Міжнародна торгівля та інвестиції – Павленко І. І. – 4.6. Сучасні тенденції розвитку світових фондових ринків

На початку нового тисячоліття розвиток світових фондових ринків визначають наступні тенденції.

По-перше, зростає валютний фактор в операціях на світових фінансових ринках. Нестабільність курсів провідних західних валют впливає на рух фінансових потоків між ринками США, Західної Європи і Японії.

По-друге, посилюється взаємозалежність національних фондових ринків. Зокрема, спостерігається практично синхронне підвищення чи зниження курсів цінних паперів у межах ринків різних країн, що зумовлює збільшення масштабів їхніх коливань і тривалість циклів зміни курсів.

Синхронність у змінах курсів цінних паперів забезпечується інформаційною прозорістю національних фондових ринків, високою швидкістю передачі інформації, значним обсягом трансграничних операцій із цінними паперами, діяльністю інституційних інвесторів, відкритістю національних фондових ринків, на яких активно працюють іноземні учасники, виступаючи в ролі емітентів та інвесторів.

Разом з тим не всі ринки однаково залежать один від одного. За рівнем капіталізації американський ринок значно перевищує ринок будь-якої країни, а тому значною мірою формує кон’юнктуру світового ринку. Динаміка котирувань цінних паперів на американському ринку багато в чому впливає на курси цінних паперів на інших ринках. На 16 найбільших світових фондових ринків світу припадає 94% капіталізації світового фондового ринку. Наприклад, у 2008 р. частка США становила більш 50%, Великобританії – 10%, Японії – близько 10%, Франції – 4%, Німеччини – 3%, Швейцарії – 3%.

Дані таблиці 4.7 ілюструють великі розбіжності між оборотом ринку цінних паперів у розвинутих країнах світу в і країнах, що розвиваються.

Таблиця 4.7. Показники розвитку фондових ринків окремих країн світу в 2007 р.

По-третє, зростає вплив фондового ринку на економіку. В умовах високорозвиненої ринкової економіки саме цінні папери втілюють основна частину всіх фінансових активів суспільства. Сукупний обсяг ринку акцій і боргових цінних паперів, обчислений за величиною капіталізації та заборгованості, становить приблизно 70 трлн дол., що у два рази перевищує сумарний обсяг світового ВВП.

По-четверте, змінюється інфраструктура фондового ринку. Застосування комп’ютерних і телекомунікаційних технологій загострює конкурентну боротьбу між усіма інфраструктурними елементами фондового ринку та його учасниками, змушує їх удосконалюватися технічно, технологічно, організаційно. Зміни відбуваються як на біржовому, так і на позабіржовому ринках. Особливістю нинішньої інфраструктури світового фондового ринку є фактичний паритет між обсягами операцій на біржовому та позабіржовому фондових ринках.

З 1999 р. всі найбільші біржі в Західній Європі стали повністю електронними. Конкуренція між біржами змушує їх іти шляхом формування біржових альянсів і союзів. Наприклад, Нью-Йоркська фондова біржа реалізує ідею створення глобального ринку цінних паперів. У Західній Європі біржі Парижа, Амстердама, Брюсселя й Португалії об’єдналися в альянс EURONEXT. Зокрема вивчається варіант приєднання до цього утворення інших бірж Європи.

Інтернет і цифрові технології в багато разів скоротять кількість існуючих на сьогодні бірж. За оцінками фахівців, протягом наступного десятиліття в усьому світі може залишитися п’ять – сім фондових бірж, які будуть вести конкурентну боротьбу за міжнародну ліквідність.

Протягом двох останніх десятиліть спостерігається прискорення процесів глобалізації фінансових ринків. Виражається це, насамперед, у тому, що міжнародні фінансові ринки істотно розширилися, а обсяги угод на валютному ринку й ринках капіталу помітно зросли.

