Міжнародні валютно-фінансові відносини – Боринець С. Я. – 2.2. Валютні зони
Валютні зони порівняно з валютними блоками є більш високою формою регіональних валютних об’єднань, які утворилися на базі валютних блоків. Це валютні угруповання країн, що сформувалися під час Другої світової війни і після її закінчення з метою проведення узгодженої політики у сфері міжнародних валютних відносин.
Головні ознаки валютної зони:
– підтримання всіма учасниками валютної зони твердого курсу своїх валют відносно валюти країни-гегемона;
– зміна курсів валют – учасниць зони відносно інших валют лише за згоди на це країни-гегемона;
– збереження в банках домінуючої країни переважної частини національних валютних резервів країн – членів валютної зони;
– вільний взаємний обмін валют між країнами, що входять до зони;
– вільне переміщення валютно-фінансових коштів у межах валютної зони та наявність спільних обмежень відносно третіх країн;
– концентрування зовнішніх розрахунків країн-учасниць у банках країни, що очолює валютну зону.
Об’єднання багатьох країн, які відрізняються рівнем економічного розвитку, в спільне валютне угруповання було зумовлено вже сформованими тісними економічними зв’язками і певною політичною залежністю, що історично склалися між більшістю країн і державою-гегемоном. Країни, котрі очолюють валютні зони, як правило, використовують їх у своїх інтересах, одержуючи вільний доступ на ринки збуту і до джерел сировини країн, що входять до зони. Зовнішня торгівля цих країн також підпорядкована інтересам країни-гегемона, що призводить до нееквівалентного обміну в їх торговельних взаємовідносинах. Наявність валютної зони полегшує експорт капіталу з країни, яка її очолює, до інших країн зони, а золоті та валютні резерви, сконцентровані в банках країни – лідера зони, також використовуються в інтересах такої країни.
Після Другої світової війни утворилося шість основних валютних зон:
– британського фунта стерлінгів;
– долара США;
– французького франка;
– португальського ескудо;
– іспанської песети;
– голландського гульдена.
Найбільшими валютними зонами є стерлінгова, доларова та зона франка.
Стерлінгова валютна зона утворилася на базі валютного блоку на початку Другої світової війни після введення у Великій Британії валютного контролю без якихось особливих інститутів. Саме війна призвела до необхідності більш чіткої і суворої внутрішньої організації членів стерлінгової зони. Так, якщо до 1939 р. країнам – членам валютного стерлінгового блоку досить було спільно дотримуватися твердого обмінного курсу своїх валют щодо фунта стерлінгів та зберігати офіційні валютні резерви в Лондоні, то з 1939 р. виникають вимоги до країн – членів зони щодо спільного дотримання режиму валютного контролю, який був установлений Великою Британією, а також мати спільний валютний і золотий фонд.
Питання організації стерлінгової валютної зони визначені у двох основних законодавчих актах: “Про регулювання фінансового захисту” (1939 р.) та “Про валютний контроль” (1947 р.). Країни – члени стерлінгової зони зобов’язувалися забезпечувати не тільки взаємний валютний контроль, а й аналогічні спільні заходи цього контролю щодо третіх країн, які не входили до зони. Між Сполученим Королівством і країнами стерлінгової зони було підписано угоди, які передбачали об’єднання їх золотих і валютних резервів, причому країни-учасниці мали право вільно використовувати значну частину цих резервів. Таке об’єднання ставило перед валютним центром зони низку важливих питань забезпечення ліквідності у відносинах з країнами, що не входять до валютної зони. Центр зобов’язаний був зберігати достатньо валютних резервів для забезпечення платіжних зобов’язань всіх країн валютної зони щодо зовнішнього світу. Тому нерідко коливання платіжних балансів країн – членів зони з країнами, що не входять до неї, ставлять центр перед необхідністю таких порушень рівноваги у міжнародних платежах, в яких центр безпосередньо не зацікавлений та які часто ставлять його в скрутне становище.
До складу стерлінгової валютної зони входять головним чином країни – члени Співдружності націй та деякі інші держави, які мають досить тісні торговельні, економічні, валютно-фінансові та політичні відносини, що складалися історично, протягом століть. Це – Ірландія, Ісландія, Йорданія, Єгипет та ін.
Об’єднання в складі стерлінгової зони багатьох і різних за рівнем економічного розвитку держав пояснюється перш за все тим, що всі вони перебували з Великою Британією в тісних економічних відносинах, які склалися ще в період колоніального англійського панування. Певну роль відіграли також традиційні методи здійснення між цими країнами міжнародних розрахунків через Лондонський фінансовий центр.
