Міжнародні валютно-фінансові відносини – Боринець С. Я. – 10.2. Стійкість грошового обігу. Інфляція

Вище було розглянуто грошовий обіг на рівні суттєвих відносин завдяки розкриттю головних закономірностей конкретно-історичного розвитку. Перейдемо до аналізу сьогоденної практики грошового обігу, на основі єдності змісту і форми, що відбиває діалектику руху від суті до явища, а потім до дійсності.

Система грошових відносин – органічний структурний елемент, невід’ємна частина загальної системи товарно-грошових відносин. Водночас грошова система як певна цілісність, як підсистема, має також притаманні лише їй властивості, відзначається специфічною сукупністю структурних елементів, що взаємодіють. Йдеться про виявлення реальних причинно-наслідкових зв’язків, які визначали б, з одного боку, специфіку розвитку загальної системи товарно-грошових відносин, а з іншого – об’єктивну основу і власні закономірності саморозвитку грошей як відносно самостійної економічної структури.

Враховуючи це, слід зауважити, що товарний обіг за золотого стандарту міг поглинути лише чітко визначену кількість золотих грошей, відповідно до вже розглянутого закону. Паперових же грошей ринок може поглинути будь-яку кількість. Теоретично випуск паперових грошей обмежується лише наявною кількістю паперу та технічними засобами їх виготовлення. Не доцільно випускати паперові гроші, коли вони не мають купівельної сили і не покривають навіть затрат на їх випуск.

Забезпечення стійкості грошового обігу, його впорядкування та стабілізація мають найважливіше значення для нормалізації товарно-ринкових відносин у будь-якій країні. Адже грошам, що знаходяться в обігу, належить особлива роль: саме через їх посередництво здійснюється суспільна оцінка затрат і результатів праці різних товаровиробників, відбувається розподіл суспільного продукту між споживачами, опосередковується обмін товарів та здійснюються зв’язки між виробниками і споживачами. Коли немає стійкості валюти, збалансованості між кількістю грошей і товарною масою, що знаходяться в обігу, ринок лихоманить, рух товарів, матеріальних та трудових ресурсів набуває непередбаченого, а часом і небезпечного характеру. Історії відомі випадки, коли подібні явища досягали справді катастрофічних масштабів.

Ось чому визначення такого складного і суперечливого явища, як інфляція, не може обмежуватись лише характеристикою переповнення каналів грошового обігу знеціненими паперовими грошима внаслідок їх випуску в розмірах, що перевищують потреби грошового обігу і товарообігу. Адже відразу виникають питання, на які це визначення не дає істотної відповіді: по-перше, які причини зумовлюють надмірний випуск паперових грошей в обіг, і, по-друге, як визначити той рівень, до якого грошова емісія (випуск) цілком безпечна та не викликає тривоги, і після якого розпочинається вже не наповнення, а переповнення сфери товарно-грошового обігу та настає інфляція?

У такому визначенні залишаються поза увагою глибинні причини цього складного явища, на перший план висуваються лише видимі форми інфляції, через що її наслідки приймаються за причини. Очевидно, в основі явища інфляції лежить порушення більш фундаментальних економічних пропорцій.

Першопричину інфляції слід шукати в народногосподарських явищах і передусім у специфіці самого процесу розширеного відтворення. Це дисбаланс динаміки розширеного відтворення спричинений перевищенням загальної суми грошових доходів, які одержало населення за результатами виробничої, суспільно корисної діяльності, різних видів соціальних виплат, над створеною у виробництві загальною сумою вартості товарної маси споживчого призначення та послуг населенню за цей же період. Таке перевищення може бути більшим або меншим у різні періоди виробничої діяльності, і відповідно більшим чи меншим виявиться й інфляційний тиск на економіку.

Після Другої світової війни капіталістичний світ пережив дві великі інфляційні хвилі: першу, пов’язану з переходом від воєнної до регульованої економіки ринкового типу (1945-1952 рр.), та другу – в 70-х та на початку 80-х років, після так званих нафтових шоків, результатами яких стала активна структурна перебудова всього суспільного відтворення і перехід від ресурсо-енергомісткої до ресурсо-енергозберігаючої, наукомісткої економіки (1974- 1981 рр.).

