Міжнародні валютно-кредитні відносини – Патика Н. І. – 11.2. Міжнародний валютний фонд

Міжнародний валютний фонд – найбільш впливова міжнародна організація, що регулює окремі параметри розвитку міжнародної економіки в цілому і макроекономіки кожної країни, що є його членом, з метою досягнення стабільності у світовій економіці.

Міжнародний валютний фонд (International Monetary Fund – IMF) – спеціалізована установа ООН – створений у 1945 р. після ратифікації Угоди, розробленої на Конференції Організації Об’єднаних Націй з валютно-фінансових питань, що відбувалася з 1 до 22 липня 1944 р. у м, Бреттон-Вудсі (Нью-Хемпшир, США) і набула чинності 27 грудня 1945 р. МВФ розпочав діяльність у Вашингтоні у травні 1946 р. у складі 39 країн. Місце перебування МВФ – м. Вашингтон (США).

У 1944 p. СРСР брав активну участь у Бреттон-Вудській конференції та навіть підписав заключний Акт про створення МВФ і МБРР, але пізніше не ратифікував цих документів. Усі колишні республіки СРСР вступили до МВФ у травні – вересні 1992р.1

МВФ за членським складом належить до глобальних організацій. У1950 р. він налічував 49, а на сьогодні – 187 держав-членів, що на сім держав менше, ніж в Організації Об’єднаних Націй, а саме до МВФ не входять Куба, Північна Корея і п’ять невеликих країн: Андорра, Ліхтенштейн і Монако в Європі та острівні країни в Тихому океані – Науру і Тувалу. Куба спочатку була членом МВФ, але вийшла з його складу в 1964 p.; жодна з інших шести країн не подавала заяви про прийом у члени. Значно розширився членський склад МВФ у 60-70-х роках минулого століття в умовах розпаду колоніальної системи та утворення нових незалежних держав, а також у 1990-х роках зі вступом до Фонду значної групи постсоціалістичних країн. МВФ створений для врегулювання валютно-розрахункових відносин між державами і здійснення фінансової допомоги країнам-членам шляхом надання їм за умови виникнення валютних труднощів, спричинених порушенням рівноваги платіжних балансів, позик в іноземній валюті. У своїй діяльності МВФ керується статутом, відомим під назвою Статті угоди МВФ. Практично МВФ є інституціональною основою сучасної міжнародної валютної системи.

На початку його діяльності, в кінці 40-х років, практично не було розвиненої системи міжнародних фінансових приватних ринків, тому МВФ вважали джерелом коштів як для розвинених країн, так і для країн, що розвивалися. Протягом останніх 40-50 років одним з основних аспектів економічного розвитку у світі стала швидка інтернаціоналізація приватного фінансового ринку. І нині більшість розвинутих країн не потребують фінансових ресурсів Фонду, оскільки вони мають доступ до приватних фінансових ринків. Тому МВФ від фінансування всіх країн-членів перейшов до підтримки країн, що розвиваються, тобто тих країн, які не мають доступу до при ватних фінансових ринків.

Метою Міжнародного валютного фонду є:

– сприяння міжнародному співробітництву шляхом забезпечення механізму консультацій та погоджених дій стосовно міжнародних валютних питань;

– сприяння збалансованому зростанню міжнародної торгівлі з метою підвищення рівня зайнятості та реальних доходів населення, розвитку виробничих можливостей країн-членів;

– сприяння стабільності валют і впорядкованим валютним відносинам та запобігання конкурентному знеціненню валют;

– створення багатосторонньої системи платежів і переказів за поточними операціями та прагнення ліквідувати валютні обмеження;

– тимчасове надання спільних ресурсів Фонду державам-членам (за відповідних гарантій) з метою виправлення ними порушень рівноваги їхніх платіжних балансів, уникаючи заходів, котрі могли б завдати шкоду на національному або міжнародному рівні;

– скорочення строків і масштабів дефіциту платіжного балансу.

МВФ виконує такі функції:

– контроль за дотриманням “кодексу поведінки” (співробітництво з питань міжнародної валютної політики і міждержавного платіжного обігу);

– надання членам Фонду фінансових ресурсів для забезпечення дотримання ними “кодексу поведінки”;

– організація форумів для взаємних консультувань країн-членів і співробітництва з міжнародних валютних питань.