Глобалізація економіки характеризується такими напрямами розвитку: становлення глобальних транснаціональних корпорацій, регіоналізація економіки, інтенсифікація світової торгівлі, тенденція до конвергенції й, нарешті, фінансова глобалізація. Фінансова глобалізація полягає у збільшенні оборотів на міжнародних ринках капіталу, виникненні нових фінансових інструментів і зростанні можливостей для інвесторів і позичальників.

Можна вважати, що в основі глобалізації лежить міжнародна діяльність транснаціональних корпорацій, а фінансова глобалізація стала наслідком інвестиційних процесів, ініційованих ними.

Спочатку фінансові ринки обслуговували, насамперед, реальний сектор економіки: вони допомагали страхувати збитки корпорацій від валюто-обмінного ризику, фінансували короткострокові операції і т. д. Із часом, однак, фінансові ринки стали набувати самостійного значення. Це перетворення привело до їхнього величезного кількісного зростання багаторазового збільшення можливостей отримання прибутку від операцій з фінансовими інструментами.

Головними суб’єктами фінансової глобалізації виступають:

– міжнародні й регіональні фінансові організації (МВФ, група Всесвітнього банку, ЄБРР та ін.);

– транснаціональні корпорації, інституціональні інвестори, до яких відносять пенсійні, інвестиційні, хеджеві фонди, страхові компанії.

Глобалізація ринків стала можливою після зниження бар’єрів на шляху руху капіталів як у розвинених, так і в країнах, що розвиваються. Більша або менша свобода фінансових операцій на іноземних ринках дозволяє згладжувати різницю в рівнях процентних ставок на фінансових ринках окремих країн. Однак розбіжності в грошово-кредитній політиці, а відповідно в цінах на кредитні, валютні й фінансові ресурси, у різних країнах ще зберігаються. Це зумовлено нерівномірністю економічного розвитку країн, зокрема відсутністю чіткої синхронності економічних циклів у національних економіках.

Для глобального фінансового ринку характерні міжнародні масштаби ведення операцій; цілодобовість процесів інвестування, кредитування, торгівлі валютою, цінними паперами; доступність світового фінансового ринку для інвесторів і позичальників у будь-якому місці земної кулі; використання електронних мереж (Інтернет).

Глобалізація світового фінансового ринку припускає його зростання у світовому масштабі за рахунок збільшення оборотів торгівлі, кількості учасників, появи нових фінансових інструментів. Прийнято виділяти два протилежних впливи розвитку фінансової глобалізації. З одному боку вона деякою мірою дозволяє фінансовим суб’єктам захистити себе від ризику несподіваних та різких змін курсів валют і процентних ставок за допомогою використання інноваційних фінансових інструментів. З іншого боку, фінансова глобалізація породжує міжнародну валютну, кредитну й фінансову нестабільність, що вимагає застосування відповідних зрівноважувальних механізмів.

Процес глобалізації активізувався в 60 роки ХХ ст. як наслідок бурхливого розвитку НТР. Наприкінці 1990 років фінансова глобалізація вступила у свою зрілу стадію. У 1970 роки розпочався сучасний період розвитку міжнародних валютно-фінансових відносин в зв’язку зі встановленням плаваючих валютних курсів. Саме введення плаваючих курсів сприяло інтеграції ринків капіталу, що в свою чергу викликало його майже неконтрольоване переміщення. Тому в цей період спостерігалось небувале зростання інтенсивності фінансових потоків. Найбільшої інтенсивності фінансові потоки досягли в 1990-ті роки.

Протягом останніх п’ятнадцяти років сукупні трансграничні фінансові активи зросли більш ніж удвічі: з 58% глобального ВВП у 1990 р. до 135% в 2006. Країни з розвинутою економікою на сьогодні лишаються фінансово найбільш інтегрованими. Показники відкритості операцій з капіталом, розраховані МВФ, дають змішану картину: нові індустріальні країни Азії (НІС) і країни, що розвиваються, демонструють недостатню конвергенцію з більш відкритими режимами, які існують у країнах з розвинутою економікою.

