Міжнародне приватне право – Фединяк Г. С. – 4. Національні акти іноземних держав про засади процесуального статусу іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб

Аналіз законодавчих актів держав СНД свідчить про те, що норми цивільного процесуального законодавства, які застосовують до вирішення спорів з “іноземним елементом”, містяться переважно у галузевих нормативно-правових актах. Наприклад, у Російській Федерації чинним є Цивільний процесуальний кодекс від 2002 р., норми якого регулюють питання: застосування судами нормативних правових актів (ст. 11); підвідомчості цивільних справ судам РФ (ст. 22); надання національного режиму щодо користування цивільними процесуальними правами та обов’язками іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним організаціям та міжнародним організаціям; застосування реторсії до згаданих осіб (ст. 398); цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності іноземних осіб (статті 399, 400); пред’явлення позовів до іноземних держав та міжнародних організацій, застосування дипломатичного імунітету (ст. 401); визначення підсудності справ судам Російської Федерації за участю іноземних осіб (статті 402-406); виконання доручень іноземних судів; порядок звернення з дорученнями до іноземних судів (ст. 407); визнання документів (ст. 408); визнання та виконання рішень іноземних судів та іноземних третейських судів (арбітражів) (статті 409-417).

З 1 березня 1996 р. у Російській Федерації набрав чинності новий Сімейний кодекс. У розділі VII цього Кодексу містяться норми з міжнародного цивільного процесу, що регулюють питання визнання судом недійсності шлюбу укладеного на території Російської Федерації або за її межами (ст. 159); вперше в законодавстві Російської Федерації закріплено норму, відповідно до якої громадяни цієї держави, які постійно або тимчасово проживають за межами Росії, мають право на розірвання шлюбу з іншим із подружжя, що проживає за кордоном, незалежно від громадянства останнього, в суді Російської Федерації (п. 2 ст. 160); регулюється питання визнання рішень іноземних юрисдикційних органів про розірвання шлюбу (пункти 3,4 ст. 160); визначається порядок усиновлення іноземними громадянами та особами без громадянства дитини, яка є громадянином Російської Федерації, а також громадянами Російської Федерації дитини-іноземця (ст. 165); визначається порядок встановлення змісту норм іноземного сімейного права (ст. 166), а також обмеження застосування цих норм (ст. 167). Беручи до уваги те, що питання сімейного права перебувають у спільній компетенції Росії та її суб’єктів,- суб’єкти Російської Федерації інколи приймають власне законодавство. Так, 11 червня 1996 р. постановою Уряду Москви було затверджено Положення про порядок передачі дітей, які є громадянами Російської Федерації, на усиновлення громадянам Російської Федерації та іноземним громадянам у м. Москві.

У липні 2002 р. був прийнятий новий Арбітражний процесуальний кодекс Російської Федерації. Глави 31, 32 та 33 цього Кодексу регламентують провадження у справах за участю іноземних осіб та провадження у справах про визнання і виконання рішень іноземних судів та іноземних арбітражних рішень. Питання здійснення виконавчих дій щодо іноземних громадян, осіб без громадянства та іноземних організацій, а також виконання судових актів і актів інших органів іноземних держав у Російській Федерації також регулює Федеральний Закон “Про виконавче провадження” від 2 жовтня 2007 р. та деякі норми Указу Президії Верховної Ради СРСР від 21 червня 1988 р. “Про визнання і виконання в СРСР рішень іноземних судів і арбітражів”.

Норми з міжнародного цивільного процесуального права є і в Законі Російської Федерації “Про міжнародний комерційний арбітраж” від 7 липня 1993 p.: про діяльність арбітражу; визначення складу третейського суду, його компетенції; порядок провадження, визнання та виконання арбітражних рішень. Усього в Росії діє понад 50 нормативно-правових актів тільки з питань арбітражного (третейського) розгляду. Переважно усі вони були прийняті, починаючи з 1993 р. Загалом законодавство цієї держави має риси правонаступності стосовно законодавства колишнього СРСР. Водночас створюється власне законодавство. Така ситуація є характерною майже для усіх інших держав – республік колишнього СРСР.