На сьогодні країни-члени визначили для МВФ і додаткові функції та обов’язки залежно від потреб часу:

– проведення досліджень, аналіз і прогнозування розвитку світової економіки та міжнародних фінансових ринків;

– спостереження за макроекономічною політикою членів Фонду: щорічне відвідання кожної країни – члена Фонду місією МВФ і підготовка щорічної доповіді для Ради директорів з оцінками економічної політики; результати конфіденційного обговорення та оцінки МВФ надсилаються до відповідальних керівних державних службовців зацікавленої країни, а загальні підсумки обговорення та висновки експертів Фонду оприлюднюються;

– розроблення, широке обговорення та затвердження міжнародних стандартів щодо валютообмінних операцій, грошової та фіскальної політики, статистики платіжного балансу;

– надання та координація технічної допомоги з питань монетарної політики, валютного та банківського регулювання, фіскальної політики;

– кредитування тих країн – членів Фонду, які, відчуваючи валютну кризу або кризу платіжного балансу, згодні вживати погоджені з експертами Фонду заходи для поліпшення ситуації, чим також забезпечувати повернення наданих кредитів до МВФ.

Визначають такі принципи МВФ:

– заборона маніпуляцій валютним курсом чи міжнародною валютною системою для відхилення від врегулювання;

– зобов’язання проведення (у разі потреби) інтервенцій на валютних ринках для припинення валютної кризи;

– зобов’язання кожної країни-члена враховувати у своїй політиці інтервенцій інтереси партнерів, особливо тих, у валюті яких вона здійснює ці інтервенції.

Хоча МВФ є спеціалізованою установою ООН, вона не має права давати Фонду рекомендації щодо політики, яку він здійснює.

Політику МВФ контролює Міжнародний валютно-фінансовий комітет (МВФК), 24 члени якого є міністрами фінансів чи головами центральних банків країн і груп країн, представлених у Виконавчій раді (рис. 11.1). МВФК проводить засідання двічі на рік і надає Фонду рекомендації щодо загального напряму заходів політики.

Більшість членів МВФК також є членами Ради управляючих, в якій кожна держава-член має свого представника. Рада управляючих (Board of Governors) – вищий орган МВФ, до функцій якого належать прийняття нових членів у МВФ, вибори виконавчих директорів, збільшення фінансових ресурсів Фонду, розподіл чистого доходу тощо. Сесії цієї Ради проводять щорічно. Кількість голосів країни-члена визначається пропорційно сумі її внеску у Фонд.

Оперативною діяльністю Фонду керує Виконавча рада (Executive Board), що призначає на п’ятирічний строк директора-розпорядника (Managing Director), до обов’язків якого належать ведення поточних справ і призначення вищих посадових осіб МВФ. Директор-розпорядник має трьох заступників: першого заступника директора-розпорядника (на цю посаду завжди призначають громадян США) і двох інших заступників (з інших країн). До складу Виконавчої ради, яка визначає політику і відповідає за більшість рішень, входять 24 виконавчі директори, яких призначають п’ять країн з найбільшими квотами у Фонді – США, Японія, Німеччина, Франція та Велика Британія. Ще три країни – Китай, Росія і Саудівська Аравія – мають досить великі квоти, щоб вибирати своїх виконавчих директорів. Решта 176 країн організовані у 16 груп, кожна з яких вибирає одного виконавчого директора. Групи формуються, як правило, країнами одного регіону за спільністю інтересів1.

До складу МВФ входять декілька комітетів, Секретаріат технічної допомоги, а також п’ять департаментів:

– з питань податків;

– юридичний;

– казначейства;

– розрахунково-обчислювальних послуг;

– валютно-обмінних операцій.

У штаті МВФ приблизно 2700 співробітників із понад 140 країн, більшість з яких працюють у штаб-квартирі МВФ у Вашингтоні (округ Колумбія, США). Невелика кількість співробітників працюють у регіональних і місцевих представництвах по всьому світу. Співробітники МВФ організовані в основному за департаментами з регіональними (територіальними), функціональними, інформаційно-координаційними і допоміжними функціями. Вони відстежують зміни в економіці на глобальному та регіональному рівнях в окремих країнах та аналізують економічну ситуацію і політику, що є основою для поточної роботи МВФ, яка полягає у наданні рекомендацій з економічної політики, кредитів і технічної допомоги.

Членство в МВФ відкрите для будь-якої країни, що здатна і готова виконувати пов’язані з ним зобов’язання. Незаперечною вимогою до кожної країни, яка вступила до МВФ, є повна відкритість економіки, відсутність будь-яких таємниць від інших країн щодо власного валютно-фінансового становища, обсягів та динаміки зростання валового національного продукту та національного доходу, запасів валютного металу та іноземної конвертованої валюти, зовнішньоекономічної діяльності тощо.