Денний обіг світового валютного ринку збільшився з 60 млрд дол. у 1983 р. до 1,5-2 трлн дол. у 2008-му. Чистий обсяг євровалютного ринку в банківських зобов’язаннях в іноземних валютах збільшився за останні десять років більш ніж у 3 рази і становив понад 6 трлн дол.; його валовий обсяг, що включає й міжбанківські операції, перевищив 10 трлн дол. Розмір річного міжнародного синдикованого кредитування збільшився за цей період більш ніж у 7 разів і становив майже 1,5 трлн дол.

Масштабність міжнародних фінансових потоків найбільш яскраво відображає глобальний ринок фінансових деривативів, що обслуговує управління валютними, процентними та іншими ризиками, що виникають при здійсненні фінансових операцій, а його обсяг становить близько 110 трлн дол. США.

Розвиток фінансової глобалізації забезпечується величезними ліквідними ресурсами. Сукупний обсяг ресурсів тільки інституціональних інвесторів, у число яких входять страхові, трастові, фондові, інвестиційні компанії, пенсійні, взаємні, хеджеві та інші фонди переважно розвинутих країн, у 1994 р. оцінювався в 20 трлн дол., а вже на початок 2000-х він досяг 32,8 трлн дол. Ці ресурси вільно перерозподіляються між резидентами різних країн через міжнародні фінансові ринки за допомогою інтернет-систем.

Найбільш об’єктивно інтернаціоналізацію фондових ринків відображають дані про обсяги міжнародних операцій з акціями та облігаціями відносно ВВП тієї або іншої країни. Якщо в 1975 р. цей показник становив від 1 до 5% ВВП, то на початок 2000-х він зріс до 100-700% (у США – з 4 до 230%, Німеччини – з 5 до 330%, Франції – з 5 до 400%, Італії – з 1 до 670%) .

Інтернаціоналізація фондових ринків проявляється також у тому, що тими самими інструментами все ширше торгують на різних ринках. Наприклад, зростає кількість компаній, які одержують лістинг акцій на декількох (крім національної) біржах. Це означає, що акції найбільших емітентів можуть продаватися одночасно в Нью-Йорку, Лондоні, Франкфурті, Токіо і т. д.

Найбільшою мірою інтернаціональним є ринок позабіржових деривативів, який і розвивався, переважно як міжнародний.

Процес інтернаціоналізації фондових ринків має резерви для подальшого поглиблення. Сучасна теорія управління інвестиційним портфелем свідчить, що оптимально-диверсифікований портфель повинен бути складений таким чином, щоб частка паперів однієї країни відповідала її частці в сукупних активах (звичайно для спрощення використовують показник частки країни у світовій капіталізації). Частка іноземних активів у портфелях інституціональних інвесторів розвинутих країн (а це основна група інвесторів, на які припадає приблизно 40% світового обсягу акцій та облігацій) становила на початок 2000-х тільки 20% .

Інтернаціоналізація фондових, так само як і всіх фінансових ринків – це об’єктивний процес, що загалом позитивно впливає на розвиток світової економіки. Разом з тим, інтернаціоналізація породжує ряд проблем. Зокрема, інтеграція фінансових ринків може призвести до того, що фінансова криза, яка почалася в одній країні, пошириться на сусідні (можна спостерігати на прикладі кризи, яка почалася в 2007 р.). В економічній літературі в 90 роки ХХ ст. з’явилося й активно обговорювалося поняття, “ефекту епідемії”, що характеризує специфіку поширення фінансових криз.

Дані про падіння цін на фінансові активи, що має місце на регіональних ринках, свідчать про наявність ефекту “епідемії” у рамках регіональної групи. Але й за таких умов не можна говорити про повну синхронність у динаміці руху фондового ринку. Можна помітити певну розбіжність між основними промисловими країнами та країнами – експортерами сировини, зокрема такими як Австралія, Канада, Нова Зеландія. Останні показували досить добрі результати в 30-ті, 40-ві, 70-ті, коли ринки США і Європи перебували в занепаді. І, навпаки, темпи зростання цих ринків у 20-ті, 50-ті й 80-ті роки були нижчими, ніж у США і Європі. Те саме спостерігалося й в умовах кризи 20012002 рр. У 1990 роки ринок США переживав період небаченого піднесення, а в той самій час Японія зазнавала найсильнішого спаду.

