовий банк та Міжнародний валютний фонд (МВФ), була прийнята угода, що виконує роль Статуту МВФ. Делегатам конференції було запропоновано на розгляд два плани реорганізації міжнародної валютної системи2.

Перший план був представлений заступником міністра фінансів США, Гарі Декстером Уайтом, і полягав у створенні міжнародного стабілізаційного фонду у розмірі 5 млрд дол. США шляхом укладення міжнародної угоди між США та їхніми союзниками. Ресурси фонду передбачалося використовувати у вигляді короткострокових позик країнам-учасницям для фінансування дефіцитів їхніх платіжних балансів. Це мало сприяти пожвавленню зовнішньої торгівлі, послабленню валютних обмежень і припиненню використання протекціоністських заходів.

Другий план був запропонований британським економістом Джоном Мейнардом Кейнсом. Він передбачав створення багатосторонньої платіжної системи та встановлення колективної відповідальності за врегулювання міжнародних валютних і платіжних відносин. Для цього передбачалося заснувати Міжнародний кліринговий союз, який би емітував власну валюту, світові кредитні гроші, що мали б стати єдиним міжнародним засобом ліквідності й замінити золото, постаючи при цьому в ролі бази для визначення валютних паритетів національних валют.

План Кейнса не знайшов підтримки, бо на той час спостерігалося незаперечне лідерство США як у політичній, так і у фінансово-економічній сферах. Було вирішено взяти за основу план Уайта.

Основою Бреттон-Вудської системи було пристосування окремих країн до національних валютних систем провідних на той час держав світу – США та Великої Британії. Згідно з угодою основними інструментами міжнародних розрахунків стали золото і резервні валюти (національні валюти провідних країн світу, які нагромаджуються центральними банками як резерв коштів для міжнародних розрахунків), статус яких отримали долар США та англійський фунт стерлінгів.

Країни, що підписали Бреттон-Вудську угоду, мали право вільно через свої центральні банки обмінювати наявні у них резервні валюти за офіційною ціною на золото, і навпаки. Однак оскільки незначний золотий запас Великої Британії не давав змоги виразити золоту ціну фунта стерлінгів, а також з інших економічних причин фунт із самого початку виконував роль резервної валюти лише частково, він використовувався як резервна валюта переважно колоніями і домініонами Великої Британії. Отже, офіційно цю систему почали називати золотовалютним стандартом, а неофіційно – золотодоларовим стандартом.

Бреттон-Вудська система почала діяти після подання державному Департаменту США ратифікаційних грамот 2/3 країнами – учасницями конференції.

Статті Угоди про створення Міжнародного валютного фонду (МВФ) та Міжнародного банку реконструкції та розвитку (МБРР) набрали чинності в грудні 1945 р., коли їх підписали перші 29 країн. Саме тоді розпочалася активна діяльність цих організацій.

Угода про МВФ передбачала встановлення міжнародного співробітництва у сфері валютних відносин, забезпечення стабільності валютних курсів, поступову відміну валютних обмежень і впровадження оборотності валют. МБРР мав згідно з угодою забезпечувати розвиток довгострокових кредитів і позик, перш за все у країнах, які особливо постраждали від війни.

Цілями створення третьої міжнародної валютної системи були:

– відновлення масштабної вільної зовнішньої торгівлі;

– встановлення стабільної рівноваги системи міжнародного обміну на основі фіксованих валютних курсів;

– передача в розпорядження держав ресурсів для протидії тимчасовим проблемам у зовнішньому балансі.

Основними принципами функціонування Бреттон-Вудської системи були:

– встановлення офіційних курсів валют шляхом визначення їх золотого вмісту і твердої фіксації до долара;

– збереження ролі золота як платіжного засобу та розрахункової одиниці у міжнародному обігу. Зв’язок національних валют із золотом здійснюється опосередковано через долар США, який один зберігав зовнішню конвертованість у золото;

– прирівнювання долара до золота на основі ринкової ціни на золото (ціна 1 унції золота – 35 дол., а золотий вміст долара становив 0,888671 грама чистого золота);

– здійснення операцій купівлі-продажу золота лише на рівні центральних банків країн із забороною таких операцій для всіх інших суб’єктів;

– центральні банки підтримували стабільний курс своєї валюти відносно валюти країни-лідера (долара США) в межах +/- 1 % за допомогою валютних інтервенцій;

– зміна курсів валют здійснюється через механізми девальвації та ревальвації;

– організаційною ланкою валютної системи були МВФ та МБРР, котрі мали сприяти розвитку валютної співпраці країн і допомагати в зниженні дефіциту платіжного балансу1.

