Міжнародне право – Тимченко Л. Д. – 4.4. Принцип мирного розв’язання спорів
Принцип добросовісного виконання міжнародних зобов’язань, що дійшов до нас з глибокої давнини, є одним з основних принципів міжнародного права. У стародавніх римлян він виражався формулою pacta sunt servanda – “угоди повинні виконуватися”. У п. 2 ст. 2 Статуту ООН закріплено, що держави – члени ООН зобов’язані сумлінно виконувати взяті на себе за Статутом ООН зобов’язання, тобто міжнародних зобов’язань треба не просто дотримуватися, а сумлінно виконувати їх вимоги. Незважаючи на те, що наведене положення Статуту ООН буквально поширюється тільки на членів ООН і на зобов’язання за Статутом цієї організації, в міжнародному праві прийнято його тлумачити розширено і відносити до всіх суб’єктів міжнародного права, а також до всіх видів міжнародних зобов’язань. Вказані зобов’язання можуть витікати із загальних і спеціальних міжнародних договорів, міжнародного звичаю, з обов’язкових рішень міжнародних органів і організацій (наприклад, Міжнародного Суду ООН, Ради Безпеки ООН та ін.).
Концепція добросовісного виконання міжнародних зобов’язань закріплена в багатьох договорах, резолюціях Генеральної Асамблеї ООН, рішеннях Міжнародного Суду ООН, деклараціях держав. Проте, з юридичного погляду, найважливішими міжнародними актами, крім Статуту ООН, у якому зафіксований цей принцип, є Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р. і Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р. Стаття 26 Конвенції 1969 р. встановлює: “Кожний чинний міжнародний договір обов’язковий для його учасників і повинен ними сумлінно виконуватися”. Далі в цій Конвенції говориться: “Учасник (угоди. – В. К., Л. Т.) не може посилатися на положення свого внутрішнього права як виправдання для невиконання ним угоди” (ст. 27). Це правило направлено на заборону односторонньої довільної відмови від виконання зобов’язань за договором. У Конвенції 1969 р. також підкреслюється, що міжнародний договір повинен сумлінно тлумачитися (ст. 31), зрозуміло, з метою його добросовісного виконання. Оскільки без правильного розуміння змісту договору навряд чи можна розраховувати на його добросовісне застосування.
Держави як основні суб’єкти міжнародного права мають безліч зобов’язань, що витікають для них з різних міжнародних угод. Відповідно до ст. 103 Статуту ООН для держав переважними є зобов’язання за цим Статутом, тобто якщо є суперечності між статутними зобов’язаннями і зобов’язаннями за іншими міжнародними договорами, виконуватися повинні перші. Сьогодні є широко визнаною та обставина, що держави й інші суб’єкти міжнародного права не повинні укладати між собою угод, що суперечать Статуту ООН.
Для сучасного етапу розвитку міжнародного права у реалізації принципу сумлінності виконання міжнародних зобов’язань важливу роль відіграє також внутрішній аспект цього процесу. Це означає, що держави повинні докладати всіх зусиль для гармонізації внутрішнього законодавства і практики його застосування відповідно до міжнародних зобов’язань. Така необхідність наголошується в багатьох документах ОБСЄ і Ради Європи.
4.4. Принцип мирного розв’язання спорів
Однією з новел сучасного міжнародного права є принцип мирного розв’язання спорів між державами. Класичне міжнародне право не знало такого принципу, тому війна вважалася правомірним засобом досягнення мети зовнішньої політики держав, хоча певні кроки з упровадження норми про мирне розв’язання спорів були зроблені міжнародним співтовариством ще в кінці XIX – на початку XX ст. Конференцією миру в Гаазі в 1899 р. почався період сучасної історії судового розв’язання міжнародних спорів. Різні делегації висунули на ній пропозиції про створення постійного міжнародного суду. 29 жовтня 1899 р. конференція схвалила Конвенцію про мирне врегулювання міжнародних спорів, яка кодифікувала право і практику добрих послуг, посередництва й арбітражу, а також передбачала створення Постійного третейського суду. Друга Конференція миру, що відбулася в Гаазі в 1907 р., переглянула цю конвенцію, зберігши й укріпивши новий суд. Врешті-решт, до Конвенції 1899 р. і до Конвенції 1907 р. або одночасно до них обох приєдналося 47 держав.
Так, у ст. 2 Гаазької конвенції про мирне розв’язання міжнародних зіткнень 1907 р. мовилося про те, що державам “перш ніж вдатися до зброї”, слід “звертатися, наскільки дозволяють обставини”, до мирних засобів – добрих послуг і посередництва. “Проте, – як зазначив Міжнародний Суд ООН у рішенні по справі про Норвезькі позики від 6 липня 1957 р., – мета згаданої угоди, а саме другої Гаазької конвенції 1907 р. про обмеження використання сили при стягуванні боргів за договорами не полягає в тому, щоб ввести обов’язковий арбітраж; єдине зобов’язання, що накладається Конвенцією, полягає в тому, що держава не може вдатися до сили, не спробувавши вдатися до арбітражу”.
Статут Ліги Націй закріпив положення про обов’язкове звернення держав до мирних засобів розв’язання суперечок, що “можуть спричинити за собою розрив”. Водночас у цьому документі війна не виключалася повністю із засобів державної політики.
Значний крок у формуванні такого принципу був зроблений у 1928 р, укладенням багатосторонньої угоди – Паризького договору про відмову від війни як знаряддя національної політики (Пакт Бріана – Келлога). Пакт проголошував норму про відмову від війни як засобу врегулювання міжнародних спорів і як знаряддя національної політики, а також визнавав необхідним вирішувати будь-які суперечки мирними засобами.
Проте принцип мирного розв’язання спорів уперше був закріплений у п. З ст. 2 Статуту ООН: “Всі Члени Організації Об’єднаних Націй вирішують свої міжнародні спори мирними засобами так, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку, і справедливість”. Згодом цей принцип був підтверджений у статутах і документах регіональних організацій (Ліги арабських держав, Організації американських держав, Організації африканської єдності, Організації з безпеки і співробітництва в Європі та ін.), в резолюціях Генеральної Асамблеї ООН, зокрема в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р.
Сутність цього принципу зводиться до обов’язку держав вирішувати будь-які міжнародні суперечки, що загрожують міжнародному миру або не загрожують йому, глобальні й регіональні, життєво важливі і другорядні, виключно мирними засобами. Процедура і конкретні засоби мирного розв’язання міжнародних спорів відповідно до Статуту ООН залишаються на розсуд держав. Найчастіше держави вдаються до дипломатичних переговорів з метою вирішити міжнародну суперечку. Якщо не вдається вирішити міжнародний спір одним засобом, слід використовувати інший (або інші). Зокрема, для розв’язання міжнародних суперечок можуть притягуватися міжнародні судові й арбітражні органи, регіональні організації. Так, у рамках ОБСЄ є певна нормативна база для мирного розв’язання міжнародних спорів – Конвенція з примирення і арбітражу в рамках НБСЄ 1992 р. Ця конвенція передбачає такі примирливі механізми, як Примирна комісія, Арбітражний трибунал для розгляду спорів і Суд із примирення і арбітражу. Більш того, в цьому документі міститься великий перелік обов’язкових і факультативних процедур, що підлягають вибору сторонами спору для розв’язання конкретної міжнародної суперечки з урахуванням її специфіки.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)