Такі розбіжності дають прекрасну можливість великим інвесторам диверсифікувати портфель цінних паперів і дозволяє знизити рівень систематичного ризику.

Частота криз на світових фондових ринках помітно збільшилася в 70-90 роки, а головне те, що вони стали набувати все більш інтернаціонального характеру. Ситуація помітно контрастує з періодом 1960-х, коли масштаби падіння були нижчі, і спостерігались локальні прояви кризових явищ.

Перехід до нової системи регуляції міжнародних відносин, коли державне регулювання економіки поступово змінюється на стихійно-конкурентні ринкові механізми, створює небезпеку нестабільності на світових ринках. Яскравим доказом цього є фінансові кризи останніх років.

Події у фінансовому світі, що відбулися у 1990 рр., зокрема, фінансові кризи в Азії, Росії й Південній Америці, зробили очевидним той факт, що економічні взаємозв’язки між окремими країнами та цілими регіонами стають все більш життєво важливими, а загальна уразливість економік – значно вищою. Все це дозволяє говорити про перспективи формування єдиної у світовому масштабі “глобальної фінансової інфраструктури”, яка не буде сповідувати принципи територіальності й громадянства.

Глобалізація фінансів сформувала економіки з хронічними фінансовими дефіцитами й забезпечує їхнє функціонування. Майже три десятки років світова економіка функціонує в дефіцитному режимі з постійним від’ємним сальдо у світових поточних розрахунках і з перевищенням світових інвестицій над світовими заощадженнями, що і є головним чинником розширення фінансового співробітництва та взаємозалежності, нарощування світової зовнішньої заборгованості в умовах зростання міжнародної мобільності капіталу. Сукупний дефіцит потокового платіжного балансу країн світового співтовариства на початок 2000 рр. становив понад 1,5 трлн дол. США.

З 1980-х рр. головним фактором не зрівноваженості міжнародних поточних розрахунків стає хронічний дефіцит потокового платіжного балансу США, розмір якого значно перевищує сукупний дефіцит країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою. У 1982-1989 рр. дефіцит США за поточними розрахунками становить у середньорічному обчисленні мінус 104,0 млрд дол., а з початку 2000 р. – мінус 158,7 млрд дол.

Дефіцитність американського платіжного балансу визначається величезним від’ємним зовнішньоторговельним сальдо, що вперше з кінця минулого століття утворилося в 1971 р., а з другої половини 1970-х стало хронічним.

З 1985 р. США вважається чистим міжнародним боржником, тобто іноземні активи в економіці США перевищують американські закордонні активи.

Багаторічний масштабний чистий приплив іноземного капіталу в США покриває дефіцит потокового платіжного балансу, компенсує брак національних інвестиційних ресурсів, сприяє зниженню податків, послаблює напруженість на кредитному ринку, стимулює підприємницьку діяльність і купівельну спроможність населення. Американська економіка відчуває гострий брак власних фінансових ресурсів, насамперед, унаслідок зниження норми заощаджень населення й надмірного зростання сукупного внутрішнього боргу основних позичальників не фінансового сектора.

Фінансові ринки країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою утворюють окремий сегмент – ринки, які формуються (emerging market). Ці країни все більше інтегруються у світовий фінансовий ринок, посідаючи там скромне місце (з часткою 7-8%).

Відмітними рисами ринків, які формуються, є висока прибутковість, високі ризики, фінансова й економічна нестабільність, схильність до криз, які долаються за допомогою офіційних кредиторів – розвинених держав і міжнародних організацій. Такі ринки характеризуються нерозвиненою грошово-фінансовою та банківською інфраструктурою, значним впливом державного регулювання на кредитний ринок, низькою капіталізацією ринку акцій та обмеженим числом компаній, які підлягають котируванню.