При вступі кожна держава-член виплачує внесок за підпискою, що називається квотою. Квота обраховується на підставі складних формул, до яких входять показники ВВП, обсяги зовнішньої торгівлі та валютних резервів країни, а також варіабельність зовнішньої торгівлі. Нині США має найбільшу квоту (17,09 % від сукупності всіх квот). Для порівняння; Україна посідає у МВФ 21-ше місце за величиною квоти (0,63%)(табл. 11.1).

У Фонді приділяють значну увагу проблемі вдосконалення критеріїв, за якими розраховують квоти держав-членів, адже саме від них залежить обсяг фінансового сприяння з боку МВФ, на який певна країна може розраховувати. За час існування

Таблиця 11.1. Окремі країни – члени МВФ з найбільшим розміром квоти, станом на січень 2011 р.

МВФ відбулося 12 загальних переглядів квот, які здебільшого завершувалися рекомендаціями щодо їхнього збільшення. Останнє підвищення суми квот на 45 % відбулося 22 січня 1999 р. у результаті 11-го загального перегляду квот. 12-й перегляд завершився у січні 2003 р. без пропозицій щодо їхнього збільшення. На сьогодні триває 13-й перегляд квот.

Об’єднані внески держав-членів у капітал МВФ утворюють фонд ресурсів, котрі МВФ використовує для надання допомоги державам, які відчувають фінансові труднощі. Ці ресурси дають змогу МВФ надавати кошти для фінансування дефіциту платіжного балансу на підтримку держав-членів, що здійснюють програми економічної стабілізації та реформ.

Країни виплачують 25 % своєї квоти у вигляді резервних активів, що визначаються як спеціальні права запозичення (СПЗ – розрахункова одиниця МВФ), або основної валюти (долар США, японська єна, англійський фунт стерлінгів). У разі потреби з метою кредитування МВФ може запросити решту виплати у власній валюті держави-члена. Квоти визначають не тільки внески, які виплачуються країною, а і суму фінансування, котру вона може отримати у МВФ, та її частку в розподілі СПЗ. Загальна сума квот у МВФ еквівалентна 217,4 млрд СПЗ (приблизно 336 млрд дол. США). Кількість голосів кожної країни складається з її базових голосів і голосів, що визначаються на основі її квоти. Кожна держава – член МВФ має 250 базових голосів (встановлені у Статтях угоди як рівні для всіх країн) плюс по одному додатковому голосу на кожні 100 000 СПЗ квоти.

Статут МВФ передбачає, що на додаток до власного капіталу, який є головним джерелом фінансування, за необхідності МВФ може використовувати також позикові кошти. Фонд може позичати як у держав і міжнародних організацій, такі на світовому фінансовому ринку. На сьогодні МВФ одержує міжнародні кредити від казначейств і центральних банків країн-членів, Швейцарії (до травня 1992 р. не була членом МВФ), а також Валютного агентства Саудівської Аравії. МВФ ще не користувався послугами приватних кредиторів.

МВФ має дві постійні домовленості про позичання грошей у держав-членів на випадок необхідності подолання загрози міжнародній валютній системі, за якими може позичити до 34 млрд СПЗ (приблизно 50 млрд дол. США).

За сучасних умов діяльність Фонду асоціюється здебільшого з його фінансово-кредитною функцією, але в арсеналі форм діяльності МВФ є й інші напрями:

– інспекції;

– консультації: щорічні, додаткові, спеціальні;

– надання послуг: підвищення кваліфікації, технічна допомога, надання інформації;

– фінансування: безпосереднє, поетапне, пільгове, спеціальне.

Форма діяльності інспектування пов’язана з переходом від паритетної до сучасної відкритої системи обміну валют. Фонд розширив свою діяльність за межі мінової вартості, яка є підсумком низки економічних заходів, почав вивчати всі сфери економіки держав, які визначають обсяг цієї вартості, і неупереджено оцінювати вплив економічної діяльності країн на всю спільноту членів. Тобто МВФ наглядає за міновою політикою, яку здійснюють члени організації1.

Консультуючись зі своїми членами, МВФ отримує інформацію про те, наскільки відповідально і відкрито діє країна, встановлюючи умови, з яких Уряди та приватні особи інших країн купують і продають її валюту, а також інформацію про загальний економічний стан країни.

Щорічні консультації проводить група з 4-5 експертів МВФ, майже протягом двох тижнів збираючи інформацію та обговорюючи з посадовими особами економічну політику країни. Після цього вона готує детальну доповідь для обговорення її на Директораті. Висновки, рекомендації та пропозиції, розроблені в результаті такого обговорення, пізніше передаються на розгляд уряду країни.

