Міжнародне право – Тимченко Л. Д. – 8.8. Запобігання злочинам проти осіб, що користуються міжнародним захистом
Під спеціальною місією у міжнародному праві розуміють тимчасовий орган зовнішніх зносин держави, що направляється в іншу державу для виконання конкретних завдань, зумовлених угодою між цими державами. Раніше ця форма зовнішніх зносин держав іменувалася дипломатією ad hoc, тобто створення дипломатичних органів за окремим випадком, конкретним мотивом.
Найчастіше спеціальні місії надсилаються для участі у двосторонніх переговорах, інаугураційних урочистостях, ювілейних і похоронних заходах. Проте делегації держав, що беруть участь у роботі багатосторонніх конференцій або органах міжнародних організацій, спеціальними місіями не є.
У 1969 р. була прийнята Конвенція про спеціальні місії (набрала чинності з 1985 p.), яка кодифікувала звичаєві норми, що діяли відносно цього органу зовнішніх зносин. Базисним положенням Конвенції є те, що привілеї та імунітети дипломатичних представництв і їх персоналу, визначені Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 p., повинні поширюватися на спеціальні місії та їх персонал.
У Конвенції 1969 р. вказується, що в тих випадках, коли спеціальна місія очолюється главою держави, главою уряду, міністром закордонних справ або іншою особою високого рангу або коли такі особи беруть участь у спеціальній місії, вони користуються перевагами, привілеями та імунітетами, які визнаються за ними міжнародним правом (ст. 21)1.
Функції спеціальної місії починаються з моменту встановлення місією контакту з міністерством закордонних справ приймаючої держави і припиняються:
A) за угодою зацікавлених держав;
B) після виконання завдання спеціальною місією;
C) після закінчення строку, встановленого спеціальній місії, якщо він спеціально не продовжений;
D) за повідомленням надсилаючою державою про те, що вона припиняє або відкликає спеціальну місію;
E) за повідомленням приймаючої держави про те, що вона вважає діяльність спеціальної місії припиненою.
Розрив дипломатичних і консульських відносин між надсилаючою і приймаючою державою сам по собі не спричинює припинення діяльності спеціальних місій, існуючих у момент розриву відносин.
8.8. Запобігання злочинам проти осіб, що користуються міжнародним захистом
На жаль, у міжнародних відносинах дотепер мають місце порушення визнаних священними дипломатичних привілеїв та імунітетів. Часто їх вчинюють терористичні або злочинні групи (організації) чи окремі терористи. Достатньо пригадати вбивство лівими есерами графа Мірбаха, посланника Німеччини в РСФРР, у липні 1918 р. у Москві, вбивство графа Бернадота при здійсненні ним місії ООН на Близькому Сході в 1948 р., захоплення перуанським лівацьким угрупованням імені Тупака Амару в 1996 р. посольства Японії в Лімі. І це далеко не повний перелік злочинних посягань на осіб, які мають дипломатичні привілеї та імунітети.
Відповідно до звичаєвого і договірного права держава перебування зобов’язана вживати всіх необхідних заходів щодо запобігання порушенням дипломатичних привілеїв та імунітетів. Через почастішання випадків таких порушень у 1973 р. була прийнята Конвенція про запобігання і покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів. Ця конвенція є чинною з 1977 р. Під терміном “особа, що користується міжнародним захистом” у Конвенції розуміється:
A) глава держави, у тому числі кожен член колегіального органу, що виконує функції глави держави згідно з конституцією відповідної держави; глава уряду; міністр закордонних справ, який перебуває в іноземній державі, а також члени сім’ї, що їх супроводжують;
B) будь-який представник чи службова особа держави, чи будь-яка службова особа, чи інший агент міжурядової міжнародної організації, коли проти нього, його офіційних приміщень, його житлового приміщення чи його транспортних засобів було вчинено злочин, має право згідно з міжнародним правом на спеціальний захист від будь-якого нападу на його особу, свободу і гідність, а також члени його сім’ї, що проживають з ним.
Конвенція кваліфікує злочини проти осіб, що користуються міжнародним захистом, як тяжкі. Кожна держава-учасниця Конвенції повинна передбачити у своєму законодавстві покарання за такі злочини з огляду на їх тяжкий характер. Так, розділ XX Кримінального кодексу України “Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку” містить ст. 443 “Посягання на життя представника іноземної держави” та ст. 444 “Злочини проти осіб та установ, що мають міжнародний захист”.
Держави-учасниці повинні співпрацювати у справі запобігання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, зокрема, шляхом обміну інформацією та координації адміністративних та інших заходів щодо запобігання таких злочинів. Держави-учасниці повинні порушувати кримінальне переслідування проти осіб, які вчинили вказані злочини, або видавати їх відповідній державі згідно з нормами міжнародного права. Держави – учасниці Конвенції повинні надавати одна одній якнайповнішу правову допомогу у зв’язку з кримінально-процесуальними діями, здійснюваними щодо злочинів, передбачених Конвенцією.
Із жалем доводиться констатувати, що ефективність цієї Конвенції поки невисока внаслідок невеликої кількості держав, що беруть участь у ній. Тому для вирішення проблеми потрібні більш рішучі та злагоджені дії з боку міжнародного співтовариства.
(2 votes, average: 2,50 out of 5)