З певним запізненням, що мало свої причини, подібна до другої, інфляційна хвиля спостерігалася в перші роки незалежної України. Вона була закономірним наслідком економічної політики колишнього СРСР, що проводилася протягом останніх десятиріч і спрямовувалася на різке зростання інвестицій, розширення капіталовкладень та трудової активності в І підрозділі суспільного виробництва, яке багато років розвивалося значно вищими темпами, ніж IІ підрозділ. Це стало джерелом зростання заробітної плати, прибутку та інших форм доходів І підрозділу, що мали бути отоварені в II підрозділі. За такого розвитку процесу суспільного відтворення неминуче настає момент, коли загальна сума товарних вартостей у II підрозділі стає недостатньою для товарного покриття всіх доходів, коли загальна вартість яких у грошовій формі загалом значно перевищує вартість товарів споживчого призначення. Порушена збалансованість неминуче призводить до відриву загального платоспроможного попиту від вартості товарної маси, створеної в II підрозділі суспільного виробництва, що в свою чергу викликає зростання цін на предмети споживання. Це і є інфляція.

Згідно з офіційними даними, рівень цін на споживчі товари в Україні зріс за 1992-1995 роки у 31 тисячу разів. Величина середньої заробітної плати в державному секторі економіки збільшилась за ці роки приблизно у 6000 разів. Тож зростання цін за 4 роки перевищило зростання середньої заробітної плати (а також номінального грошового доходу) у 5 разів, або, інакше кажучи, реальні грошові доходи середньостатистичного громадянина України за цей період скоротилися у 5 разів.

У 1995 р. середньомісячний темп інфляції в Україні становив 9 % (у 1992 р. – 29,1 %, у 1993 р. – 47,1 і у 1994 р. – 14,7 %), а середній темп зростання заробітної плати на 1-2 % перевищував темп інфляції. Зниження темпів інфляції у 1995 р. порівняно з 1992-1994 рр. дало підстави для висновку про те, що в економіці України закладено основи фінансової стабілізації та, що вперше, за попередні чотири роки, вдалося припинити гіперінфляцію. І це справді так.

Проте, об’єктивно оцінюючи ситуацію, слід зазначити, що українська економіка ввійшла в 1996 р. ще з порівняно високим рівнем інфляції (9 %). Зростав державний борг (внутрішній і зовнішній), тривав спад виробництва. Тобто інфляція поєднувалася з економічним спадом.

За умов державного контролю над цінами та штучного стримування їх неминучого зростання інфляція стає придавленою (приглушеною), коли ступінь можливого, за вільного ціноутворення, зростання цін і вирівнювання таким чином попиту та пропозиції набирає характеру швидко зростаючого незадоволеного попиту. На відміну від придавленої – видима інфляція характеризується індексом цін.

За зовнішніми ознаками розрізняють інфляцію локальну (є в окремих країнах); світову (охоплює групу країн або цілі регіони); галопуючу (зростання цін набуває стрімкого, стрибкоподібного характеру); повзучу або інерційну (ціни зростають поступово, але неухильно).

Причини інфляційних процесів у економіці різні, їх поділяють на внутрішні та зовнішні. Внутрішні зумовлені внутрішніми економічно-фінансовими факторами, “імпортовані” – зовнішньоекономічними причинами.

Оскільки ми дійшли висновку, що першопричина інфляції не може бути охарактеризована лише переповненням каналів грошового обігу знеціненими паперовими грошима, а в її основі – порушення більш важливих і фундаментальних економічних пропорцій. Тому і боротьба з нею не може бути зведена лише до “перекриття каналів” грошового обігу, як радять окремі економісти. Це серйозна і багаторічна структурна політика, спрямована на подолання народногосподарських диспропорцій. Долаючи інфляційні процеси, західноєвропейські країни не обмежувалися лише регулюванням сфери обігу та механізму розподілу і перерозподілу доходів, а розробляли і централізовано втілили в життя значні програми інвестицій у сферу виробництва. І лише поряд із цим вводився різноманітний режим стримування зростання споживчих і підприємницьких доходів. Саме високі темпи зростання суспільного виробництва і продуктивності праці у поєднанні з розвинутою системою соціального страхування, дали можливість цим країнам забезпечити значні темпи підвищення життєвого рівня населення і зберегти помірні темпи підвищення загального рівня цін.

