Міжнародні валютно-фінансові відносини – Боринець С. Я. – 6.2. Міжнародний ринок облігацій. Євроринок

Поява акцій пов’язана з утворенням і поширенням акціонерних товариств, які з часом стали перетворюватися на складні монополістичні об’єднання (концерни, трести, картелі, консорціуми). їх функціонування в умовах гострої конкурентної боротьби і розвитку науково-технічної революції зумовило залучення не тільки акціонерного, а й облігаційного капіталу, що, в свою чергу, викликало випуск і розміщення приватними компаніями і корпораціями поряд з акціями також облігацій, тобто облігаційних позик. Тому структура ринку цінних паперів складається із трьох основних елементів: акцій, облігацій приватного сектору і державних облігацій.

Облігація – це боргове зобов’язання позичальника перед кредитором, яке оформляється не кредитною угодою, а продажем-купівлею спеціального цінного папера. Облігації поділяються нарізні види залежно від емітента, способу виплати доходу, термінів, на які вона випускається, умов обігу та надійності.

Залежно від емітента, тобто того, хто їх випускає, облігації бувають державні, місцеві, інституційні, в т. ч. корпоративні.

Державні облігації випускають центральні органи управління. Як правило, це Міністерство фінансів. Залучені кошти спрямовуються на покриття бюджетного дефіциту чи на фінансування певних інвестиційних проектів.

Облігації місцевих позик випускають місцеві органи управління.

І не тат у цій ні облігації випускаються суб’єктами підприємницької діяльності, фінансовими товариствами.

Залежно від способу виплати доходу розрізняють процентні, дисконтні й конвертовані облігації.

Процентні облігації передбачають виплату доходу у вигляді річного процента, що встановлюється до номінальної вартості.

За дисконтними дохід формується як різниця між номінальною вартістю і цінами купівлі.

Конвертовані облігації передбачають не виплату доходу, а обмін їх на нові. При цьому номінальна вартість придбаних облігацій збільшується, тобто дохід утворюється за рахунок різниці між номінальною вартістю нових і попередніх облігацій.

За терміналом випуску розрізняють строкові, безстрокові та облігації з правом дострокового погашення.

Строкові випускаються на певні терміни, які не можуть змінюватися. Залежно від тривалості періоду вони поділяються на короткострокові (до 1-2 років), середньострокові (до 5 років) та довгострокові (понад 5-10 років). Однак, у кожній країні є свій підхід до визначення термінів облігацій.

Безстрокові облігації не передбачають визначення термінів їх випуску.

Облігації з правом довгострокового погашення передбачають право емітента на довгострокове погашення.

За умовами обігу облігації, як і акції, поділяються на дві групи: з вільним і обмеженим обігом залежно від прав на їх перехід від одного до іншого власника.

За надійністю облігації поділяються на забезпечені та незабезпечені.

Забезпечені облігації передбачають гарантії на їх погашення і виплати доходу з дотриманням установлених терміналів. Забезпеченням таких облігацій може бути нерухоме майно, земля, державні цінні папери.

Незабезпечені облігації не передбачають встановлення їх забезпечення, що зазначається в умовах випуску.

Державні облігації, незалежно від того, зазначаються чи ні об’єкти та форми їх забезпечення, завжди вважаються забезпеченими, оскільки держава має достатні ресурси і збанкрутувати практично не може.

Облігації, які розміщуються на закордонних ринках, згідно з усталеною термінологією, мають назву міжнародних і, в свою чергу, поділяються на іноземні, або закордонні, облігації та єврооблігації. Основна відмінність єврооблігацій від іноземних облігацій полягає в тому, що єврооблігації випускаються у валюті, яка є іноземною як для емітента, так і для інвесторів, серед яких відбувається розміщення цих цінних паперів. Єврооблігації розміщаються одночасно у фінансових центрах декількох країн і є на сьогодні найпоширенішим видом міжнародних облігацій.