Додаткові консультації може організувати директор-розпорядник Фонду у випадках, якщо країна несподівано опиняється у складній економічній ситуації або є підозра, що її дії суперечать “кодексу поведінки” і можуть завдати шкоди іншим країнам.

Спеціальні консультації МВФ проводить з тими країнами, економічна політика яких великою мірою визначає стан світової економіки.

Надання послуг країнам – членам МВФ має такі форми:

– підвищення кваліфікації національних кадрів (з 1964 р. у штаб-квартирі Фонду працює Інститут МВФ, який за спеціальними програмами навчає національні кадри всіх країн);

– технічна допомога, яку надають експерти зі складу службовців Фонду;

– інформаційне обслуговування (публікація щорічних і щомісячних статистичних матеріалів, видання серій спеціальних брошур тощо)2.

Найбільш відомою формою діяльності МВФ є фінансування. Фінансові операції Фонду здійснюються тільки з офіційними органами країн-членів – казначействами, центральними банками, валютними стабілізаційними фондами. Правила, що регулюють доступ до використання загальних ресурсів МВФ, поширюються на всіх членів однаковою мірою. Країна, яка потребує іноземної валюти для платежів з поточних операцій” має надати інформацію, яка підтверджує, що їй необхідна валюта у зв’язку зі станом її платіжного балансу і міжнародних ліквідних резервів чи внаслідок тенденції до скорочення цих резервів. Вона здійснює купівлю чи позику СПЗ або іноземної валюти з рахунку спільних ресурсів. Одночасно країна надає еквівалентну суму у власній валюті, яка зараховується на рахунок МВФ у центральному банку цієї країни, даючи зобов’язання викупити її через певний проміжок часу. Допомога Фонду своїм членам не зменшує сукупного обсягу активів МВФ у СПЗ і різних валютах, а лише змінює їх структуру. Після закінчення встановленого строку країна-член зобов’язана викупити свою національну валюту у Фонду, повернувши йому кошти в іноземній валюті. Зазвичай цю операцію, яка на практиці означає погашення раніше отриманого кредиту, потрібно здійснити у строк від 3 до 5 років з дня придбання валюти. Якщо національну валюту країни-боржника купує інша країна-член, то цим погашається її заборгованість перед Фондом. За надання кредиту МВФ стягує разовий комісійний збір в обсязі 0,5 % від суми угоди та визначену плату чи процентну ставку, яка базується на ринкових котируваннях.

Перш ніж надати кредит, МВФ ретельно вивчає ситуацію в країні, а потім пропонує уряду дотримуватися відповідної монетарної політики. Лише за умов належного виконання висунутих Фондом умов і відповідного досягнення певних стабілізаційних результатів фінансова допомога може бути надана.

Залежно від конкретної ситуації, що виникла в країні, МВФ може використовувати різні механізми фінансування:

– звичайні;

– спеціальні компенсаційні;

– допомоги країнам із низьким рівнем доходів. Звичайні механізми фінансування – найпоширеніший вид кредитування членів Фонду, що дає можливість країнам-членам урегулювати фінансові проблеми та створити передумови для реструктуризації економіки та майбутнього економічного зростання шляхом купівлі певної суми валюти із загального рахунку МВФ відповідно до погоджених умов протягом встановленого періоду.

Залежно від строку в межах звичайних механізмів використовуються такі кредитні механізми.

Кредит stand-by (запроваджений у 1952 р.) застосовують з метою врегулювання проблем платіжного балансу, що мають короткостроковий характер. Строк -12-18 місяців, причому юридично встановлений максимум – три роки. Звичайні ліміти доступу – річний (100 % квоти), кумулятивний (300 % квоти) за будь-якого використання ресурсів Фонду на рахунку спільних ресурсів. Строки погашення: очікуване погашення – 2,25-4 роки, обов’язкове погашення – 3,25-5 років.

Кредити stand-by передбачають, що країна отримує гарантію того, що вона зможе автоматично отримувати іноземну валюту від МВФ в обмін на національну валюту в межах суми, про яку досягнуто домовленості, у будь-який час протягом строку дії угоди за умови дотримання країною умов, визначених угодою. На сьогодні головним призначенням кредитів stand-by є кредитування макроекономічних стабілізаційних програм, які здійснюють країни-члени, а також розв’язання проблем платіжного балансу, що мають тимчасовий або циклічний характер. Іноземна валюта видається траншами через встановлені проміжки часу протягом періоду дії угоди. Процес виконання угоди контролює МВФ за допомогою цільових критеріїв, виконання яких дає змогу країні отримати кожний наступний транш.