Процеси інфляції за соціалізму мали певну схожість з аналогічними процесами в капіталістичних країнах, адже ті й інші проходили за умов існування товарно-грошових відносин. Однак об’єктивно слід визнати, що жорстко-регульована командно-адміністративна економіка мала значно багатший арсенал стримування інфляційних процесів. Особливо наочно це виявилося під час грандіозних історичних потрясінь. Так, якщо в роки Першої світової війни лише за три роки в Росії кількість паперових грошей у результаті емісії для покриття дефіциту і фінансування воєнних витрат зросла в 14 разів, то за три роки Великої Вітчизняної війни – лише в 2,4 раза. Якщо в 1915 і 1916 рр. витрати державного бюджету покривалися прибутками лише на чверть, а у 1917 р. дефіцит бюджету перевищив 80 %, то в 1942 р. дефіцит становив менш як 10, у 1943 р. – менш як 7 %, а в 1944 р. дефіциту вже не було.

До важливих для стабілізації економічного розвитку проти-інфляційних заходів належать такі:

– впорядкування господарської діяльності підприємств незалежно від форм власності;

– забезпечення контролю над виплатами грошових засобів і ліквідація всіх незаконних форм перетворення безготівкових грошей у готівкові;

– проведення зваженої політики цін і податків;

– різке скорочення дефіциту державного бюджету і проведення обгрунтованої кредитної політики;

– скорочення загальної державної заборгованості з відстроченого попиту;

– раціоналізація інвестиційного сектору;

– удосконалення процесу конверсії воєнного виробництва;

– скорочення чисельності управлінського персоналу до таких меж, які диктуються станом економіки та суспільного життя країни;

– значне скорочення масштабів і сфер діяльності тіньової економіки;

– раціоналізація зовнішньоторговельних та зовнішньоекономічних відносин.

Дефляція передбачає комплекс економічних заходів щодо вилучення з обігу частини надлишкової грошової маси, випущеної в обіг у період інфляції.

Важливим засобом упорядкування та стабілізації грошового обігу є грошові реформи. У широкому розумінні – це перехід від однієї грошової одиниці до іншої, а у вузькому – лише часткові зміни в грошовій системі.

Розрізняють такі види грошових реформ:

– перехід від одного типу грошової системи до іншого, або від однієї грошової одиниці до іншої;

– заміна знеціненої монети повноцінною або нерозмінних грошових знаків розмінними;

– зміни в системі емісії грошей;

– стабілізація валюти або часткові заходи щодо впорядкування грошового обігу;

– створення нової грошової системи у зв’язку з державною перебудовою.

Віддаючи належне багатій і цікавій практиці проведення грошових реформ у багатьох країнах світу, не завадить згадати і ту реформу, яка проводилася в неймовірно важких господарських умовах переходу до нової економічної політики в колишньому СРСР (1922-1924 рр.). Досить сказати, що влітку 1921 р. склалася така ситуація, коли затрати на випуск грошей та утримання казначейського апарату практично дорівнювали тим реальним прибуткам, що мала держава від емісії. Грошове господарство молодої радянської республіки було повністю дезорганізоване.

В умовах післявоєнної розрухи, коли емісія була чи не головною статтею державних надходжень, здійснити ефективну стабілізацію грошового обігу, забезпечити його стійкість було надзвичайно важким завданням. Підготовка до проведення грошової реформи розпочалася ще в 1920 р. Спочатку цю роботу очолював нарком фінансів М. Крестинський, а з 1924 р. продовжив М. Сокольников. Вони успішно використали один з найпоширеніших методів стабілізації й упорядкування грошового обігу – деномінацію, що означає укрупнення грошової одиниці шляхом обміну її на нову з одночасним перерахунком у співвідношенні обміну знаків усіх цін, тарифів, заробітної плати, тобто зміни масштабу цін.

Під час першої деномінації грошові знаки зразка 1922 р. були замінені на знаки попередніх зразків у співвідношенні 1 : 10 тис, під час другої – 1 крб зразка 1923 р. прирівнювався до 100 крб зразка 1922 р., внаслідок чого грошова маса скоротилась у мільйон разів. Грошовий обіг поступово став рахуватися в “золотих карбованцях”. Такий карбованець спочатку був умовною грошовою одиницею. Реальною твердою валютою він став тоді, коли в обіг були випущені банкноти Державного банку – червінці (банківські білети, достоїнством у 10 крб із золотим вмістом 7,742 34 г чистого золота, що дорівнювало кількості золота, яка була в дореволюційній золотій монеті, достоїнством 10 крб). Червінці забезпечувалися на 25 % золотом, іншими дорогоцінностями, а також стійкою іноземною валютою за золотим курсом, на 75 % – товарно-матеріальними цінностями, що знаходилися в господарському обороті і легко реалізувалися.