Наприкінці 60-х – на початку 70-х років виникла нагальна потреба реформування Бреттон-Вудської валютної системи внаслідок прояву кризових явищ, які були спричинені різними факторами, і зокрема загальним економічним спадом у низці провідних країн світу, що в свою чергу викликало відповідні негативні явища в економіках залежних від них країн. Так у Великій Британії дефіцит платіжного балансу призвів до того, що в 1964 р. була проведена девальвація фунта стерлінгів, щоб не спричинити цінову реакцію в стерлінговій зоні. В основі кризи цієї валюти як резервної одиниці лежить відносна слабкість англійської економіки, втрата Великою Британією панівного становища на зовнішніх ринках, нестійкість платіжного балансу, посилення інфляції. Сукупний дефіцит платіжного балансу Великої Британії за 1963-1967 рр. становив 1,8 млрд фунтів. 18 листопада 1967 р. курс фунта стерлінгів був знижений із 2,80 до 2,40 дол., тобто на 14,3 %. Слідом за Великою Британією ще 26 країн знизили курс своїх валют у різних співвідношеннях. Це були в основному малі країни, які економічно з нею пов’язані.

Наступний етап кризи Бреттон-Вудської системи був спричинений “золотою лихоманкою”. 20 листопада 1967 р. в Лондоні було куплено 20 т золота, 21 листопада – 30, 22 листопада – 65,23 листопада – 100 т за звичайного середньодобового обороту 5-6 т. У результаті в березні 1968 р. був відмінений “золотий пул”. Операції з золотом між центральними банками здійснювалися за офіційною ціною, а на валютному ринку – за вільною ціною залежно від попиту і пропозиції. Подібне комерційне рішення зв’язку долара і золота внесло лише тимчасову стабілізацію у валютній сфері.

У 1968-1969 рр. слабкою складовою валютної системи виявився французький франк. А важливою передумовою кризи франка – бюджетний дефіцит Франції, який досяг у 1968 р. 14 млрд франків. Це прискорило інфляційні процеси в країні. За 1957-1967 рр. французький франк знецінився на 30 %, за 196Я р. ціни зросли на 6,5 %. Введення жорсткого валютного контролю не змогло призупинити відплив капіталів із Франції. Це призвело до різкого скорочення офіційних золотовалютних резервів країни (з 6,8 млрд франків у травні 1968 р. до 2,6 млрд у серпні 1969 р.). Курс франка упав до найнижчого рівня, який був допустимий у той період – 4,97 фр. франка за 1 дол. США, а ринковий курс – до 5,3 франка. 8 серпня 1969 р. був знижений паритет франка на 11%, внаслідок чого курси іноземних валют зросли на 12,5 %1.

У травні 1971 р., після відносного спокою впродовж 20 місяців, на валютних ринках настав новий етап валютної кризи. В центрі уваги опинився долар США – резервна одиниця Бреттон-Вудської валютної системи. Купівельна спроможність долара в середині 1971 р. впала на 2/3 порівняно з 1934 р., коли був встановлений офіційний золотий паритет, виходячи з ціни золота в 35 дол. за унцію. Офіційні золоті запаси катастрофічно зменшувалися: з 24,6 млрд дол. у 1949 р. до 10,6 млрд дол. у 1971 р. У червні 1971 р. вони були меншими за встановлений стратегічний мінімум у 10 млрд дол. Криза американської валюти викликала падіння престижу долара на валютних ринках, масовий обмін на золото, падіння ринкового курсу. Однією зі специфічних особливостей валютної кризи є пов’язаність долара з ринком євродоларів. Євродолари масово “прийшли” на ринки Західної Європи і Японії. Центральні банки були вимушені скуповувати їх для підтримки курсу своїх валют у визначених межах. Це відразу привело до збільшення валютних ресурсів у країнах із активним платіжним балансом на 20,3 млрд дол. за 1971 р. (в Японії – на 10,7 млрд, Німеччині – на 5,1 млрд).