Механізм розширеного кредитування (запроваджений у 1974 р.) забезпечує більш тривалу допомогу на підтримку структурних реформ, спрямованих на врегулювання проблем платіжного балансу, що мають триваліший характер. Звичайні ліміти доступу – річний (100 % квоти), кумулятивний (300 % квоти) за будь-якого використання ресурсів Фонду на рахунку спільних ресурсів. Строки погашення: очікуване погашення – 4,5-7 років, обов’язкове погашення – 4,5-10 років.

Механізм розширеного кредитування був запроваджений у зв’язку з нафтовою кризою 1973 p., коли наявних на той час механізмів виявилося недостатньо. Для отримання допомоги країна має надати Фонду програму з викладенням цілей економічної політики на період дії угоди, а також щорічно направляти перелік заходів, що мають бути реалізовані протягом наступного року для досягнення поставлених цілей. Придбання валюти відбувається траншами. Кредити надаються за рахунок власних ресурсів МВФ. Повернення використаних валютних коштів повинно відбуватися дванадцятьма рівними внесками протягом строку від 4,5 до 10 років з дня кожної купівлі валюти.

Стосовно спеціальних механізмів фінансування, то Фонд використовує їх як доповнення до звичайних механізмів з метою виправлення специфічних платіжних дисбалансів країв – членів МВФ.

У межах спеціальних механізмів використовуються такі кредитні механізми.

Механізм додаткового резервного фінансування (запроваджений у 1997 р.) забезпечує короткострокову допомогу державам-членам, що відчувають проблеми платіжного балансу в зв’язку з раптовою та руйнівною втратою довіри ринку. Звичайні ліміти доступу не встановлені. Цей механізм може використовуватися тільки у тому випадку, якщо доступ до ресурсів у межах звичайної домовленості призведе до перевищення річного чи кумулятивного ліміту. Строки погашення: очікуване погашення – 2-2,5 роки, обов’язкове погашення – 2,5-3 роки.

Механізм додаткового резервного фінансування останнім часом майже не застосовується у зв’язку з тим, що процентні ставки за ним у середньому досягали 7,5 %, тобто такі кредити були найдорожчими кредитами МВФ.

Механізм компенсаційного фінансування (запроваджений в 1963 р.) покриває дефіцит надходжень держави-члена від експорту товарів чи послуг або занадто високі витрати на імпорт зернових, які мають тимчасовий характер і викликані подіями, що не залежать від держави-члена. Звичайні ліміти доступу – максимум 45 % квоти для кожного з елементів (дефіцит експортних надходжень чи завеликі витрати на імпорт зернових), а комбінований ліміт становить 55 % квоти. Строки погашення: очікуване погашення – 2,25-4 роки, обов’язкове погашення – 3,25-5 років.

Виплата коштів здійснюється з Фонду компенсаційного фінансування і фінансування у випадку непередбачуваних обставин (Compensatory and Contingency Financing Facility – CCFF). Для одержання коштів за цим механізмом країна-одержувач не зобов’язана виконувати особливі умови МВФ, окрім того, немає загальних правил застосування цього механізму і кожний випадок розглядається окремо.

Екстрена допомога забезпечує:

– на випадок стихійного лиха – оперативну середньострокову допомогу державам-членам, що відчувають проблеми з платіжним балансом у зв’язку зі стихійними лихами (запроваджена в 1962 p.);

– на випадок постконфліктних ситуацій – оперативну середньострокову допомогу для подолання проблем платіжного балансу в зв’язку з наслідками громадянських війн чи міжнародного озброєного конфлікту (запроваджена в 1995 p.).

Звичайні ліміти доступу – 25 % квоти, але у виняткових випадках можуть бути додатково надані більші суми. Строки погашення – 3,25-5 років.

Найбільш привабливими серед механізмів МВФ і досі залишаються механізми пільгового кредитування, якими можуть скористатися найбідніші країни світу, що потребують вжиття термінових заходів щодо врівноваження платіжного балансу в умовах, якщо країна не спроможна самостійно розробити і здійснити економічні програми, під які можна було б отримати звичайні кредити МВФ. Позики цього механізму не обумовлені.

В межах механізму допомоги країнам із низьким рівнем доходів використовуються такі види кредитів.

Механізм фінансування з метою скорочення бідності і сприяння економічному зростання (ПРГФ) (запроваджений в 1999 р.) забезпечує більш довгострокову допомогу у випадку глибоких структурних проблем платіжного балансу. Його мета – стійке економічне зростання, що сприяє скороченню бідності. Звичайні ліміти доступу – 140 % квоти, у виняткових випадках максимум становить 185%. Строки погашення – 5,5-10 років. Умови надання базуються на Документі зі стратегії скорочення бідності (ПРСП), який підготовлений країною у процесі участі і поєднує макроекономічну, структурну політику і політику скорочення бідності.

