Міжнародна економіка – Козак Ю. Г. – Міжнародна заборгованість
Практика міжнародного кредитування з усією очевидністю свідчить, наскільки реальний розвиток міжнародного кредиту не узгоджується з такими умовами нормальної роботи кредитної системи, як стабільність та своєчасна виплата боргів.
Вагоме підтвердження цього – світова криза заборгованості.
Головною причиною періодичної повторюваності міжнародної кризи заборгованості є наявність сильної мотивації до відмови від платежів за боргом суверенними боржниками. Якщо уряди-боржники доходять висновку, що виконання всіх платіжних зобов’язань не забезпечує більше чистого припливу коштів у майбутньому, з’являється стимул відмовитись від частини або від усіх платежів за боргом, аби тільки уникнути відпливу ресурсів з країн. Існування такого стимулу до відмови від платежів допомагає пояснити неодноразові випадки відмови від платежів латиноамериканських країн на початку XIX ст., одночасні масові відмови платити в 30-х роках і події 1982 p., коли величина сум обслуговування боргу збільшилася до розмірів нових надходжень капіталу, і багато боржників вимагали перегляду строків платежів.
Причина припинення платежів суверенними боржниками допомагає пояснити і деякі риси поведінки міжнародних кредиторів. Одна з них – наполегливість у встановленні вищої відсоткової ставки в кредитах зарубіжним урядам порівняно з кредитами приватним та державним позичальникам у своїй власній країні. Вимоги вищої відсоткової ставки є способом отримання своєрідної премії на випадок відмови від виплат за боргами: поки немає кризи, кредитори отримують цю премію, але у випадку кризи вони мають великі збитки.
Що здатне вирішити проблему відмови від платежів? Гадаємо, що це не може бути традиційне продовження, але пов’язує надходження нових кредитів боржнику з виконанням вимоги “затягування пасків”, щоб відтягти момент відмови від виплат за боргами. Нові кредити повинні щонайменше покривати суми виплат відсотків та основної суми боргу. Але навіть нові кредити настільки великі, що їх надання збільшує загальну суму боргу, через те що боржник врешті-решт може відмовитись платити незалежно від того, як довго здійснюватиметься нове кредитування.
Надійним способом вирішення проблеми права власності на кредити, що надаються суверенним боржникам, є введення застави або забезпечення, тобто чи іншого виду, які можуть перейти у власність кредитора у випадку зупинення виплат по боргу позичальника. В угодах за позиками усередині країни юридично оформлені застава чи забезпечення відіграють важливу роль у підтриманні виплат по боргу і разом з тим у зміцненні кредитоспроможності боржника, дозволяючи йому отримувати позики за нижчою відсотковою ставкою і за зручнішою тимчасовою схемою. У минулому країнами, що своєчасно сплачували борги, звичайно виявлялися ті, чиї кредитори мали можливість накласти арешт на активи боржників у випадку недотримання строків виплат.
Незважаючи на прийняття зазначених вище заходів, сукупний борг країн світу в 2002 р. становив 2 трлн дол. Держави найбільших боржники світу показані в табл.8.4.
Основна частина заборгованості припадає на країни, що розвиваються, а відтак проблема міжнародної заборгованості цих країн є однією з центральних як за теорією, так і за практикою міжнародної валютно-кредитної та фінансової політики.
Значне зростання заборгованості країн, що розвиваються, розпочалося з середини 70-х років XX ст. і до кінця 90-х років вона досягла 1400 млрд дол. Розглянемо причини вибухового зростання заборгованості.
З одного боку – зростання позичкового капіталу, який шукає прибуткове застосування, що розпочалося у зв’язку з нафтовою кризою кінця 1973 р. країни, що розвиваються, виявилися залученими до інтенсивного процесу міжнародного переміщення капіталу. Необхідність реалізації програми індустріалізації, виплати відсотків за попередніми позиками, використання нових позик не на цілі розвитку, а на покриття поточного дефіциту платіжних балансів у зв’язку зі зростанням цін на паливо, нав’язування їм з різних боків політики мілітаризації, діяльність ТНК спонукала країни, що розвиваються, брати позики і кредити у зростаючих обсягах. Негативну роль відіграла і масова корупція чиновництва, яке наживалося на угодах по отриманню кредитів.
