Міжнародні кредитно-розрахункові та валютні операції – Ковальчук К. Ф. – РОЗДІЛ 11. МІЖНАРОДНІ ВАЛЮТНО-ФІНАНСОВІ ОРГАНІЗАЦІЇ
11.1. Міжнародний валютний фонд (МВФ)
Міжнародні та регіональні валютно-фінансові організації створюються на базі багатосторонніх угод між державами. їхня мета – сприяти розвитку зовнішньої торгівлі і міжнародного та регіонального валютно-фінансового співробітництва, підтримання рівноваги платіжних балансів країн, що входять до них, регулювання курсів їх валют, надання кредитів цим країнам та гарантування приватних позик за кордоном.
Найважливішу роль серед них у сучасний період відіграють Міжнародний валютний фонд (МВФ) та Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), який сьогодні є головною установою Світового банку. Окрім МБРР до структури Світового банку входять: Міжнародна фінансова корпорація (МФК), Міжнародна асоціація розвитку (МАР), Багатостороннє агентство з гарантій інвестицій (БАТІ) та Міжнародний Центр із врегулювання інвестиційних суперечок (МЦВІС).
У липні 1944 р. представники 44 країн на валютно-фінансовій конференції ООН, що відбулася у Бреттон-Вудсі (СІЛА), підписали “Заключний акт”, складовими якого були статути Міжнародного валютного фонду та Міжнародного банку реконструкції та розвитку.
Міжнародний валютний фонд (МВФ) – міжнародна наднаціональна валютно-кредитна організація, що має статус спеціалізованої представницької установи Організації Об’єднаних Націй. МВФ розпочав свою діяльність з березня 1947 р. Місце перебування – Вашингтон.
Згідно із Статутом метою створення МВФ було сприяння міжнародному валютному співробітництву та стабілізації валют, створення багатосторонньої системи платежів і розрахунків, підтримання рівноваги платіжних балансів країн – членів Фонду, здійснення системи заходів, спрямованих на регулювання валютних курсів, підвищення ступеня конвертованості валют, надання короткострокових кредитів країнам – членам Фонду для покриття тимчасового дефіциту їх платіжних балансів, на ліквідацію валютних обмежень, організацію консультативної допомоги з фінансових та валютних питань.
Оскільки МВФ є організацією акціонерного типу, то його ресурси складаються із внесків країн-членів, для кожної з яких встановлюється вступна квота, залежно від частки країни в світовій торгівлі. Ця квота переглядається кожні п’ять років. Квота країн – членів МВФ під час дії Бреттон-Вудської валютної системи складалася з 25% у золоті і 75% у національній валюті даної країни, а з моменту введення в дію Кінгстонської валютної системи ця квота становить 22,7% у вільно конвертованій і 77,3% у національній валюті.
Тільки в 1991-1992 рр. членами Фонду виявили бажання стати понад 20 країн світу, в тому числі країни – колишні республіки СРСР. Всього на сьогодні членами МВФ є 181 країна. Україна разом з іншими державами, що входили до складу колишнього СРСР, була прийнята до МВФ у 1992 р. її квота становить 0,69% у загальному капіталі фонду.
Керівними органами Фонду є Рада управляючих, Директорат, Секретаріат. Вищим органом виступає Рада управляючих, що приймає у Фонд нових членів, затверджує зміни паритетів валют країн-учасниць, переглядає квоти, розподіляє чистий прибуток Фонду. Директорат займається поточним регламентуванням діяльності цієї організації.
Голоси у Раді управляючих МВФ розподіляються залежно від розміру квоти тієї чи іншої країни. Кожний член Фонду має в Раді 250 голосів плюс один голос на кожні 100 тис. СПЗ квоти. Тому США фактично володіють правом вето при вирішенні найважливіших питань діяльності МВФ, чим ставлять у залежність всі інші країни – члени Фонду. Так, частка США у загальній кількості голосів становить 17,7%, а прийняття ключових рішень потребує кваліфікованої більшості – 85% голосів. Сполучені Штати Америки разом з країнами ЄС мають близько 44% голосів у МВФ, а 56% належить іншим країнам, які становлять 86% від загальної кількості членів Міжнародного валютного фонду.
Протягом майже піввікового функціонування Міжнародний валютний фонд виявив неабияку гнучкість і велике вміння пристосовуватись до мінливих умов розвитку міжнародних валютних відносин. Так, МВФ успішно забезпечував функціонування Бреттон-Вудської системи, що проіснувала до початку 70-х років, відігравши значну роль у зміцненні зовнішньоекономічних і валютно-фінансових зв’язків у світовому господарстві. Фонд вчасно відреагував на зміни у світовій господарській системі, обгрунтувавши основні принципи нової Кінгстонської валютної системи, став засновником створення нової міжнародної грошової одиниці – СПЗ.
До речі. Радянський Союз свого часу був досить активним учасником розробки Статуту МВФ. Провівши з країнами – засновниками МВФ всю необхідну попередню роботу, Радянський Союз, однак, не підписав статутних документів. Пояснюється це, безперечно, такими політичними причинами:
– квота СРСР, хоч і була значною, але все-таки не давала права вето, яким володіли Сполучені Штати Америки;
– місцем розташування керівних органів МВФ був визначений Вашингтон, і впродовж тривалого часу на чолі цих органів стояли виключно американці;
– головним було те, що країни, які вступали до МВФ, зобов’язані були згідно з його Статутом повідомляти дані про свої золотовалютні резерви, стан економіки, платіжного балансу, грошового обігу тощо.
Всі ці дані на той час були глибоко засекречені, і ніхто, навіть особи з вищого керівництва, не могли ставити питання про надання подібних відомостей за кордон.
У 1995 р. між країнами – членами МВФ була досягнута домовленість про створення механізму термінової фінансової допомоги окремим країнам на випадок фінансових криз, включаючи створення валютних стабілізаційних фондів. Така допомога реалізується через політику траншів та механізм розширеного фінансування.
Політика траншів Застосовується тоді, коли кредити Фонду надаються звичайними каналами країнам – членам МВФ у вигляді траншів, або часток, що становлять 25% квоти відповідної країни у Фонді. Для одержання першого та наступних кредитних траншів країни – члени МВФ повинні продемонструвати серйозні зусилля, спрямовані на подолання труднощів, пов’язаних із станом платіжного балансу.
Механізм розширеного фінансування Використовується тоді, коли Фонд підтримує середньострокові програми через домовленість про розширене фінансування країн – членів МВФ з метою подолання труднощів з платіжним балансом, що викликані макроекономічними і структурними проблемами.
Переважну більшість інших кредитів Фонд надає лише після докладного вивчення експертами цієї організації стану справ у країні – одержувачі кредитів. Чим більшу суму кредитів прагне одержати країна, тим прискіпливіше працюють експерти Фонду, причому часто безпосередньо в країні працюють спеціальні делегації (місії) МВФ, що в своїх підсумкових документах-доповідях подають висновки щодо доцільності надання кредитів. Ці місії для успішного вирішення питання надання Фондом кредитів одночасно рекомендують уряду країни розроблені заходи.
Проте навіть узгоджені кредити надаються не автоматично, а поступово, певними частками (траншами). І якщо країна не виконує взятих на себе зобов’язань, Фонд може відмовити в наданні їй чергового кредитного траншу.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)