Механізм фінансування для подолання зовнішніх шоків (ЕСФ) (запроваджений в 2005 р.) затверджений, але ще не повністю забезпечений фінансуванням. Він має на меті підтримку економічної політики і фінансову допомогу країнам з низьким рівнем доходів, що зазнають зовнішніх шоків (таких як зміна цін на біржові товари, стихійні лиха і збої в торгівлі, спричинені подіями у сусідніх країнах). Цей механізм надається країнам, які відповідають критеріям ПРГФ, але не мають програми, що підтримується ресурсами ПРГФ; строк програм ЕСФ становить 1-2 роки. Звичайні ліміти доступу – 25% квоти, сукупний ліміт доступу – 60 % квоти. Строки погашення – 5,5-10 років1.

Надання МВФ кредитів країнам-членам пов’язане з виконанням ними політико-економічних умов. Такий порядок має назву “обумовленостей” і формується на визначених принципах, встановлених Фондом:

1) поворотність наданих Фондом фінансових ресурсів: пул коштів, яким розпоряджається МВФ, є рівнодоступним для всіх країн-членів, тому кожен член, тимчасово позичаючи ресурси на визначених умовах у іншого члена через пул, зобов’язаний їх повертати у міру розв’язання проблеми дефіциту платіжного балансу;

2) обгрунтування реальності повернення ресурсів передбачає, що повернення коштів має бути забезпечене протягом нормального строку погашення боргу;

3) країна – отримувач ресурсів у МВФ виплачує суму зборів, необхідних для покриття оперативних витрат і компенсації ресурсів, країні-донору. Ці процентні ставки є дещо нижчими від ринкових, що зумовлено бажанням до співпраці (0,5-1 %).

Слід зазначити, що незалежно від кредитного механізму, який використовується, МВФ у своїй діяльності застосовує жорстку фінансову політику, яка передбачає дотримання країнами, що потребують позикових коштів, зобов’язань координувати власну політику з рекомендаціями МВФ. У них закладено критерії, що є обов’язковими для виконання як для країн, що розвиваються, так і для країн з перехідною економікою. Серед цих критеріїв найголовнішими є такі:

– спрямування макроекономічної політики позичальника на забезпечення активного сальдо платіжного балансу як головного фактора виплати основної частини боргу та процентів;

– стабілізація внутрішнього попиту за рахунок обмеження державних витрат;

– використання позик на фінансування виробничої сфери, виплата основної частини боргу та процентів за рахунок прибутку, що отримується у виробничий сфері;

– забезпечення бездефіцитності (рівноваги) державного бюджету за рахунок скорочення невиправданих державних видатків і стримування інфляції;

– проведення ефективної податкової політики, що сприяє розвитку інвестування і підприємництва та забезпечує збирання податків для покриття державних видатків;

– стабілізація грошового обігу, що передбачає проведення девальвації, а в окремих випадках – грошових реформ;

– забезпечення максимального використання ринкових механізмів і конкуренції як засобу підвищення конкурентоспроможності економіки: відміна контролю над цінами та заробітною платою, вільний доступ на внутрішній ринок і конкуренція з боку товарів, що імпортуються;

– здійснення структурної перебудови економіки як основи довгострокового розвитку;

– забезпечення стабільності політичної влади.

МВФ базує свої рекомендації країнам-членам на монетарній концепції, яка враховує взаємозалежність між величиною грошової маси в країні, обсягом сукупного попиту, з одного боку, і станом платіжного балансу – з іншого.

Україна набула членства в МВФ 3 червня 1992 р. (відповідно до Закону України “Про вступ України до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Міжнародної фінансової корпорації, Міжнародної асоціації розвитку та Багатостороннього агентства по гарантіях інвестицій” від 3 червня 1992 p. № 2402-ХІІ)1.

Згідно з результатами 11 – го перегляду квот (відбувся 30 січня 1999 р.) країн – членів МВФ квоту України збільшено з 997,3 млн до 1372 млн СПЗ (майже 2123 млн дол. США), що дало змогу збільшити обсяг кредитів від МВФ.

Кредити МВФ спрямовуються на підтримку курсу національної валюти, міжнародних резервів держави та активних позицій платіжного балансу згідно зі Статутом МВФ.