Зарубіжні, або іноземні, облігації – це цінні папери, які випущені та розміщені емітентом у будь-якій іноземній країні за допомогою внутрішнього національного суб’єкта ринку цінних паперів з цієї країни і у валюті країни розміщення позики. Валюта позики для позичальників є іноземною, а для інвесторів – національною.

Є і деякі відмінності між іноземними (за емітентом) і звичайними внутрішніми облігаціями щодо режиму оподаткування, методики розміщення, регулювання часу і максимальних обсягів емісії, вимог щодо типу та обсягу інформації, яка розкривається позичальником перед проведенням емісії, особливі процедури реєстрації випуску, а також обмеження на кількість і склад потенційних інвесторів.

Найбільші ринки іноземних облігацій розташовані в Цюриху, Нью-Йорку, Токіо, Франкфурті-на-Майні, Лондоні та Амстердамі.

Багато іноземних облігацій мають уже усталені назви на міжнародних ринках цінних паперів, які широко використовуються професійними учасниками цих ринків. Найвідомішими іноземними облігаціями є такі: “янкі” (Jankee Bonds), “самурай” (Samurai Bonds), “шибосай” (Shibosai Bonds), “дай-міо” (Daimio Bonds), “шогун” (Shogun Bonds) в Японії; “бульдог” (Bulldog Bonds) в Англії; “Рем-брандт” (Rembrandt Bonds) в Голландії; “матадор” (Matador Bonds) в Іспанії; “кенгуру” (Kengaroo Bonds) в Австралії.

Єврооблігації – це боргові зобов’язання, що є одним із видів цінних паперів, котрі випускаються позичальниками при отриманні довготермінових кредитів на євроринку. Маючи всі ознаки (реквізити) облігацій, вони відрізняються деякими особливостями.

Так, на відміну від іноземних облігацій, які розміщуються на ринках однієї країни, єврооблігації розміщуються одночасно на ринках кількох держав. Валюта єврооблігаційної позики для кредиторів, як правило, є іноземною, за винятком банків США. Гарантом з позики є переважно емісійні синдикати, які утворюються банками кількох країн і здійснюють розміщення єврооблігацій.

Щодо історичних меж виникнення ринку єврооблігацій, то в економічній літературі, особливо довідковій, досить поширеним є твердження про те, що цей ринок виник на початку 70-х років минулого століття.

Деякі автори вважають, що вперше міжнародний ринок єврооблігацій набув розвитку, коли уряд США в 1963 р. ввів податок на американських резидентів, що купували закордонні цінні папери, і який урівнював ставки процента. В результаті введення цього податку іноземні запозичення перемістилися на європейські ринки і з’явився сталий попит на єврооблігації.

Інші автори стверджують, що ще у 40-50-х роках деякі емітенти випускали облігації в американських доларах, розміщуючи їх в Європі. Так, саме в цей час компанія “Philips” розміщала такі боргові зобов’язання в Нідерландах. Однак частіше за все вважається, що дебютною була позика, здійснена італійською компанією “Concessione” у липні 1963 р. на суму 15 млн. американських доларів. Всього у 1963р. було здійснено сім таких випусків, три з яких – у доларах США, а до 1969 р. цей ринок зріс уже у 38 разів. Долар залишався домінуючою валютою, але в цій якості все більшу популярність набувала німецька марка.

Спочатку ринок єврооблігацій був практично нерегульованим і набув слави саме відсутністю управління своєю активністю, хоча все ж певне регулювання здійснювалося центральними банками під час прийняття ними емісій у тих чи інших валютах, а також провідними банками, які управляли емісіями.

Згодом виникає необхідність вироблення більш чітких правил гри, що привело до створення Асоціації міжнародних облігаційних дилерів (AIBD) і пов’язаною з нею групою Міжнародної асоціації учасників первинних ринків (ІРМА). На початку 90-х років AIBD була перейменована на Асоціацію учасників міжнародних фондових ринків (International Securities Market Association – ISMA), яка налічувала 866 членів, у тому числі 166 із Великої Британії, 138 – зі Швейцарії, 57 – Німеччини, 60 – Люксембургу.

