Міжнародне публічне право – Репецький В. М. – 5.7. Визнання в міжнародному праві
Коло суб’єктів міжнародних відносин постійно змінюється. Особливо це стосується держав. З моменту закінчення Другої світової війни вже виникло понад сто держав. При появі на арені нового суб’єкта міжнародного права (в основному держав) нерідко виникає питання його визнання, під яким розуміють односторонній акт держави, який констатує виникнення нового суб’єкта міжнародного права і містить пропозицію вступити з таким суб’єктом у дипломатичні та інші зносини.
Визнання поєднує в собі два акти – політичний та юридичний. Перший полягає у схваленні чи несхваленні новоствореної держави, уряду, національно-визвольного руху. Стосовно визнання як юридичного акту, то він тягне встановлення певних правовідносин, що регулює міжнародне право.
Обов’язку визнання не існує. Визнання є суверенним правом кожної держави і не повинно впливати на її відносини з іншими суб’єктами міжнародного права. Питання про визнання найчастіше виникає у випадку виникнення нової держави (незалежно від способу – поділ чи, навпаки, об’єднання), а також коли у вже існуючій державі до влади неконституційним шляхом приходить нова політична сила. Окремим випадком потрібно вважати визнання воюючою чи повсталою стороною.
Визнання здійснюється компетентним органом держави. Відповідно до п. 4 ст. 106 Конституції України, рішення про визнання у нашій державі приймає Президент України. Однак варто наголосити, що визнання не завжди є явно виражене. У деяких випадках акт визнання може випливати з факту встановлення дипломатичних чи консульських відносин.
Надане визнання, як правило, не може скасовуватись чи відкликатися. Хоча такі випадки відомі в історії. Так, Франція у 1918р. відкликала своє визнання Фінляндії, коли в останній хотіли коронувати родича німецького Кайзера Вільгельма II. Та після того, як Фінляндія відмовилася від таких планів, Франція повторно визвала її. Ще більш цікавим є акт визнання комуністичного уряду Китаю США у 1979 р. Цим актом одночасно було скасовано визнання уряду Республіки Китай, що знаходився у Тайвані.
Іноді на практиці виникають питання про те, чи є необхідним акт визнання для того, щоб існував певний суб’єкт міжнародного права. Наприклад, нещодавно таке питання постало стосовно Косова, Абхазії та Південної Осетії. Щодо впливу визнання у доктрині міжнародного права існує дві основні теорії: конститутивна та декларативна.
Конститутивна теорія (іноді її ще називають теорією Тобара-Вільсона) виходить з того, що держава набуває статусу суб’єкта міжнародного права лише в результаті її визнання з боку інших держав. Таким чином, відповідно до цієї теорії сам факт виникнення держави не означає автоматичного надання їй статусу суб’єкта міжнародного права. І дійсно, якщо жодна держава не визнала новостворену, навіть якщо вважати, що остання володіє міжнародною правосуб’єктністю, вона не зможе її реалізувати за відсутності інших суб’єктів, які хочуть вступити з нею у правовідносини. “Мінусом” цієї теорії є те, що невідомо, яка кількість актів визнання потрібна для того, щоб констатувати появу нового суб’єкта міжнародного права. З іншого боку, с випадки, коли держави можуть існувати і вступати в правовідносини з іншими суб’єктами міжнародного права без визнання (наприклад, Тайвань, Турецька Республіка Кіпру).
Декларативна теорія визнання виходить із того, що держава набуває статусу суб’єкта міжнародного права з моменту виникнення, її правосуб’єктність жодним чином не залежить від визнання іншими державами. Згідно з цією теорією, факт визнання держави ніяк не впливає на її правосуб’єктність, лише підтверджує виникнення нової держави – суб’єкта міжнародного права. Хоча акт визнання не впливає на обсяг правосуб’єктності держави, він визначає коло суб’єктів, з яким у майбутньому в держави будуть встановлені дипломатичні та інші зносини, що є важливим фактором, особливо для новоствореної держави.
За обсягом і характером відносин між державами вирізняють дві форми визнання: “de-jure” і “de-facto”. І перше, і друге є офіційними визнаннями. Хоча останнє іноді ще називають неповним визнанням. Його, як правило, застосовують у випадках, коли є сумнів щодо подальшого існування визнаної держави. Такий вид визнання не оформляється юридично, а полягає у фактичному налагодженні зносин. У випадку необхідності такий вид визнання може бути відкликано. Стосовно визнання “de-jure”, то воно є повним і тягне встановлення офіційних дипломатичних та консульських зносин.