З іншого боку – в цей самий період відбулося ряд взаємопов’язаних подій, які негативно вплинули на економічний і фінансовий стан країн, що розвиваються, і призве-.VI и>) боргової кризи; у 1982 – 1983 pp. багато економічно відсталих країн виявились неспроможними здійснювати виплати за своєю зовнішньою заборгованістю.
Головні з цих подій – це стрибок цін на імпортовану нафту, скорочення попиту на сировину та сільськогосподарську продукцію з боку розвинутих країн і відповідно 3Mf і иення експортних надходжень у країни, що розвиваються, підвищення відсоткових лавок у розвинутих країнах, зростання курсу долара, скорочення приватних позик.
Дефолта урядів країн, що розвиваються, були звичайним явищем у 80-90-х pp. ( п’*фолт – відмова боржника від виконання власних зобов’язань за борговими цінними ггіерами, несек’юрнтизованими позиками та кредитами ). Однак, починаючи з 2000 p., ситуація кардинально змінилася. Продумана бюджетна політика, швидке зростання економіки і валютних резервів, високі ціни на сировину, дозволили країнам, що розвиваються, знизити обсяги позик.
Як відмічає всесвітній банк, просліджується тенденція зменшення зовнішньої заборгованості країн, що розвиваються. Так, Таїланд удвічі знизив показних зовнішньої заборгованості, який у розпал азіатської кризи становив 75% ВВП. У 2006 р. Бразилія, Мексика, Венесуела оголосили про викуп облігацій на загальну суму 15,5 млрд дол., що дозволить зекономити на відсоткових платежах величезні суми. За даними Асоціації учасників ринків, що розвиваються (ЕМТА), обсяг боргових зобов’язань країн, що розвиваються, становив у 2005 р. 5,485 трлн дол. (на 18% більше, ніж у 2004 р.) [40, с. 213].
Таким чином, міжнародна заборгованість є гострою проблемою світової економіки. Економічне становище країни внаслідок глобалізації фінансових ринків дедалі більше залежить від зовнішніх джерел, необхідних для покриття дефіциту державного бюджету, внутрішнього інвестування, соціально-економічних реформ у використання боргових зобов’язань. Мобільність і масштаби потоків капіталу, залежать від рівня розвитку країн. Фінансові ресурси, які отримує країна на комерційних умовах у вигляді кредитів, призводять до виникнення зовнішнього боргу, оскільки потребують відповідної оплати.
Зовнішній борг – це сума фінансових зобов’язань країни перед іноземними кредиторами за непогашеними зовнішніми позиками і невиплаченими за ними відсотками. Довгострокові боргові зобов’язання країни включають:
§ державний (офіційний) зовнішній борг, під яким розуміється сума зобов’язань центральних і місцевих державних органів перед зовнішніми кредиторами за невиплаченими позиками і відсотками по них. Зовнішніми кредиторами можуть виступати уряди іноземних держав, центральні банки, урядові структури, міжнародні і регіональні валютно-фінансові організації;
§ борг, гарантований державою, тобто борг приватних фірм, банків, компаній, гарантом оплати котрого є держава;
§ приватний негарантований борг, тобто борг приватних позичальників, оплата якого не гарантується державою. Він виникає у випадку отримання позичальником банківських та інших кредитів шляхом залучення боргових цінних паперів на міжнародному фондовому ринку.
Платежі з обслуговування зовнішнього боргу зазвичай відбуваються в іноземній валюті.
Для аналізу зовнішнього боргу, здатності країни обслуговувати зовнішній борг всесвітній банк використовує ряд відносних показників:
§ відношення загальної суми зовнішнього боргу до експорту товарів і послуг; ” відношення загальної суми зовнішнього боргу до ВНД;
§ відношення платежів з обслуговування боргу до експорту товарів і послуг;
§ відношення платежів відсотків до ВНД;
§ відношення міжнародних (офіційних) резервів до загальної суми зовнішнього боргу;
§ відношення міжнародних (офіційних) резервів до імпорту товарів і послуг;
§ частка короткострокового боргу в загальній сумі зовнішнього боргу;
§ частка боргу міжнародним організація в загальній сумі зовнішнього боргу;
§ частка концесійного боргу в загальній сумі зовнішнього боргу. Вважається, що верхньою межею оптимальності зовнішнього боргу повинно бути:
А) відношення загальної суми зовнішнього боргу до експорту товарів і послуг на рівні 200 – 250%;
Б) відношення платежів по обслуговуванню боргу до експорту товарів і послуг не більше ніж 20 – 25%. (При розрахунку цих показників враховується лише державний і гарантований державою борг.).
