Home ⇒ 👍Міжнародні кредитно-розрахункові та валютні операції - Ковальчук К. Ф ⇒ Міжнародні кредитно-розрахункові та валютні операції – Ковальчук К. Ф. – 2.3. Валютний союз ЄС

Міжнародні кредитно-розрахункові та валютні операції – Ковальчук К. Ф. – 2.3. Валютний союз ЄС

2.1. Валютні блоки

У період світової економічної кризи 1929-1933 рр. з крахом золотодевізного стандарту єдина світова валютна система перестала існувати. Вона розпалася на валютні блоки – регіональні валютні угруповання, які вступили в жорстку конкуренцію. Таких регіональних блоків сформувалося три: стерлінговий, доларовий та золотий.

Валютний блок – це угруповання країн на основі валютно-економічного домінування держав, які очолюють такий блок, шляхом прикріплення до їхньої валюти валют країн – учасниць блоку.

Фактори створення валютних блоків:

– торговельні фактори (країна, яка очолює блок, є головним торговельним партнером інших країн);

– фінансові фактори (заборгованість країн);

– економічні фактори (країни, які очолюють певний блок, є найбільш розвинуті);

– політичні фактори.

2.2. Валютні зони

Валютні зони Порівняно з валютними блоками є більш високою формою регіональних валютних об’єднань, що утворилися на базі валютних блоків. Це валютні угруповання країн, що сформувалися під час Другої світової війни і після її закінчення з метою проведення узгодженої політики у сфері міжнародних валютних відносин.

Головні ознаки валютної зони:

– підтримання всіма учасниками валютної зони твердого курсу своїх валют відносно валюти країни-гегемона;

– зміна курсів валют – учасниць зони відносно інших валют лише за згоди на це країни-гегемона;

– збереження в банках домінуючої країни переважної частини національних валютних резервів країн – членів валютної зони;

– вільний взаємний обмін валют між країнами, які входять до зони;

– вільне переміщення валютно-фінансових коштів у межах валютної зони та наявність спільних обмежень відносно третіх країн;

– концентрування зовнішніх розрахунків країн-учасниць у банках країни, яка очолює валютну зону.

Після другої світової війни утворилося шість основних валютних зон: британського фунта стерлінгів, долара США, французького франка, португальського ескудо, іспанської пезети, голландського гульдена.

2.3. Валютний союз ЄС

Характерна риса сучасності – розвиток регіональної економічної і валютної інтеграції, перш за все в Західній Європі. Причинами розвитку інтеграційних процесів є:

– інтернаціоналізація господарського життя, посилення міжнародної спеціалізації і кооперації виробництва, переплетення капіталів;

– протиборство центрів суперництва на світових ринках і валютна нестабільність.

Процес зближення, взаємного переплетення національних економік, направлений на утворення єдиного господарського комплексу в рамках угруповань, знайшов вираз в ЄС.

Європейське Співтовариство – найрозвиненіше регіональне інтеграційне угруповання країн Західної Європи; функціонує з 1 січня 1958 р. на основі римського договору, підписаного в березні 1957 р. шістьма країнами – ФРН, Францією, Італією, Бельгією, Нідерландами, Люксембургом. З 1973 р. в ЄС ввійшли Великобританія, Ірландія, Данія, з 1981 р. – Греція; з 1986 р. – Португалія і Іспанія, потім Австрія, Швеція, Фінляндія.

90-ті роки ознаменувалися новим розширенням ЄС, перш за все за рахунок країн Європейської Асоціації Вільної Торгівлі (ЄАВТ).

З 1993 р. створений європейський економічний простір, до якого приєдналися країни ЄАВТ (Європейської Асоціації Вільної Торгівлі), окрім Швейцарії, – торговельно-економічного угруповання, яке було створено в 1960 р. за ініціативою Великобританії.

На основі європейських угод асоційованими членами ЄС нині є також країни Східної і Центральної Європи – Польща, Угорщина, Чехія, Словенія, Болгарія і Румунія. З листопаду 1993 р. набула чинності Маастрихтська угода про утворення європейського політичного, економічного і валютного союзу (скорочена назва – Європейський Союз (ЄС)).

Цілі ЄС наступні:

1) створити економічний і політичний союз на базі міждержавного регулювання господарського життя;

2) перетворити ЄС на супердержаву;

3) укріпити позиції західноєвропейського центру з метою протиборства з монополіями США і Японії на світовому ринку;

4) колективними зусиллями утримати у сфері свого впливу країни, що розвиваються, – колишні колонії західноєвропейських держав.

