Міжнародні валютно-кредитні відносини – Патика Н. І. – 2.1. Система золотого стандарту

Еволюція світової валютної системи визначається розвитком і потребами національних та світової економіки, змінами, що відбуваються в цілому у світовому господарстві та міжнародних економічних відносинах.

З’явившись у XIX ст., вона пройшла 3 етапи еволюції:

I – Золотий стандарт або Паризька валютна система.

II – Бреттон-Вудська система фіксованих валютних курсів.

ІІІ – Ямайська система плаваючих валютний курсів.

2.1. Система золотого стандарту

Першою в історії світовою валютною системою була система, що спиралася на єдині правила обігу золотого грошового товару і відома під назвою системи “золотого стандарту”. Початок золотого стандарту було покладено Банком Англії в 1821 р. Юридично ця валютна система була оформлена на конференції в Парижі у 1867 р.

Система золотого стандарту характеризувалася тим, що роль загального еквівалента закріплювалася за золотом, а в обігу функціонували золоті монети або грошові знаки, розмінні на золото. Система золотого стандарту набула значного поширення у світі в останній чверті XIX ст.: у Німеччині в 1871- 1873 pp., Франції – з 1878 p., Японії – з 1897 р.

Золотий стандарт базувався на таких принципах:

– його основою був золотомонетний стандарт;

– кожна валюта мала золотий вміст. Курс національних валют жорстко прив’язувався до золота і через золотий вміст валюти співвідносився один з одним за твердим валютним курсом. Відповідно до золотого вмісту валют установлювалися їх золоті паритети. Валюти вільно конвертувалися в золото. Золото використовувалося як світові гроші;

– сформувався режим вільно змінних курсів валют з урахуванням ринкового попиту і пропозиції, але в межах “золотих точок” (так називають максимальні межі відхилення курсу валют від установленого золотого паритету, що визначаються витратами на транспортування золота за кордон). Якщо ринковий курс золотих монет відхилявся від паритету, що грунтується на їхньому золотому вмісті, то боржники надавали перевагу розрахункам за міжнародними зобов’язаннями золотом, а не іноземними валютами.

Під час золотого стандарту не було будь-яких валютних обмежень. Золото можна було вільно продавати й купувати, перевозячи з однієї країни до іншої. Ціна на нього встановлювалася на основі закону вартості, тобто визначалася кількістю суспільно необхідної праці, затраченої на видобуток та транспортування дорогоцінного металу. Не обмежувалися державою й операції з платіжними документами, цінними паперами та засобами кредиту (векселі, чеки тощо), а також вивезення капіталу та перевезення прибутків із-за кордону. Система золотого стандарту була адекватною умовам вільної конкуренції, необмеженого ринку і відповідного цим умовам механізму ціноутворення1.

Було три форми золотого стандарту – золотомонетний, золотозливковий, золотовалютний (золотодевізний).

Золотомонетний стандарт передбачав вільний обіг золотих монет і виконання золотом усіх функцій грошей. Протягом XIX ст. і початку XX ст. золото відігравало головну роль у грошово-валютній системі.

Режим золотомонетного стандарту був насамперед режимом стабільних валютних курсів. Держави, що запровадили цю систему, встановили визначені “правила гри”, які й сприяли цій стабільності. Зокрема країни, в яких спостерігався відплив золота, знижували внутрішні ціни, а країни, до яких спрямовувалися потоки золота, їх підвищували. Такими діями платіжні баланси країн доводилися до рівноважного стану.

Така валютна стабільність знижувала валютні ризики та сприяла зростанню обсягів зовнішньої торгівлі. Так, якщо обсяг світової торгівлі у 1850 р. взяти за 100 %, то у 1880 р. він становив 370, а в 1913 р. – 1000 %. Найбільший позитивний ефект таке розширення зовнішньої торгівлі принесло провідним на той час країнам – Великій Британії, США, Німеччині та Франції.

До переваг золотого стандарту слід віднести забезпечення стабільності як у внутрішній, так і в зовнішній економічній політиці, що пояснюється тим, що транснаціональні потоки золота стабілізували обмінні валютні курси і створили тим самим сприятливі умови для зростання і розвитку міжнародної торгівлі; стабільність курсів валют, що забезпечувала достовірність прогнозів грошових потоків компанії, планування витрат і прибутків.