Функціонування стерлінгової валютної зони забезпечує Великій Британії серйозні економічні вигоди, оскільки переважна більшість країн-учасниць є невичерпними джерелами різноманітної сировини, місткими ринками збуту англійських товарів, сферою вивезення капіталу. Тому Велика Британія, щоб зберегти зону, останнім часом нерідко йде на певні поступки країнам-учасницям у напрямку лібералізації, надаючи їм фінансову допомогу, пільговий режим при реалізації товарів на англійському ринку, деякі переваги при здійсненні операцій на лондонському валютному ринку.
Такі поступки, як правило, мають місце після чергової девальвації фунта стерлінгів, тобто під час чергової загрози престижу головної валюти стерлінгової зони. Так, після девальвації фунта стерлінгів у 1967 р. Велика Британія була змушена допустити створення і нагромадження самостійних золотовалютних резервів у ряді країн – учасниць зони, значно збільшити надання економічної допомоги та пільгових кредитів цим країнам. Останні домоглися також доларового застереження за належними їм стерлінговими авуарами, яке гарантує ці авуари від майбутнього ймовірного знецінення на випадок нової девальвації фунта стерлінгів.
Як зазначалося, стерлінгова валютна зона юридично не має централізованого керівного органу і формально вся її діяльність здійснюється автономними валютними органами кожного учасника, однак рекомендації англійського казначейства відіграють важливу роль у координації валютної політики зони в цілому. Крім того, координація валютної політики окремих країн здійснюється через гнучкі організаційні механізми зони: періодичними конференціями прем’єр-міністрів і міністрів фінансів країн – членів Британської співдружності націй. Важливу роль у цьому відіграє спеціально створений статистичний комітет стерлінгової зони.
Стерлінгова валютна зона є найбільшим серед подібних регіональних валютних угруповань країн світу.
Другим регіональним валютним угрупованням є доларова валютна зона, яка утворилася на початку Другої світової війни на базі доларового валютного блоку. До її складу входять, головним чином, країни Північної, Центральної і Південної Америки. Доларова зона – це регіональне валютне угруповання країн, грошові системи і зовнішні розрахунки яких орієнтуються на долар Сполучених Штатів Америки. Як і стерлінгова валютна зона, вона не має офіційної юридичної основи у вигляді спеціальних міждержавних угод. її економічною основою є американський капітал. Саме США – основний споживач значної частини сировинних ресурсів країн – учасниць зони і головний постачальник готових виробів у ці країни.
Зовнішня торгівля країн доларової зони орієнтується переважно на американський ринок. Основна маса капіталів, вкладених в економіку країн – учасниць зони, також належить США, що забезпечує цій країні значний і не тільки суто економічний, вплив на всі країни – члени цього регіонального валютного угруповання.
Третім регіональним валютним угрупованням є валютна зона французького франка, яка виникла на базі попередніх французьких колоніальних володінь у 1945 р. На відміну від інших подібних регіональних угруповань між країнами – членами зони було досягнуто угоди про заснування її як добровільного об’єднання країн-учасниць. Вони також створили Валютний комітет для координації валютної і кредитної політики у цій валютній зоні. Згодом Валютний комітет зони франка було замінено секретаріатом, який є дослідницьким підрозділом Французького банку. Крім того, для розгляду питань, які становлять спільний інтерес, та з метою зближення позицій країн – членів зони, систематично, два рази на рік, зустрічаються міністри фінансів відповідних країн. Угодою передбачено періодичні дво – та багатосторонні консультації.
Специфічною рисою валютної зони французького франка є існування трьох підгруп держав, що входять до неї.
До першої підгрупи входять французькі департаменти метрополії, чотири французькі заморські департаменти і заморські території. Всі ці регіони перебувають під валютним суверенітетом Французької Республіки.
Другу підгрупу утворюють африканські держави і Мадагаскар.
До третьої підгрупи входять Марокко, Алжир і Туніс.
У валютній зоні франка, як і в інших регіональних валютних угрупованнях, взаємні відносини валютного співробітництва невіддільні від інших форм зовнішньоекономічних зв’язків. Так, африканські країни і Мадагаскар (друга підгрупа) отримують державну допомогу з боку Франції. Це субсидії, позики або гарантії фінансування, капітальні вкладення через Фонд допомоги і співробітництва та Центральну касу економічного співробітництва, різноманітні торговельні та фінансові переваги. Щодо країн, які входять до третьої підгрупи (Марокко, Алжир, Туніс), то вони одержують від Франції фінансову допомогу на привілейованих умовах, користуються преференціальним режимом у торговельних відносинах; із Тунісом і Марокко, наприклад, підписані спеціальні протоколи про співробітництво, які регулюють їх валютно-фінансові й торговельні відносини із Францією.
Серед інших валютних зон зона французького франка виявилась найбільш стабільною і життєздатною та успішно функціонує донині.
(2 votes, average: 2,50 out of 5)