Друга міжнародна валютна система могла існувати лише доти, доки золоті запаси США могли забезпечувати конверсію закордонних доларів у золото. Проте до початку 70-х років відбувся перерозподіл золотих запасів на користь Європи. З’являються і значні проблеми з міжнародною ліквідністю, тому що порівняно зі збільшенням обсягів міжнародної торгівлі видобуток золота був невеликий. Довіра до долара як резервної валюти знизилась і внаслідок значного дефіциту платіжного балансу США. Утворилися нові фінансові центри (Західна Європа і Японія), що призвело до втрати США свого абсолютного домінуючого становища у світі. Чітко виявляється парадоксальність цієї системи, заснованої на внутрішній суперечності, відомій як парадокс, або дилема, Тріффена.

За дилемою Тріффена, золотодоларовий стандарт повинен поєднувати дві протилежні вимоги:

1) емісія ключової валюти має корелювати зі зміною золотого запасу країни. Надмірна емісія ключової валюти, не забезпечена золотим запасом, може підірвати оборотність ключової валюти в золото і згодом викликати кризу довіри до неї;

2) ключова валюта повинна випускатися в кількостях, достатніх для того, щоб забезпечити збільшення міжнародної грошової маси для обслуговування зростаючої кількості міжнародних угод. Тому її емісія повинна набагато перевершувати золотий запас країни.

15 серпня 1971 р. були оголошені заходи подолання кризи: на невизначений термін призупинявся обмін долара на золото, тимчасово був введений додатковий 10-процентний імпортний податок. Небажання США девальвувати долар загострило валютну кризу.

На сесії МВФ (осінь 1971 р.) західні країни вимагали девальвації долара і відміни додаткового імпортного мита в обмін на ревальвацію їх валют. Виходячи з умов, що утворилися, 18 грудня 1971 р. була підписана компромісна Вашингтонська угода Групи десяти. Були досягнуті такі домовленості:

– девальвація долара на 7,89 % і підвищення офіційної ціни золота з 35 до 38 дол. за унцію;

– ревальвація деяких валют;

– розширення меж коливання валютних курсів з 1 до 2,25 % в обидва боки від паритету;

– відміна 10-процентного імпортного мита США. Девальвація долара, що була проведена вперше після

1934 р., спричинила масову зміну паритетів валют. На кінець 1971 р. зі 118 країн – учасниць МВФ 96 встановили нове співвідношення своїх валют до долара. Курс 50 валют був підвищений різною мірою.

У більшості країн (крім Канади, Ємена, Південної Кореї) після укладення Вашингтонської угоди були поновлені фіксовані паритети валют з метою надання відносної стабільності валютній системі. Більшість західноєвропейських країн та Японія були вимушені підтримувати курс долара шляхом інтервенцій своїх центральних банків.

Проте новий спалах валютної кризи відбувся влітку 1972 р. та на початку 1973 р. внаслідок недовіри до долара, значних масштабів валютних спекуляцій, неспроможності провідних країн досягти міжнародного співробітництва у валютній сфері. Проявом кризи була повторна девальвація долара і ревальвація низки валют, перехід від фіксованих паритетів до режиму плаваючих курсів, зростання ціни на золото.

Однак на відміну від 1971 р. США не вдалося домогтися багатосторонньої угоди про перегляд валютних курсів. Західна Європа і Японія відмовилися офіційно ревальвувати свої валюти. 12 лютого 1973 р. було оголошено про другу протягом 14 місяців девальвацію долара на 10%. 18 жовтня 1973 р. МВФ повідомив своїх членів про підвищення ціни золота до 42,22 дол. за унцію.

Девальвація долара автоматично спричинила підвищення курсу 21 валюти на 11,1 %. Проте цього разу вже менша кількість валют змінила свої паритети, що свідчило про зниження ролі долара в світовій валютній системі. Низка країн провела девальвацію своїх валют (Швеція, Фінляндія, Португалія, Бразилія), 13 країн девальвували валюти в такому самому розмірі, що й США (Греція, Туреччина, Ізраїль, Таїланд та інші).