Але система золотого стандарту мала не тільки позитивні риси, а й недоліки. Була встановлена залежність грошової маси від видобутку і виробництва золота – відкриття нових родовищ і збільшення його видобутку призводило до транснаціональної інфляції. Система золотого стандарту робила неможливим проведення незалежної грошово-кредитної політики, яка б спрямовувалася на вирішення внутрішніх проблем країни.

Перша світова війна остаточно дестабілізувала систему золотого стандарту. Після Першої світової війни в окремих високорозвинутих країнах Західної Європи (Велика Британія, Франція, Німеччина та ін.) була встановлена система золото-зливкового стандарту, проте вона існувала лише до Великої депресії 1929-1983 рр.

Сутність системи золотозливкового стандарту полягала в тому, що національні валюти зазначених країн прирівнювалися до певної кількості золота (мали золотий вміст), а отже, були розмінні на золото, тільки не будь-якої кількості, як це було за золотомонетного стандарту, а на золоті зливки вагою не менше ніж 12,4 кг кожний.

Із часом золотомонетний та золотозливковий стандарти перестали відповідати масштабам світогосподарських зв’язків. Крім того, внаслідок високої інфляції у більшості країн Європи їх валюти стали неконвертовані.

У країнах, які зазнали поразки в Першій світовій війні, а також у багатьох колоніальних та залежних країнах була впроваджена система золотодевізного стандарту заснована на золоті та провідних валютах світу. Платіжні засоби в іноземній валюті, призначені для міжнародних розрахунків, називалися девізами, звідси й походить назва золотодевізного стандарту.

Юридичне оформлення системи золотодевізного стандарту було зафіксоване у міжнародній угоді, підписаній на Генуезькій міжнародній економічній конференції в 1922 р., тому ця система відома ще під назвою Генуезької валютної системи. Золоті паритети зберігались, але конверсія валют у золото могла здійснюватись і опосередковано – через іноземні валюти. А це давало можливість країнам економити золото. Країни накопичували для своїх міжнародних розрахунків певну кількість іноземної валюти економічно найсильніших держав, що була еквівалентом золота.

У період між війнами країни послідовно відмовлялися від золотого стандарту. Першими вийшли із системи золотого стандарту аграрні й колоніальні країни (1929-1930 рр.) внаслідок різкого скорочення попиту на сировину на світовому ринку і падіння ціни на неї на 50-70 %. У 1931 р. – Німеччина, Австрія і Велика Британія. Перед Німеччиною й Австрією постала проблема відпливу іноземних капіталів, зменшення офіційного золотого запасу і банкрутства банків. Велика Британія скасувала золотий стандарт через погіршення стану платіжного балансу і зменшення офіційних золотих резервів країни у зв’язку з різким скороченням експорту товарів.

У квітні 1933 р. США вийшли з системи золотого стандарту. Основною причиною стало значне і нерівномірне падіння цін. Це викликало масові банкрутства банків, що підірвало грошово-кредитну систему США і призвело до скасування обміну доларових банкнот на золоті монети.

У 1936 р. Франція скасувала золотий стандарт. Вона підтримувала його довше інших країн.

Успішне функціонування золотодевізного стандарту передбачало проведення узгодженої політики центральних банків країн-учасниць; країни, які виконували роль валютних центрів, мали постійно підтримувати високий рівень економічної активності й високий попит на імпорт із тим, щоб дати змогу країнам – членам системи вільно купувати необхідні їм резервні засоби; резервні авуари країн-учасниць не повинні були утворюватися з короткострокових авансів, що надаються країнам, які постають у ролі валютних центрів.

У результаті кризи золотодевізний стандарт втратив відносну еластичність і стабільність. Окремі країни запровадили валютні обмеження і валютний контроль. Незважаючи на скорочення обміну банкнот на золото у внутрішньому обігу, збереглася зовнішня конвертованість валют у золото за згодою центральних банків США, Великої Британії, Франції. У цей час на базі національних валютних систем провідних країн починають утворюватись валютні блоки і зони.

Валютний блок – це угруповання країн, залежних в економічному, валютному і фінансовому планах від держави, яка його очолює та диктує їм єдину політику в сфері міжнародних економічних відносин і використовує їх як привілейований ринок збуту, джерело дешевої сировини, вигідну сферу вкладання капіталу. Валютні блоки, як правило, юридично не оформлювалися, а складалися стихійно.