Виняток становить законодавство Республіки Грузія, де 1998 р. був прийнятий Закон з міжнародного приватного права. Глава IX цього Закону присвячена правовому регулюванню питань міжнародного цивільного процесу, де закріплюється принцип lex fori стосовно правових гарантій громадян та юридичних осіб Іноземних держав, а також осіб без громадянства у цивільному процесі на території Грузії (ст. 57); регулюються питання надання позивачем-іноземцем гарантії відшкодування судових витрат (ст. 58); питання імунітету членів дипломатичної місії, консульського представництва та інші випадки екстериторіальності (статті 59-61); питання надання правової допомоги (статті 62-67), а також визнання та виконання рішень судів іноземних держав, мирових угод, затверджених судами іноземних держав, та інших документів публічного характеру (статті 68-73),

Робота по підготовці Закону з міжнародного приватного права, який би охоплював норми міжнародного цивільного процесу провадиться й у Республіці Молдова. Це зумовлено тісними зв’язками цієї держави з Румунією, де Закон з міжнародного приватного права був прийнятий ще 1992 р. Питання про прийняття такого Закону розглядалося й у Республіці Азербайджан. Проте прийнятий у 2000 р. Закон з міжнародного приватного права норм у сфері процесуального права не має.

У багатьох державах “сім “і континентального права” цивільні процесуальні норми, які застосовують до спорів з “іноземним елементом”, знаходяться в спеціальних законах з міжнародного приватного права. Найновіші кодифікації міжнародного приватного права майже завжди мають значну кількість процесуальних норм. Розділи, які об’єднують ці норми, є, наприклад, у законах з міжнародного приватного права Швейцарії, Угорщини, Чехословаччини, Югославії, Туреччини. У деяких державах хоч і прийняті такі закони, але цивільні процесуальні норми містяться у галузевих актах, як, наприклад, у Республіці Польща. Найдетальніший із них – Закон з міжнародного приватного права та процесу Швейцарії 1987 р. Він регулює, зокрема, визначення компетенції суду, визнання та виконання рішень судів та інших органів іноземних держав. Окрему главу складають норми про міжнародну арбітражну підсудність. Загалом у цьому Законі процесуальні правила є майже у кожному з його 13 розділів.

В Указі (Декреті-законі) Президії Угорської Народної Республіки № 13 “Про міжнародне приватне право” 1979 р. є норми з питань компетенції угорського суду по розгляду позовів, які виникають із правовідносин з “іноземним елементом”. Зазначено категорію справ, провадження по яких проводить виключно угорський суд, а також позови, не підсудні йому (гл. IX). Передбачено правила провадження в судах Угорщини, порядок зносин з іноземними судами чи іншими установами з метою надання правової допомоги чи виконання доручень і надання інформації про угорське право для забезпечення його дії за кордоном (гл. X). У цьому акті передбачено норми про визнання та виконання рішень, винесених іноземними судами; про взаємність щодо визнання та виконання рішень (гл. XI).

Закон з міжнародного приватного права та процесу Чехословаччини 1963 р. (правонаступниками Закону стали Чехія й Словаччина) має детальні правила про юрисдикцію, встановлення змісту іноземного закону (§ 53) та ін. Сьогодні норми цього Закону в Чехії доповнив Закон “Про арбітражний розгляд і виконання арбітражних рішень” 1994 р., а в Словаччині – Закон “Про арбітражний розгляд” 1996 р. Виокремлення норм про арбітраж у самостійний акт пояснюється особливостями провадження в арбітражі та значною кількістю норм, необхідних для регулювання питань, пов’язаних з цим. Про зазначене свідчить структура цих Законів. Норми стосовно міжнародного цивільного процесу містяться у Законі з міжнародного приватного права та процесу Словенії 1999 р.

Частина друга Кодексу з міжнародного приватного права та міжнародного цивільного процесу Туреччини 2007 р. також має цивільні процесуальні норми (статті 40-63). Закон з міжнародного приватного права ФРН 1986 р. є одним з прикладів уніфікації процесуальних норм, оскільки його проект готувався у зв’язку з трьома іншими проектами законів, прийняття яких зумовлювалося участю ФРН у різних договорах, зокрема у двох Гаазьких конвенціях (про визнання та виконання рішень про аліменти і про право, застосовуване до аліментних зобов’язань від 2 жовтня 1973 р.). Враховувався також Договір ЄЕС про право, застосовуване до договірних зобов’язань 1980 р. Зазначені проекти законів і Конвенції стали складовою частиною Закону з міжнародного приватного права ФРН.