Невід’ємним елементом економічної інтеграції є валютна інтеграція – процес координації валютної політики, формування наднаціонального механізму валютного регулювання, створення міждержавних валютно-кредитних і фінансових організацій.

Необхідність валютної інтеграції обумовлена наступними причинами:

– для посилення взаємозалежності національних економік за лібералізацією руху товарів, капіталів, робочої сили потрібна валютна стабілізація;

– нестабільність Ямайської світової валютної системи зажадала захистити ЄС від зовнішніх чинників, що дестабілізували, шляхом створення зони валютної стабільності;

– Західна Європа прагне стати світовим центром з єдиною валютою, щоб обмежити вплив долара;

– протистояти конкуренції, що росте, з боку Японії.

Механізм валютної інтеграції включає сукупність валютно-кредитних методів регулювання, за допомогою яких здійснюються зближення і взаємне пристосування національних господарств і валютних систем.

Основними елементами валютної інтеграції є:

А) режим спільно плаваючих валютних курсів;

Б) валютна інтервенція, у тому числі колективна, для підтримки ринкових курсів валют в межах злагодженого відхилення від центрального курсу;

В) створення колективної валюти як міжнародного платіжно-резервного засобу;

Г) сумісні фонди взаємного кредитування країн-членів для підтримки курсів валют;

Д) міжнародні регіональні валютно-кредитні і фінансові організації з валютного і кредитного регулювання.

Відповідно до Маастрихтського договору Економічний і Валютний Союз реалізується в три етапи.

Перший етап (1 липня 1990 р. – 31 грудня 1993 р.) – етап становлення економічного і валютного союзу ЄС (ЕВС). В його рамках були здійснені всі підготовчі заходи, необхідні для вступу в силу відповідних положень Маастрихтського договору про Європейський Союз.

Зокрема, усунені всі обмеження на вільний рух капіталів усередині Європейського Союзу, а також між Європейським Союзом і третіми країнами. Надана особлива увага забезпеченню зближення показників економічного розвитку усередині ЄС, і його країни-члени приймали там, де це було доречно, програми такого зближення, розраховані на декілька років, в яких визначалися конкретні цілі і показники антиінфляційної і бюджетної політики.

Другий етап (1 січня 1994 р. – 31 грудня 1998 р.) був присвячений подальшій, більш конкретній підготовці країн-членів до введення євро.

Головною організаційною подією цього етапу стало утворення Європейського Валютного Інституту (ЄВІ), який виступав як передвісник Європейського Центрального Банку (ЄЦБ), основною задачею якого було визначення правових, організаційних і матеріально-технічних передумов, необхідних ЄЦБ для виконання своїх функцій, починаючи з третім етапом введення євро.

Третій етап Переходу до єдиної валюти (1999-2002 рр.). З 1 січня 1999 р. фіксуються валютні курси євро до національних валют країн – учасниць зони євро, а євро стає їх загальною валютою, національна валюта збережеться на цей період тільки як паралельна грошова одиниця. З 1 липня 2002 р. вилучення з обігу національних валют і повний перехід господарського обороту країн-учасниць на євро.

Єдина грошова і валютна політика Євросоюзу формулюватиметься країнами-членами через Раду ЄЄ, при ухваленні рішень кваліфікованою більшістю голосів і після консультацій з Європарламентом і Європейським Центральним Банком (ЄЦБ).

Основними напрямками економічної, грошової і валютної політики на найближчу перспективу є стимулювання економічного зростання і зайнятості з забезпеченням стабільності цін і зміцненні міжнародних позицій євро. З 1 січня 1999 р. конкретне наповнення цієї політики і її реалізацію передано Європейській Системі Центральних Банків (ЄСЦБ) країн-членів, яка складається з центральних банків країн, що перейшли на євро, і наднаціонального Європейського Центрального Банку.

У свою чергу, ЄСЦБ взаємодіє з центральними банками країн-членів, у тому числі визначає для кожного з них квоти допустимої емісії, проводить поточний нагляд за кон’юнктурою кредитних і валютних ринків ЄС, готує рішення ЄСЦБ і за необхідністю здійснює разом з національними ЦБ інтервенції в хід розвитку цієї кон’юнктури.

При цьому основними інструментами політики ЄСЦБ є:

А) таргетування (встановлення цільових орієнтирів основних грошових агрегатів з метою контролю над інфляцією);

Б) встановлення меж коливань основних процентних ставок, у тому числі з метою їх зближення по всій зоні євро;

В) операції на відкритому ринку;

Г) встановлення мінімальних резервних вимог для банків.