Отримувачем кредитів МВФ є Національний банк України, який зараховує їх у свої міжнародні резерви і використовує виключно для інтервенцій на валютному ринку для зазначених цілей.

За роки співробітництва з МВФ Україна отримала понад 16 млрд дол. США кредитних ресурсів за програмами STF, stand-by, механізмом розширеного фінансування (табл. 11.2).

Зазначимо основні часові і кількісні показники всіх кредитних позик, які надавалися Україні для здійснення стабілізаційних програм.

1. Позика STF (System Transformation Facility – програми Фонду системних трансформацій) – жовтень 1994 р. – березень 1995 р. Отримано близько 722 млн дол. США за річною ставкою 5,75 % на строк 10 років з відстроченням сплати основної суми боргу на 4,5 роки.

2. Позика Stand-by І (дослівно “резерв” – стабілізаційна позика для підтримання платіжного балансу) – квітень 1995 р. – березень 1996 р. Отримано майже 780 млн дол.

3. Позика Stand-by ІІ – квітень 1996 р. – червень 1997 р. Отримано 866 млн дол.

4. Позика Stand-by ІІІ – липень 1997 р. – червень 1998 р. Отримано близько 247 млн дол.

Усі три позики stand-by надавалися за річною ставкою 6,29 % на строк 5 років з відстроченням сплати основної суми боргу на 3,25 роки.

Таблиця 11.2. Надходження коштів у рамках кредитних угод України з МВФ, млн дол. США

5. Програма розширеного кредитування – EFF (Extended Facility) – липень 1998 p. – червень 2001 p. Загальний обсяг позики – 2,226 млн дол. під 7 % річних.

6. Попереджувальний stand-by – 29 березня 2004 р. – 29 березня 2005 р. Зарезервований кредит у сумі 411,6 млн СПЗ, або 605 млн дол. Угода була затверджена, але у зв’язку з низкою причин перший транш так і не був здійснений1.

7. Позика Stand-by 2008 p. – дворічна угода з обсягом фінансування 16,43 млрд дол. США (800 % квоти України). Протягом дії програми “стенд-бай” було отримано три транші загальним обсягом 10,6 млрд дол. США.

8. У грудні 2009 року Україна отримала 1,228 млрд СПЗ (еквівалент приблизно 2 млрд дол. США) на свій рахунок авуарів у рамках загального та спеціального розподілів.

Суми і дати надходження коштів у рамках кредитних угод України з МВФ подано у табл. 11.2.

Україна як повноправний член МВФ здійснює щорічні консультації щодо стану валютного врегулювання за статтею IV Статуту МВФ, впровадження статистичних і фінансових стандартів та отримання технічної допомоги.

Після завершення співробітництва 3 Міжнародним валютним фондом за Програмою EFF “Механізм розширеного кредитування”, що формально закінчилася 4 вересня 2002 р., виникла необхідність у започаткуванні нових програм співпраці з МВФ, які передбачали поступове перенесення співробітництва з МВФ у площину безкредитних відносин, узгодження головних параметрів макроекономічної політики з тенденціями та прогнозами розвитку світової кон’юнктури, з динамікою і напрямами світових фінансових та інвестиційних потоків.

Кабінет Міністрів України серед прийнятних форм подальшого співробітництва України з МВФ на безкредитній основі обрав програму “попереджувальний stand-by”, заходи якої мали спрямовуватись на подальше впровадження економічних реформ в Україні та проведення зваженої бюджетної політики, вдосконалення податкового законодавства, фінансове оздоровлення ПЕК та системні перетворення в агропромисловому комплексі, реформування житлово-комунального господарства, покращання інвестиційного клімату, завершення переговорів про вступ до COT.

29 березня 2004 р. Рада директорів МВФ прийняла позитивне рішення про започаткування програми “попереджувальний stand-by”. Укладення угоди між Україною та МВФ строком на 12 місяців фактично надавало можливість отримати від МВФ зарезервований кредит у сумі, еквівалентній 411,6 млн СПЗ (30 % квоти України), у разі погіршення ситуації з платіжним балансом або валютними резервами країни.

З 11 до 20 травня 2004 р. в Україні працювала місія Європейського департаменту МВФ, експерти якої провели консультації та переговори для аналізу відомостей про результати економічної діяльності за І квартал, здійснили перевірку виконання Україною критеріїв ефективності та структурних маяків за програмою “попереджувальний stand-by”. Місією було засвідчено виконання всіх кількісних критеріїв ефективності програми за винятком меж загального обсягу простроченої заборгованості з відшкодування ПДВ.