До абсолютних показників, які дозволяють узагальнити і проаналізувати інформацію про зовнішню заборгованість, відносяться:
§ невиплачений і розподілений борг, тобто сума невиплаченої заборгованості за кредитами, які реально отримані позичальником за станом на кінець року. (Це – показник поточної зовнішньої заборгованості країни.);
§ видача кредитів, тобто отримання нових кредитів позичальником протягом року;
§ нерозподілений борг, тобто частина невичерпаної боржником суми кредитів;
§ виплата основної суми боргу тобто сплата боржником часток основної суми боргу протягом року;
§ платежі відсотків, тобто виплати боржником відсотків за залишком заборгованості протягом року;
§ платежі по обслуговуванню боргу, тобто сума платежів основної суми боргу і відсотків за залишком заборгованості, здійснені боржником протягом року;
§ чисті потоки, тобто отримання нових кредитів за мінусом виплати боржником основної суми боргу;
§ чисті трансферти, тобто отримання нових кредитів позичальником за мінусом його платежів обслуговування боргу.
Сплата позик суверенними боржниками є найбільш вірогідна за умови їх платоспроможності. Тому кредитори йдуть на реструктуризацію боргу.
Реструктуризація боргу – це переоформлення боргових зобов’язань, по яких настав або прострочено строк платежу. У це поняття входять:
1. Реструктуризація боргу по лінії Паризького і Лондонського клубів. Вона найбільш значуща для державних боргів і відбувається за загальною угодою країн-кредиторів.
2. Реструктуризація боргу комерційними банками. Найбільш популярним заходом реорганізації боргу для комерційних банків-кредиторів став прийнятий у 1989 р. План Бреді. Згідно з цим планом, банки йдуть на реорганізацію деякої частини боргу країни, що розвивається (як правило, це – зниження відсоткових виплат), лише в тому випадку, якщо її уряд здійснюватиме більш радикальну програму макроекономічних і структурних перетворень. Кожний банк-кредитор має право вибрати свої методи реструктуризації, котрі були передбачені в умовах договору. Однак на практиці, банки вибирають дорадчий комітет, що представляє інтереси усіх банків-кредиторів, і веде переговори з урядом-боржником. Незважаючи на практику ведення переговорів, загальний обсяг реструктурованого в 1993 – 1994 pp. боргу таких країн, як Бразилія, Домініканська Республіка, Йорданія, Польща, Болгарія та Еквадор становив 75 млрд. дол.
До реструктуризації боргу також включаються:
1. Конверсія боргу в активи.
2. Зворотний викуп боргових зобов’язань (buy-back).
3. Конверсія боргу в облігації.
4. Списання всього боргу або його частини.
Аналізуючи результати багатосторонніх програм подолання кризи міжнародної заборгованості країн, що розвиваються, Світовий банк дійшов певних висновків:
1. Основну роль в економічному розвитку країни відіграє не зовнішнє фінансування (кредити і допомога), а внутрішні ресурси і виважена економічна політика.
2. Широка опора на зовнішні капітали приводить у довгостроковому плані до посилення забезпечення соціально-економічного розвитку країни від несприятливих зовнішніх подій. Зовнішнє фінансування може відігравати корисну роль лише тоді, коли воно доповнює і підкріплює здорову внутрішню економічну політику.
Реструктуризація боргу потребує від країни-боржиика проведення економічної політики, схваленої МВФ. Однак практика виконання рекомендацій МВФ, без урахування специфіки країни, в багатьох випадках призводить до погіршення стану її економіки, викликає соціальні конфлікти, що змушує відмовлятися від деяких вимог МВФ і тим самим утруднює подолання кризи заборгованості.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)