Міжнародна макроекономіка – Козак Ю. Г. – Класифікація офшорних центрів
Існує безліч критеріїв класифікації офшорних центрів. В основу головних з них, які використовують представники ділового світу під час вибору таких центрів з метою мінімізації податкових зобов’язань, ставиться обсяг і характер привілеїв, пропонованих клієнтам.
За такого підходу офшорні центри зазвичай поділяють на два основних типи [43, с. 168].
Перший – це власне офшорні території, офіційно визнані у світі, і юрисдикції, які належать до “податкових гаваней”. Це переважно країни з невеликою кількістю населення і малою земельною площею. За термінологією, прийнятою в ООН, вони називаються міні-державами. Для них характерна відсутність податку на прибуток для іноземних “пільгових” компаній. Але ця перевага значною мірою знецінюється в очах клієнтів таким серйозним недоліком, як відсутність податкових угод з іншими державами й особливо договорів про уникнення подвійного оподаткування. До цього типу юрисдикцій належить велика кількість офшорних центрів світу, наприклад, острів Мен, Гібралтар, Панама, Багамські острови, Теркс, Кайкос та ін.
До другого типу відносять юрисдикції з “помірним” рівнем оподаткування. Такі держави не вважаються типовими офшорними територіями, хоча деякі з них в окремих випадках включені в “чорні списки” податкових гаваней. Тут найчастіше стягується “помірний” (а часом і досить значний) податок на прибуток. Але такий “недолік” (з погляду бажаючих мінімізувати свої податкові зобов’язання) цілком компенсується тим, що такі юрисдикції пов’язані численними податковими угодами з іншими державами. Крім того, тут надаються значні пільги для компаній певного виду діяльності, насамперед холдингових, фінансових, ліцензійних. Такі компанії використовуються як проміжні пункти для міждержавного переказу доходів і капіталів. При цьому кінцевим пунктом такого переведення виступають офшорні компанії, зареєстровані в загальновідомих податкових гаванях.
Зонами “помірного” оподаткування зазвичай вважають цілком “респектабельні” держави Західної Європи – Швейцарію, Голландію, Австрію, Ірландію, Бельгію.
Існує і ряд “комбінованих” юрисдикцій, у яких поєднуються ознаки двох згаданих типів. До них можна віднести такі “оптимальні” юрисдикції, як Кіпр та Ірландія.
Проте не всі офшорні центри першого типу “відлучені” цілком від можливості укладення податкових угод. Деякі з них мають договори про запобігання подвійного оподаткування з окремими країнами (до таких офшорних юрисдикцій належать Мадейра, Голландські Антили, Маврикій, Британські Віргінські острови). Усе це створює ще одну зручну “лазівку” для приховування від податків доходів і капіталу.
Якщо ж розглядати офшорні центри тільки з погляду ситуації фіскальної, тобто з боку специфіки різноманітних вигод і переваг для різних категорій платників податків, то такі центри поділяються на кілька груп.
Це країни і території :
■ які не обкладають своїх резидентів ніякими податками (Андорра, Багамські острови);
■ які обкладають податками тільки прибуток, одержаний у даній країні, але звільняють від податків доходи, які надходять з-за кордону (Коста-Ріка, Гонконг);
■ у яких одержуваний там прибуток не обкладається податком, зате обкладається прибуток, одержаний з-за кордону (Монако);
■ де обкладається податком прибуток, одержаний за кордоном, однак податкові ставки дуже низькі – нижче ніж 1 % (острови Гернсі, Джерсі Шарк);
■ які оподатковують накопичені багатства (матеріальні цінності), а не поточний прибуток (Уругвай);
(2 votes, average: 3,00 out of 5)