Водночас із випуском в обіг Держбанком кредитних грошей – червінців спочатку не припинялася емісія Наркомфіном радзнаків, у результаті чого в країні певний час здійснювався паралельний обіг двох незалежних одна від одної валют. Адже рад-знаки буди паперовими грошима і хоча й виконували функцію засобу платежу, проте не мали твердого фіксованого державою матеріального забезпечення. На рад знаках лише зазначалося, що вони забезпечуються всім надбанням республіки.

Тому головним завданням подальшого зміцнення й упорядкування грошового обігу була ліквідація паралельного обігу двох різних за своїм економічним змістом валют і остаточне введення в господарський обіг банківських білетів як єдиної твердої і стійкої валюти.

Звичайно, сама по собі неодноразово проведена деномінація не змогла б розв’язати весь цупкий вузол тогочасних народногосподарських проблем. В основі його успішного розв’язання був підйом економіки завдяки успішному здійсненню нової економічної політики. Саме в цей час починається швидке відродження сільського господарства: збір зернових культур уже в 1922 р. становив близько 50 % довоєнного рівня, а в 1923 р. – понад 70 %. Високими темпами відроджувалася і промисловість: якщо в 1920 р. обсяг її продукції дорівнював лише 14 % щодо рівня 1913 р., то у 1923 р. – 39 %. Завдяки зростанню промислового і сільськогосподарського виробництва збільшувався і товарообіг, зростала зовнішня торгівля. Так, активне сальдо платіжного балансу в 1923 р. становило майже 160 млн. крб золотом.

Усі ці позитивні зміни в економіці буди вдало підкріплені заходами щодо суттєвого зменшення витрат бюджету. Серед них:

– десятикратне скорочення армії;

– суттєве скорочення державного апарату, причому не за рахунок надзвичайних акцій, а шляхом неухильного впровадження економічних методів господарювання, коли стали зайвими численні відомства та главки, які активно плодилися в роки “воєнного комунізму” (серед 1 млн. безробітних, які з’явилися внаслідок введення непу, 750 тис. виявилися конторськими службовцями);

– перехід від бюджетного фінансування до кредитування народного господарства;

– державні займи, які були не лише новим джерелом доходів бюджету, а й важливим засобом переходу від різних натуральних форм економічних зв’язків з державою до єдиної грошової форми.

Завдяки проведенню всього комплексу зазначених заходів дефіцит державного бюджету в 1924 р. було майже повністю ліквідовано. У жовтні 1924 р. випуск в обіг радзнаків був заборонений законом: вони обмінювалися за твердим курсом на червінці у співвідношенні 1 червінець на 10 крб. Таким чином, емісія радзнаків практично перестала бути джерелом зменшення дефіциту бюджету, а загальна маса випущених Наркомфіном грошей скоротилася в 50 млрд. разів.

Грошова реформа 1922-1924 рр. дає змогу зробити такий висновок: з одного боку, перехід до економічних методів господарювання повинен супроводжуватися зміцненням системи грошового обігу, з іншого – впровадження стійкої валюти і стабілізація грошового обігу можливі виключно за умов проведення політики, спрямованої на впровадження саме економічних методів управління економікою.

Науковий інтерес до проблем грошового обігу завжди закономірно зростав у періоди докорінних змін в упорядкуванні грошового обігу, з появою та масовим поширенням нових видів грошей та форм платіжно-розрахункових відносин. Так, поняття грошей було піддано суттєвому перегляду в середині XIX ст., коли в результаті бурхливого розвитку кредитних відносин значно розширилась сфера банкнотно-чекового обігу. Іншим приводом для виникнення дискусій про природу грошового обігу та складових елементів цього економічного явища послужив вихід з обігу повноцінних металічних грошей у результаті відміни золотого стандарту в 30-х роках XX ст.