У деяких державах “сім’ї континентального права” цивільні процесуальні норми, що застосовуються до вирішення спорів з “іноземним елементом”, містяться у цивільних процесуальних кодексах. Прикладом таких актів є ЦПК Республіки Польща 1964 р. (з наступними змінами та доповненнями). Кодифікація норм у ЦПК була використана й у НДР. Водночас існують інші акти, які регулюють питання арбітражного (третейського) розгляду. Наприклад, розгляд цивільних справ третейським судом у Болгарії регулює “Закон про міжнародний комерційний арбітраж” 1988 р.; у Німеччині – Арбітражний закон 1998 р.; в Іспанії – Закон “Арбітраж” від 5 грудня 1988 р. Крім цього в деяких державах “сім’ї континентального права” поруч з ЦПК діють закони з міжнародного приватного права, які регулюють питання міжнародного цивільного процесу. Так, у Болгарії дії Кодекс міжнародного приватного права від 17 травня 2005 р., який регулює міжнародну компетенцію болгарських судів та інших органів (статті 4-28); провадження у міжнародних цивільних справах (статті 29-38); питання визнання і виконання іноземних рішень та інших актів (статті 117-124).

У латиноамериканських державах норми міжнародного цивільного процесу є в конституціях, законах про правовий статус іноземців, цивільних процесуальних кодексах, інших актах. Часто це уніфіковані норми, оскільки вони грунтуються на положеннях міжнародного договору – Кодексу міжнародного приватного права від 25 листопада 1928 р. (інакше: Кодексу Бустаманте). Проекти кодексів з міжнародного приватного права, які розроблялися з 60-70-х років у латиноамериканських державах, також мали цивільні процесуальні норми. Робота над проектами кодексів зумовлювалася необхідністю усунути прогалини в законодавстві, яке покликане регулювати відносини з “іноземним елементом”, запровадити норми-тлумачення, упорядкувати законодавство, встановити ієрархію джерел міжнародного приватного права.

Результатом кодифікаційних робіт став Бразильський кодекс із застосування юридичних норм 1964 р., який, зокрема, має норми про визнання та виконання іноземних судових рішень. Проект закону, що містив норми міжнародного приватного права, було розроблено у Венесуелі 1963 р. й частково модифіковано 1965 р., але його норми вирішували тільки деякі проблеми міжнародного процесуального права. Тому в 1998 р. у Венесуелі був прийнятий новий Закон “Про міжнародне приватне право”, який в останніх главах вичерпно врегулював питання міжнародного цивільного процесу. У 1974 р. Міністерство юстиції Аргентини схвалило проект кодексу, який складався із національного Закону з міжнародного приватного права й Закону з міжнародного процесуального цивільного та торгового права. Відповідно до Закону з міжнародного процесуального цивільного та торгового права передбачено створення й функціонування у системі федеральної юстиції спеціальних судів для розгляду справ за участю “іноземного елемента”. Закон регулює питання визнання та виконання судових рішень. Отже, держави Латинської Америки, як і деякі європейські, здійснюють намір перемістити цивільні процесуальні норми, що застосовуються при вирішенні спорів з “іноземним елементом”, які традиційно були у цивільних процесуальних кодексах та інших актах, до спеціальних законів з міжнародного приватного права.

Відомо, що у державах “сім’ї загального права” основним джерелом права є прецедент. Але для регулювання процесуальних питань, які виникають при вирішенні спорів з “іноземним елементом”, приймаються нормативно-правові акти. Процесуальне законодавство Великобританії, США та інших держав офіційно не кодифіковане, проте по-своєму систематизоване. Наприклад, у Великобританії останні три десятиріччя відзначаються прийняттям чималої кількості нормативних актів у сфері регулювання зазначених питань. Це зумовлено її участю у кількох Гаазьких конвенціях, вступом у “Спільний ринок”, необхідністю імплементації у внутрішнє законодавство багатьох актів, прийнятих ЄС. Таким чином, нормативно-правові акти Великобританії значною мірою уніфіковані. Це Закони про визнання судових рішень про розлучення та роздільне проживання подружжя 1971 р., про виконання рішень по аліментах 1972 р., про арбітраж 1975 р. та про докази при здійсненні судочинства у інших юрисдикціях 1975 р. Норми Акта про імунітет держави 1978 р. уніфіковано відповідно до Європейської конвенції про імунітет держави 1972 р. Цивільно-процесуальний акт Англії і Уельсу 2005 р. щодо виконання судових рішень у різних юрисдикціях також уніфіковано відповідно до вимог Європейського Співтовариства.