На вирішенні цього проблемного питання зосередила увагу наступна місія МВФ у липні – серпні 2004 p., що працювала в Україні з метою чергового перегляду програми та консультацій за статтею IV Статуту МВФ. За результатами роботи місії було зроблено висновок, що перегляд програми не можна завершити у заявлені строки внаслідок допущених відхилень у її виконанні. Експерти місії зазначили урядові, що уточнений бюджет на 2004 р. не узгоджується з економічною політикою, закладеною в основу програми “попереджувальний stand-by”. Більше того, кілька узгоджених за програмою заходів, що стосувалися фіскального та банківського секторів, виконано не було.

З одно боку, слід звернути увагу на позитивні результати реалізації стабілізаційних програм МВФ: у 1999 і 2000 рр. Україна не мала дефіциту зведеного бюджету; вперше за роки незалежності у 2000 р. відбулося економічне зростання, хоча і завдяки приросту експорту вітчизняної продукції та позитивному сальдо зовнішньої торгівлі в обсязі 1406 млн дол. США, а не наповненню внутрішнього ринку; у 1999 і 2000 pp. ліквідовано дисбаланс поточного рахунку платіжного балансу, а інфляція вперше стала багато в чому контрольованою і тому більш прогнозованою.

Однак слід зазначити, що на ці позитивні моменти впливали не лише виконання стабілізаційних програм МВФ, а й інші суттєві чинники, але виокремити їх практично неможливо.

Але, з іншого боку, є багато й негативного. Наприклад, жорстка монетарна антиінфляційна політика призвела не тільки до стримування дії чинників інфляції витрат, а й до гострої нестачі платіжних засобів у економіці у вигляді платіжної кризи, а внаслідок цього – і до скорочення вітчизняного виробництва, що власне і відбувалося в Україні. Обмеження грошової маси і внутрішнього кредитування, а також штучне стримування внутрішнього сукупного попиту спричинило небажані соціально-економічні наслідки. Так, зниження темпів інфляції майже повним припиненням грошової емісії та низьким рівнем монетизації економіки спричинило нестачу готівкових коштів, гостру платіжну кризу, зниження сукупного попиту внаслідок невиплати заборгованої заробітної плати, затримок у виплаті пенсій та інших видів соціальної допомоги. Введення грошово-кредитного обмеження стримувало інвестиційну активність у країні, яка могла б бути спрямованою на економічне зростання1.

26 жовтня 2008 р. місія МВФ і українська влада домовилися про нову кредитну програму stand-by, а 5 листопада 2008 р. Виконавча рада Міжнародного валютного фонду затвердила дворічну домовленість про кредит stand-by (СБА) на суму 11 млрд СПЗ (приблизно 16,4 млрд дол. США), що мала допомогти офіційним органам у відновленні фінансової й економічної стабільності та зміцненні довіри, для підтримки антикризової програми української влади. Прохання про СБА надавало Україні винятковий доступ до ресурсів МВФ, еквівалентний 802 % квоти України у МВФ, і було затверджене в рамках прискореного механізму екстреного фінансування МВФ. Протягом дії програми stand-by було отримано три транші загальним обсягом 10,6 млрд дол. США, з яких 4,5 млрд дол. США було спрямовано безпосередньо до державного бюджету на фінансування фіскального дефіциту, у тому числі на погашення зовнішніх боргових зобов’язань уряду України.

Перший транш кредиту на суму 3 млрд СПЗ Україна отримала 7 листопада 2008 р. Всі кошти надійшли до Національного банку України і були зараховані до золотовалютного резерву з метою використання їх для покращання стану платіжного балансу, підтримки обмінного курсу національної валюти та ліквідності банківського сектору. Другий транш на загальну суму 1,875 млрд СПЗ було отримано 12 травня 2009 р. Кошти було розподілено таким чином: 1 млрд СПЗ отримало Міністерство фінансів для фінансування фіскального дефіциту, у тому числі на погашення зовнішніх боргових зобов’язань уряду, 875 млн СПЗ отримав Національний банк України для поповнення міжнародних резервів з метою регулювання платіжного балансу, підтримки обмінного курсу гривні та ліквідності банків. Третій транш за програмою було в повному обсязі зараховано на рахунок Державного казначейства України для вирішення питань підтримки бюджетного сектору.

Черговий транш у сумі близько 3,9 млрд дол. США передбачалося отримати у листопаді 2009 р. Однак перегляд програми завершено не було, а фінансування фактично припинилося.

У відповідь Україна взяла на себе зобов’язання, викладені у меморандумі. Зокрема в ньому визначено, що програма дій уряду спрямована на відновлення довіри

(1 votes, average: 5,00 out of 5)