Сучасна полеміка навколо грошового обігу також має об’єктивну основу. Після Другої світової війни значно ускладнилась структура грошових систем, посилився зв’язок механізму кредитування з процесами емісії й обігу платіжних засобів. Кредит все більше витісняє готівку, розширились масштаби безготівкових розрахунків, особливо їх новітніх форм із застосуванням ЕОМ. Разом із тим відбулося зближення “суто грошового” обігу зі сферою нагромадження й обігу грошового капіталу. Завдяки наявності в розвинутих країнах досконалої кредитно-заощаджувальної системи гроші можуть швидко перетворюватися з форми платіжного засобу на капітал, та навпаки. Виникли численні різновиди банківських рахунків, де гроші водночас приносять процент, тобто є формою позикового капіталу і в той же час можуть використовуватися для платежів і розрахунків за товари.

У теорії політичної економії соціалізму, яка сповідувалася в колишньому СРСР протягом десятиліть, панувала школа антитоварників, які товарно-грошові відносини розглядали як пережитки, залишки, “родимі плями” капіталізму. В тих умовах науково обгрунтована теорія грошового обігу за соціалізму не могла бути створена за “відсутністю” самого об’єкта дослідження. Проте і в ті часи деякі вчені-економісти займалися аналізом грошового обігу й інфляції.

Найпопулярнішою сучасною теорією грошового обігу є теорія відомого американського економіста, лауреата Нобелівської премії 1976 р. Мілтона Фрідмена. Його погляди можна розцінювати як відкритий виклик іншій, донедавна також досить популярній, теорії англійського економіста Джона Мейнарда Кейнса.

Дж. М. Кейнс одним із перших серед сучасних буржуазних теоретиків відкрито визнав, що капіталізм серйозно хворий, що основними недугами його економічного життя є безробіття, нестача попиту та ін., які мають не випадковий, а закономірний характер і породжені особливостями капіталістичного господарського механізму, який, на його думку, потребує систематичних коригувань з боку держави. Головна ж небезпека полягає в хронічній нестачі попиту на товари. Тому необхідно “кидати” в обіг додаткові платіжні засоби з метою стимулювання витрат населення і компаній, заохочувати банківський кредит шляхом зниження процентних ставок, безпосередньо створювати додатковий попит з боку державного сектору за допомогою бюджетних асигнувань. Не слід відкидати цей підхід, як це “успішно” робилося раніше. Адже післявоєнна практика зміни господарських механізмів розвинутих капіталістичних країн “за Кейнсом” незаперечно довела слушність основних його доводів. Заради об’єктивності зазначимо і ми, слідом за доводами зарубіжних критиків Кейнса, що його рецепти, при всій привабливості, мають яскраво виражений інфляційний характер, що довела практика 60-70-х років у розвинутих капіталістичних країнах. Зростаюча інфляція, прискорений процес знецінення грошей, який в цей час охопили ці країни, поставили на порядок денний питання про невідкладний пошук засобів стабілізації грошового обігу та цін, шляхом обмеження припливу платіжних засобів у обіг, що, звичайно, суперечило прийнятій до цього у більшості країн кейнсіанській практиці штучного накачування попиту.

Проти кейнсіанської теорії виступили широко розрекламовані в післявоєнній літературі Заходу представники доктрини монетаризму. Початок монетаризму датується 1956 р., коли вийшла праця, де викладалося кредо нового напряму – збірка статей за редакцією американського економіста Мілтона Фрідмена під назвою “Дослідження в галузі кількісної теорії грошей”. Щодо самого терміна “монетаризм”, то він виник у 1968 р., коли інший американський дослідник у галузі грошей і грошового обігу К. Бруннер вперше використав його для виділення підходу, за яким кількість грошей в обігу має першорядне значення для визначення стану капіталістичної економіки. Популяризації цього терміна сприяли роботи М. Фрідмена.

Однак протягом майже 25 років монетаризм не був популярний. І лише в 70-х роках розпочався досить стрімкий злет і, нечувана досі, його популярність, що пояснюється реальною економічною ситуацією того періоду.

Насамперед монетаристи теоретично обгрунтували практичну необхідність відмови від державного втручання в економіку, яка так активно проповідувалася Дж. М. Кейнсом та його послідовниками. На думку М. Фрідмена, його послідовників – К. Бруннера, Ф. Кейгена, Р. Седлена, Д. Фендатаін. – кейнсіанська стратегія призводить лише до посилення господарських диспропорцій, у той час як ринковий механізм капіталістичного відтворення володіє набагато більшим “запасом міцності” та зовсім не потребує стимулюючих акцій з боку держави. Основою теорії промислового циклу монетаристів є твердження, що коливання господарської активності відбивають різкі стрибки грошової маси, а коливання самої грошової маси є результатом політики “управління попитом”. Тому, щоб звести до мінімуму подібні коливання, ліквідувати цикли взагалі, треба ліквідувати державне втручання.