За цей час Асоціація розробила досить детальну і масштабну систему регулювання, включаючи правила здійснення і регулювання операцій, етики поведінки і процедур врегулювання конфліктів. Асоціація надає всім зацікавленим клієнтам інформацію про ринки європаперів, а також проводить навчальні семінари з видачею спеціальних дипломів для роботи на міжнародних фондових біржах. її штаб-квартира знаходиться у Швейцарії, але переважна більшість роботи проводиться в Лондоні, де розташований її секретаріат.

Основними операторами ринку єврооблігацій з позицій емісії є великі баки і компанії, що мають досить високий кредитний рейтинг, залежно від якого здійснюється рейтингове оцінювання випущених ними облігацій. Найпоширенішими у світі формами рейтингового оцінювання облігацій є такі значення індексу оцінки облігацій (табл. 6.1).

Таблиця 6.1. Індекси рейтингової оцінки облігацій

На ринку єврооблігацій випускаються облігації різних типів: звичайні, або “прямі”, з “плаваючою” процентною ставкою; з нульовим процентом (купоном); з індексованим процентом і конвертовані облігації; з опціоном та ін.

На звичайні, або прямі, облігації власнику виплачується фіксований процент у вигляді річних купонів. На них припадає понад 60 % усіх єврооблігацій.

Облігації в “плаваючою” процентною ставкою стали випускатися на евроринку з 70-х років. Ставка і дохід на них залежать від зміни ринкового процента. “Плаваюча” ставка за єврооблігаціями базується переважно на ставці ЛІБОР1 з надбавкою (спредом) залежно від умов ринку.

Облігації з нульовим купоном з’явились на євроринку у 80-ті роки. їх власники отримують дохід не щорічно, а лише один раз – при викупі облігацій. Процент за цими облігаціями встановлюється при визначенні емісійного курсу, який, як правило, нижчий за номінал (інколи досягає всього лише 30-40 %). У той же час погашення облігації здійснюється за номіналом, у зв’язку з чим дохід власника облігації визначається різницею між емісійним курсом і її номіналом. Крім того, інвестори не платять податок на дохід від облігацій.

Процент за облігацією з індексованим процентом залежить від зміни індексу цін на товари (наприклад, нафту або золото).

Конвертовані облігації набули поширення на євроринку цінних паперів у 80-х роках. Вони хоч і приносять їх власнику менший процент, ніж, наприклад, “прямі” облігації, зате дають йому право по закінченні терміну обміняти їх на акції компанії-пози-чальника, за умови, якщо дивіденди за акціями виявляться вищі, ніж проценти за облігаціями.

Облігації з опціоном також з’явилися у 80-ті роки. Води дають інвестору право вибору різних варіантів операції. Наприклад, була випущена позика, яка давала змогу власнику за рахунок опціону купити одну тройську унцію золота за наперед встановленою ціною. Купівля таких акцій мала рацію за умови, коли ціна на золото мала тенденцію до зростання. Облігації з опціоном також дають можливість обмінювати один вид цінного папера на інший: наприклад, облігацію – на акцію, або облігацію з “плаваючою” ставкою – на облігацію з фіксованою ставкою.

Для залучення коштів інвесторів” ресурси яких відрізняються довгостроковим характером (строкові компанії, пенсійні фонди), випускаються облігації з фіксованою, а також “плаваючою” ставкою на досить значні терміни – ЗО і навіть 40 років.

Залученню засобів на ринок єврооблігацій сприяє і така умова, як продаж облігацій у розстрочку. При цьому покупець платить спочатку лише частину курсової вартості облігацій, а суму, що залишилася, може внести через певний час.