Повторна девальвація долара не забезпечила стабільності валютної системи. В результаті, вже в лютому 1973 р. курс долара впав до найнижчої точки: відхилення від паритету – 4,5 %. Інтервенція центральних банків лише на короткий час стабілізувала ситуацію. Вже через тиждень на валютних ринках почалися спекуляції, які змусили центральні банки Західної Європи і Японії тільки протягом одного дня (1 березня) прийняти колосальну суму – 3,4 млрд дол. Із 2 по 19 березня 1973 р. всі великі валютні ринки були закриті. Німеччина і Японія ввели плаваючі курси своїх валют.

16 березня 1973 р, розширена Група десяти (США, Канада, Японія, Велика Британія, Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Голландія, Швеція, Швейцарія, Данія, Люксембург, Ірландія) підписали Паризьку угоду, за якою закріплювався масовий перехід від фіксованих паритетів до плаваючих курсів, які змінюються залежно від ринкового попиту і пропозиції валюти. Введення валютних курсів, що вільно коливаються, на деякий час забезпечило стабільність валютних ринків.

Такі кризові явища, що охопили Бреттон-Вудську валютну систему і періодично повторювались протягом тривалого періоду, призвели до того, що перед світовим співтовариством постала об’єктивна необхідність кардинально змінити функціонування наявної валютної системи. Механізм дії Бреттон-Вудської системи себе вичерпав і не задовольняв тих нових вимог, які формувалися під впливом різних факторів.

Однією з передумов виникнення нової валютної системи стало запровадження МВФ СПЗ 1 січня 1970 р., як міжнародної розрахункової одиниці.

Узагальнивши зазначене, можна виокремити такі причини кризи Бреттон-Вудської валютної системи:

– нестійкість і суперечності економіки. Початок валютної кризи в 1967 р. збігся з уповільненням економічного зростання;

– посилення інфляції, що негативно впливало на світові ціни і конкурентоспроможність фірм, заохочувало спекулятивні переміщення грошей. Різні темпи інфляції в різних країнах впливали на динаміку курсу валют, а зниження купівельної спроможності грошей створювало умови для “курсових перекосів”;

– нестабільність платіжних балансів. Дефіцит балансів одних країн (особливо США, Великої Британії) і активне сальдо інших (ФРН, Японія) посилювали різкі коливання курсів валют;

– невідповідність принципів Бреттон-Вудської системи співвідношенню сил, що змінилося, на світовій арені. Валютна система, заснована на міжнародному використанні схильних до знецінення національних валют – долара і частково англійського фунта стерлінгів, почала суперечити інтернаціоналізації світового господарства. Ця суперечність Бреттон-Вудської системи посилювалася з ослабленням економічних позицій США і Великої Британії, що погашали дефіцит своїх платіжних балансів національними валютами, зловживаючи їхнім статусом резервних валют. У результаті була підірвана стійкість резервних валют;

– принцип американоцентризма, на якому була побудована Бреттон-Вудська система, перестав відповідати новому розміщенню сил із виникненням трьох світових центрів: США, Західної Європи та Японії;

– активізація ринку євродоларів. Оскільки США покривали дефіцит свого платіжного балансу національною валютою, частина доларів переміщалася в іноземні банки, сприяючи розвитку ринку євродоларів. Цей масштабний ринок доларів сприяв розвитку кризи Бреттон-Вудської системи. Спочатку він підтримував позиції американської валюти, поглинаючи надлишок доларів, але в 70-х роках євродоларові операції, пришвидшуючи стихійний рух грошей між країнами, загострили валютну кризу;

– роль транснаціональних корпорацій (ТНК), що дезорганізували валютну сферу. Маючи у розпорядженні значні короткострокові активи в різних валютах і прагнучи максимізувати свої прибутки, здійснюють валютні спекуляції, надаючи їй грандіозного розмаху.

Отже, кардинальні зміни, які були спричинені кризовими явищами у валютній сфері, стали передумовою пошуку ефективного шляху вирішення питання щодо створення нового механізму дії міжнародної валютної системи.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Міжнародні валютно-кредитні відносини – Патика Н. І. – 2.2. Бреттон-Вудська валютна система