Розвиток світових валютно-кредитних відносин супроводжується періодичним виникненням фінансових криз. До утворення світового господарства фінансові потрясіння охоплювали національні системи окремих країн. У минулому сторіччі вони стали набувати міжнародного характеру. Яскраво виражений міжнародний характер фінансових криз виявився в 30-90 роки ХХ ст., що відносяться до нижньої фази довгої хвилі розвитку ринкової економіки.

Під міжнародною фінансовою кризою розуміється глибокий розлад кредитно-фінансових систем у цілому ряді країн, що призводить до різких диспропорцій у міжнародних валютно-кредитних системах і зумовлює переривчастість їхнього функціонування. Фінансова криза звичайно тією чи іншою мірою одночасно охоплює різні сфери світової фінансової системи. Центром фінансових криз є грошовий капітал, а безпосередньою сферою їхнього прояву – кредитні установи й державні фінанси.

Розрізняють циклічні й спеціальні міжнародні фінансові кризи. Перші є провісниками економічних криз виробництва, другі виникають незалежно від економічного циклу під впливом особливих причин.

Фінансова криза характеризується такими явищами:

– обвальне падіння валютних курсів;

– різке зниження процентних ставок;

– вилучення банками в масовому порядку своїх депозитів в інших кредитних установах, обмеження й припинення видачі готівки з рахунків (банківська криза);

– руйнування нормальної системи розрахунків між компаніями за допомогою фінансових інструментів (розрахункова криза);

– криза грошового обігу;

– боргова криза.

Звичайно умовою фінансових криз є порушення, неблагополуччя в співвідношенні між різними видами активів у певних ланках фінансової системи. Так, при ознаках неблагополучного становища в компанії або навмисне створеної ситуації, акціонери починають позбавлятися від акцій, що може викликати тенденцію до зниження біржових котирувань. Коли виникають сумніви в надійності банків, вкладники прагнуть скоріше вилучити свої внески, а через те, що банки мають обмежені ліквідні кошти, вони не можуть відразу повернути значну частину вкладів. Оскільки існує взаємозв’язок між елементами господарської системи, то може початися ланцюгова реакція, що й призводить до фінансової кризи. Втеча капіталу із країни зумовлює збільшення попиту на іноземну валюту. Навіть високий рівень валютних резервів може виявитися нездатним задовольняти наростаючий попит. Завдяки широкому використанню інформаційних засобів кризи, що виникають у межах національних фінансових ринків, швидко набувають міжнародного характеру.

Протягом останніх десятиліть на внутрішні передумови фінансових криз накладаються зовнішні, пов’язані з величезними потоками капіталу, що перетинають кордони і здатні підірвати фінансове становище країни, особливо коли має місце ослаблення державного регулювання. Глобалізація руху капіталу, розвиток офшорних операцій, зниження регулюючої ролі держави збільшили можливості проведення чисто спекулятивних дій у світовій фінансовій системі.

У світі налічується близько 4 тис. хеджевих фондів, які спеціалізуються на спекулятивних операціях. Вони зосереджують 400-500 млрд дол. ліквідних коштів, які за умов проведення погоджених маніпуляцій можуть бути використані в будь-якому центрі для одержання спекулятивного прибутку. За оцінкою МВФ, 5-6 таких найбільших фондів здатні мобілізувати до 900 млрд дол. для “нападу” на ту чи іншу національну валюту або фондовий ринок.

Остання чверть минулого століття характеризується більш частим виникненням фінансових криз. При цьому в країнах, що розвиваються, вони траплялися частіше, ніж у розвинутих. Так, валютні кризи в 1990 роки відбулися більш ніж в 60 країнах, з них – у 41 країні, що розвивається. Найбільш великі потрясіння пережили фінансові системи Бразилії, Мексики, Аргентини, Південної Кореї, країн Південно-Східної Азії, Японії.