Позичальники на єврооблігаційному ринку, залежно від країни походження, поділяються на такі основні групи:

– розвинуті країни;

– країни, що розвиваються;

– міжнародні інститути, які не мають конкретної національної належності;

– офшорні центри.

Якщо проаналізувати весь обсяг первинної емісії єврооблігацій за останні 15 років, то на розвинуті країни припадає 75 %; країни, що розвиваються, – 7; міжнародні інститути -10; офшорні центри – 8 %. Причому на трійку лідерів – Західну Європу, США та Японію – 65 %. Понад 90 % всього обсягу залучених шляхом випуску єврооблігацій коштів припадає на позичальників із Північної Америки, Західної Європи, Азії (переважно Японії), Австралії й Нової Зеландії та на міжнародні організації.

Слід зазначити, що групування суб’єктів євроринку за принципом інвесторів в облігації на пред’явника є досить умовним, оскільки достовірно визначити безпосереднього власника цих цінних паперів практично неможливо. Це пояснюється тим, що банки та інші організації, які розповсюджують єврооблігації, виявляють виняткову стриманість у визначенні своїх клієнтів, намагаючись їх не афішувати.

Крім того, доступність єврооблігацій дрібному інвестору (завдяки невисокій номінальній вартості у 1000 дол. США за одиницю) робить їх привабливими для продажу приватним, “роздрібним” інвесторам, що призводить до такого явища, як “розводнювання” єврооблігацій.

І все ж, хоч і з певним ступенем умовності, можна визначити декілька основних груп “кінцевих” інвесторів, які займають домінуюче становище на ринку єврооблігацій. Це приватні та інституціональні інвестори.

Приватні інвестори – це фізичні особи, які здійснюють операції з єврооблігаціями. Інколи їх називають кінцевими або роздрібними інвесторами.

Ринок єврооблігацій є досить привабливим для приватних інвесторів, які проживають у країнах із недостатньо розвинутим ринком капіталу й обмеженими інвестиційними можливостями для розміщення тимчасово вільних грошових коштів. Для осіб із економічно і політично нестабільних країн, або якщо вони бажають зберегти свою анонімність, ринок єврооблігацій також є досить привабливим місцем вкладання капіталу. Завдяки цьому, переважна більшість таких приватних інвесторів не володіє достатнім досвідом і часом для всебічного аналізу фінансової інформації, що надається позичальником. Тому вони, як правило, дотримуються досить традиційної, можна сказати, консервативної позиції, надаючи перевагу купівлі єврооблігацій добре відомих кредиторів із розвинутих країн. Крім того, приватні інвестори намагаються “тримати” єврооблігації до моменту погашення. Вони не займаються частими операціями купівлі чи продажу облігацій, обміну одних інвестиційних інструментів на інші, граючи на змінах і терміновості ринку, як це притаманно професійним учасникам євроринку. Як правило, головною метою таких приватних інвесторів є намагання будь-що диверсифікувати свої валютні заощадження або збільшити процентний дохід шляхом придбання облігацій, номінованих у різних валютах.

Як свідчить аналіз, від 40 до 60 % всіх єврооблігацій, які розміщуються на ринку, належить швейцарським і люксембурзьким банкам, які діють в інтересах своїх приватних клієнтів-інвесторів. Причому переважна більшість єврооблігацій, які складають портфелі названих банків, були придбані в останні десять років минулого століття, коли розпочали свій активний рух до ринкових засад економіки постсоціалістичні країни та країни пострадянського простору.

Іншу численну групу ринку єврооблігацій становлять інституціональні інвестори. Важливим етапом у зростанні ролі інституціональних інвесторів стала практика випуску з першої половини 90-х років великих єврооблігаційних позик, що дало змогу знизити амплітуду коливання цін і підвищити ліквідність вторинного ринку єврооблігацій.