Визнання “ad hoc” – особливий вид визнання, який здійснюють тимчасово, зазвичай для певної конкретної ситуації чи випадку. Як приклад можна навести ситуацію, що мала місце на початку 90-х років XX ст. під час війни в так званій Придністровській Молдавській республіці. Загалом не визнаючи уряд цієї республіки, Молдова визнала її для того, щоб підписати угоду про обмін полоненими. Такий тип визнання не створює довготривалих наслідків і не тягне обов’язку вступити в дипломатичні чи інші зносини.
Крім форм визнання, у доктрині міжнародного права прийнято виокремлювати види визнання. Найчастіше поділяють визнання за дестинатором. За цим критерієм вирізняють визнання: держав; урядів; урядів у вигнанні; націй; державоподібних утворень; воюючих та повсталих сторін.
Визнання держав є найбільш використовуваним видом визнання. Потреба в такому виникає у випадку виникнення нової держави. Чітких критеріїв для визнання не було вироблено, хоча можна назвати декілька міжнародних документів регіонального характеру, які врегульовують ті чи інші аспекти цього питання. Так, ст. 1 Міжамериканської конвенції про права та обов’язки держав 1933 р. визначає чотири ознаки держави, а саме: постійне населення; територію; уряд; здатність бути учасником міжнародних відносин. Виходячи з нього, визнавати потрібно лише ту державу, яка відповідає всім вищеназваним ознакам.
У рамках Європейського Співтовариства в 1991 р. було прийнято декларацію “Керівні принципи визнання нових держав у Східній Європі і Радянському Союзі”. Цей документ передбачав, що держави ЄС визнають новостворені держави за умови виконання ними таких вимог: поваги до Статуту ООН, положень Заключного акта НБСЄ 1975 р. та Паризької хартії 1990 p.; поваги прав і свобод людини, національних і етнічних груп та меншин; поваги принципу непорушності кордонів; роззброєння та мирного вирішення всіх спорів про правонаступництво.
Визнання уряду має місце тоді, коли уряд приходить до влади неконституційним шляхом. Прикладами є Росія 1917 p., Куба 1959 p., Греція 1967 p., Чилі 1973 р. Сучасні держави відмовилися від такого виду визнання, оскільки воно, за суттю, є актом узаконення неконституційної влади. Тому досить багато сучасних держав дотримуються практики, згідно з якою не розглядають питання визнання уряду окремо від визнання держави.
Досить подібним до вищеназваного є визнання уряду у вигнанні Ця проблема постає у тих випадках, коли законний уряд держави змушений покинути територію своєї держави внаслідок її окупації. Як приклад можна навести уряди Польщі та Норвегії, які впродовж Другої світової війни знаходилися у Лондоні.
Визнання націй є винятком із загального правила і може мати місце лише в тому випадку, коли така нація здійснює своє право на створення власної держави. Варто зазначити, що, як правило, таке визнання надається нації в особі певної організації (національно-визвольного руху), яка її представляє. Сьогодні такою нацією є Палестина.
Визнання воюючих та повсталих сторін має місце в тих випадках, коли певна організація бореться з окупаційною владою. Прикладами організацій є діяльність рухів Опору у Франції та Польщі під час Другої світової війни. На відміну від інших видів визнання, цей має набагато менші наслідки і зводиться до можливості використовувати до учасників таких рухів норми міжнародного гуманітарного права.
Визнання державоподібних утворень трапляється надзвичайно рідко, як і самі такі суб’єкти. Воно має ключове значення для встановлення їх міжнародної правосуб’єктності, адже формально вони є похідними суб’єктами міжнародного права. Прикладами є визнання Ватикану чи Мальтійського ордену.
Можна також виокремити такий вид, як попереднє визнання. Воно застосовується для визнання суб’єктів у процесі їхнього становлення. Так, визнання націй, що борються за незалежність, завжди є попереднім, оскільки вони мають на меті створити власну державу.
Іноді акт визнання може прийматися в рамках міжнародних організацій чи конференцій. Такий вид визнання називають колективним.
(2 votes, average: 3,00 out of 5)