Фінансова криза впливає на сектор матеріального виробництва і на нагромадження капіталу. Найгострішою проблемою стає зайнятість робочої сили. У ході розвитку криз 1990-х вражені ними країни втрачали до 14% ВВП за рік, і для відновлення до кризового рівня було потрібно до шести років поступового економічного зростання. Фінансові кризи показали необхідність перебудови світової фінансової системи у бік більшої відкритості, поліпшення звітності, зміцнення національної економічної політики.

РЕЗЮМЕ

З 1990 рр. під ПЗІ стали розуміти не тільки одержання контролю інвестора над вкладеними коштами, а і його довгостроковий інтерес у придбанні власності за кордоном та істотний контроль над вкладеннями. За рекомендацією МВФ і ОЕСР у сферу прямих ПЗІ входить довгострокова зацікавленість прямого інвестора у власності, розміщеній в іншій країні, якщо вона становить не менше 10% акціонерного капіталу. Довгостроковий інтерес інвестора визначається наявністю тривалого взаємозв’язку між ним і компанією із закордонними інвестиціями, а також суттєвим впливом прямого інвестора на управління цією компанією. До особливостей ПЗІ варто віднести наявність нематеріальних активів і часткове фінансування закордонної компанії за рахунок реінвестованих доходів.

Портфельні інвестиції – це фінансові інструменти, що становлять предмет купівлі-продажу на фінансових ринках. До цих інструментів відносяться акції, облігації, грошово-ринкові інструменти, деривативи.

Інші інвестиції здійснюються у вигляді торговельних кредитів, банківських позик, фінансового лізингу, позик міжнародних валютно-фінансових організацій, короткострокових депозитів. Фактично інші інвестиції здійснюються у формі фінансового капіталу.

Можна виділити такі риси, характерні для міжнародного руху капіталу в кінці ХХ століття:

– основними учасниками міжнародного руху капіталу продовжують залишатися країни з розвинутою ринковою економікою, причому їхня частка в обсязі світових інвестицій постійно збільшується, але поряд з розвиненими країнами, великими реципієнтами (тобто, тими, що приймають капітал) стали Бразилія, Мексика, Аргентина, Китай, зростає роль країн з перехідною економікою як імпортерів капіталу;

– посилюється боротьба за іноземні інвестиції, для цього іноземним інвесторам не тільки надається сприятливий національний режим, але й розробляються спеціальні заходи щодо залучення іноземного капіталу;

– відбувається переоцінка факторів, що виявляються привабливими для іноземного капіталу; традиційно такими були місткий внутрішній ринок, наявність природних і виробничих ресурсів, дешевої робочої сили, що не втрачають своєї привабливості й сьогодні, але разом з тим зростає значення таких обставин, як наявність у приймаючій країні розвиненої інфраструктури, мережі зв’язку, професійних навичок, технологічних, інноваційних, менеджерських здібностей працівників, їх ставлення до нагромадження багатств, культура бізнесу;

– в останні роки переважають інвестиції, спрямовані на придбання або поглинання іноземних підприємств і фірм, а не на створення нових; це багато в чому пояснюється процесами приватизації, які набули значного поширення в багатьох країнах;

– світові фінансові кризи 1997-1998 рр. та нинішня, яка розпочалася у 2007 р., виявили негативні наслідки використання іноземних кредитів і портфельних інвестицій, бо на відміну від цих форм вкладення капіталу, прямі іноземні інвестиції не створюють для країни додаткової зовнішньої заборгованості, а, навпаки, сприяють появі джерел її покриття, тому ця обставина підсилила увагу багатьох країн до ПЗІ.

Вплив закордонних інвестицій на економіку приймаючих країн оцінюється неоднозначно, але в остаточному підсумку міжнародна міграція підприємницького капіталу сприяє зростанню світового продукту.

ПЗІ реалізуються зазвичай у трьох основних формах: це створення філій та дочірніх компаній, між фірмові злиття й поглинання а також трансграничні стратегічні партнерства. Головним суб’єктом сучасних інвестиційних процесів у світі виступають транснаціональні корпорації. Фактори, що зумовлюють транснаціоналізацію виробництва й виникнення ТНК, досить різноманітні, але всі вони так чи інакше пов’язані з недосконалістю ринку, зокрема, з наявністю тарифних та інших обмежень на шляху розвитку світової економіки, з валютним контролем, транспортними витратами, характером ефекту від масштабу виробництва, розбіжностями в податковому законодавстві та ін.