Для валютного блоку характерні такі риси: курс залежних валют прикріплений до валюти країни-лідера; міжнародні розрахунки країн, які входять до блоку, проводяться у валюті країни-лідера; валютні резерви країн-членів зберігаються в країні-лідері; забезпеченням залежних валют слугують казначейські векселі й облігації державних позик країни-лідера.

У кінцевому підсумку метою валютних блоків було зміцнення конкурентних позицій країни-лідера на світовому ринку, особливо в моменти економічних криз.

Були створені стерлінговий, доларовий і золотий валютний блоки.

Стерлінговий валютний блок був утворений в 1931 р., до нього ввійшли країни Британської імперії (крім Канади і Ньюфаундленду), території Гонконгу, Єгипту, Іраку і Португалії. Пізніше до нього приєдналися Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія, Японія (де-факто), Греція, Іран. Валюти цих країн прив’язувались до валюти країни-лідера, тобто англійського фунта стерлінгів. Курс цих валют залежав від курсу фунта стерлінгів, а їх курс відносно валют інших країн розраховувався, виходячи з курсу англійського фунта стерлінгів до відповідних валют. Розрахунки між країнами – членами стерлінгового блоку провадились переважно у фунтах стерлінгів, їх резерви зберігалися в Банку Англії.

Доларовий валютний блок був створений у 1933 р. після відміни золотого стандарту в США. Очолювали цей блок Сполучені Штати Америки. До нього ввійшли Канада, багато країн Центральної і Південної Америки. Країни – члени доларового валютного блоку підтримували визначені співвідношення між доларом США та національною валютою, зберігали переважну частину своїх валютних резервів у банках США. Через ці самі банки здійснювали свої розрахункові операції як між країнами – членами блоку, так і з іншими країнами світу.

У червні 1933 р. на Лондонській міжнародній економічній конференції країни, що прагнули зберегти золотий стандарт, створили золотий валютний блок. Це такі країни, як Франція, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, а пізніше Італія, Чехословаччина і Польща. В 1936 р. у зв’язку зі скасуванням золотого стандарту у Франції золотий блок розпався.

Під час Другої світової війни усі валютні блоки розпалися.

Велика депресія виявилася однією з найглибших економічних криз століття і найбільшою кризою перевиробництва. Розпочалася вона в США у жовтні 1929 р. із біржового краху, що став першим зовнішнім проявом кризових процесів, що відбувалися у світовій економіці. Серед багатьох наслідків кризи можна назвати падіння рівня промислового виробництва, зростання безробіття, розорення фермерських господарств, розлад банківської системи1.

Хоча найбільший вплив криза мала на Сполучені Штати Америки, проте інші країни світу також зазнали її негативної дії. Найбільше постраждали країни, які були залежними від експорту США, наприклад, країни Латинської Америки. Суттєво вплинула Велика депресія і на економіку Німеччини, яка на той час була перевантажена борговими зобов’язаннями, що стали умовою перемир’я після Першої світової війни. Країни світу зустріли різке падіння надходжень від експорту підвищенням тарифів на імпорт, що ще більше погіршило ситуацію в торгівлі. Золотий стандарт, який тоді існував, зобов’язував держави підтримувати фіксований валютний курс, але через падіння цін та втрату інтересу до валюти дотримуватися цього стандарту ставало все складніше. Поступово країни одна за одною стали відмовлятися від золотого стандарту.

На думку експертів, саме політика більшості країн Європи у 30-х роках, що полягала у девальвації власної валюти для посилення конкурентоспроможності експорту, демпінгових заходах, обмеженні конвертованості валют, посиленні протекціонізму, викликала численні кризові явища у світі. Результатом стало практичне призупинення міжнародного кредиту, нестабільність платіжних балансів та валютних курсів, стихійне переміщення величезної кількості грошей.

Саме під час кризи відбулася загальна переорієнтація економічної структури господарювання, що базувалася на ринкових саморегуляторах, на державно-регульовану економічну систему, що не могло не вплинути на систему світогосподарських зв’язків, у тому числі й валютних. Тому було розпочато активний пошук виходу зі складної ситуації та розробку концепцій нової міжнародної валютної системи і завдяки цьому третьою міжнародною валютною системою стала створена за рішенням Бреттон-Вудської валютно-фінансової конференції ООН – Бреттон-Вудська валютна система.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2,50 out of 5)

Міжнародні валютно-кредитні відносини – Патика Н. І. – 2.1. Система золотого стандарту