На ринку єврооблігацій в групі інституціональних інвесторів можна виокремити:

– банки (центральні, інвестиційні, комерційні);

– державні установи;

– міжнародні фінансові інститути;

– пенсійні фонди;

– страхові фонди і компанії (у тому числі офшорні);

– взаємні (пайові) інвестиційні фонди (ПІФи);

– менеджери вкладів (управляючі інвестиціями);

– пайові інвестиційні фонди;

– великі корпорації.

Досить активну роль на ринку єврооблігацій відіграють центральні банки, чому сприяло інтенсивне накопичення ними валютних резервів. Однак ця категорія інвесторів досить обережна у виборі інвестиційної стратегії поведінки на ринку єврооблігацій. Деякі банки вважають, що найбільш розумно вкладати свої інвестиційні ресурси в короткострокові активи – депозити і короткотермінові державні зобов’язання. Більша ж частина дотримується погляду, згідно з яким, їх резерви повинні залишатися незмінними і вартість їх не повинна падати нижче певного рівня. Завдяки цьому основні резерви таких банків інвестуються в короткотермінові фінансові інструменти, які є найбільш ліквідними на ринку, а інша частина резервів розміщується в довгострокові активи. Якщо раніше центральні банки обмежувались вкладанням коштів у цінні папери з терміном обігу не більше 5 років, то сьогодні спектр фінансових інструментів значно розширився і відповідно розширилися і диференціювалися самі інвестиційні портфелі центральних банків.

Певне місце серед інвесторів ринку єврооблігацій займають державні установи (агентства) та міжнародні фінансові інститути. їх інвестиційна стратегія полягає у погодженні валюти позики і терміну погашення випущених ними боргових паперів та розміщення коштів в облігації, що випускаються високо-надійними емітентами. Як і центральні банки, ця категорія інвесторів також має жорсткі обмеження з інвестування своїх коштів і тому орієнтується виключно на високоліквідні фінансові інструменти.

Казначейства транснаціональних корпорацій для збереження ліквідності та капітальної вартості своїх активів розміщують кошти як у короткотермінові інструменти грошового ринку, так і періодично вкладають свої касові залишки в єврооблігації з плаваючою відсотковою ставкою, забезпечуючи таким чином високу дохідність вкладень і при цьому звичайно беручи на себе високий рівень ризику.

Суттєве місце серед інвесторів ринку єврооблігацій займають пенсійні фонди, які у своїй переважній більшості створювалися транснаціональними корпораціями. Створення таких фондів дає змогу уникнути процедурних складностей, пов’язаних зі сплатою податків. На пенсійні фонди припадає 25 % інституціональних інвестицій.

Щодо страхових та інвестиційних компаній, то вони разом забезпечують близько 60 % інституціональних інвестицій. Певна частина інвесторів на ринку єврооблігацій представлена також страховими фондами, офшорними страховими компаніями, переважно дочірніми, які створені транснаціональними компаніями.

Ще однією категорією інвесторів ринку єврооблігацій є менеджери вкладів (управляючі інвестиціями), в якості яких виступають банківські трастові департаменти. Враховуючи той факт, що клієнтами в більшості випадків Е приватні інвестори, менеджери вкладів зазвичай надають перевагу цінним паперам корпорацій, переважно американських. При цьому перевага надається високій дохідності і, відповідно, більш високим кредитним ризиками.

Останніми роками на ринку єврооблігацій набирають силу пайові інвестиційні фонди, які є професійними учасниками ринку і володіють великими пакетами єврооблігацій. У той же час ці фонди в будь-який час (у випадку зміни умов на ринку) готові перевести свої кошти в інші активи для підвищення їх дохідності, або для досягнення інших інвестиційних цілей. Це, як правило, досить мобільні інвестиційні структури, які забезпечують вкладникам диверсифікацію інвестиційного портфеля, високу ліквідність і високопрофесійне управління цінними паперами.

(1 votes, average: 5,00 out of 5)