Міжнародне право – Тимченко Л. Д. – 16.1. Поняття міжнародного екологічного права
16.1. Поняття міжнародного екологічного права
Міжнародне екологічне право – це галузь сучасного міжнародного права, що складається з норм та інститутів, які регулюють відносини між суб’єктами міжнародного права у сфері їх взаємодії з навколишнім природним середовищем.
Для радянської науки міжнародного права, як і для пострадянської, характерне широке використання терміна “міжнародно-правова охорона навколишнього середовища” (МПОНС). Основний акцент робиться на тому, що юридичні норми МПОНС мають на меті боротьбу із забрудненням природного і неприродного матеріального середовища існування людини. Проте за такого підходу за межами МПОНС залишається широке коло правових норм, спрямованих на регулювання відносин між людиною і навколишнім середовищем щодо запобігання екологічним катастрофам. Ці норми стосуються насамперед раціональної експлуатації людиною певних компонентів природного середовища: рослинного і тваринного світу, материкових екосистем, Світового океану, атмосфери Землі, космосу.
У сучасній доктрині міжнародного права дедалі більше визнання отримує термін “екологічне право” в найширшому розумінні. Останнє означає, що поняття “екологія” має розглядатись не як розділ біологічної науки, що вивчає відносини живих організмів і утворюваних ними співтовариств між собою і навколишнім середовищем, тобто у вузькому значенні, а як соціальна категорія, що означає постійну взаємодію людства з матеріальним світом природи, що оточує його.
Міжнародне екологічне право – одна з найновіших галузей міжнародного права. Його поява була обумовлена науково-технічною революцією та її шкідливою побічною дією на середовище, яке оточує людину.
Нині можна виокремити три основні напрями міжнародно-правового регулювання в цій сфері міжнародних відносин: 1) обмеження шкідливої антропогенної дії на навколишнє середовище; 2) забезпечення сталого розвитку людства шляхом установлення раціонального режиму природокористування; 3) міжнародна екологічна співпраця.
Шкідливий вплив життєдіяльності людини на навколишнє середовище розрізняється як за фізичною природою (хімічне забруднення, радіаційне забруднення, електромагнітні порушення і т. ін.), так і за об’єктом дії (грунт і водоймища, морське середовище, атмосферне повітря, рослинний і тваринний світ, космос).
Дія норм, що регулюють раціональне використання природних ресурсів, має спрямуватися на запобігання шкідливим наслідкам їх експлуатації і, по можливості, на збереження самого ресурсу. Це, врешті-решт має забезпечити сталий розвиток (“sustainable development”) людської цивілізації.
Науково-технічна революція зробила наш світ справді єдиним і взаємопов’язаним. Тому екологічні проблем и однієї держави або регіону мають прямий вплив і на інші держави та регіони, тобто є глобальними. А це передбачає об’єднані зусилля світової спільноти для їх вирішення на універсальному і регіональному рівні.
Багато політиків, учених, міжнародних організацій підкреслюють, що одним із компонентів системи загальної безпеки наприкінці XX ст. є екологічна безпека. Ця думка червоною ниткою проходить у Доповіді “Наше спільне майбутнє” (1987 р.) Всесвітньої комісії з навколишнього середовища і розвитку (Комісії Брундтланд).
Нинішній рівень природокористування й економічного розвитку вимагає їх гармонійного, збалансованого поєднання з метою збереження і відтворювання природних ресурсів, підвищення якості навколишнього середовища та якості життя людей у цілому. Перед міжнародним співтовариством постала нагальна потреба зробити принцип екологічної безпеки одним із основних принципів міжнародного права.
У 1992 р. у Ріо-де-Жанейро (Бразилія) відбулася Конференція ООН з навколишнього середовища та розвитку. Це був грандіозний міжнародний захід. 178 держав взяли участь у Конференції, більше 100 делегацій очолювали вищі державні особи. Конференція прийняла Декларацію Ріо, програмний документ “Порядок XXI століття” і спеціальну резолюцію про принципи збереження лісових екосистем світу. В рамках Конференції було укладено дві універсальні угоди – Конвенцію про охорону біологічного різноманіття і Рамкову конвенцію ООН про зміну клімату.
Також Конференція Організації Об’єднаних Націй з навколишнього середовища та розвитку 1992 р. висловила клопотання перед Міжнародною морською організацією про розгляд питання стосовно ухвалення належних правил скидання баластних вод, внаслідок чого була прийнята міжнародна Конвенція “Про контроль суднових баластних вод й осадів та управління ними” 2004 р.
Декларація Ріо на розвиток концепції Стокгольмської декларації 1972 р. зафіксувала низку нових важливих моментів міжнародного екологічного права. Зокрема, право на розвиток, який має відбуватися так, щоб адекватно задовольнялися потреби нинішнього і майбутніх поколінь. Надії міжнародного співтовариства, пов’язані із закріпленням у документах Конференції в Ріо принципу екологічної безпеки як імперативної правової бази для плідної співпраці між трьома основними сегментами людської цивілізації – державною владою, бізнесом і громадськістю, не виправдалися. Проте порядок денний XXI ст. наполегливо вимагає ухвалення світовою спільнотою цього принципу. Оскільки зволікання в договірному закріпленні принципу екологічної безпеки може спричинити фатальні наслідки для всього людства. Міжнародні судові органи намагаються заповнити це упущення. Так, суддя Міжнародного Суду ООН Вірамантрі в особливій думці у справі, що стосується проекту Габчиково – Надьмарош (Угорщина проти Словаччини) від 25 вересня 1997 р. заявив, що як право на розвиток, так і право на охорону навколишнього середовища є принципами, що входять сьогодні до загального змісту міжнародного права. Ці принципи, можливо, і суперечили б один одному, якби в міжнародному праві не містилось якогось принципу, який допомагає примирити їх між собою. Таким є принцип сталого розвитку. У прагненні розвивати цей принцип Суд ООН повинен враховувати весь попередній досвід, накопичений людством, оскільки протягом тисячоліть воно потребувало того, щоб примирити принципи розвитку і турботи про навколишнє середовище. Звідси можна зробити висновок, що ідея сталого розвитку не нова, і сьогодні для її подальшого розроблення є багатий матеріал, накопичений на основі загальносвітового досвіду. На підтримку цієї тези суддя Вірамантрі посилається на приклади стародавніх цивілізацій. На його думку, суду, в якому представлені основні форми цивілізації, слід виходити з багатовікового досвіду всіх культур, особливо коли йдеться про сфери міжнародного права, які сьогодні перебувають у стані розвитку. До принципів, які можна вивести з досвіду названих культур, належать принципи дбайливого ставлення до ресурсів Землі, прав усіх поколінь, охорони флори і фауни, поважного ставлення до землі, максимального використання природних ресурсів за одночасного збереження можливості їх відновлення, а також принцип, згідно з яким процеси суспільного розвитку і охорони природи повинні відбуватися у нерозривному взаємозв’язку.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)