ТНК перетворилися в головну рушійну силу ринкового виробництва й міжнародного поділу праці, у домінуючий фактор розвитку світової економіки.

Вплив ТНК на приймаючі країни та країні базування неоднозначний, однак загалом позитивний результат одержує як країна базування

(за рахунок більш ефективного використання наявного капіталу), так і приймаюча країна (за рахунок припливу нового капіталу).

Міжнародний ринок цінних паперів сформувався внаслідок масового вивезення капіталу, насамперед із країн, яким належать основні транснаціональні корпорації й банки. На його формування активно вплинули такі чинники: науково-технічна революція, розвиток інтеграційних процесів, певна стабільність валютних курсів, уведення спільних багатонаціональних валют, успіхи в розвитку банківської та біржової справи. З розвитком національних фондових ринків збільшується число інституціональних інвесторів, які впливають на первинний і вторинний ринок довгострокових цінних паперів.

Світовий фондовий ринок розвивається циклічно. Глобалізація фондових ринків підсилює їхню взаємозалежність. На національних фондових ринках спостерігається практично синхронне підвищення або падіння курсів цінних паперів. Глибина падіння котирувань акцій визначається їхнім завищеним курсом. Нестабільність курсів провідних західних валют також впливає на рух фінансових потоків між ринками США, Західної Європи і Японії. Розробка нових технологій зумовлює зміну характеру фондових ринків – трансформується їхня структура, стає нечіткою географічна належність учасників єдиного ринку.

Контрольні питання

1. Назвіть та охарактеризуйте основні форми міжнародної міграції капіталу.

2. Який зміст вкладають у поняття міграції підприємницького капіталу?

3. Які критерії використовуються для визначення прямих і портфельних іноземних інвестицій?

4. Дайте порівняльну характеристику прямих і портфельних іноземних інвестицій.

5. Назвіть основні методи здійснення прямих і портфельних іноземних інвестицій

6. У чому полягають роль і функції позичкового капіталу в сучасній міжнародній економіці?

7. Чи актуальна для України проблема зовнішньоекономічної заборгованості?

8. Охарактеризуйте структурні елементи міжнародного ринку кредитних та інвестиційних ресурсів.

9. Проаналізуйте географічну й галузеву структуру ПЗІ.

10. Назвіть основні сфери впливу іноземних інвестицій на економіку іноземних держав.

11. Проаналізуйте ризики міжнародної інвестиційної діяльності та можливі шляхи їхнього усунення або зниження.

12. Охарактеризуйте основні форми виходу економічних суб’єктів на закордонні ринки.

13. Порівняйте переваги й недоліки виходу на закордонні ринки за допомогою товарного експорту й ПЗІ.

14. У чому полягають переваги ПЗІ для приймаючій країни порівняно з іншими формами вивозу капіталу?

15. Проаналізуйте особливості сучасних тенденцій в укладенні угод про злиття й поглинання компаній.

16. Які особливості стратегічного партнерства як форми інвестиційного проникнення на національний ринок?

17. Дайте визначення ТНК як головного суб’єкта сучасних інвестиційних процесів у світі.

18. З яких компонентів складається індекс транс націоналізації ТНК?

19. Охарактеризуйте масштаби й специфіку діяльності сучасних ТНК.

20. Визначте поняття й структуру світової фінансової системи.

21. Які основні суб’єкти світового ринку капіталів?

22. Які групи країн на світовому ринку капіталу виступають основними кредиторами й позичальниками?

23. Які основні напрями структурних зрушень у портфельному інвестуванні сформувались останнім часом?

24. Які причини й наслідки фінансових криз?

25. Охарактеризуйте причини виникнення, масштаби та особливості фінансової кризи, яка розпочалася у 2007 р.

(2 votes, average: 4,00 out of 5)