Монетаризм привертає увагу багатьох економістів своєю логічною злагодженістю, моністичним характером своєї будови, завдяки якому побудована за його основними вимогами економічна структура (модель) виявляється досить простою, а пропоновані рішення основних проблем економіки – універсальними. Виникнувши як теорія попиту на гроші, ця теорія з часом стала претендувати на роль нової економічної філософії та водночас виступати як особливого типу кредитно-грошова політика, що націлена передусім на контроль грошової маси за її зростанням (на противагу контролю за процентними ставками).

Згідно з монетаризмом, рівень номінального доходу в економіці визначається масою грошей, що знаходиться в обігу; в межах короткого періоду зміна маси грошей може впливати на рівень не лише цін, а й виробництва; у тривалій перспективі це призводить лише до зміни загального рівня цін, суттєво не впливаючи на процеси, які відбуваються в так званому реальному секторі, тобто у виробництві. Саме тому М. Фрідмен займається, головним чином, дослідженням залежності між цінами, обсягом виробництва і грошовою масою в довгостроковому плані, здійснивши історико-статистичний аналіз грошового обігу США за столітній період. Завдяки цим дослідженням він прийшов до таких висновків:

– для стабілізації цін важливе значення має не-інфляційне зростання грошової маси;

– якщо зміни цін передбачувані і не дуже значні, економічне зростання може відбуватися як за зростаючих, так і за падаючих цін;

– взаємозв’язок зміни грошової маси і тих змінних, на які ця маса має вплив, залишався сталим, незважаючи на різні причини зростання маси грошей;

– основний шлях впливу грошової маси на економіку – від зміни маси грошей до зміни доходу, а не навпаки.

Для того, щоб розв’язувати поточні питання економічної політики, потрібно знати, за Фрідменом, особливості взаємозв’язку темпу зростання цін і рівня безробіття на короткочасний період (“крива Філіпса”). Ця крива відбиває закономірність: зниження рівня безробіття супроводжується зростанням цін і заробітної плати, в основі якої є твердження, що нація може знизити рівень безробіття лише за рахунок прискорення темпів інфляції.

Крива Філіпса може бути використана саме стосовно короткого відрізку часу, бо в довгочасному періоді навіть низький рівень безробіття призводить до зростання інфляції, оскільки залежить від позиції профспілок та фірм як монополістів. Крім того, ця крива діє лише за умов так званої інерційної інфляції, темп якої постійний. Якщо ж відбуваються непередбачені економічні потрясіння (наприклад, зростання цін на енергоносії), то і темп інфляції зростає також раптово. Причому, починаючи з моменту несподіваного потрясіння, інфляція виявляє тенденцію стабільного темпу зростання аж до моменту чергового потрясіння і т. д. Прикладом можуть слугувати дві нафтові кризи як два, свого роду, економічних стреси (1973 і 1979 рр.), які підвищили інерційний рівень інфляції спочатку до 7, а потім до 9 %.

Однак автори підручника “Економіко” П. Самуельсон і В. Нордхаус зазначають, що теорія простої і стабільної кривої Філіпса вже застаріла. На зміну їй прийшла так звана теорія природного рівня безробіття. Саме безробіття, що знаходиться на “природному” рівні, коли фактори, що понижують або підвищують ціни, перебувають у рівновазі, на думку авторів, стримує інфляцію. Для США, наприклад, “природний” рівень безробіття становив на початку 60-х років 4 %, у 80-х роках – 6-7 % і зріс завдяки дії таких факторів:

– до складу робочої сили все активніше залучаються підлітки, жінки і представники національних меншостей, відсоток безробіття серед яких значно вищий, ніж у дорослих білих робітників чоловічої статі;

– економічна політика США, завдяки якій протягом 26 тижнів безробітний одержує 50 % колишньої заробітної плати у формі державного страхування і звільнюється від державного оподаткування, що в сумі досягає 60-70 % попереднього рівня заробітної плати. За таких умов робітники, як правило, досить розбірливі та неквапливі в пошуках нової роботи, уникають низькооплачуваних посад;

– криза автомобільної, сталеплавильної промисловості, нафтова криза та бум в електронній промисловості призвели до розвитку структурного безробіття 70-80-х років.