Надзвичайно складним є цивільне процесуальне законодавство США, оскільки федеральне право та право штатів є досить різноманітним. Джерелами міжнародного цивільного процесуального права цієї держави, як і тих, чиї юридичні системи засновані на принципах “загального” права, є закони, підзаконні акти, прецеденти. У Конституції США 1787 р. вказано, що Конституція і закони США, видані на її підставі, а так само договори, які укладаються від імені федерації, вважаються вищим правом держави. Суди кожного штату повинні враховувати ці акти, навіть якщо їх законодавством встановлено інші положення (розділ 2 ст. VI). Питання міжнародного цивільного процесу, зокрема норми про визначення процесуальної дієздатності фізичних і юридичних осіб, врегульовано у Федеральних правилах цивільного процесу для районних судів США 1938 р. та нормативно-правових актах штатів. Як федеральне законодавство, так і законодавство штатів визначає підвідомчість та підсудність справ, у тому числі за участю іноземних держав, їх громадян чи підданих, якщо позов заявляють у США. Звід законів, який періодично видається у цій державі з 1926 р., регулює й актуальне для неї питання так званої “конкуруючої юрисдикції”, тобто допустимості розгляду деяких видів позовів судами штатів чи федерації за вибором позивача (розд. 28 § 1441-1444). Загалом цивільне процесуальне законодавство США, через федеративний устрій, більше, ніж законодавство інших держав, потребує уніфікації. Нею займається Американський інститут права з 1923 р. та Національна конференція уповноважених зі створення єдиних законів. Наприклад, Американський інститут права з 1923 р. сприяє кодифікації нормативних актів. Хоч ці збірники формально не мають юридичної сили, проте вони є авторитетним джерелом для судців, які здійснюють правосуддя.

Національна конференція уповноважених зі створення єдиних законів, що діє при Конгресі США з 1892 р., залучає до роботи з уніфікації законодавства представників різних штатів. Ця конференція розробляє акти та рекомендує штатам розглянути їх та затвердити. Завдяки цій інституції поширення отримали: єдині правила про докази, про рішення за позовами про визнання, про суддівську обізнаність у сфері іноземного права, про колізійні питання в цивільному процесі та інші. Міжнародні комерційні спори регулює Закон про арбітраж США, яким керуються комерційні арбітражі цієї держави. Головна арбітражна установа США – Американська арбітражна асоціація – у своїй діяльності використовує Регламент комерційного арбітражу, доповнений “Додатковими процедурами міжнародного комерційного арбітражу”.

Прецеденти у цивільному судочинстві мають менше значення, ніж законодавство. Але недооцінювати їх не можна. За загальним правилом, рішення, прийняті судами одного штату, не можуть бути прецедентами в інших. Водночас прецеденти враховуються в інших штатах, коли мова йде про застосування законів стосовно підсудності цивільних справ.

Цивільні процесуальні закони США, зокрема перший ЦПК штату Нью-Йорк 1848 р., вплинули на формування законодавства Англії, Індії, Шрі-Ланки, інших держав, що використовували “загальне” право.

Цивільне процесуальне законодавство держав Африки загалом формувалося під впливом правових джерел їх метрополій. Оскільки у цих державах приймають Закони (кодекси) з певних питань (наприклад, про правове регулювання іноземних інвестицій), у них передбачають, зокрема, норми про арбітражний (третейський) розгляд. Зразком національної кодифікації норм міжнародного приватного права та міжнародного цивільного процесу останнього десятиріччя XX століття називають кодифікацію однієї з держав Північної Африки – Республіки Туніс. Прийнятий у цій державі Кодекс міжнародного приватного права 1998 р. сприйняв найкращі традиції національних кодифікацій Європи. На відміну від інших існуючих кодифікованих актів з міжнародного приватного права, Кодекс Тунісу розпочинається з норм міжнародного цивільного процесу. Перша стаття Кодексу визначає його мету, яка полягає у визначенні для міжнародних приватноправових відносин: 1) судової компетенції юрисдикційних органів Тунісу; 2) дії на території Тунісу іноземних постанов і рішень; 3) імунітетів від юрисдикції та примусового виконання судових актів; 4) застосовуваного права. Прагнення законодавця досягти цієї мети вбачається у всіх титулах та розділах Кодексу, в тому числі й у розділах, які безпосередньо стосуються питань міжнародного приватного права. Особлива увага у Кодексі акцентується на вирішенні проблеми кваліфікації іноземного закону, а саме кваліфікації його як права або факту.

Встановлюється принцип змагальності сторін під час доказування змісту іноземного права (ст. 32). Міститься норма, відповідно до якої тлумачення суддею іноземного закону завжди знаходиться під наглядом касаційного суду і неправильне тлумачення є підставою для скасування судового рішення (ст. 34). Кодекс містить низку положень стосовно співвідношення таких правових інститутів, як правова кваліфікація та публічний порядок. Окремий титул Кодексу присвячений питанням імунітету іноземної держави та її власності (IV). Загалом, правове регулювання багатьох питань нормами Кодексу міжнародного приватного права Тунісу не схоже на традиційне регулювання аналогічних питань актами держав Африки.

(2 votes, average: 4,00 out of 5)