Серед заходів, які змогли б сприяти зниженню природного рівня безробіття, автори підручника називають:

– покращення інформованості населення про можливості зайнятості;

– вдосконалення професійної підготовки за дефіцитними спеціальностями;

– зниження рівня державної захищеності безробітних;

– проведення суспільних робіт.

Однак, зрештою П. Самуельсон і В. Нордхаус висловлюють думку, що, по суті, “ггоиродний” рівень безробіття не є таким, він неоптимальний, адже ще нікому не вдалося довести, що для економіки в цілому вигідніше мати незайнятого робітника замість того продукту, який міг би виробити цей робітник, так само, як поки що не знайшлося економіста, який винайшов би засіб безболісного для економіки зниження “природного” рівня безробіття на 1-2 %.

Хоч інфляцію ці вчені розглядають традиційно, з боку зростання затрат і загального рівня цін на хліб, газ, автомашини, землю, на основні товари взагалі та зростання заробітної плати, їхньому підходу до характеристики інфляції та шляхів виходу з неї притаманна ціла низка новацій. Так, крім охарактеризованих вище помірної та галопуючої інфляції, вони виділяють гіперінфляцію, коли кількість грошей в обігу та ціни зростають астрономічними темпами, а розходження цін і заробітної плати стає катастрофічним, руйнуючи благополуччя навіть найбільш забезпечених верств населення.

Інфляція впливає на економіку в двох напрямках: вона відбивається на загальному обсязі виробництва (макроекономічний ефект) та на розміщенні ресурсів і економічній ефективності (мікроекономічний ефект). За першого – інфляція посилюється в періоди високої зайнятості та збільшення обсягу виробництва і, навпаки, зниження інфляції поєднується зі спадом виробництва та зростанням безробіття. Мікро-економічні наслідки інфляції породжені знеціненням наявних грошей, а також тим, що так звані довгострокові ціни на затрати та товари (трудові контракти, продукція державних підприємств) в більшій мірі відриваються від загального рівня цін.

Автори розрізняють збалансовану і незбалансовану інфляцію. За збалансованої інфляції, до якої економіка адаптувалася, у разі щорічного зростання цін, скажімо, на 10 %, відповідно зростають ціни на їжу, одяг, а також підвищується ставка позикового процента. Ситуація подібна до тієї, коли ціни стабільні, а тому така інфляція нічого не змінює в економіці. За незбалансованої інфляції зазнає змін передусім грошовий обіг і система оподаткування. Те ж відбувається з іншими активами, що мають фіксовану грошову (номінальну) ставку процента. Таким чином, збалансована інфляція, до якої економіка адаптувалася – безвитратна, а незбалансована, до якої економіка не адаптувалася – породжує перерозподіл прибутків і багатств.

Пропонуючи шляхи виходу економіки з інфляційних процесів, автори зазначають, що найважливішим чинником служить розробка та впровадження державної політики доходів, яка допомогла б звести до мінімуму негативний результат компромісу між стабільністю цін і повною зайнятістю. Світовий досвід переконує, що всі варіанти такої політики невдалі по-своєму: ні політика “стій-вперед”, що проводилась у Великої Британії в 60-70-х роках, ні політика вивільнення ринкових сил економіки інших країн не сприяли вирішенню головного завдання – поєднати повну зайнятість з розумним ступенем стабільності цін. Як і раніше, контроль за інфляцією поєднаний з необхідністю бути готовим до вирішення немилосердної економічної дилеми: зростання інфляції чи зростання безробіття. Рівень безробіття має тенденцію до зростання. Для контролю за інфляцією з року в рік виникає потреба все більшої кількості звільнень. Вимушене, хронічне безробіття перетворюється у все жахливішу рису сучасного капіталізму. Пояснення знаходимо в тому що, на відміну від періоду вільної конкуренції, нині нація захищає населення від зубожіння й економічних злигоднів. Принцип “хто не працює, той не їсть” застарів. Є допомога з безробіття, громадські роботи іт. ін. У наші дні фактом стала нетерпимість до зниження заробітної плати з боку робітників і цін з боку капіталістів. А в підсумку стримування інфляції здійснюється за рахунок все більшого зростання безробіття.

(1 votes, average: 5,00 out of 5)